Рішення

Задумливий сидів Святополк у княжих палатах. Щойно закінчилася розмова з митрополитом Єфремом. Порада Владики була вкрай несподіваною. Звичайно, вирішувати князю, але не можна не зважати на думку духовного пастиря.

Митрополит порадив Святополкові взяти в жони доньку половецького хана Тугоркана – зверхника одного з трьох наймогутніших родів половецьких. Вже й наречену намітив. Вибір припав на наймолодшу дочку Тугоркана – Іліарту.

– Треба посилати сватів, – прошепотів Святополк і голосно: – Знайдіть Любомира!

За хвилину прибігли челядники.

– Немає ніде Любомира, все обшукали.

– У лісовички він своєї. От приворожила!.. Може, то і добре?.. Ще одне, – князь на мить замислився, – покличте мені Мару.

– Вона тут. Вже годину чекає.

– Як чекає?

– Боялися тебе, княже, турбувати, – челядник аж присів, побачивши, як змінюється обличчя Святополка.

– Турбувати!.. – аж заревів князь, – вона мати моя, скільки можна повторювати. Пригрілися тут. Ти, як звати?

– Криворуч.

– Що за імена? Тьху, – сплюнув князь, – ти, доки сонце сяде, приведеш Любомира. Ви двоє – до командира лучників, підете у військо.

– Помилуй, княже, – челядники впали в ноги Святополку.

– Ні.

Цієї миті до палат зайшла Мара:

– У чому прикрість, князю? Чи не я причина?

– Потім якось скажу, мамо, – князь знітився.

– Пробач їм, синку, – Мара благально глянула Святополкові у вічі. – Знаю, що через мене, тому й прошу.

– Не шанують вони княжого слова.

– Будуть шанувати. Ну прости, Святеку, прошу.

– Добре. Як я тобі відмовлю? Дякуйте матері моїй, – князь вже опанував себе, – на перший раз прощаю. Ще в чомусь схибите – накажу вбити.

– Дякуємо, княже. Дякуємо, пані-мати, – челядники ще не вірили, що все обернулося на краще.

– Та яка я вам пані-мати. Я – Мара, – і серйозно до Святополка: – Ти хотів мене бачити?

– Так, мамо.

– Розповідай.

Князь переповів матері розмову з митрополитом Єфремом і про вибір майбутньої княгині.

– Що я тобі скажу, – після паузи почала Мара, – спробуй, у тебе сьогодні це єдиний вихід. Тільки дикі вони, половчанки, мов норовисті кобилиці.

Так Криворуч ще ніколи не бігав. Часу обмаль, а Любомир далеко. Якщо він ще там. Хоча де йому ще бути: або у княжих палатах, або у своєї ворожки. І що він такого особливого в ній знайшов? Щоправда, коли подивиться своїми чорними, як ніч, очима, то аж душа всередині перевертається. Одним словом: відьма. Правда, якщо Любомир почує щось таке про свою Ярину, то непереливки буде кривдникові. Якось один з челядників відпустив про лісовичку захалявщину. Ледь встигли – ще хвилина і вбив би, не схибила б рука Любомирова.

Вже і ліс. Сонце, хвала Всевишньому, сідає повільно. Не заблукаю, як минулого разу. Десь тут стежка між двома старезними дубами, на яких примостилися пугачі. Того разу, коли почали вони між собою перемовлятися своєю пугацькою мовою, то ото страх як заповз під сорочку, то лише третього дня полишив. Ось і хатинка.

– Агов, господине Ярино! Є хто живий? Це я – Криворуч.

– Наступного разу спитаєш про живих, буде тобі по потилиці, – почулося з-за дверей. І у двір вийшов Любомир. – Що сталося?

– Князь тебе кличе. Наказав чимшвидше.

– То що ж сталося?

– Повернувся він від митрополита задумливий. Я так зрозумів, що сватів будуть засилати до Тугоркана.

– Так Святополк у жалобі: Аделіна тільки упокоїлася.

– Справи державні, – розвів руками Криворуч.

– І звідки ти все знаєш?

– Почулося… випадково. Ми ж челядники.

– Дивись, Криворуче, якось попадешся і не зможу тебе вборонити.

Не було у Святополка часу на роздуми. І Владика, і, головне, мати благословили намір швидкого одруження. Крок, звичайно, суто державницький – тож жити князю з новою жоною.

Думки не давали Святополкові спокою.

За свої неповні сорок чотири трохи жінок побачив, усякого бувало. У князів Русі половчанки в жонах траплялися, але щоб у Великого князя Київського – таке рідкість. Хоча, з іншого боку, його попередник – Всеволод теж мав жону з кипчаків.

