Отзывы на книги автора «Сергій Жадан»

його проза - суцільна поезія. неважливо про що пише Жадан. головне, ЯК він це робить. мандрівка місцями бойової слави Махна, а разом з тим і незатертими спогадами з життя письменника. після прочитаного обов"язково захочеться туди поїхати. якщо не в Гуляйполе, то у Харків точно!

і все закінчиться хепіендом або по-іншому, але все-таки якось завершиться. і кожен прийде додому, "впаде навзнак,і, засинаючи, дивиться в небо. небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на нас".

Раней даводзілася перасякацца з людзьмі, якія жывуць вось так без целі, без турбот і з нейкай сваёй уласнай мараллю - таму чыталася лёгка і з нейкімі ўспамінамі ды жаллю - таму што звычайна такія гісторыі без хэппі энду. Здаецца будзе цікава пачытаць што-небудзь яшчэ Сяргея Жадана.

одна из самых тонких книг Жадана, самая, наверное, житейская и построенная на на психологических зарисовках. Безумно понравилась "Балада про Біла і Моніку". Что мне еще нравится в книгах Жадана (кроме всего прочего - того, чего я не могу выразить словами и что построено на ощущение родственного, близкого мне восприятия реальности) - это влюбленность в вокзалы, поезда и дороги.

Перше оповідання Євгена Положія - "Обраний" дуже схоже на шкільний твір - коли тобі дали тему, яка ну зовсім-зовсім не до душі, а написати щось треба, та ще й обсяг витримати. І от ти пишеш - радість, вона повсюди, радійте люди - ви особливі. Пишеш, пишеш - вже ж нібито й небо описав, й перехожих і навіть собаку, а сторінок ще замало. І ти пригадуєш якийсь відомий класичний твір (такий, щоб поскладніше, та потовстіше був), і вже пишеш про нього (ну той що, що з читачів збірника його найімовірніше прочитало відсотків 30 щонайбільше), проте місія виконана, тридцять сторінок надруковано.
Тим контрастніше читати далі Люко Дашвар "Лакмус" – простий, але символічний твір з алегоріями та наявністю сюжету.
"Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші..." - І в цьому, на мою думку, є головна думка твору. Незважаючи на відкритий кінець, хочеться вірити в світле майбутнє. Тим паче, що далі йде твір Макса Кідрука "Я полечу!" - цікаве, кумедне, легке і напрочуд молодіжне оповідання. Більше не буду нічого про нього писати - краще один раз прочитати оригінал.
Лариса Денисенко "Каштанове пташеня" - такі історії забуваються перші. Написано легко, проте сюжет скоріш сумний, ніж радісний.
Сергій Жадан "Шляхи сполучення" - тема кохання ніколи не втратить своєї актуальності, а тут ще й несподіваний кінець.. Зрештою мені теж сподобалось.
Галина Вдовиченко "Запах скошених кульбабок" - мила і трохи сумна історія про чудову жінку, котра жила не в чудовий час. З таких милих бабусь треба брати приклад!
Олександр Гаврош "Жертва любові" - упущені можливості - це скоріш привід для смутку, ніж для радості. Але життя у нас таке, яке є - прожив його вже не можна переписати наново - і треба про це завжди пам'ятати.
Яна Дубилянська "Остров" - це наче уривок з якоїсь пригодницької книги. Нам описали головних герої, місце їх майбутньої мандрівки і ... на цьому закінчили. Якщо добре попрацювати, з того міг би вийти досить непоганий роман... Саме так..
Ірен Роздобудько "Місцевість" - оповідь в дусі Оруела з посиланням на радянські часи, яка нас плавно виводить на наступний (він же останній) твір - Володимир Лис "Дорога 1429-2014". Взагалі це навіть не твір, а скоріш збірка статей різних років, об'єднана одним автором, однією темою, і доповнена висновком (проте від того не менш цікава). До НАТО можна ставитись по-різному. Я не люблю політику і не буду у неї лізти, нехай кожен вирішує для себе якого боку вулиці йому притримуватися. Скажу лишень, що мене шкрябонула по серцю промовка про мову.
"Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою."
Під іноземною малась на увазі російська (це так, про всяк випадок). Я дуже люблю українську мову, хоча більшу частину свого життя спілкуюся російською. Але також можу спілкуватися англійською та ще декількома східними та європейськими мовами.. і ніколи не могла зрозуміти цих реверансів навколо мови - вона потрібна, щоб люди могли ладнати між собою, а не навпаки. Якщо серед сотні нормальних людей ти зустрінеш десять - хамів, це не значить, що й всі інше 90 такі ж самі. Це не мова винна, а люди. То ж і причина в вихованні, а не в тому, що хтось з заходу, а хтось - зі сходу.

