Війна

Війна триває вже кілька місяців. Війна важка, без перепочинку. Не скажу, що ми весь час зазнаємо поразок. Були й перемоги, але настільки незначні, що і згадувати не варто.

Чому ми програємо? Чому постійно запізнюємося? Причин багато, і одна з них, мабуть, моє князювання в Києві. Як я і думав, князь Володимир не змирився зі своїм місцем. Заповіт батька і Закон діда нашого – це одне, а влада у твоїх руках – зовсім інше. Тож і робиться все на кшталт: чим гірше – тим краще. Інакше кажучи, вирішив Володимир звільнити стіл Київський чужими руками, і цими руками стали половці. Ні, він не вдається до таємних перемов, він чесно воює на чолі свого війська, але разом з тим ніколи не рветься вперед і при найліпшій нагоді відступає.

Так ми програли одну з перших баталій. Ту саму, де загинув його брат Ростислав. Володимир першим тоді накивав п’ятами, і його хвалені чернігівські війська слідом за ним. Ми й виходили на бій важко. Спочатку, як зустрілися – сперечалися, сварилися. Я нагадав йому про постійні змови проти мого батька, про ув’язнення моєї мачухи Гертруди, про випадкову, але зовсім не випадкову, смерть брата мого Ярополка і ще багато чого. Та обставини змусили йти на цілування Хреста і спільний похід. Надто вже близько біля столиці почали нишпорити половці.

Той бій… За стратегією ми зайняли весь простір в урочищі, тим самим скоротивши перевагу половців у людності. Відступати означало наражати на загибель всі три дружини: мою, Володимирову та Ростиславову. Аж раптом, ще до початку дій, військо Володимира відійшло, а згодом і зовсім зникло. Утворилася прогалина, куди й кинулися сотні половців, з кожною хвилиною звужуючи простір для маневру наших військ. І хоча руські воїни вправніші за кипчаків – ми побігли. Ворогів було вдвічі більше.

Ми відступили до Стугни, стрімкої й повноводої. Кинулися перепливати, і десь на середині річки я почув крик. Ростислав, що був праворуч, почав хапати повітря, бити руками по воді, щось голосно вигукнув і врешті повільно зник на глибині. Половці не переслідували нас за Стугною. Їхній передовий загін випустив для годиться кілька стріл, одна з яких і наздогнала молодшого брата Володимира.

Тіло Ростислава ми знайшли вночі за десятки верст за течією, – Святополк зрештою перевів подих.

Здавалося, що все це він більше говорить для себе, а не переповідає митрополитові Єфрему про події, що затиснули князя з різних боків.

– Пам’ятаю, як Ростислава ховали. – митрополит нахилив голову, перебираючи вервицю. – Бояри хотіли перевезти тіло до Чернігова або Переяслава. Але ти, княже, наполіг, і я тебе в цьому підтримав, поховати, як і належить, з усіма почестями у Софії Київській. Я тоді ще запитував, де ж Володимир. – І та історія з посланником Любомиром… – Ти чого, княже, хочеш? За чим прийшов?

– За порадою.

– За порадою, кажеш? А чому раніше не йшов? Чи гординя настільки заїла, що і світу білого перед собою вже не бачив?

– Не знаю… Може, ви й праві, Владико, – князь видавася розгубленим. – Я думав про це. Можливо, справді, все тільки в мені, і всі ці напасті, що прийшли на наші землі, теж через мене. За інших обставин не полізли б половці на наші землі. Хоча ні. Вони настільки підступні, що одне пообіцяли б, а зробили інше.

– Не картай себе, княже. Є влада світська, а є духовна. Та все в руках Господа. Якщо поклав Всевишній на нас випробування, то ми на це заслужили. А чиї гріхи спокутуємо – свої чи дідів-прадідів, то відомо тільки Небу.

– Так то воно так. Але що робити далі?

– Залишся, княже, розділи зі мною трапезу. За нею і поміркуємо, як діяти.