Іноді доля вирішує за нас, роблячи з нас тих, хто ми є. Дід мій Ярослав мав за жону Інгігерду – доньку шведського короля Улофа ІІІ Шетконунга. Батько одружений був із Гертрудою, донькою польського короля Мешка ІІ. Вона є мачухою моєю, і хоча мене не любить, але живе тут, у Києві, при дворі княжому.

Дядько Володимир був одружений з Одою, донькою графа Леопольда фон Штаде, дядько Святослав – з Кілікією, донькою графа Етелера, рідною сестрою трірського архієпископа Бурхарда, дядько Всеволод у першому одруженні – з племінницею візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.

Тітка Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андрія І, тітка Єлизавета – після довгих відмов і очікування зрештою обвінчалася з «Останнім вікінгом», як всі його звали, поетом і воїном, Гаральдом Сігурдсоном – згодом королем Норвегії, тітка Анна, одружившись із Генріхом І, стала королевою Франції.

У мене самого перша жона – донька чеського князя Спитигнева ІІ. І ось тепер – половчанка, із кочовиків. Дожилися…

Князь ще певний час побув на самоті, а потім голосно:

– Любомире!

– Слухаю, княже!

– Кульбач коней, візьми кількох вірних людей і рушай до Тугоркана. Будемо сватати його молодшу доньку Іліарту.

Половчанка

Приїзд нової жони Святополка зібрав усе місто. Аякже, подія: половчанка – і раптом поруч з Великим князем. Юрбилися від переправи через Дніпро, що біля Видубича, нижньою дорогою до монастиря Печерського, повз Аскольдову могилу і густіше вже до самих воріт Лядських.

Тут свою майбутню жону очікував Великий князь Київський Святополк.

Люд у більшості розумів причину такого швидкого одруження. Всі втомилися від постійних набігів кочовиків. Кінця-краю безладу годі було сподіватися. В юрбі, як завжди, точилися розмови.

– Чуєте, кажуть ці половчанки такі хтиві, що сил одного чоловіка не вистачає.

– Так ти хочеш запропонувати князеві допомогу? – всі навколо розсміялися.

– Та ні, це я так, переповідаю, що люди пліткують, – знітився городянин, розуміючи, що бовкнув зайве.

– Те, що вони інакші, ніж наші жінки, це зрозуміло, – втрутився ще один, – але наші кращі.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю, – авторитетно відповів знавець жінок.

– Їдуть, їдуть, – почулося звідусіль.

Нижньою дорогою від монастиря Печерського прямувала шлюбна процесія. Попереду на красивих баских конях гарцювали Любомир, Криворуч та ще двоє челядників Святополкових.

Далі їхали вози, запряжені величезними турами, наповнені посагом: вичиненими шкурами степових сайгаків, косуль, ізюбрів; пишними ведмежими шубами, чорними та рудими лисячими комірами, білячими та борсучими шапками, тигровими та леопардовими покривалами, одягом та килимами з верблюжої вовни. Окремо – чотири спеціальні, на великих колах, гарби із залізними клітками на кожній, де сиділи чотири пардуси. Слідом буйволи тягнули спеціальні кибитки із коштовностями з гір Опівнічних. За ними – підводи кедрових горіхів, сушених грибів та різних наїдків.

Аж ось і княжна Іліарта – простоволоса, лише тонка червона стрічка перехоплювала її жорстке, чорне, мов ніч, волосся. На обличчі з розкосими очима випиналися різкі вилиці.

Іліарта сиділа на невисокій кобилі показово рівно. Відразу впадало в око: вміння вправлятися з кіньми – це вроджене. За княжною на невеличких, пружних конях їхало чоловік двадцять челядників Тугорканових, ще четверо возсідали на двогорбих верблюдах. Всі вони вперше прибули до такого великого міста. Були насторожені, постійно озиралися. Особливе місце в почті займав шаман. Він і двоє його помічників огородили себе частоколом з кісток тварин, окремо на возі лежали троє степових вовків, з туго перев’язаними про всяк випадок пащами. Шаман їхав окремим возом і всім виглядом підкреслював свою винятковість. Останніми у процесії тарабанилися двоє тлумачів: Святополків – Григір і Тугурканів – Курул.

Зупинилися перед в’їздом. Наперед вийшов шаман, одягнутий у вовчу шкуру, з розмальованим обличчям, обвішаний кипчацькими оберегами з кісток степових тварин. Привели вовків, прикувавши ланцюгами до возів, розв’язали пащі. Шаман почав крутитися, наче дзиґа, час від часу вигукуючи незрозумілі слова, поступово входячи до потойбічного стану, заголосив подвійним, часом потрійним голосом. За мить його спів підхопили вовки, несучи відчуття тривоги і страху. Кияни заціпеніли.