Взагалі збірка мені сподобалась - видно що кожен з письменників по своєму хвилюється за рідну країну, і це приємно. Тим паче в такі часи.

Хорошая и очень поучительная книга, даже для тех кто не пьет вообще. Книга после прочтения которой задумаешься о многих вещах и на главный вопрос:- зачем пить? отвечаешь: -а зачем!? А вот действительно зачем алкоголь нужен нам? Мало кто думает о последствиях алкоголя, но если посмотреть "алкоголю в глаза" то последствия плачевны...
Кто то пьет для утешения, кто то от горя, кто то для радости и куража, кто то просто так, а некоторые пьют потому что общество пьет. Ну разве не так? На днях рождения, свадьбах и прочих вечеринках.... все пьют и мне наливайте, и с этого все и начинается. Остальные последствия после нескольких бокалов алкоголя, ведь на каждого алкоголь действует по разному.
Хоть и в книге есть цитата

"Наша країна не пристосована до тверезого способу існування."

Кто то согласен, кто то нет, но книгу стоит прочесть каждому.

местами смешно,местами грустно...книга отличнейшая,может потому что была прочитана именно в подходящем для нее настроении

"Жадан-нон-фікшн" , або До питання сприйняття балакучо-музичної книжки про анархію, В. Сосюру, Украіну та розгульне молодецьке життя.

Жанрово незвична книжка про невеличку мандрівку двох героїв потягами, автобусами, автостопами та українськими дорогами не є небаченним одкровенням. Нічого такого, що не знайшлось би в інших молодих авторів, ностальгуючих за несвободою України. Жадану, як заправському мазохистові, довподоби смакувати оте радянське своє життя із горісним хапанням за голову, слюнявити вініл, бідкатися про невизнаність та невизначенність майбутнього. Ані жартів, ані подколів, що було понатикано в "Депеш Моді", - суцільна пам'ять та авторська безпритульна свідомість. Який же тут сміх, коли Сірьожа проїздить дорогами дитинства та сьорбає алкоголь з целофану. Але й наївного цілування рідної землі також, дякувати кому (?), нема, бо якось тошно героєві від тієї пам'яті, що він перед нас оголює, та, мабуть, від незмінного прищавого підліткового світосприйняття (про яку oнтологічність тут можна говорити? переросте!). Не про Харків книжка і навіть не про UKR (with "the"). Це книжка про лабіринти та тупіки як адекватну заміну сучасному поняттю "визволення". Єдиний рух - із пам'яті в реальність. І навпаки.

Головне доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам'яті поступово починає брати за яйця, це так ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилось тобі з минулого...

Політична думка аж вигинається у новельці "Лівий марш" (цитуєма, залайкана) з усіма цими знаками питання та оклику. Безперечний plus її в надзвичайній ритмічності, адже текст можна по куплєтах з приспівами розбити і дьоргатись під цю нарізку в стилі "панк".

Жадан-ді-джей. Не слухала б його радіостанцію, бо в музиці не варто так любити і пропагандувати себе, бо...

в цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду, тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць.

