«Нікому не знати, в яких землях лежатимуть наші кістки, якими вітрами розвіє наш прах і над якими могилами плакатимуть наші жінки. Нікому не знати, коли і де застане усіх нас смерть, як увійде вона в наше життя, аби навічно перекреслити його. Ніхто з нас і не думає про це. Якщо увесь час думати про смерть, краще й не жити. А ми всі живемо. Тут і зараз. Усе інше – або вже було до нас, або буде без нас. І тільки мить сьогодення визначає наше буття. І в цій миті жевріє єдине полум’я. Яскраве полум’я сподівань і надій, що колись, коли нас уже не буде, разом і з нами мине підступне лихо, яке навіки вкарбувалося у наші долі.

Народжені у жорстокі часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуємо жити на перетині боротьби різних сил, які намагаються взяти владу над світом. Війна йде повсюди, на усіх рівнях, і це війна не за золото та діаманти, не за нафту і рідкоземельні метали, не за воду і зерно. О ні! Це страшніша й цинічніша війна за усі попередні. Це війна, яка не знає доброти і прощення, не розуміє каяття і благородства, не бачить способу дійти згоди, бо ведеться вона за душі людські, за наш розум і нашу свідомість. Ніхто не бажає знищувати усіх фізично. Знищується одна лишень ідентичність, особистість, право на власну думку, на своє «Я». А ті, хто стають цьому на заваді, що ж, таких чекає смерть. Бо так вирішують ті, хто веде цю війну. На цьому і крапка! Все інше – мине…»

Так думав Томас Лейл, який за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Іноді, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собі суто американську ідилію. Він – професор-лінгвіст у одному з провінційних університетів Східного узбережжя, вже який рік живе з покірною, тихою і милою дружиною. Жінка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсім дурна, звичайна така жінка, які, як ніхто, мають право на кохання і щастя.

Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по неділях вони усі разом кличуть на барбекю сусідів та «нових знайомих», які дуже компетентні у тому чи іншому питанні, перспективні та зі зв’язками у важливих суспільних колах.

То були його діти, яких він ніколи не мав, а поруч із ним стояла дружина. Обійнявши Томаса, вона посміхалася сонцю і новому дню. Дружини в нього теж не було, а ті жінки, які іноді з’являлись в його житті, не були створенні для сімейного затишку, домогосподарства, турботі за малюками. Відчайдушні та вродливі, фатальні і небезпечні, трагічні і безталанні, вони жили за рахунок його енергії й чоловічої сили. Томас розумів це, але був не проти таких відносин, адже в обраній ним долі не залишалося місця ні для будиночка, ні для дітей, ні для вірної дружини, яка щовечора виходитиме на ґанок, аби зустрічати чоловіка з роботи. Та й обрана Лейлом професія не передбачала нормованого робочого дня, де є чітко визначені години праці, вихідні й термін відпустки. В його житті усе було набагато складніше.

У квітні йому виповнилося сорок три роки. Останні двадцять із них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

Блискучий мовознавець із неймовірними аналітичними здібностями, він присвятив себе нелегальній оперативній роботі, простіше кажучи – шпигунству та спецопераціям в інтересах Сполучених Штатів Америки. У нього навіть не було друзів. Лише завдання. І, звісно ж, його шеф, який щоразу відсилав Лейла до однієї з тих країн, де планувалася чергова небезпечна гра.

Югославія у 1995 році, коли серби мали стати агресором, США, коли у терміновому порядку 11 вересня 2001 року потрібно було евакуювати саудівських шейхів, Ірак 2003 року, коли йому потрібно було надати докази наявності хімічної зброї у Саддама. Зброї, якої, по суті, і не було. Україна й отруєння кандидата в президенти, яке теж залишалося під великим питанням. Киргизія у 2005-му, коли потрібно було зробити перший постріл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з країни президента-корупціонера. Грузія напередодні й під час трагічних і несправедливих шести днів, які відірвали від країни два шматки. Пакистан, коли він йшов на ліквідацію Усами бен Ладена. І ось цієї осені знову Україна. Держава, де ніхто і ні в чому не може бути певен. Навіть при найстабільнішому режимі. Навіть коли усе начебто й не так погано.

«Саме в часи спокою та розвитку, стабільності і певного добробуту відбуваються революції. Коли люди живуть у злиднях, у них немає часу думати про зміни. Вони зайняті одним лишень виживанням. Все інше – пусте й недоречне», – казав собі Томас Лейл, коли літак йшов на посадку у Борисполі.

– Жодних контактів з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Ніхто не має знати про тебе. Ніхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собі. І твоя перемога, як і твій провал, теж тільки твої. Ти чекаєш. Як завжди. В тебе буде тільки один вихід на сцену. І навіть у ньому ти маєш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав і хитав у відповідь головою.

Таксі везло його вулицями Києва, яким усміхалося сонце. Ті вулиці ще не знали, що живуть в останні дні спокою, а тисячі українців не мали й гадки, що вже через декілька місяців вони почнуть гинути від ворожих куль.

