– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколінні, не впізнаю свого міста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцільний жах. Приїхали зі своїх донецьків та луганськів. Сиділи б там, і ми б тут горя не знали. Інтелект і культура нині не в моді. На зміну їм крокує міщанська вульгарщина кримінально-пролетарського Донбасу. Згадаєте мої слова! Впаде країна з такими керманичами. Вони її просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловік до літньої жінки на лавці у парку Шевченка.

– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – і таке теж чув Лейл.

– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими інтеграціями! – казали люди, і в цьому була уся суть майбутніх подій.

Але чув Томас і інше. І люту ненависть, і людську заздрість, і застереження, і про Росію, і про Америку, і про Китай, і про Європу, і про корупцію, і про бентежний дух України, який може чахнути віками, терпіти та споглядати, але настає момент і він рветься з грудей на волю.

Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь поміж їхніх слів, наче цуралися вони її, не хотіли жити з нею поруч, гнали зі свого двору, мов приблудного собаку, що вештається від хати до хати, бо своєї у нього нема.

Правда була чужим та неприємним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тій країні свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зі злих вулиць величного міста.

– А може, це і добре, що його нема, – казав собі Томас Лейл.

Він не мав ще чіткого завдання, не знав, якою буде його місія, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до України, значить вже дуже скоро щось має трапитися. А що може трапитися у державі, яку Росія вважає своєю невід’ємною частиною, а сама та держава оголосила курс на інтеграцію до Європи?

– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, і недобра посмішка з’являлася на його обличчі.

Хто-хто, а він точно знав, що у цьому житті рішення приймає меншість. Народ не вирішує абсолютно нічого, а все прописується не на площах та в будівлях парламентів, не на барикадах і ешафотах, а значно далі, в будинках із товстими стінами й високими парканами, на яхтах у відкритому морі й під охороною бойових гелікоптерів, в офісах Мангеттену і Лондонського Сіті, в окремих залах королівських палаців старої Європи, куди заборонений вхід для преси, де не існує публічності і немає правди, моралі й цінностей. Там все визначає один лише інтерес.

Україна не викликала у нього подиву.

– Чергова територія, за яку сильні держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закінчилося, краще і не згадувати. І де тільки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Україні, то у Єгипті, то в Чилі чи ще де?

Ось так ходив Києвом Томас Лейл, слухав, що кажуть інші, щодня уважно читав газети й інтернет-видання, переглядав політичні ток-шоу, а ввечері сідав у крісло і насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем^[3], а іноді й Булгаковим, не забуваючи і про свого улюбленого Гемінґвея, котрий завжди був для нього взірцем. Чому? Напевно, тому, що Томас ніколи не мав того життя, яким жив великий письменник такої ж великої країни.

1993 рік

Френк Лейл п’є віскі. Майкл С’юті – горілку.

– Усе ще п’єш цю гидоту? – питає Френк, коли офіціант ставить перед ними алкоголь.

Майкл щиро сміється.

– Ти так ненавидиш горілку, бо вона тхне тобі Росією? Не будь злим, Френку! В Росії нині період суцільної демократії. Час кмітливих циніків. Нова епоха, в якій тільки Сполучені Штати і переможці.

– Чи надовго?

– Назавжди.

– Не думаю.

– Повір мені.

– Я нікому не вірю, Майкле. Особливо тобі.

Посмішка зникає з обличчя С’юті.

– Ти не можеш мені пробачити Афганістану?

Френк робить маленький ковток віскі, ставить склянку на стіл, кладе руки перед собою, спирається на них і підводиться.

– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самі готували до війни, а потім штовхнули під кулі росіян?

В очах Френка мерехтить злість. Майкл помічає її. На слова Лейла він реагує суцільним спокоєм.

– Війна – це завжди несправедливість. Нам потрібна була перемога.

– Ти знав, що вони загинуть – ті вісім нещасних моджахедів, і не сказав мені ані слова.