Розмова відбувалася в Митрополичих покоях, що за храмом Святої Софії. Обстава у Владики була простою – жодних надлишків, тільки необхідне. У приміщенні стояло ліжко, невеличкий стіл та кілька лавок. У східному кутку – образи, і стільки, що Святополк, коли вперше сюди потрапив, довго не міг відійти від них. Тут були ікони, писані у Візантії, роботи волинських майстрів і, звісно, найкращі зразки з Печерського монастиря. Неподалік від місця молитовного – невеличка кафедра, за якою митрополит писав. Книг було надзвичайно багато: не секрет, що Владика і сам трохи правив книжки, хоча при митрополії було кілька постійних переписувачів.

До сусідньої кімнати послушники принесли рибну юшку, гречаники та печеню з грибів боровиків із травами під брусничною підливою. Серед напоїв квас та узвар.

– Може, княже, чогось міцнішого, – поцікавився митрополит, – у нас в одному з монастирів добру медовуху варять.

– Це в Печерському?

– В ньому.

– Ні, дякую. Треба ясну голову мати. А ті отці печерські чого тільки не вміють! І нікого не визнають. – Святополк спохмурнів ще більше. – Не подобаються вони мені, наче чорні ворони.

– Ти монастир Печерський, княже, не руш. Згадай, і батько твій, Ізяслав, намагався з ним трохи воювати та зрозумів, що за ченцями печерськими сила велика і знання глибокі. Я сам виходець з нього. А ворон – птах мудрий, і живе довго. Помолімося – і до страв.

Обідали вдвох. Мовчки з’їли юшку, перейшли до інших наїдків.

– Хороша юшка. Із стерлядки?! – чи то запитав, чи то зазначив Святополк.

– Ні, не тільки стерлядь. Там і короп, і линь, і верховодка, – відповів митрополит.

– Я бачу, Владико, ви знаєтеся на готуванні страв.

– Живу давно, багато що вмію, княже. Куховарити – це мистецтво, яке підвладне не кожному. – Митрополит розправив плечі, згадуючи. – Ти ж знаєш, що я мешкав трохи у Царгороді. Там і пізнав їжу не як тваринне споживання, а як певний ритуал. Спробуй гречаників – я у Візантії навчився їх готувати.

– Скажіть, Владико, а не через Вас тоді мій батько з монастирем Печерським пересварився? – запитав Святополк.

– Через мене, а ще через отця Варлаама, – відповів митрополит. – Варлаам був сином боярина, а я при твоєму батькові – євнухом, доглядав за його наложницями, тож Ізяслав і розгнівався, що пішли до монастиря без княжого дозволу. Приймали ми постриг від преподобного Никона Великого, з благословення самого Антонія Печерського.

– Ось воно як, – князь відклав ложку, – і що сталося далі?

– Далі… – обличчя митрополита посвітлішало, зморшки розійшлися, очі засяяли. – Далі отець Варлаам став першим ігуменом монастиря Печерського, а я подався до Царгорода і приніс звідти Студійський статут, а тепер обіймаю кафедру Київську.

– Цікаво, як життя обертається, – промовив Святополк.

– На все воля Господа. – Владика Єфрем тричі перехрестився.

Митрополит і князь трохи помовчали. До трапезної зайшов послушник, щось прошепотів до Владики. Митрополит кивнув у відповідь.

– Недобра звістка, княже. Занедужала жона твоя. Поспішай додому, якщо хочеш встигнути. Пізніше переговоримо.

Святополк схопився і вибіг.

Жона Святополкова Аделіна була знатного роду, донька чеського князя Спитигнева ІІ – постаті відомої в Європі. Року 1070 від Різдва Христового, коли Київський князь Ізяслав запропонував поєднатися родами, Спитигнев пристав на його запрошення, вбачаючи в союзі укріплення своєї моці. Та й Ізяслав, якому необхідні були союзники для збереження Київського столу, мав подібні ж цілі. Якоюсь мірою це тоді допомогло.

«З цією жінкою я прожив понад двадцять років, – Святополк був у розпачі. – Вона мати моїх дітей. Як жити, що робити далі?»

Вже вдруге за сьогодні князь повторював те саме запитання.

