Отзывы на книги автора «Сергій Жадан»

местами смешно,местами грустно...книга отличнейшая,может потому что была прочитана именно в подходящем для нее настроении

"Жадан-нон-фікшн" , або До питання сприйняття балакучо-музичної книжки про анархію, В. Сосюру, Украіну та розгульне молодецьке життя.

Жанрово незвична книжка про невеличку мандрівку двох героїв потягами, автобусами, автостопами та українськими дорогами не є небаченним одкровенням. Нічого такого, що не знайшлось би в інших молодих авторів, ностальгуючих за несвободою України. Жадану, як заправському мазохистові, довподоби смакувати оте радянське своє життя із горісним хапанням за голову, слюнявити вініл, бідкатися про невизнаність та невизначенність майбутнього. Ані жартів, ані подколів, що було понатикано в "Депеш Моді", - суцільна пам'ять та авторська безпритульна свідомість. Який же тут сміх, коли Сірьожа проїздить дорогами дитинства та сьорбає алкоголь з целофану. Але й наївного цілування рідної землі також, дякувати кому (?), нема, бо якось тошно героєві від тієї пам'яті, що він перед нас оголює, та, мабуть, від незмінного прищавого підліткового світосприйняття (про яку oнтологічність тут можна говорити? переросте!). Не про Харків книжка і навіть не про UKR (with "the"). Це книжка про лабіринти та тупіки як адекватну заміну сучасному поняттю "визволення". Єдиний рух - із пам'яті в реальність. І навпаки.

Головне доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам'яті поступово починає брати за яйця, це так ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилось тобі з минулого...

Політична думка аж вигинається у новельці "Лівий марш" (цитуєма, залайкана) з усіма цими знаками питання та оклику. Безперечний plus її в надзвичайній ритмічності, адже текст можна по куплєтах з приспівами розбити і дьоргатись під цю нарізку в стилі "панк".

Жадан-ді-джей. Не слухала б його радіостанцію, бо в музиці не варто так любити і пропагандувати себе, бо...

в цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду, тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць.

О, побачила в одній рецензіі, що мова Жадана - липкий льодяник. Так воно і є, мені ж таких солодощів нільзя - після них не кайфово роздирати щелепи.

УВАЖНО СЛІДКУЙ ЗА ХВИЛЯМИ – ОДНА З НИХ ТВОЯ

Вперше знайомлюся з прозою Жадана. Вона дещо відрізняється від поезії, вона більш викриваюча, більш неприкрашена, хоча така ж влучна і печальна.
«Anarchy in the UKR » - твір без початку і кінця, і без сюжету також. Жадану не потрібен сюжет, він пише про те, що знає, про те, що бачив і відчував. Про все, що було, про захоплення, прагнення і розчарування, про безробітних, алкоголізм і проституток ("обов’язково проституток, я наполягаю"), про вокзали і про музику. Я дуже люблю коли знаючі (шарущі) люди пишуть про музику, про гарну музику, про вічну, тоді я починаю любити її ще більше.
І ще більше я почала любити творчість Жадана. Не за історії про водяру і котлети, і точно не за лайливі слова (як би гармонійно вони не вписувалися в текст), ні. Я люблю його сарказм і самоіронію, коли хочеться зацитовувати цілі сторінки.
Я ніколи не була ні в Харкові, ні в Луганську, а тепер і не хочеться. В книзі Жадана все сіре і похмуре, просякнуте безвихіддю, всі його спогади. Можливо я чогось не розумію, але, якщо у Сергія Вікторовича були такі дитинство і юність, мені якось його навіть шкода.

Тут немає чого робити навіть удень. Вночі тут немає чого робити взагалі.

Так как книга написана на двух языках - позволю себе такую вольность и напишу рецензию на русском языке. Хоть и писать тут особо нечего.
Я увидела эту книгу в магазине в единственном, тогда еще, экземпляре и не смогла пройти мимо, ведь увидела столько знакомых фамилий, среди которых Фоззи, ненавистная мне Карпа, еще неизвестный Жадан, ну и конечно же, глубоко уважаемый и любимый Кидрук. Последний и сыграл решающую роль в покупке книги, ведь кто-кто, а Макс фигни не напишет.
Мне следует быть предельно осторожной, но при этом максимально откровенной в своих высказываниях, поэтому знайте, что я говорю исключительно то, что чувствую по окончанию чтения. Итак. Целая группа писателей собралась вместе, чтобы написать единое произведение об Украине и ее наследии, ряд историй, объединённых одной ДНК.
Начало меня, к сожалению разочаровало. Я понимаю, что цель Жадана была в том, чтобы перенести нас в старую Украину - со сложной, непонятной речью и далеким для современных людей, бытом. Но общее впечатление от его, и к сожалению, и следующих произведений было крайне негативным. Скучно, практически как на занятиях по украинской литературе, где-то около Стуса, Коцюбинскького и т д. Не люблю это с детства, уж не обессудьте.
Удивительно, но Карпа в этой книге не стала причиной раздражения, доставшаяся ей героиня прописана хорошо, вставки на французском уместны и корректны, так как героиня по сюжету проживает во Франции.
Немного легче воспринимается история Фоззи, пишет он легко и просто, персонаж понятен и читается о нем легко, но я бы не сказала, что слишком увлекательно.
Основная нагрузка, как по мне, легла на плечи Макса Кидрука, которому пришлось собрать все истории воедино и представить нам мир будущего. И автор делает это безупречно, впрочем, как и всегда. То, что открывается перед нашими глазами - интересно и захватывающе, при этом трогает и задевает за живое то, что это - прогнозируемо.
И знаете, если бы всю эту книгу написал Макс с Карпой и Фоззи - вышло бы здорово, и мне наверняка бы понравилось, но увы, во всем остальном для меня оказалось слишком мало жизни.
Нельзя хвалить книгу только за ее концовку. И оставлять ее на полке из-за одного лишь Макса я не хочу, пущу сие творение по рукам.
2 из 5.