– Тому що я розумів, що в юності ти перечитав Кіплінґа з Ремарком. Ти ідеаліст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечує ідеалізм і романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маємо стати жорсткими. Навіть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковці провели дослідження і виявили, що кожні 102 секунди одна людина гине внаслідок війни. А кожні 26 секунд хтось гине в автокатастрофі. Більше того, кожні три секунди людина вмирає від голоду. І чим ми можемо їм допомогти? Як урятувати цей божевільний світ від смерті? Можливо, в тебе є рецепт?

– Не треба про усіх! Я про отих вісьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.

– Переді мною стояло завдання, і я його виконав. Нагадаю тобі, що ми були на завданні. Працювали на рідну країну. Захищали її національні інтереси.

– Де? В Афганістані?! Те саме ми з тобою робили і у В’єтнамі, Панамі та на Філіппінах. А скільки порядних і сміливих людей через нас з тобою були розстріляні й отримали терміни ув’язнення в Росії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаєш, що?

– Що, Френку?

– Вони сняться мені. Приходять майже щоночі і стоять наді мною. Дивляться в очі, знаєш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.

– Сходи до лікаря.

– Уже був, – каже Френк і одним ковтком допиває півсклянки віскі.

– Я не впізнаю тебе, Френку. Ти ж був іншим. Зовсім іншим. Ти ніколи не задумувався над долею агентів. Така вже в них роль. І більшість з них знають про це, коли погоджуються працювати з нами.

– Я задумувався. Завжди думав про них. Я просто не говорив про це з тобою. І знаєш, чому я пішов з Управління?

С’юті дивиться на Френка.

– Здогадуюся.

– Чому ж?

– Ти був хибної думки про нашу роботу. Тобі варто було йти у пастори. Чи обрати професію вчителя. Розвідка і диверсія не знають жалю, Френку. Ми народилися і живемо у великій державі. І наш обов’язок робити усе, аби Америка такою залишалася й надалі.

– Чи такого хотіли наші батьки-засновники?

– Не ідеалізуй їх. Згадай, що вони робили з англійцями та лоялістами під час війни за незалежність. Аби жити в демократії, часом доводиться втілювати принципи тиранії.

– Демократія не може жити поруч з тиранією, Майкле. Вона її повністю заперечує.

С’юті замовляє чергові порції алкоголю.

– Ти часом не агітував за Клінтона?

– Знаєш, я радий, що наш шеф програв. Буш і йому подібні мають стати сторінкою в історії. Не найкращою, до речі.

– Джордж Буш – велика людина. Патріот Америки. А Клінтон – демагог. Ти ж республіканець, Френку! Як ти можеш таке говорити? Згадай, скільки він зробив для нас із тобою, коли ми були нікому не потрібні! Містер Буш дав нам професію, спрямував у правильне русло, змусив повірити в самих себе. Ми почали заробляти гроші, харчуватися нормальними продуктами, залицятися до гарних дівчат…

– І вбивати людей, – робить ремарку Френк Лейл.

– Ти хотів сказати – ворогів.

– Ні. Я хотів сказати саме те, що сказав.

Вони замовкають і п’ють. Грає джаз, і офіціант приносить їм страви. Френк і Майкл починають їсти. Мовчки, кожен концентрується на власному шматку м’яса і порції картоплі.

Френк вагається. Не так він планував собі цю зустріч. Вона не мала перетворюватися на розмову про них. Він хотів тільки попросити за племінника, і все. Тепер же його прохання видавалося Френку не зовсім коректним та доречним.

– Навіщо ти мене покликав? – раптом питає Майкл. – Заради наших споминів?

Не відводячи погляду, Френк Лейл думає, як діяти далі. І коли він згадує крик відчаю Томаса, коли знову бачить страх у погляді племінника, він опускає свої очі і каже:

– Я буду просити тебе про послугу.

Майкл не відповідає на це. Френк підводить очі і дивиться на С’юті.

– Його звати Томас. Томас Лейл. Мій племінник. Талановитий хлопець. Син моєї молодшої сестри. Зростав без батька. Ти знаєш цю історію…

– Що я можу зробити для нього? – питається С’юті.

– Візьми його до себе, Майкле. Навчи його усьому, що знаєш і вмієш. Зроби з нього чоловіка. Змусь бути аналітиком, актором, маніпулятором, шпигуном, нелегалом, диверсантом, оперативником, врешті-решт воїном і навіть вбивцею.