По життю Святополк не був людиною безпорадною і розгубленою. Навпаки, він мав міцну вдачу. І якщо зазнавав ударів долі, то мужньо, не схиляючись, їх зносив. Але стільки років разом – цього не скинеш із життя. Серед їхніх дітей тільки Мстислав був не спільним з Аделіною сином.

Мстислав – це романтична Святополкова пригода. Він народився на далекому хуторі, де панувала красуня Лебедівна. Усе нагадувало появу на світ самого Святополка.

Колись молодий князь поїхав на соколині лови. Птах, з яким полював Святополк, замість льоту чистим полем раптово завернув до лісу і завів у гущавину. Там він і натрапив на невеличкий хутір, про який ніхто і не здогадувався. Господарювали на хуторі старий міцний чолов’яга та його донька. Старий доглядав за лісом, а дівчина була при ньому.

Продираючись крізь нетрі, князь трохи поранив обличчя. Зійшовши з коня, Святополк попросив води, щоб умитися, – так і побачив Лебедівну вперше.

Вона подала води і принесла біле полотно. Коли князь промив рани, вони почали сочитися ще більше. Лебедівна пригоїла кожну рану, примусила випити міцного зілля. Поруч із високим Святополком вона видавалася зовсім малою. Довге чорне волосся князя виразно відтіняло біляву косу дівчини. Величезні блакитні очі віддзеркалювали небо. Глянувши в них, князь закляк на місці.

– Як тебе звати, дівчино?

– Лебедівна.

– А що ти тут робиш? – безглуздішого запитання не могло і бути.

– На тебе чекаю, – дівчина розсміялася, і князю здалося, що небом прокотилася хвиля срібних дзвіночків.

– А ти взагалі знаєш, хто я? – спробував опанувати себе Святополк.

– Знаю, ти князь Святополк.

– А ти відаєш, на чиїх землях живете? – спробував суворий тон князь.

– Ох, боюся, боюся, – знову розсміялася Лебедівна, а потім серйозно: – На твоїх, княже. А що?

І тут князь не витримав. Розсміявся. І до старого:

– Дочка?

– Так.

– А тебе як кличуть?

– Миросвітом.

– Нагодуєш? Бо щось я зголоднів.

– Звичайно. Є трохи дичини, рибка зі ставу, грибки та ягоди, медовуха і квас.

– Тож ходімо швидше, – Святополк ще раз глянув на Лебедівну. Кров із силою вдарила в голову, зануртувала жилами. Із зусиллям князь відвів погляд.

Того дня Святополк залишився на хуторі. Вартові, дворові, охоронники всю ніч шукали князя і лише ранком натрапили на маленький хуторець.

Святополк ще не раз навідувався до старого Миросвіта і його доньки. А згодом з’явився на світ хлопчик, якому дали ім’я – Мстислав.

Чому це згадалося зараз біля помираючої жони Аделіни? Важко сказати. Може, тому, що коли одного разу Святополк приїхав до хутора, то побачив тільки попелище, і ніхто ні про Миросвіта, ні про його доньку нічого сказати не міг.

Добре, що Мстислав на той час уже виховувався при батьковому дворі.

Інші його діти – Ярослав, Анна, Збислава і Предслава народжені Аделіною.

Чи любив він Аделіну? Мабуть, по-своєму, так. Але тої жаги, того полум’я, яке він відчував до Лебедівни, не було.

Зараз Аделіна помирала. Вона вже давно хворіла. Святополк взяв її за руку – долоня була холодною і чужою. Князь погладив жону. Аделіна розплющила сповнені тугою очі й усміхнулася до нього. Востаннє…

Аделіну ховали на третій день. Відправу служив митрополит Єфрем. Коли відправили поминальну, поклали останки жони Святополкової до саркофагу, а численні родичі та челядники вийшли із собору, Святополк і Владика залишилися на самоті.

Запала мружлива тиша – було чутно, як потріскує вогонь, з’їдаючи свічкові недопалки. Князь сидів, низько схиливши голову, думаючи про те, що життя його вчергове загнало до глухого кута.

Раптом пролунав голос митрополита Єфрема:

– Знаю, що треба зробити, аби зупинити половців.