О, побачила в одній рецензіі, що мова Жадана - липкий льодяник. Так воно і є, мені ж таких солодощів нільзя - після них не кайфово роздирати щелепи.

УВАЖНО СЛІДКУЙ ЗА ХВИЛЯМИ – ОДНА З НИХ ТВОЯ

Вперше знайомлюся з прозою Жадана. Вона дещо відрізняється від поезії, вона більш викриваюча, більш неприкрашена, хоча така ж влучна і печальна.
«Anarchy in the UKR » - твір без початку і кінця, і без сюжету також. Жадану не потрібен сюжет, він пише про те, що знає, про те, що бачив і відчував. Про все, що було, про захоплення, прагнення і розчарування, про безробітних, алкоголізм і проституток ("обов’язково проституток, я наполягаю"), про вокзали і про музику. Я дуже люблю коли знаючі (шарущі) люди пишуть про музику, про гарну музику, про вічну, тоді я починаю любити її ще більше.
І ще більше я почала любити творчість Жадана. Не за історії про водяру і котлети, і точно не за лайливі слова (як би гармонійно вони не вписувалися в текст), ні. Я люблю його сарказм і самоіронію, коли хочеться зацитовувати цілі сторінки.
Я ніколи не була ні в Харкові, ні в Луганську, а тепер і не хочеться. В книзі Жадана все сіре і похмуре, просякнуте безвихіддю, всі його спогади. Можливо я чогось не розумію, але, якщо у Сергія Вікторовича були такі дитинство і юність, мені якось його навіть шкода.

Тут немає чого робити навіть удень. Вночі тут немає чого робити взагалі.

Так как книга написана на двух языках - позволю себе такую вольность и напишу рецензию на русском языке. Хоть и писать тут особо нечего.
Я увидела эту книгу в магазине в единственном, тогда еще, экземпляре и не смогла пройти мимо, ведь увидела столько знакомых фамилий, среди которых Фоззи, ненавистная мне Карпа, еще неизвестный Жадан, ну и конечно же, глубоко уважаемый и любимый Кидрук. Последний и сыграл решающую роль в покупке книги, ведь кто-кто, а Макс фигни не напишет.
Мне следует быть предельно осторожной, но при этом максимально откровенной в своих высказываниях, поэтому знайте, что я говорю исключительно то, что чувствую по окончанию чтения. Итак. Целая группа писателей собралась вместе, чтобы написать единое произведение об Украине и ее наследии, ряд историй, объединённых одной ДНК.
Начало меня, к сожалению разочаровало. Я понимаю, что цель Жадана была в том, чтобы перенести нас в старую Украину - со сложной, непонятной речью и далеким для современных людей, бытом. Но общее впечатление от его, и к сожалению, и следующих произведений было крайне негативным. Скучно, практически как на занятиях по украинской литературе, где-то около Стуса, Коцюбинскького и т д. Не люблю это с детства, уж не обессудьте.
Удивительно, но Карпа в этой книге не стала причиной раздражения, доставшаяся ей героиня прописана хорошо, вставки на французском уместны и корректны, так как героиня по сюжету проживает во Франции.
Немного легче воспринимается история Фоззи, пишет он легко и просто, персонаж понятен и читается о нем легко, но я бы не сказала, что слишком увлекательно.
Основная нагрузка, как по мне, легла на плечи Макса Кидрука, которому пришлось собрать все истории воедино и представить нам мир будущего. И автор делает это безупречно, впрочем, как и всегда. То, что открывается перед нашими глазами - интересно и захватывающе, при этом трогает и задевает за живое то, что это - прогнозируемо.
И знаете, если бы всю эту книгу написал Макс с Карпой и Фоззи - вышло бы здорово, и мне наверняка бы понравилось, но увы, во всем остальном для меня оказалось слишком мало жизни.
Нельзя хвалить книгу только за ее концовку. И оставлять ее на полке из-за одного лишь Макса я не хочу, пущу сие творение по рукам.
2 из 5.