І ті прості громадяни, яких влада забивала ногами, обкладала податками та тарифами, дурила і обманювала, аби потім кидати напризволяще, саме вони і були перемогою України над усім злом, яке йшло як ззовні, так і зсередини, намагаючись забрати останнє, що ще залишалося у людей. Саме вони посміхалися на вулицях перехожим, допомагали незнайомим їм людям на фронті, чим і відрізнялися від росіян, які в останні роки не посміхалися ані життю, ані перехожим, ні навіть своїм дітям, бо жили вони у занадто жорстокій країні, яка не залишала часу на посмішки, адже вічно вимагала від своїх громадян тільки жертовності, одного лишень терпіння та смиренності у всьому, що стосувалося основних канонів буття, встановлених бездушною системою державного управління за часів президента Путіна.

Зима 2018 року

Майкл С’юті постарів. Роки брали своє, але той, хто думав, що старість перетворила містера С’юті на хворого та немічного дідугана, дуже помилявся. Люди, які знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:

– Подивіться у ці очі! Вони ніколи не старіють. Його очі виражають саму його сутність. Здається, що він і помре з цим свідомим, зосередженим поглядом очей, які бачили зло у всіх його проявах, а з добром були знайомі хіба що тільки теоретично.

І то була правда.

Він їхав з Ленґлі, штат Вірджинія, до Вашинґтона, округ Колумбія, де у нього була зустріч. По праву сторону за спиною залишався Меморіал Лінкольна, а його шофер далі тиснув на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серці американської столиці, де попереду виднівся Капітолій, а по ліву сторону за Еліпсом та Президентським парком був Білий дім – таємнича та всесильна будівля, з якої ось вже десятиліття поспіль намагалися правити світом.

Звернувши наліво, на Шосту стріт, що на Північний Захід, авто Майкла С’юті проїхало приблизно вісімсот метрів і зупинилося. Був січень, п’ятниця, сонячний день, який виплив з-за хмар та мілкого снігу, наче дарунок небес жителям та гостям столиці США. Температура трималися у межах 28–32 градусів за Фаренгейтом, або 0–2 за шкалою Цельсія, і люди радісно гуляли містом. Але були в тому місті і такі, як Майкл С’юті, що рідко заїжджали до столиці у пошуках розваг, адже там, як правило, завжди на них чекали лише справи.

Нога Майкла С’юті ступила на землю після того, як охоронець, що сидів спереду біля шофера, відкрив задні дверцята машини. Старий С’юті оглянувся навколо, провів очима по фасаду триповерхового будинку, будованого тут за часів президента Америки Стівена ґровера Клівленда^[25], і неспішним кроком рушив до дверей, біля яких виднівся старомодний дзвінок, що висів тут з 1953 року.

Двері відчинилися, а на порозі стояв дворецький, якому було приблизно під шістдесят років, але уся його статура, вираз обличчя говорили про те, що він почувається не гірше, аніж якихось тридцять років тому.

– Як справи, Гілберте? – запитав Майкл С’юті, коли подавав дворецькому своє пальто і шляпу, в якій він незмінно ходив ось уже майже сорок років.

– Дякую, сер. Аби не гірше, містере С’юті.

– Усі вже зібралися?

– Чекаємо ще на містера Крокса та мосьє Фонтеблю. Їх літаки затрималися.

– Що ж. Дорога – вона така, – сказав на те С’юті і пішов коридором до прокуреної зали, стіни якої оточували книги, а у м’яких шкіряних кріслах та на диванах, за різними столиками з червоного дерева барною стійкою, час від часу збиралися ті, хто приймав рішення, як жити іншим. Майкл С’юті був одним із них.

Коли він зайшов до зали, більшість, але не всі, повернулися в його сторону.

– Проходьте, С’юті! Радий вітати вас серед нас, – звернулась до нього людина з Білого дому на ім’я Роні Шин. Роні був з Бостону і до команди нового президента долучився ще в університеті, а потім з бізнесу досить стрімко та активно перейшов у сферу політики і почав досягати успіхів.

