Читать книгу «Казки про богатирів та лицарів» онлайн полностью📖 — Сборника — MyBook.

– Ну, повартуй, бо я ще не спав, відколи тебе сватаю.

Заснув твердим сном. А король повартував недовго – задрімав і сам. Старша дівка встала, взяла шаблю і відтяла Єруслану ноги. Витязь почув, що його заболіло, і нараз прокинувся:

– Ой, я добре походив!

Король пробудився. Побачив, що сталося, й почав плакати.

– Ну, не плач, – заспокоює його Єруслан. – Казав я тобі, щоб ти повартував.

Король мусив залишити витязя, бо не міг його ні повести, ні понести. А Єруслан зостався на дорозі, і всі обходили його. Подумав собі:

– Потягнутися би в ліс, щоб люди мене не боялися.

Поклав ноги в кишені й потягнувся до лісу. Раз – біжить на нього лев. Силач схопив лева і положив під себе.

– Відпусти мене, – заговорив лев, – бо біжить за мною витязь Тимко Безрукий.

– Ні, не пущу, хай іде сюди!

Прибіг Тимко Безрукий, а Єруслан і його схопив і положив під себе. Той почав проситися:

– Пусти мене, Єруслане Лазаровичу, будемо братами до самої смерті. Ти будеш старший, а я – молодший.

Єруслан їх відпустив – і Тимка, і лева. У Тимка були ноги, в Єруслана – руки. Могли одне одному трохи допомогти.

Єруслан каже:

– Тимку, сюди народ ходить по дрова. Попроси сокири, я нарубаю дерева і зробимо хату.

Пішов Тимко і приніс сокиру. Нарубали дерева й поставили хату.

Але недалеко було місто, де жив один цар. Була в нього дочка, яка ніяк не могла вийти заміж. Дивилася на портрети і не могла вибрати собі легіня. Батько їй каже:

– Донько, чому не віддаєшся?

– Тому, що немає по мені легіня. Ми зробимо так. Покладете мені на голову вінок, і я вийду на найвищий, дванадцятий поверх. Хто пострілом зіб’є мені вінок, за того і вийду – хоч принц, хоч простак.

І цар розіслав по світу новинки з об’явою: «Хто моїй дочці зіб’є одним пострілом з голови вінок – за того вона вийде».

Дістав оту новинку і Тимко Безрукий. Читає і сміється. Єруслан питає:

– Чого ти смієшся?

– Сміюся, бо тут таке смішне написано.

– Ану, дай мені новинку.

Прочитав Єруслан царську об’яву й думає: це може бути правда!

І почав сходитися народ до царя з усієї держави. Каже Єруслан:

– Тимку, неси й мене.

Прийшли вони і бачать: витязі один за одним почали стріляти, але бояться, що уб’ють царівну. Каже Єруслан:

– Тимку, йди до царя і скажи, аби привіз найбільшу гармату.

Тимко пішов і передав цареві слова Єруслана. Цар наказав запрягти шість пар коней. Привезли гармату і величезну кулю.

Стрілив Єруслан – і вінок одразу полетів з голови царівни. Народ заплескав у долоні. Царська донька спустилася вниз і підійшла до Єруслана Лазаровича. Друзі повернулися з царівною до своєї хати, і Єруслан каже:

– Тимку, оце твоя жінка.

– Не моя, – відказує Тимко, – бо ти вінок збив.

– Так, але мені жінки не потрібно – бачиш, я без ніг.

– І я не можу її взяти, бо не маю рук, – не пристає Тимко.

– Ну, коли не можеш, то не буде ні твоя, ні моя. Буде нашою сестрою. Але не смій її чіпати, бо голову зніму.

Через якийсь час молода царівна геть змарніла. Єруслан у всьому запідозрив свого побратима і дуже розсердився:

– Тимку, що ти робиш? Казав я тобі, аби ти взяв її за жінку. Не схотів, відмовився. А тепер її чіпаєш? Голову зніму!

– Я їй нічого не роблю, – відповів Тимко.

