Отзывы на книги автора «Сергій Жадан»

Хороша книжка. Мені сподобалась, весела, гарна українська мова. Не завантажена лишньою інформацією і описами. Навіть проглядається сюжетна лінія.
Але в мене є декілька АЛЕ.

Перше - не знайшла поживи для розуму. Дух дев'яностих переданий відмінно, але цим із сучасних авторів не займався тільки ледачий.

Друге - автор, швидше за все, навмисно веде розповідь в стилі закомплексованого підлітка. Тому круті оповідання, хто як накурився та напився (прям гра "Коктейль" у Берна) вже не вражають.

Ну і останнє, але не менш вагоме - велика кількість мату. Я не проти мату в мові героїв, щоб передати точність атмосфери, настрою, але поливання всього на світі нецензурними висловами трохи пригнічує і залишає погане враження про сучукрліт в цілому.

Яка чудова книга, про яку я ще добу назад і не чула!..
Та треба інколи відвідувати розумних і начитаних друзів, які люблять витрачати гроші на книги і ще більше люблять цими самими книгами ділитися :)))
Дуже цікавий, незвичний, ба більше! - ексклюзивний задум, крута реалізація - 7-м авторів за ціною одного, а на додачу ще й приємне оформлення... Книга сто відсотків вартує бути на полиці серед інших таких же крутезних книг.
Власне, про ідею все сказано і в анотації на обкладинці, і у вступі. Дійсно, Жадан та Фоззі зробили те, чого раніше чомусь не зробив (ну або зробив, але я про таке не чула) ніхто з тих, хто переймається проблемами українців; української ідентичності і того, як вона впливає на наше сучасне життя.
Далі хотілося б ранжувати усіх авторів за тим, наскільки сподобалися їхні розділи.
1. Андрій Кокотюха зі своїм Бананом, життя якого припало на буремні часи, пов'язані з розпадом імперії та початковим становленням Української держави, став для мене найбільшим відкриттям. Іронічно-цинічно, влучно, доречно, актуально. Мова українська.
2 - 5.
Тут дуже важко визначити послідовність авторів для себе, адже всі сподобались по-своєму і когось одного важко виділити.
Володимир Рафаєєнко, раніше невідомий мені письменник, справив реально круте враження. Його вустами (а, скоріше, пером, чи напевно клавіатурою) чудово передано дух сучасної нам з вами епохи. Жодних перегравань, реальний живий та цільний герой, якому віриш і співчуваєш. Мова російська.
Юрій Винничук трохи фантасмагоричний (але як атмосферно передав життя міжвоєнного періоду!). Мова - "смачна" українська.
Фоззі неочікувано (адже не письменник) круто розкрив життя півслявоєнного періоду, "прєлєсті" життя при тоталітаризмі людини із мас. Багато влучних фраз і думок. Мова російська.
Макс Кідрук здивував сюжетом - адже не так і просто, як на мене, писати про майбутнє, ризикуючи при цьому зачіпати сучасні українські теми - це дуже сміливо! Макс вразив не тільки і не стільки стилем, як саме змістом. Мова українська.
6. Сергій Жадан відверто розчарував. Загалом мені подобається та близька його творчість, але тут вийшла якась халтура. Дякую за задум, але, схоже, що писати "на замовлення", а не завдяки натхненню, виходить у Сергія не дуже. Але є значний такий плюс в тому, що дана робота мастодонта сучукрліт не є його найкращою - на цьому фоні ще сильніше виділяються інші розділи. Мова українська.
7. Від Ірени Карпи (з літературною творчістю якої знайомлюсь вперше, але вже давненько підписана на неї в інстаграмі) я нічого і не очікувала, тому і розчарування не було. Схоже, пані Ірена (або, краще, мадам - недарма ж що в реальності вона мешкає в Парижі, що героїня її жила саме там) пише в основному про себе. Досить пусто і за емоціями, і за такими приємними оку художніми прийомами, але в загальну канву цієї книжки історія вписалася, тому ок. Мова українська.

Мови розділів зазначала не просто так, а щоб відмітити і цей класний задум - адже немає, напевно, в цьому світі українця, всі - всі - всі родичі декількох поколінь якого розмовляли б виключно українською мовою.
Як підсумок - на такі невеликі за обсягом, але дуже глибокі за змістом, книги не шкода витрачати ні гроші, ні час. А "ДНК" однозначно входить до мого власного читацького днк.