Містер Шин привітався з Майклом за руку і пройшов далі, аби дати можливість і іншим насолодитися його приємною компанією.

С’юті крокував залою, вітаючись із присутніми, аж поки Боб Інґ не зробив йому знак рукою та не запропонував Майклу приєднатися до нього, аби в очікуванні решти гостей випити порцію чистого віскі та перекинутися дрібком слів.

Боб Інґ був з тих уродженців Східного узбережжя, які «народилися з грошима» і впевнено продовжили батьківську справу. Бобу було шістдесят сім років – на сім років молодший за Майкла С’юті, він усе своє життя займався політикою, отримуючи від цього заняття як моральну насолоду, так і матеріальне задоволення, адже його заводи з виготовлення зброї завжди мали гарні стосунки з Пентагоном. Боб Інґ був там своїм. І мало хто знав, що останні п’ять років два місяці і ось вже шістнадцять днів містера Інґа запрошують взяти участь у нарадах, які змінюють життя цілих країн. Боб Інґ був тим, хто мав право на власну думку та рішення.

– Як справи, Майкле? – голос у містера Інґа був низький, але виразний.

– Вашими молитвами! Працюємо, – була на те коротка відповідь Майкла С’юті.

– Знаєте, хто ініціатор сьогоднішньої зустрічі? – запитав його Інґ.

С’юті прищурив свої розумні очі. Інґ зрозумів, що той не знає, і назвав ім’я та прізвище людини, котра вирішила зібрати сьогодні усіх членів їхнього невеличкого клубу. І Майкл С’юті побачив у цьому перспективу, адже тепер, коли влада у його країні повністю належала його ж рідній Республіканській партії, він хотів зробити останній кар’єрний ривок перед тим, як…

Він не хотів думати про смерть, котра з кожним новим днем ставала такою близькою, якою ніколи ще не була до цього. Він відчував її страшний погляд, її тяжкий подих, але вірив, що новий день – не останній. Будуть ще й інші. Величні, теплі, чарівні дні його фантастичного життя. Життя, яким могли б гордитися його нащадки.

– Серйозна людина, – сказав С’юті про того, хто їх збирав. Сказав, аби щось сказати, а сам думав про своє.

«Будемо грати в геополітику», – говорив він собі, бо розумів, ким є той член клубу, який їх усіх збирав.

А було їх усіх вісім чоловік, які відповідали за забезпечення національних інтересів США за їхніми межами.

Коли сіли за стіл і кожному подали напої, а офіціанти пішли геть, той, хто зібрав поважних громадян Америки, підвівся і мовив, звертаючись до членів клубу:

– Перш за все дозвольте подякувати вам усім, що прийшли. Я високо ціную ваше бажання бути тут та служити своїй країні. Аби не забирати ваш дорогоцінний час та не вдаватися у ліричні відступи, я говоритиму по суті. А вона у нас така…

І тут С’юті почув те, що хотів почути. В його очах загорілися вогники, вони грали своїм небезпечним полум’ям, а Майкл вже розумів, що словами поважної людини з самого Білого дому говорить до нього – до старого пса ЦРУ Майкла С’юті сама провидиця доля. І він дякував їй за те, що чув, адже саме такої справи йому не вистачало. Справжньої справи, яка здатна поставити крапку у їхній цілковитій перемозі над злим та цинічним диктатором Росії, який так любив розмови про слов’янську дружбу та демократію.

Скільки пам’ятав себе Майкл С’юті, стільки він воював з Росією. І не мало значення, чи то був СРСР, чи єльцинська Росія, чи вже путінський авторитарний режим. С’юті був справжнім професіоналом у всьому, що стосувалося Росії. І саме йому вдалося збагнути основну загадку такої незрозумілої «російської душі». Майкл був глибоко переконаний, що уся та загадка у рабській покорі народу та превалювання хижого, азійського менталітету, який може спати роками, десятиліттями, але приходить час і окремі керманичі тієї дикої і необ’ємної держави починають використовувати його, аби встановити свій диктат на світовій арені. Росія не була для нього загадкою, бо він розумів, чим керуються політики та прості люди у тій величезній і небезпечній країні.