С’юті не дивується, не відчуває шоку або ж жалю.

– Ти просиш у мене долі вбивці для свого рідного племінника? – питається він Френка.

– Я прошу тебе врятувати його від неминучої загибелі.

– У нього проблеми?

– Так.

– Поліція, мафія, наркотики, алкоголь, жінки? Може, він гей?

– Жінки і алкоголь. А ще розумна голова, яка дісталася дурню.

– Хто він за освітою?

– Усе його життя – література та мови. Наразі він знає три мови.

– Які саме?

– Французька, російська, іспанська.

– Він учив російську? – Майклу стає цікавою така розмова. – Чи не твоя це заслуга, Френку?

– Ні. Не моя. Це заслуга Толстого, Достоєвського та Пастернака.

– Ось воно що. А з цими трьома його, певно, Святий Дух познайомив? То він у тебе трішки навіжений?

– Який вже є.

– Я пам’ятаю твою сестру. Як вона, до речі?

– Ніяк, – відповідає Френк.

У тому єдиному, короткому слові звучить біль.

Вони знову замовляють випивку. С’юті вже прийняв рішення, про яке ще не знає Френк. Майкл не поспішає з відповіддю. Френк не підганяє його.

– Я зрозумів, Френку. Ти не можеш мені пробачити не тільки Афганістану. І справа навіть не в ньому і не в тих дурних моджахедах. Все те пусте і зайве. Ти прекрасно це знаєш. Ми з тобою не раз посилали людей на вірну смерть. І вони йшли, робили це завзято, з ентузіазмом, бо вірили нам і вірили в нас, думаючи, що після виконання завдання їх чекає винагорода.

С’юті робить паузу, спирається на стіл, нахиляється до Френка і каже:

– Ти не можеш мені пробачити Вікторії. Ти ніколи не примиришся з тим, що вона вибрала мене, а не тебе.

Френк нічого не каже, а різко хапає Майкла за краватку і смикає до себе. Дихання обох чоловіків стає важким, з грудей на волю рветься прихована роками ненависть.

– Не торкайся своїм брудним язиком її пам’яті! Ми обидва знаємо, що вона могла зараз сидіти поруч з нами, якби не твої витівки та садизм по відношенню до неї. Жінка, яку потрібно було носити на руках, стала черговою жертвою твоєї несамовитої відданості ЦРУ.

Він відпускає краватку Майкла і каже:

– Після того, як вона наклала на себе руки, я зрозумів, Майкле, що заради Управління ти ладен вбити навіть рідну матір.

– Нічого ти не знаєш, брате. Абсолютно нічого. Не будемо про це!

– Я знаю одне. Ти ідеальний солдат своєї країни. І тому прошу взяти до себе мого племінника.

– Чому ти мене це просиш? Ти ненавидиш цього хлопця? Якщо я візьмуся за нього, назад вже не буде вороття. Я зроблю з нього першокласного розвідника, позбавленого права на сім’ю, вихідні, свята, відпустки та прості радощі життя. Він не зможе бути вільним, незалежним, бо повністю належатиме мені й Управлінню. Врешті-решт він буде позбавлений елементарного вибору. Ти цього хочеш?

Френк Лейл тримає у руці склянку з віскі і дивиться повз Майкла С’юті. Він наче не чує старого товариша. Френк згадує їхнє знайомство, день першої зустрічі, перший рейд у джунглях В’єтнаму, мить, коли він ще вірить в Америку, демократію, права людини, свободу слова та приватну власність. А ще він вірить в індивідуальність кожного американця, у здатність окремих осіб змінювати хід історії, народжувати нові ідеї, нести людям прогрес. Тепер же він вірить зовсім в інше. І та віра Френка фокусувалася на невід’ємному праві людини мати зброю і застосовувати її по відношенню до тих, хто намагається зламати твоє життя.

– Вибір є завжди, – каже він Майклу, допиває віскі, дістає гаманець, кидає на стіл декілька купюр, підводиться і йде геть.