Книга "ДНК", яка вийшла з-під пера аж сімох (!) українських авторів (Жадан, Винничук, Карпа, Фоззі, Кокотюха, Рафаєнко та Кідрук) — це історія поколінь через життєві історії кожного окремого представника. Неприкаяність і пошук своєї країни, свого дому. Хитрощі і намагання будь-якою ціною вижити, знаходячись між молотом і ковадлом, між "совєтами" і німцями. Мрії і сподівання на краще життя розкиданих по світу українців. Радянська система освіти та армія. Проблема расизму, національної дискримінації, антисемізму та сексизму. "Гідного" життя в Радянському Союзі. Ядерної зброї. (Частина Фоззі "Гены, гены" видалася найстрашнішою...) Екології. Науки. Колонізації. Війни та миру. Людських відносин.

Поневіряння українського народу і постійний безперервний пошук своєї "обітованої землі", "охоплені ідеєю відвоювати Україну, вийняти її зі свого серця й дати їй прорости в кривавому повоєнному ґрунті". Як каже Марко, герой, з якого починається ця розповідь поколінь: «Випадало мені бути біженцем, утікачем, без країни й прапора, з ідеєю в серці, з мукою в душі, з підробленим паспортом у кишені».

Жодну з семи розказаних життєвих історій не назвеш щасливою. На кожного персонажа, чиї спогади представлені у книзі, припала якась війна чи революція, а то й разом... І від цього стає страшно, бо з того всього випливає — людство не може жити в мирі, не вміє домовлятися і спрямовувати усі свої сили на розвиток і процвітання. І Кідрук в останній історії підсумовує: ніякі прогреси, ніякий розвиток науки, польоти в Космос і колонізація Марсу не варті нічого, коли зміни не відбуваються в нашій свідомості, коли замість того, щоб вчитися на власних помилках, ми знову й знову їх повторюємо. «Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно. Невже ми нічого не можемо вдіяти і спільнота на Марсі має неминуче пройти крізь власні Темні віки, перехворіти на нацизм, пережити епоху диктаторства?»

В OUTRO лунає думка: «Світ донедавна був жахливий і ми готові зрозуміти, що треба змінити, щоб його врятувати. Тепер ми знаємо, як нарешті стати мудрішими».Вивчивши спогади поколінь? Хотілося б вірити, що колись ми станемо мудрішими... 

P.S. Не знаю, чи автори дійсно хотіли це зробити, чи це тільки я побачила в книзі алюзію на «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, в центрі якого була родина Чумаків, зокрема Андрія Чумака. Героя, з якого починається і яким закінчується "ДНК" звати саме Андрій Чумак, і тут же Харківська область і Харків, що є місцем подій і в «Саді».

Читати прозу Жадана - це як гойдатися на хвилях. Тільки не на великих, які ух - вгору - ух - вниз, і подих перехоплює, і все таке. Ні, це як на маленьких річкових хвильках, увесь час вгору-вгору-вгору, а вниз немає. І гойдаєшся отак, вгору-вгору-вгору, і течія відносить, і в якийсь момент починає нудити, але нікуди не дінешся вже, бо ж течія і вгору-вгору-вгору - до останньої сторінки, до останньої крапки. І припинивши нарешті цей рух, розумієш, що таке справжній катарсис.
Короче, вштирило мене за всіма літературознавчими канонами очищення через страждання.

Дуже неоднозначне ставлення в мене до цієї книги, тому такий буде й відгук на неї. По-перше, що мені сподобалось в цій роботі пана Жадана? Це образи, якими пронизана вся його книга, де в самій назві ми вже можемо бачити неоднозначність та багатошаровість посилу, що нам намагається докинути Жадан: гімн — розповідь, молодь — нові підприємці, котрі тільки починають розуміти з чого складається цей світ поза кордонами колишнього Радянського Союзу, демократичної — себто нової, можливо посттоталітарної, котра не бачить меж між бізнесом і собою, а також своєю діяльністю і законами.

А взагалі описання буремних 90-х — певна візитівка Сергія Жадана, до речі, котрий є харків'янином, як і я. Ось, і в цьому теж є певна проблема для читачів зі всієї України та можливо світу, тому що Сергій звертається до дуже багатьох харківських фішок. Наприклад, в цій книзі він часто звертається до одного харківського району під назвою Тракторний завод (або просто ХТЗ), при цьому прямо не вказуючи, що за славу завжди він мав (а насправді цей район оспіваний нами не самими теплими словами), хоча десь він тонко і намагається це показати, але йому це не вдалось. Так це бачу і розумію я.