Отже, 2057 рік. Китайські (звісно ж) мужі науки винайшли спосіб зчитувати генетичну пам’ять предків з ДНК нащадка. Піддослідний - український студент. Декілька поколінь - сім історій у виконанні сімох сучасних українських авторів з різною манерою повіствування. Винничук і Фоззі, як завжди, читаються на одному диханні. Кокотюха – не мій автор. Не люблю Карпу, але в цій збірці вона порадувала.

Окремо хочеться виділити історію Рафєєнка. Бо близька до болю. Доокупаційний Донецьк, відчуття наближення катастрофи у кожному реченні:

Знаете, у нас в степной части страны наступает иногда такое удивительное время, когда лета уже нет, а косоглазая придуравочная девочка-осень блуждает по городу в теплом оранжевом сарафане и делает вид, что не она буквально через месяц превратится в старую ужасную ведьму, фактически в умершую женщину, которую забыли похоронить. И тогда она будет ходить под дырявым зонтом, покачивая мокрой гниющей шляпой, и ты станешь ужасаться тому, что она в профиль напоминает Анну Ахматову, а анфас - вылитая Леся Украинка.

Умершая женщина так и блуждает не похороненная в этом безвременьи.

Донецк уверенно и давно находился в серой зоне тяжелого абсурда. Из прекрасного украинского городка Россия сделала буфер, чтобы через него загонять в Украину политико-мистическое дерьмо ручного изготовления. И православный Сталин на билборде у здания Театра оперы и балета — в общем, мелочь по сравнению с другими аттракциями, на которые так щедро было это время.

Історія заключна – недалеке «світле» майбутнє, новітні технології, колонізація Марса. Але людська сутність вона і на Марсі людська сутність. Персонаж Кідрука задається досить риторичним питанням:

Що, як причина не в обставинах, а в нас самих, у прихованих злобі, егоїзмі та потворності, що накопичилися за сотні поколінь і вкоренилися глибоко в ДНК?

Нравоучительная подборка рассказов, предлагающая задуматься о проблеме пьянства и алкоголизма в современном обществе. Предполагается, как мне кажется, должна влиять благотворно на моральный облик украинцев, т.к. написана украинскими современными писателями и издана на украинском языке.
Подборка интересна тем, как на данную проблему общества смотрят украинские писатели и писательницы. Интересно, что писатели-мужчины смотрят на проблему пьянства с комической точки зрения и скорее описывают "шутки-приколы". Похоже для них это не проблема.
Писатели-женщины более трагически смотрят на проблему пьянства в обществе и более разнообразно рассматривают разные ситуации. Их истории полны ужаса, драматизма, трагизма, разных форм душевной боли и потерь. Женщины-писательницы даже делятся автобиографическими историями, тем самым дают пищу для размышлений своим читателям.

За идею 5, за книгу 3.
Интересно писал Винничук и Фоззи, вот их истории я читала взахлеб, вот лучше б они вдвоем написали, две истории. Первый пишет так по-станіславівському, мне приятно было читать его историю с этими диалектами. Фоззи писал противоположно, но по-своему интересно и остро.
Карпа вообще разочаровала, создалось впечатление, что у нее какие-то проблемы сексуального характера, наверное, самая дебильная история, как для меня. Рафеенко был очень резкий, хотя он же писал о Донецке.
Будущее меня вообще поразило, влепил туда Кидрук все, что можно, и марсиане в 2026 , и кислородные баллоны на Крещатике, и скромных геев, и референдум. Слишком много всего, как для недалекого будущего.
Заключение очень скупое, очень.
Вот идея интересная, но книга какая то недоделанная. Из-за разнообразия авторского состава, чтение идёт волнообразно, интересно, интересно.... потом бац и скучно.
А вообще конечно наводит на мысли , сидишь и думаешь, что одни страдания у нашего народа, были, есть, и ,видимо, будут.Вот и мысли о том, зачем в такой стране жить, где всегда все страдали и страдают.
Чтиво не для расслабления, все грустненько.

Ну яж же без польотів нащадку пілотів. Але біда в тім, що льотні училища йому не по кишені. Тому разом з односельчанином вони проектують геліостат, аби піднятися у небо. Але у розрахунки вкралася помилка...

Перевод

Ну как же без полетов потомку пилотов. Но беда в том, что летные училища ему не по карману. Поэтому вместе с односельчанином они проектируют гелиостат, лишь бы подняться в небо. Но в расчеты вкралась ошибка...

Не знайшла радості від прочитання збірки.
Єдиний хороший пізнавальний твір з роздумово-філософським закінченням - "Дорога 1429-2014"