У монастирі пЕчерському

Повернувшись із вранішньої служби, Нестор сів за писання. Робив це щоденно, відчуваючи, що володіє не просто вмінням: Всевишній поклав на нього призначення – зберегти пам’ять про землю Руську.

У монастирі завжди багато роботи. Кожен чернець має свій обов’язок. Останнім часом люду, що йшли до ченців за порадою, за добрим словом – побільшало. Жити ставало важче. Перший рік Святополкового княжіння не приніс змін. Навпаки, війна і спустошення перетворювали квітучі Руські землі на руїну.

Нестор схилився над столиком для писання. Хоча надворі й посвітлішало, запалив свічку, дістав пергамен і почав старанно складати рядок за рядком.

«Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитували вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає про потаємне».

Нестор перевів погляд на образи, перехрестився. Минав рік 6601 від Створення світу, або 1093 рік від Різдва Христового. Що принесе наступний?

Цієї миті хтось постукав до келії.

– Во славу Господа! – почулося з-за дверей.

– Справами Його, на всі віки! – відповів Нестор.

– Пробачте, отче, що перебив писання, – на порозі стояв Петрик, – кличуть до отця настоятеля.

– Добре, зараз, – відповів чернець. І далі до малого: – Як тобі, Петрику, при монастирі? Вже звик?

– Добре тут. Справ багато. І всі приязні до мене.

– Мамцю давно бачив?

– Вчора до неї бігав.

– Як вона там?

– Слава Богу!

– Тож підемо, по дорозі переговоримо.

Вони швидко вийшли з келії і попрямували до Будинку настоятеля.

Ігумен Іоанн недавно переселився до нових покоїв. Будинок містився на Верхній території Печерського монастиря, тож іти від Несторової келії займало трохи часу. Настоятель довго вагався щодо переселення, пояснюючи необхідністю проживання разом із братією. Але головний храм монастиря – собор Успіння Пресвятої Богородиці не мав стояти самотньо. Недарма ж князь Святослав під час свого недовгого перебування на Київському престолі подарував розлогу місцину на пагорбі, ще й золотих надав для будівництва.

На всьому полі, отриманому від щедрот княжих, останнім часом йшло будівництво. Час стояв непевний, присутність ворога передчуттям лиха тяжіла у повітрі. Тож щодня працювали ченці й послушники, приходили городяни і ремісний люд з Києва, навколишніх сіл і поселень. Вони вірили, що монастир стане їм надійним прихистком. Перше, що зробили: огородили межі монастиря стовпієм, по кутах звели вежі, збудували кам’яну трапезну і Будинок настоятеля.

«І ченців треба сюди переводити. Хоча б тих, хто входить до духовного управління», – ігумен Іоанн якраз вийшов з приміщення і споглядав, як від Дальніх печер, де й жила братія, піднімаються двоє.

«Розумний цей чернець Нестор, – міркував ігумен, – хоча віком молодий, стільки книг перечитав, що інколи сором бере, що от я – настоятель, а й половини не знаю того, що він. І до людей привітний. Он хлопчина як за ним в’ється».

– То як там мати твоя, Петрику?

– Живе потихеньку.

– Не страшно самій у лісі?

– Та вона не зовсім сама, – хлопчик зам’явся, – там ще дядько Любомир.

– Це не той Любомир, якого вона врятувала?

– Той самий.

– Що ж, достойна людина, – чернець усміхнувся.

– Це правда, але Ви ж знаєте, отче, що про мою мамцю говорять. – Петрик спохмурнів і ніяково: – Люди її відьмою кличуть.

– Знаю, але ти на це не зважай, – Нестор враз став серйозним. – Люди багато чого кажуть і не завжди правду. Мати твоя вдосталь у житті вистраждала. Крім того, вона розумна: багато чого знає і багато що вміє. А розумних у нас не люблять. На собі це відчув…

– Тому і мама, і дядько Любомир хороняться від чужого ока. Ви ж не скажете нікому? – хлопчик по-дитячому злякався, що розповів таємницю.