Не знав цього і Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка ніколи не знала відпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузі. Томас казав собі, що колись прийде такий день і він просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками із судин. Він не боявся смерті, розуміючи, що вона неминуча і нікому ще не вдалося від неї втекти. Але він мав наміри затриматися на цьому світі, бо у нього були тут ще справи.

В Україну він їхав не вперше. Він був уже у Києві того року, коли помаранчеві прапори й стрічки летіли над усією країною. Тоді їм усе вдалося. Шкода тільки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволі гарно.

«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стріляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, і те, що прихильники помаранчевих будуть більш рішучі та ефективні, і те, що опонент врешті-решт відійде у сторону».

Та не могли прорахувати американці тільки одного – корупцію, яка й була мірилом усіх владарів України. Несамовита жадібність та чвари між вчорашніми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’єр-міністром, а пізніше і президентом. І ось тепер, майже після дев’яти років розлуки з Україною, Томас Лейл ішов вулицями, на яких влада належала тільки йому – синові донецьких степів.

У Києві ще з часів Помаранчевої революції Лейл мав дві квартири. Цього разу шеф прийняв рішення придбати ще й будинок.

«Конспіративних квартир не буває забагато», – вчив його шеф, коли підібрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свій талант і чергову любовну трагедію міцним шотландським віскі.

Тоді він ще не знав, що ось цей непримітний чоловік скоро стане його поводирем у світі таємних ігор і цинічних зрад, введе його в коло, де правлять інші закони та діють за інакшими правилами. Бо в тому світі, куди з головою пірнув Томас Лейл, не існувало справедливості й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.

У той перший вечір, коли він сидів у шкіряному кріслі, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу він може не повернутися до Америки. І справа не тільки у тому, що його могли вбити. Ні. Лейл просто усвідомлював, що цього разу битва буде більш жорсткою, кривавою і затяжною. Ніхто вже не гратиметься у ненасильницькі спротиви. Як казав Гай Фокс^[2], якому судилося стати організатором лондонської «Порохової змови» 1605 року, «відчайдушні хвороби лікуються небезпечними засобами». І саме такою відчайдушною хворобою страждала в ті дні Україна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.

Лейл ніколи не розумів українців. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко піддаються маніпуляціям, продажними у своїй більшості. Ті ж одинаки, які час від часу народжувалися з бажанням жити згідно з законами та принципами честі, не затримувалися надовго на цьому світі. Їх життєвий шлях закінчувався або автомобільною катастрофою, або «самогубством», або ж відвертим вбивством. І вже інші йшли далі, аби вести Україну у темне майбутнє олігархічних кланів.

Проте бували моменти, коли Томасу ставало справді шкода той безталанний народ. Він бачив доброзичливість і працьовитість людей, бажання змін, яким не давала дорогу емоційність українців, адже емоції там завжди брали верх над розумом. І так було в усі часи та при усіх імперіях.

«Віками їм вбивали у голови, що вони є частиною різних держав. Століттями вони не могли зрозуміти, хто ж вони такі. Національна ідея – те єдине начало, яке і визначає шлях народу у майбутнє, так і не сформувалося на цих землях. Але як вірно зазначав їх другий президент, Україна – не Росія. В чому різниця? У прагненні до свободи. За нинішніх умов диктатура тут неможлива. Принаймні надовго», – казав собі Томас Лейл, відкладав Вольтера і намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.

«Про теперішнього їхнього президента говорять різне. Але в одному я впевнений точно. Йому відводиться ключова роль, здатна змінити існуючий стан речей у світі. Росія та ми будемо грати цього чоловіка на свій власний лад. І переможцем виявиться той, хто зіграє на випередження».

Томас вирішив, що на сьогодні вистачить роздумів. У нього був ще час і на роздуми, й на аналіз, і на прогнози. Але також він усвідомлював, що коли настане момент дії, він буде сам, як завжди одинак між декількох вогнів, здатний як переламати хід історії, так і стати її черговою безвісною жертвою.

Лейл вимкнув світло, поклав поруч із собою пістолет і заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у країні, яка пливла за течією долі, вигаданої для неї іншими.

1993 рік

– Чому ти п’єш?

– А чому б і ні?

– Ти ж проп’єш свій розум.

– Навіщо мені розум? Він не робить мене щасливим. Іноді мені хочеться бути тупим. Такі люди живуть своїм простим щастям. Не задумуються ні про що. Від народження і до смерті. А так… що мені від мого розуму? Одні біди. Я ж рік тому ледь не збожеволів! Гаразд, тобі зізнаюся. Прочитав Ніцше, і вдень, і вночі думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звідси й одвічне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закінчується у сирій землі?

– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дісталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Мені набридли твої вибрики. Пожалій матір хоча б…

– А хто пожаліє мене?