Але ще хотілось би окремо проаналізувати кожну розповідь чи кожний крик Жадана із цієї книги-збірки:

Дальше...

1). "Власник найкращого клубу для геїв". Така гучна назва, котру можно було би розкрутити на п'ять балів, але цього йому не вдалося зробити, для мене так точно, поясню чому. Просто після цієї історії я хотів видалити цю книгу зі свого гаджету, але я досить терплячий. Що було не так? Для мене майже все, хоча розумію усю філософську глибину Жаданівського розуму, але такий крайній песимізм не до моєї душі, не зійшлися характерами ми. Але далі ще було ...
2). "Балада про Біла і Моніку". Як для мене, дуже багато безглуздих роздумів про корпоративізм та любов, хоча й бачив, що автор досить обізнаний в цих темах, але сама історія не має логіки. Вибачте, але я дуже критичний став в останній час. Дорослішаю.
3). "Сорок вагонів узбецьких наркотиків". Тут же пішло ближче до теми, але загалом дуже багато всякого безглуздя, хоча сатири в Жадана досить для всіх. Образи блискавичні, як він висміяв нових бізнесменів й старих комуняк, і все це за одну промову одного студента, красиво і місцями дуже справедливо. Але з тьотею Євою можна було і полегше бути. Чи Жадан в жінках розчарований, чи я чогось ще не розумію? Час покаже.
4). "Особливості контрабанди внутрішніх органів". Тут все вже більш серйозно, і справа не тільки в порнографічних сценах, але й в самому зображенні особливостей української митниці та її обдурювання усіма шахраями.
5). "Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці". Тут все можна описати одним висловом: як люди в 90-х жили чи виживали, невже так можна було впасти? Пострадянське мислення, що ж тут поробиш з ним? Це треба просто пережити. Але Сергій Жадан хоче все і одразу, так він виглядає в своїх творах і реальних політичних мітингах (просто сам бачив, в одному ж місті живемо).
6). "«Металіст» лише для білих". Проблема співіснування радикальних і не дуже інтелігентних харків'ян та нашими друзями зі Сходу, дуже актуально й зараз, тому чому бути — того нам не минути. Дуже красиво та сатирично завершує свою книгу наш любий автор, при цьому критикуючи все і всіх навколо. Чи справедливо це? Для когось так, а для когось це дурню, а ще комусь просто байдуже.

Ось кричить нам тут Жадан в своїх творах, показує, що не треба забувати наше таке недалеке минуле, а його ніхто не чує, навіть на мітингах. Тут про Сергія Жадана та його роботу можна сказати дуже просто: людина з нашого міста, але не з нашої планети, подобається це комусь чи ні.
Дякую за увагу!

Если бы в моей жизни встретился человек, который никогда не читал Жадана, и которому было бы не наплевать на мое мнение об этом авторе (что, согласитесь, маловероятно, ведь всем наплевать на все мнения, кроме своего собственного), то я бы выдвинула ему очень простое предложение. Я бы посоветовала ему взять любую книгу Жадана и почитать заглавия. И если человек этот поймет, что его не мутит и не кружит от них, что у него не заходят шарики за ролики, а это как-то даже немного вставляет, то я бы сказала, что можно садиться и читать.

Жадан совершенно заслужено стал чем-то уникальным, потому что он, такое впечатление, и родился уникальным, чтобы сделать с украинской литературой то, что он делает - показать ей большой и артистичный фак и создать ее заново. Он так не только пишет (большая ошибка большинства писателей), он так живет. Живет именно в том странном и неприглядном мире, о котором пишет, более того, он умудряется этот мир любить.

А я боюсь его мира. Но люблю Жадана. И не только как поэта и писателя, но еще и как музыканта. Кроме Вакарчука, он единственный, на чей концерт мне захотелось пойти за последние 5 лет, а это о чем-то говорит. По крайней мере, мне кажется, что этим своим поступком я доказываю, что слова о любви к Жадану и его творчеству - не просто слова.

А книга об анархии - она скорее нон-фикшн, скорее размышления обо всем вокруг, это не художественный роман либо сборник рассказов. И это первое мое знакомство с Жаданом-публицистом (хотя какая это публицистика?).