І ось знову він почув це слово – Росія. А далі слідувало інше, не менш манливе та приємне для вуха Майкла С’юті. Україна.

– Якщо у нас не вийде з Україною, вона відійде до Москви. І ми вже нічого не зможемо зробити. Це означатиме, що Росія отримає вагому перемогу. Продемонструє світові усю слабкість Заходу. Але що головне – кепкуватиме з нас, Сполучених Штатів Америки. Кепкувати з нас ми нікому не дозволимо. І ніколи не підемо на ті умови, які пропонує Москва. Тому нам залишається тільки одне – воювати. Воювати, аби перемогти. Іншого шляху в нас просто не існує.

За цим настала тиша. Вона висіла над залою, де знаходились могутні представники американської еліти, що концентрували у своїх руках владу та повноваження, представляли корпорації і міністерства, належали до того класу, який ось вже скільки років править світом.

– Ви пропонуєте нам воювати з Росією? Як ви це собі уявляєте? – урешті-решт пролунав перший голос. То був Боб Інґ.

– Війна – це не завжди битва на території однієї зі сторін. Ми хочемо запропонувати вам дещо інший шлях подолання Росії. Більш витончений, аніж санкції та Джавеліни. Більш дієвий, аніж тиск і стрілянина. Ми вдаримо по ньому Україною.

– Так ударили ж вже. Скільки років б’ємо, а щось достукатися ніяк не можемо.

– У 1999-му не варто було дозволяти Єльцину призначати Путіна наступником, – то звучав голос Пітера Роуна, відомого гравця світових фінансових ринків і філантропа. Правда, здебільшого уся його філантропія була спрямована на підтримку заколотів, переворотів та інших протестних акцій, в яких особисто був зацікавлений Пітер Роун. Він належав до яструбів Республіканської партії і ніяк не міг пробачити адміністрації Клінтона того факту, що на початку 2000 року вона втратила контроль за ситуацією у Кремлі.

– Містере Роуне, давайте не будемо обговорювати те, що могло статися, коли усі ми були молодшими на цілих вісімнадцять років. Ми виходимо з нашої об’єктивної дійсності і такої ж об’єктивної потреби захищати національні інтереси США. Росія стає дедалі агресивнішою, переговори різних рівнів не дають жодного результату. Кремль обрав тактику сили, військової сили. Є інформація, що десь за місяць Путін має наміри публічно, на весь світ, пригрозити нам новими ядерними ракетами.

– Ми повинні його боятися? – ці слова злетіли згустком злості з вуст Пітера Роуна.

– Ми нікого не повинні боятися. Але зважати на це варто. Саме тому ми сьогодні й зібралися. Аби обговорити новий план дій.

Як ви усі знаєте, за умови збереження тієї влади, яка є наразі в Україні, за декілька років ми втратимо цю державу. Корупція породжує жебрацтво. А з жебраками не варто мати справу в цьому світі. Жебрацтво – досить заразне явище. Саме тому ми маємо визначитися з кандидатом, який би влаштовував як нас, так і громадян України. Нам варто дійсно змінити погляд на Україну як виключно сировинний придаток. Збереження даної тактики не дозволяє говорити про нові успіхи у протистоянні Росії. Росію може похитнути тільки економічний успіх України. Потужна українська економіка – найкраща та найбільш ефективна зброя проти російських крилатих ракет і танків. Час показав, що все інше не діє. Не дає бажаного ефекту. Не змусить Росію піти на поступки.

– А ви не думали, що у разі економічного розвитку України Росія може розпочати велику війну? – запитав Боб Інґ.

– Москва може розпочати цю війну і без економічного успіху України. Не треба боятися того, що може статися кожної хвилини.