– Не полошися, – заспокоїв отець Нестор, – я ж чернець, а ченці таїни бережуть. Ну, і ми ж з тобою друзі. Чи не так?

– Так! – очі Петрика радісно засвітилися. Почути такі слова від самого отця Нестора було щастям.

– Дивись, он отець настоятель вже на нас чекає.

– Во славу Господа живемо! – привітався ігумен Іоанн.

– Во славу справ Його! – відповів Нестор.

– Во славу! – і собі стиха промовив Петрик.

– Кликали, отче настоятелю? – Нестор розправив плечі. Його звичка трохи сутулитися давалася взнаки.

– Треба порадитися, – отець Іоанн зробив жест рукою, – тож прогуляємося садом монастирським, покажу, що я тут біля будинку закладаю. – А ти, хлопче, полиши нас. Дякую за допомогу.

Ігумен і чернець повернули праворуч від Будинку настоятеля. Рушили недавно прокладеними стежками, прикрашеними самшитом і туєю, привезеними з Тмуторокані.

Отець Іоанн знався багато на чому. Полюбляв садівництво, вважаючи цю справу наступною за значущістю після служіння Господу, розумівся у мистецтві, був великим книжником і хорошим лікарем. Цінував кожну рослину, тварину, комаху – як творіння Всевишнього.

Сад, до якого вони зайшли, ще тільки формувався. Тут були звичні для Русі груші, яблуні, сливи, привезені з Візантії горіхи, переданий з Херсонесу кизил. Проглядалося чітке розміщення рослин, відповідно до плану, відомого лише отцю настоятелю.

– Я, власне, про що хотів поговорити, отче Несторе, – почав ігумен. – Перечитав твої записи Житія отця нашого Феодосія Печерського і зрозумів: ми повинні зробити більше.

– Про що Ви, отче?

– Мені здається, що не залежно від того, з якою шанобою ми ставились би до загальних християнських святинь, необхідно придивитися до своїх, – ігумен Іоанн на деякий час замовк, обмірковуючи, наскільки можна відкритися перед ченцем, повідати, що його турбувало вже багато років.

– Я теж такої думки, – допоміг ігумену Нестор, – Ви про Пантеон Руських святих?

– Так.

Ідея створення Пантеону Руських святих не була новиною, та вона завжди наштовхувалася на величезний спротив з боку Царгорода. Духовна влада – річ могутня, і греки це добре розуміли. Недарма з часів утвердження християнства на Русі був лише один руський митрополит – Іларіон.

– Зараз слушний час. На митрополичій кафедрі знову руський, до того ще й виходець із Печерського монастиря. А головне, Владика Єфрем – людина розумна і віддана державі.

– Але, отче настоятелю, – Нестор підвів очі на ігумена, – подейкують, що новий князь не дуже схильний до віри християнської і ченців не жалує.

– Я теж таке чув, але сам нічого сказати не можу. Зустрінуся з ним найближчим часом, тоді й будемо знати достеменно. – Ігумен поклав по-батьківськи Несторові руку на плече. – У будь-якому разі треба тобі, отче, сідати і писати про житія святих наших, про братів-страстотерпців Бориса і Гліба. Про преподобного Феодосія ми вже маємо, твоїми отче Несторе зусиллями. Візьми ще раз передивися оповідь про перенесення його останків з Дальніх печер до Успенського собору, тим паче, ти й сам у цьому брав участь. Пиши про чудеса, не скупися на слова. І, звичайно, записуй події, бо так і немає у нас до сьогодні правдивої історії. В інших землях є, а у нас розкидані хроніки, якісь уривки. Але розмова між нами. Зрозумів?

– Звісно.

– Ще одне: ось, візьми сувій – це мої записи подій і вчинків. Приведи їх до ладу та перепиши начисто – хочу князю показати.

– Дякую, отче, за скарб цей.

– Ну, от і добре. Іди з Богом, займайся справами, а я ще тут походжу, поміркую.

– Благословіть, отче.

– Во славу Господа, прийми благословення на послух, що виведе країну нашу з небуття, – ігумен Іоанн тричі перехрестив ченця.