Князь Святополк похмуро дивився на це дійство. Потім повернувся до одного зі служників і, вказуючи на шамана, стиха промовив:

– Це він робить у нас вперше і востаннє. Ти мене зрозумів?

– Звичайно, княже!..

Почекавши, доки шаман скінчить свої вправи, Святополк люб’язно звернувся до половчанки кипчацькою:

– Радий тебе бачити, донько великого Тугоркана.

– Мир тобі, Великий Київський княже! – відповіла Іліарта, і всі, окрім половців, перехрестилися.

Люди настільки втомилися від воєн, що саме слово «мир» з вуст половчанки сприйнялося, як знамення.

– Дай Боже! Дай Боже! – прошелестіло натовпом, що потроху після шаманства приходив до тями.

Почет, повз Лядську браму зайшовши на територію Києва, попрямував мощеною великим плоским камінням дорогою, що пролягала у глибокому яру, до Верхнього міста.

Княжий оповісник проголосив, що церемонія вінчання відбудеться за три дні.

Третього дня приїхав Тугоркан, а з ним – чоловік п’ятдесят. Половецький хан був худорлявий, так само, як і Святополк, високого зросту, мав різке, пронизане зморшками обличчя, невеличку бороду, заплетену донизу. На грудях на шкіряній шворці висіло велике срібне зображення вовка. Він був старший за Київського князя майже на двадцять років, жвавий і сильний.

Останніми днями у Верхньому місті кипіла робота. Гурти тесль правили столи і лавки для великого святкування. Весільний обід вирішили проводити на Княжому дворі Ізяслава – Святополка. Київський очільник, як і говорив, розмістився у палатах свого батька. Звичайно, тут все потребувало лагодження: Княжий двір багато років простояв без догляду. Тільки Димитров монастир, зведений за часів Ізяслава, перебував завдяки піклуванню насельників у доброму стані. Постійна присутність братії вберегла від пограбувань та пожеж і будівлі Княжого двору.

Місцем святкування для простого люду обрали велике торжище, що останнім часом перемістилося на площу перед Димитровим монастирем. Тут також майстрували столи та лавки – було зрозуміло: зійдеться увесь Київ. Серед люду ширилися розмови, що наїдків та напоїв очікується безмірно.

Лишалося незрозумілим, де відбудеться вінчання князя Святополка та Іліарти. З цього приводу й зустрілися за день до події Великий князь та митрополит Єфрем.

– Я думаю, Ваша Святосте, що повінчаємося ми з половчанкою в Соборі святого Димитрія, – князь Святополк мав заклопотаний вигляд.

– Якось надто відгороджено, – відповів у задумі священник. – Свято ж для всього міста, та й не тільки – для всієї країни.

– Ну, не у Святій же Софії з половчанкою одружуватися? – Святополк ще раз наголосив на походженні своєї майбутньої жони.

– Ні, у Святій Софії не треба. А якщо все це відбудеться в Десятинній церкві? Прекрасне місце: перший кам’яний храм Русі, усипальниця Великого князя нашого Хрестителя, і батько твій, князь Ізяслав, там похований. А потім ти, княже, з молодою жоною пройдеш ходою до свого двору – воно і недалечко, – митрополит задоволено подивився на Святополка.

– Правильно, так і зробимо. Дякую, Ваша Святосте. Її ще треба не забути привести до нашої віри, а то вовком завиє, – засміявся Святополк.

Митрополит і собі ледь стримав сміх, тільки усміхнувся у сиву бороду.

Десятинною, або ще мраморяною, називали в народі церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що збудував 996 року прадід Святополка князь Володимир. Вона була споруджена царгородськими майстрами, прикрашена всередині шиферними та мармуровими плитами, мала надзвичайну мозаїчну підлогу, викладену різнокольоровим мармуром та смальтою. Стіни розписані образами старозавітних та новозавітних святих, а також сценами зі Святого Письма. Назву Десятинної церква отримала тому, що князь Володимир виділяв спочатку на побудову, а згодом і на утримання храму десяту частину державних доходів.

Весільний обряд у церкві пройшов напрочуд швидко. Перед цим Іліарта прийняла християнство, так і не зрозумівши, для чого це. Єдине, що її турбувало, – куди подівся шаман і його служники. На всі запитання половчанки відповідали, що їх ніхто не бачив. Князь Святополк відмовчувався.

«Наче у воду канули, – говорили люди, і вже стиха: – Дніпро поряд».