Він робить чотири кроки, зупиняється, обертається до Майкла і говорить до нього:

– Візьми мого хлопчика до себе. Інакше він просто пропаде, Майкле, так і не зрозумівши, що таке життя і яким воно може бути насправді.

2013 рік

Увесь жовтень Томас Лейл їздив Україною.

«Зрозумій настрої. До Вільнюсу^[4] ще є час. А далі вже почнеться», – сказав йому шеф, коли відправляв свого агента у вельми повчальні мандри.

Він укотре переконувався, що то досить дивна держава, країна суцільних протиріч і непорозумінь, масштабної корупції й одночасного бажання звільнитися від її бридких кайданів.

Усі там ненавиділи владу, й водночас усім кортіло тієї клятої влади. У тому була вся сутність українців. Гнітюча і непереможна, бо стосувалась практично кожного.

– Ось начебто живе з тобою поруч людина. Людина та й людина. І чесна, і привітлива, і думає як усі, і говорить правильні слова, і поважає права інших, і проти тоталітаризму, і за демократію, і усміхається тобі, і ніколи не скаже зайвого слова. Нормальна, правильна така людина. Але волею долі чи то якогось кума, котрий зміг упіймати кар’єрну жар-птицю, людина отримує певну посаду, і з нею одразу відбуваються дивні метаморфози. Вона покрикує на підлеглих, зверхньо ставиться до родичів, а вчорашні друзі йдуть у забуття, адже їхнє місце займають інші, такі ж самі, наділені владою і доступом до державної годівниці. Та найголовніше – людина начебто і проти корупції, бо ж не можна увесь час красти, але дивним чином у його дружини, котра до цього ніде не працювала, з’являється бізнес, нова машина, вони починають будувати хороми у стилі нормандського замку. Проте, як я вже казав, людина, наділена владою, залишається принциповим антикорупціонером, – казав йому один львівський поет, з яким Лейл пив каву, розмовляючи про життя.

Поет говорив з посмішкою, сповненою суму та усвідомлення трагічної і брехливої ментальності свого народу.

– Яка Європа? Про що ви говорите! Бути бідним родичем при багатих дядьках? Та й хто нас туди візьме? Наша доля бути разом з Росією. Ми ж братні народи. Віками так було і так буде надалі, – говорив йому шахтар з Донецьку, коли вони разом пили неякісну теплу горілку в одному з ганделиків при дорозі. Заїдали вони соняшниковим насінням.

Лейл розумів, що ніколи герою з заходу України не стати героєм її східної частини. Не змусити донецьких пролетарів любити Степану Бандеру та Романа Шухевича так само, як галичанам неможливо нав’язати повагу до піонерії та комунізму.

«Потренуй свою голову. Вона тобі буде потрібна в найближчі місяці. Чекатиму від тебе, Томасе, аналітику. Об’єктивну й неупереджену. Таку, на основі якої ми зможемо приймати рішення», – писав Майкл С’юті у секретному чаті, паралельно готуючи сніданок своїм онукам.

«Яку в біса аналітику без доступу до розвідувальних даних ти від мене хочеш?!» – лаявся про себе Лейл, читаючи повідомлення шефа.

З Донецьку він їхав до Маріуполя, після на його шляху було Запоріжжя, за тим – Херсон та Миколаїв, декілька днів він блукав пустими пляжами Одеси, а далі прямував до Криму, який увійшов в його життя зі сторінок безсмертних книг.

Уперше про Крим Лейл дізнався у 16 років, коли до його рук потрапили «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. Дивна загалом вийшла історія. Суто американський хлопець, що зростав на вулицях Бронксу, і раптом граф Толстой. Звідки він там? Як потрапив у той світ? Якими вітрами занесло російського класика на вулиці Нью-Йорка?

А все було доволі просто. Френк Лейл заміняв Томасу батька. Шпигун, який усе своє свідоме життя боровся проти комунізму, вирішив, що його племінник має ознайомитися з творчістю графа. І Томас ознайомився. Пізніше – закохався в неї.

Дивний півострів, стратегічний плацдарм, важлива військова база й геополітична рана декількох імперій і країн. Крим бентежив розум, не давав спати відчайдушним завойовникам і стратегам, був ареною жорстоких морських баталій та бандитських переділів. Але під ким би не був Крим, він завжди залишався самотнім – у своєму розвитку, в своїйтузі і прекрасній вроді, якою нагородив його Господь Бог.