Покликали царівну. Єруслан питає:

– Сестро, скажи правду, чіпає тебе Тимко? Але чисту правду, бо обом вам постинаю голови!

– Ні, він мене не рушає, – сказала царівна.

– То що тобі є?

– До мене щоночі прилітає шаркань (дракон) і ссе мої груди.

– В який час?

– О дванадцятій.

Єруслан подумав і сказав:

– Ну, Тимку, ти станеш у дверях, а я – біля вікна. Коли шаркань з’явиться, ми спіймаємо його.

О дванадцятій годині дванадцятиголовий змій спустився біля хати і тягне свої голови прямо до дівчини. Єруслан схопив його за шию і гукає:

– Тут є, брате!

Шаркань почав проситися:

– Єруслане Лазаровичу, відпусти мене…

– Не пущу, бо ти мою сестру зовсім виссав!

– Я більше не прийду, тільки відпусти.

– Пущу тебе, якщо принесеш цілющої і живлющої води.

– Принесу.

– Але не думай, що втечеш від мене, я тебе знайду і в другій державі!

– Ні, не втечу. Принесу…

Єруслан його пустив. Шаркань приніс у двох ротах води. Єруслан не вірив. Відрубав одну зміїну голову, а потім помазав цілющою водою, приложив до шиї і помазав живлющою водою. Голова ожила. Тоді відпустив шарканя. У кишенях знайшов свої ноги, змочив цілющою водою, приставив їх до тіла і змочив живлющою водою – й ожили його ноги, почав ними ходити. Питає Тимка:

– Ну, братику, а де твої руки?

– Немає.

– Зараз будуть!

Помазав Єруслан Тимкові культяпки цілющою й живлющою водою – і стали в Тимка руки. Єруслан йому сказав:

– Бери собі царівну за жінку, а я піду геть.

Вийшов на одне поле. Побачив чоловіка, який пас свиней. Підійшов ближче і впізнав у ньому короля, якого він женив. А король його не впізнає.

– Що ти тут робиш? – спитав Єруслан. – Чому пасеш свині? Ти ж король!

– Так, я король, багатий, а пасу свині. Мушу пасти, бо знайшла мене біда. Один витязь, Єруслан Лазарович, висватав за мене кляту витязьку, а вона йому за те відрубала ноги, і він загинув, а мене примусила пасти свої свині. У дворі поставила три шибениці: як прижену свиней зарано – повісять, якщо якусь загублю – теж повісять.

Єруслан каже:

– Чи є в тебе гроші?

– Трохи є.

– Тоді йди до міста і купи три залізні прути.

– Не можу йти, бо свині погубляться.

– Не бійся, я їх попильную.

Пішов король плачучи. Купив прути і приніс. Помахав прутом Єруслан і каже:

– Добрий. А тепер жени свиней додому.

– Не жену, бо мене повісять.

– Не бійся, не повісять, лиш жени.

Пішли через поле. А там була вода, а через воду міст. Як вийшли на міст, стала одна велика свиня поперек моста і не пускає інших.

– Чому ця свиня не пускає інших? – питає Єруслан.

– Чекає, бо на мості я кожний раз мушу поцілувати її в рийку.

Єруслан каже:

– Тепер піду й поцілую я.

Схопив свиню за ногу, вдарив нею об міст і кинув у воду. Інші пострибали за нею й потопилися. Король плаче:

– Тепер я загину!

– Не бійся, не загинеш. Йдемо сміло!

Він став біля воріт, а короля послав у палац до витязьки. Вона питає:

– Чому ти так рано пригнав свині?

– Я їх не пригнав, – відказує король. – Свині потопилися.

– Тоді йди повісся!

Тоді озвався Єруслан:

– Ану, тихо, гадюко!

Вона впізнала його голос і зразу замовкла. Єруслан схопив витязьку, кинув її на землю й почав бити залізним прутом. Поламав один прут і питає:

– Яку силу чуєш?

– Ще центнер зерна могла би підняти.

– То забагато тобі! – сказав Єруслан і поламав на ній другий прут.

– Ну, а тепер яку силу чуєш?

– Можу ще підняти мішок пір’я.