Майкл С’юті слухав і до цього моменту не встрявав у розмову. Він розумів, що те, що каже людина президента, може стати початком його великого останнього кар’єрного стрибка. Він знав, що гідний посади директора ЦРУ, і був готовий долучитися до того, що пропонувалося, але тільки в обмін на посаду.

– У вас є такий кандидат? – запитав С’юті, і тиша повисла у залі.

– У нас буде такий кандидат, – після тривалої паузи мовив чоловік з Білого дому.

– Можливо, Майкле, ви б зайнялися цією справою. У вас досвід… і люди… – це казав Боб Інґ.

– Підтримую таку думку! Майкл С’юті знає про Україну більше, аніж усі ми, разом узяті, – сказав Пітер Роун, і людина президента зрозуміла, що тепер їй доведеться мати справу з Майклом С’юті.

– Дякую, друзі, за довіру. Але основне питання не в тому, хто займається Україною. Головна наша проблема, чи в Україні взагалі є така людина.

– У країні з населенням понад сорок мільйонів чоловік ми не знайдемо одного, який був би проти корупції?

– Знайдемо. Проте варто пам’ятати одну досить важливу рису українців. Усі вони критикують корупцію, усі незадоволені владою, усі клянуть президента і олігархів. Але як тільки вони самі долучаються до влади, стають частиною системи, одразу забувають свої вчорашні гасла. Маємо таке собі замкнуте коло, – сказав Майкл С’юті.

– Значить, нам потрібен такий кандидат, який буде здатний розірвати це коло, – сказав містер Крокс, котрий на тому зібранні представляв Пентагон.

– Я можу висловити думку Європи? – пролунав голос мосьє Фонтеблю.

Фонтеблю був ошатним, ще не старим чоловіком. Усе своє життя він був схильним до епатажу, ризику й авантюризму. Як би це парадоксально не звучало, але саме такі його якості і відкрили перед ним двері таємничої й загадкової політики Європи. Фонтеблю знали на Балканах, тиснули його міцну й холодну руку в Страсбурзі й Брюсселі, усміхалися у Парижі й неохоче, але все ж таки приймали у Берліні. Фонтеблю був воїном, шпигуном, інвестором і махінатором, котрий врешті-решт зрозумів, що цей світ належить тільки тим, хто бере життя за горло.

– Європа втомилася від України. Ви навіть не можете собі уявити, як ми втомилися, – усміхнувся він. – Зміна влади в тій державі є життєвою необхідністю. Проте, якщо вже змінювати, то на нових людей. Ми будемо раді вашому експерименту, адже усі ті політики, які наразі є в Україні, нам не цікаві. Вони приречені крадії та циніки. На них вже давно клеймо непомірної, патологічної жадібності. Такі можуть бути вигідні тільки Росії. Тому ми підтримуємо озвучену пропозицію. Можете розраховувати на Європу.

– Що ж, – сказав чоловік, який представляв Білий дім. – У такому разі вважаю, що усі ми порозумілися і дійшли згоди з даного питання. А деталі будемо обговорювати з тими, хто відповідатиме за реалізацію цієї операції, – він подивився на Майкла С’юті, і старий цереушник зрозумів, що то був старт його зіркового часу.

«І у старості буває життя», – подумав собі містер Крокс, вивчаючи поглядом Майкла С’юті, котрий подумки примірював під себе крісло директора ЦРУ і вірив, що ніщо не завадить йому врешті-решт втілити свою мрію, що завжди впевнено крокувала попереду нього, аби привести Майкла до того кабінету, за який він був ладен вбивати та калічити.

Весна 2018 року

Коли у Києві прямо з будівлі Верховної Ради до СІЗО повезли льотчицю і народного депутата, жінку, чиє ім’я ще якихось два роки тому лунало з вуст практично кожного українця, а наразі стало відомо, що вона мала наміри підірвати парламент разом з депутатами та провести повну зачистку центральної влади, Європа тяжко та безнадійно зітхнула. Україна вкотре і безжалісно підтверджувала своє реноме, що тяглося за нею з перших років незалежного існування, коли здавалося, що вдалося вискочити з Радянського Союзу без зайвих проблем та крові, яка лилась у ті роки у Нагорному Карабаху, а пізніше в Грузії.