Уже пізніше Томас Лейл відкрив для себе усі кримські війни, депортацію татар, яку вчинив Сталін, хід Хрущова, повернення татар і перші проросійські заворушення на початку 90-х років. Двічі за усе життя його нога вже ступала на землю півострова. Двічі він милувався неповторними краєвидами, плавав у теплих водах Чорного моря, фліртував із засмаглими стрункими жінками українського півдня, слухав розповіді старих татар про життя у депортації. Двічі він видавав себе за англійця, який торгує зброєю, проникав на територію військово-морської бази РФ у Севастополі і добував інформацію, на пошуки якої посилав його Майкл С’юті.

Загалом Крим подобався Томасу. Звісно, він не був схожим на Маямі, Кі-Вест чи сонячну Каліфорнію. Але там, де було море, там була і душа Томаса Лейла. Таким уже народився той чоловік, котрий, як нам відомо, за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Перебування на півострові дало йому чітке розуміння, що Крим так і не став частиною України. Томас Лейл не відчував української ідентичності, не чув української мови, не розумів, чому Крим і досі український.

«Найслабкіше місце. Я б звідси і починав», – казав собі Томас Лейл, і до нього приходило чітке усвідомлення, що саме так і станеться у разі чергової перемоги Америки над Росією. Звісно ж, бій буде йти, як завжди, на чужій території.

Того вечора, коли Томас Лейл поставив останню крапку у своєму аналітичному документі, йому стало легше. Тепер він зрозумів, чому шеф відправив його до України. Тепер він знав, що попереду велика бійня і така ж велика брехня. Росія зробить усе, аби покарати Америку в Україні. За роки, що минули з першого Майдану, Кремль став сильнішим, впевнено просуваючи власні інтереси на пострадянському просторі. Москва купувала, залякувала, вбивала та чавила своїм брудним чоботом усі паростки свідомості, незалежності, бажання самостійницької політики, потреби власного самовираження. Москва не пробачала зрад. І саме на таку «зраду» зголосився український президент, котрого хитрі «радники» підбурювали до європейського майбутнього. Ті радники хотіли, аби колишній злочинець увійшов в історію. Москва ж бажала, аби він у неї вляпався, залишаючись проклятим і жадібним правителем олігархічної плутократії, яка розквітала на теренах вільної України.

Аналітична довідка агента ЦРУ Томаса Лейла,

надіслана ним заступнику директора ЦРУ Майклу С’юті

13 жовтня на телеканалі «Росія 1» у телепрограмі «Вести недели» вийшов сюжет журналіста Дмитра Кисельова щодо стану речей в Україні (другий за рахунком сюжет Кисельова антиукраїнської спрямованості з початку торгово-інформаційного тиску РФ на Україну^[5]). Сюжет виконано на високому професійному рівні та має потужний емоційний підтекст.

За переглядом даного сюжету глядач повинен зробити наступні висновки:

– Президент Янукович розриває єдиний народ «україно-росіян»;

– Президент Янукович робить це, щоб і далі грабувати країну;

– Президенту Януковичу віддають накази в Європі;

– Президента Януковича не поважають в Європі. «В Європі Віктора Федоровича не ідеалізують: він потрібний тільки до моменту, поки не поставить підпис під Угодою про асоціацію»;

– Президент Янукович дуже боїться Юлію Тимошенко;

– Президент Янукович не тільки рве «єдиний народ», а сприяє ворогам цього народу – ісламським терористам;

– Президент Путін, незважаючи ні на що, дбає про Україну та українців, і тому сприяв наданню кредиту та здешевленню газу для України.

Аналіз змісту даного та попередніх сюжетів, а також заяв російських політиків дозволяє зробити наступний висновок:

Інформаційна політика РФ по відношенню до України трансформувалася від популяризації матеріальних, економічних переваг Єдиного економічного простору до акцентування культурної, історичної, релігійної єдності. Тобто можна говорити про зсув з економічного прагматизму у символічно-смислову сферу.