– Це теж забагато! – і Єруслан поламав на ній і третій прут.

– Ну, гадюко, яку силу чуєш?

– Може, якесь решето гусячого пуху ще підніму, а може, і ні.

– Цього тобі досить. Тепер будеш знати, як свого чоловіка шанувати. Дивись, коли наберешся сили, то я знову її з тебе виб’ю, як не будеш чоловіка поважати!

Король був би і не відпустив від себе Єруслана, але той сказав:

– Не можу залишитися, бо мушу ще й свою долю шукати.

Повернувся він до свого батька. Дивиться, а той уже старий та ще й коростявий, сліпий. Собаки його лижуть. Єруслан каже:

– Чому ви, діду, дожилися до такої старості? Ви ж були царем. Хіба у вас немає дітей, щоб вас доглядали?

– Немає.

– Я не вірю! Мусили ви мати хоч одну дитину.

– Був у мене один син. Витязь сильний був на весь світ. Ще з малості калічив дітей і худобу, і я мусив його загубити.

– Ось бачите, якби ви його тоді не загубили, він би оженився і його жінка доглядала б вас.

– Так, так, було би добре…

– А хіба тут, у вашій державі, нема дохтора, який би вас вилікував?

– Були дохтори, але нічого не можуть зробити.

– А що би вам допомогло?

– Снилося мені, що є один витязь – Щит Огненний. Якби хтось його убив і приніс із нього жовч, і помастив мене тим жовчем, то я би став здоровий.

– Я піду до того Огненного Щита, – каже Єруслан.

– Не йди, сину, бо він тебе вб’є.

– Ще не народився такий витязь, який би мене вбив!

Єруслан пішов до Огненного Щита. Той, як побачив витязя, то почав його пекти вогнем.

– Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати! – гукнув Єруслан.

У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:

– Що це таке?

– Це витязі, могили їх.

А одна могила була більша.

– Тут лежить витязь, – каже Щит, – який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.

А Єруслан каже:

– Я вийму ту шаблю.

– То йди вийми.

– Не тепер, а як не будеш бачити.

Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:

– Якщо її принесеш, то половина царства – твоя!

Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:

– Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?

– Чого прийшов? За твоєю шаблею!

– Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову – інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» – але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».

Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:

– Рубай ще раз!

– Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! – сказав Єруслан.

Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.

Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем – пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:

– Ну, сину, тепер будемо жити!

– Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу – шукати й свою долю.

Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:

– Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.

І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашко. Почав його питати Івашко:

– Куди йдеш?

– До вашого царя доньку сватати! – сказав Єруслан.

– Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.

– А я пройду!

– Тоді давай мірятися силою.

Єруслан говорить:

– Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня – можеш мені відрубати голову.

Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.

– А тепер держися, бо я розбіжуся, – каже Єруслан.

Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.

– Чого ти сюди прийшов? – питає його цар.

– Я хочу вашу доньку за жону.

І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.

Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:

– Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.

Вона не пускає:

– Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!

– Мушу йти.

Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…

А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:

– Мамко, що ото за діти?

– То школярі.

– Мамко, пусти й мене до школи.

– Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.

Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти – слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:

– Чому плачеш, синку?

– Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду – є в мене нянько або ні?

– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.

– Я йду, мамко, шукати його.

– Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього – почнете боротися, і він тебе уб’є.

– Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.

Тоді мати каже:

– Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.

Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:

– Іди й передай йому, хай зайде сюди.

Пішов витязь і питає:

– Що ти, хлопче, тут хочеш?

– Хочу пообідати.

– Чому ж не заходиш? Ось корчма – там місце для обіду.

– А я туди не хочу.

Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:

– Що ти тут шукаєш?

– Хочу пообідати.

– Та не бачиш дверей до корчми?

– Бачу, та не хочу туди йти.

– Чому так кострубато говориш зі мною?

– Бо так хочеться.

– Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.

Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені – своє прізвище.

– Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.

Хлопець відпустив, а Єруслан питає:

– Чий то перстень?

– Мамка мені дала.

Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.

Та й казка скінчена.

1
...
...
11