Внежанровая книга о жизни, которую не хочется узнать поближе. Густая и насыщенная. Мощная. Мне понадобилось три дня чтения, чтобы одолеть эти неполные 300 страниц, потому что больше, чем читала, прочесть не могла. Это нужно переваривать, чтобы не вырвало эмоциями, болью и неприятием. И это круто. Впрочем, как всегда.

Хороша книжка. Мені сподобалась, весела, гарна українська мова. Не завантажена лишньою інформацією і описами. Навіть проглядається сюжетна лінія.
Але в мене є декілька АЛЕ.

Перше - не знайшла поживи для розуму. Дух дев'яностих переданий відмінно, але цим із сучасних авторів не займався тільки ледачий.

Друге - автор, швидше за все, навмисно веде розповідь в стилі закомплексованого підлітка. Тому круті оповідання, хто як накурився та напився (прям гра "Коктейль" у Берна) вже не вражають.

Ну і останнє, але не менш вагоме - велика кількість мату. Я не проти мату в мові героїв, щоб передати точність атмосфери, настрою, але поливання всього на світі нецензурними висловами трохи пригнічує і залишає погане враження про сучукрліт в цілому.

Так много разных историй о таких разных людях. Историй, написанных разными авторами и совершенно по-разному, но все такие трогательные и душевные.
Что же объединяет этих таких разных людей? Что объединяет Светлану (денно и нощно дежурящую в госпитале), девочку без имени, которая вязала свитерочки пингвинам, супругов Марину и Артема, крымчанку Тамилу и десятки, сотни других...
А объединяет их желание и готовность делиться. Делиться временем, деньгами, вещами, душевным теплом с другими, с теми, кому сейчас тяжелее, чем им. С теми, кто не сможет выжить без их помощи. Зачем им это? Может, они действительно прагматики? Которые "выплачивают кредит за жизнь". Или, может, это что-то другое?
В чем феномен волонтерства? Зачем люди безвозмездно жертвуют частичкой себя ради кого-то? Может, волонтерство - это и есть человечность?

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи?

Все истории заставляют задавать себе эти вопросы, но больше всего меня впечатлили две из них.
Первая - это эссе девочки, которая вязала свитерочки пингвинам. И хоть в ее истории не было ничего из ряда вон выходящего, но написано оно так трогательно и такие вопросы поднимает, что хочется его просто взять и зацитировать полностью.
А вторая - это "Тарзанка" - история девочки-красавицы Полины, по своей глупости или просто по вине несчастного случая оставшейся инвалидом. Девочки, которой пророчили блестящее будущее. И которое буквально за какие-то секунды стало серым и беспросветным с маленьким лучиком надежды - возможностью операции. Операции, на которую нужно насобирать оченьмногоденег, но которая позволит Полине снова стать на ноги. Годы сбора денег - и вот этот шанс практически в руках, но... Пожертвовать своим будущим ради будущего других, которых ты даже не знаешь. А вы на такое способны? До мурашек.

Поламані тіла, поламані долі - і небайдужі та незламні душі та серця. Багато молодих людей не змогли залишитися осторонь біди і жертвують своїми кращими роками, ставши волонтерами у госпіталях, на передовій і в тилу. І після перемоги вони не жалкуватимуть, бо їх переповнюватиме щастя.

До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може.

Перевод

Сломанные тела, сломанные судьбы - и неравнодушные и несокрушимые души и сердца. Много молодых людей не смогли остаться в стороне от беды и жертвуют своими лучшими годами, став волонтерами в госпиталях, на передовой и в тылу. И после победы они не будут сожалеть об этом - ведь их будет переполнять счастье.

До украинцев в последнее время, кажется, дошло, что когда кому-то рядом очень плохо, нормальному человеку хорошо быть не может.

Стільки відомих письменників в одній книзі- то неабиякий подарунок читачеві. Коли читаєш Кідрука, пітніють долоні. Від Карпи віє грайливим настроєм. Галина Вдовиченко як завжди неперевершена...Тут багато болю. Але книга читається легко. Найглибший талант людини-здатність до самопожертви. Не всі його мають, тому й волонтерами стають обрані. Це сворідні "наркомани", які роблячи одного разу добро, не можуть на цьому спинитись. Цю книгу має прочитати кожен свідомий і не дуже українець. Я ж збережу її для дітей.