Картинку отримали кепську. Ще тиждень тому генсек Ради Європи зустрічався з Надією Савченко як з Героєм України, а вже сьогодні її звинувачували у спробі державного перевороту та пророкували довічне ув’язнення. Та й українці були неоднозначні у своїх судженнях щодо Савченко. Де-не-де лунали думки на її підтримку. Найголовніше, що винесли громадяни з усієї цієї історії – це страх в очах народних депутатів, які в одну мить проголосували відповідні рішення, аби покінчити зі своєю колегою, але ось вже роками не могли ухвалити потрібні для країни закони. Держава політичного абсурду й цілковитої безвідповідальності вступала у цікавий період старту президентської виборчої кампанії. І поки влада активно шукала нові можливості для перемоги діючого гаранта, головна опозиціонерка країни тихо споглядала за тим вертепом, що грав свій хижий бал на Печерських пагорбах. Вона вичікувала. Терпляче та впевнено. Але розуміла, що та битва буде найтяжчою в її житті.

Здавалося, що ще ніколи люди так ненавиділи владу. Безмежно, люто, свідомо. Та й так гірко і безнадійно люди не почувалися ще теж. Верхи не могли, а низи вже не хотіли, проте і нові Майдани не були виходом. Усім кортіло чогось нового, успішного, чесного, ефективного, доброго та результативного. Усім хотілося справедливості й стабільності, яких так бракувало Україні.

У той день, коли Томас Лейл знову ступив на українську землю, йшов холодний, гидкий дощ, який змінював мокрий сніг. Сірість панувала у всьому. Того року зима ніяк не хотіла йти геть, заповнюючи навкруги усе собою, відганяючи весну, крадучи у неї безцінні й неповторні її дні. Люди втомилися від нескінченності зими, від снігу й холоду. Людям хотілося тепла і бадьорості, що приходить з першими травами, першими бруньками, шаленими запахами, які спочатку йдуть несміливо, ледь-ледь наповнюючи собою повітря, та з кожним новим днем вони набираються нахабності, ведуть себе впевнено, по-хазяйськи розповсюджують свою владу, беруть у полон людей, тварин і навіть сірі панельки та хрущовки, що залишились у спадок українцям з часів Радянського Союзу.

Томас Лейл був у гарному настрої. З першого дня він прийняв рішення діяти впевнено, проте непомітно. Зайвий галас був недоречним. У тій справі, яку доручив йому Майкл С’юті, були лише одні запитання без жодної відповіді чи хоча б підказки. Томас мав діяти старою тактикою спроб та помилок, йти крізь українські джунглі пов’язаних і конфліктуючих між собою інтересів, широкими кроками грати на випередження в умовах ресурсної обмеженості, оглядатися і нервувати, адже у країні тотальної недовіри, цілковитої підозрілості та агентів, що представляли інтереси різних держав і груп впливу, бути непоміченим залишалось справою філігранною, витонченим мистецтвом нелегальної роботи, якому його вчив старий Майкл С’юті.

Минуло три роки і сім місяців після смерті дядька Френка, а його мама померла ще раніше – у перший рік правління президента Обами. Томас Лейл залишався один серед мільярдів людей, з якими його зв’язував Майкл С’юті. Для Томаса він був наче батько, вчитель, друг і керівник в усьому, що стосувалося життя Лейла. С’юті зліпив з молодого Томаса ефективну машину, готову до виконання наказів, в яких мораль і етика не грали жодної ролі. З часом Томас задумувався над своїм життям, над тим, яким воно могло бути, якби не дядько Френк та його старий товариш на прізвище С’юті. Але то все були думки, мінливі марева, що ніколи не стануть дійсністю, адже вони приречені жити тільки в голові Томаса Лейла, в його потаємних бажаннях, глибинах підсвідомості, що часом прагнули іншого, але розуміли безуспішність власних перспектив.