– Чоловік, який хоче, аби його жаліли, не чоловік! Я був кращої думки про тебе.

– Як же мені усе це набридло, – каже Томас і робить чергові два ковтки віскі.

Він п’яний, але ще контролює себе. Навпроти нього сидить сивий чоловік десь за п’ятдесят. Глибокі зморшки ріжуть його лоб. У нього доволі розумний і сконцентрований погляд. Одягнений він у темний костюм і світлу сорочку. Плечі тримає прямо – результат багаторічної служби в армії США.

– Слухай, Френку, коли вже у нас пішла така відверта розмова… – Томас затихає на хвильку, а потім питається: – Хто мій батько? Де ця паскуда?! І якого дідька я його ніколи не бачив?

Френк Лейл, який був рідним дядьком Томаса та єдиним чоловіком, котрого той поважав і слухав, посміхається племіннику недоброю посмішкою.

– Вона мені так і не сказала, від кого тоді завагітніла. Що я не робив, як не просив, як тільки не допитувався. Все марно, – каже Френк.

– Тобто?

– Не знаю я, хлопче, хто твій батько. Навіть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заїжджий, не з нашого кварталу і навіть не з нашого міста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.

Томас слухає дядька, замовляє подвійну порцію віскі і випиває її.

– Кажеш не перейматися? – посміхається він. – А потім питаєш, чому я п’ю? Якісь дивні ви усі люди, родичі мої милі. Дивні чи дурні. Хто вас знає.

За вікнами бару панує весна. Холодна й дощова. Сірою зграєю танцюють над Нью-Йорком похмурі хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надії, яким не судилося стати реальністю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому світі від них не залежить абсолютно нічого. Томас дивиться у вікно, переводить свій погляд на дядька, б’є кулаком по столу і кричить не своїм голосом:

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.

Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.

Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привіт, Френку! – вітається він з Лейлом, але руки не подає.

У відповідь Френк Лейл тільки кашляє і дивиться в небо.

Чоловіки мовчать. Кожен думає про своє.

– Скільки ми не бачились? – врешті-решт питає Френка його співрозмовник.

– П’ять років, сім місяців і тринадцять днів. З вересня 1988 року, – відповідає Лейл.

– Ти завжди відповідально ставився до дат і цифр.

– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питається він.

– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.

– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.

– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.

Вони мовчать, усі слова зайві.

– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

– Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.

– Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.

– А твій?

– Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.

У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.

Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.

То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.

– Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?

Френк Лейл ігнорує питання Майкла.

– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.

Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:

– Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.

– Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.

– Може, Майкле.

– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.

– Ти так і не кинув палити? – питає його Френк Лейл.

– А навіщо? Це не врятує мене від зустрічі з нашим Творцем.

– Але може подовжити твій шлях до цієї зустрічі.

– Я не боюся смерті. Ти знаєш про це, – говорить Майкл і випускає дим.

Він відчуває, що Френк призначив зустріч не через сентиментальність чи то ностальгію. Не таким був Френк Лейл. Якщо він вже зателефонував Майклу С’юті, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

«Він щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордість», – думає собі Майкл С’юті.

Тим часом Френк не збирається просити. Він зараз далеко – у жорстоких джунглях В’єтнаму, йому тільки-но виповнилося двадцять п’ять, він у розвідувальній роті, яку ось вже третій місяць поспіль кидають уперед. Генерали та полковники армії США покладають на неї великі надії, поки рота йде у невідомість, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молоді. Хлопчаки зовсім. І знаєш, тоді я дійсно вірив у нашу країну. Чи то може вона була іншою.

– Знаєш, Френку, в чому різниця? – каже Майкл С’юті.

– В тому, що ти і зараз віриш в Америку. Або ж хочеш, аби усі думали, що ти в неї віриш, – спокійно говорить Френк Лейл.

С’юті підморгує другу і каже:

– Чи не випити нам чогось старенького та приємного, поки будемо обідати? Ходімо, друже! Квітень у цьому році не залишає нам вибору.

– Вибір є завжди, – каже Френк, і вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стріляв у радянського шпигуна, а інший покохав вродливу жінку, якій приніс один лишень суцільний страх, множений на безсонні ночі.

2013 рік

Він ходив містом і слухав людей. Він не розмовляв з ними, не сперечався, не філософствував на теми національної ідентичності та повалення олігархічного режиму, не намагався переконати українців у тому, що вони помиляються. Ні. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Києва.

У вересні 2013 року люди казали різне.

– Пам’ятаєш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети і туризм. Так ось. На нього наїхали і почали віджимати бізнес. Він домовився про зустріч із Самим, дав 300 штук за організацію зустрічі, зустрівся, вийшов, а поки їхав назад, все вже віджали і забрали. Ось так! «Донбас порожняк нє гоніт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторані, звертаючись до доволі вродливої і юної панянки, якій так кортіло шампанського та устриць, але дядько любив пиво і тому його коханка теж була змушена пити пиво.