– Ну, повартуй, бо я ще не спав, відколи тебе сватаю.
Заснув твердим сном. А король повартував недовго – задрімав і сам. Старша дівка встала, взяла шаблю і відтяла Єруслану ноги. Витязь почув, що його заболіло, і нараз прокинувся:
– Ой, я добре походив!
Король пробудився. Побачив, що сталося, й почав плакати.
– Ну, не плач, – заспокоює його Єруслан. – Казав я тобі, щоб ти повартував.
Король мусив залишити витязя, бо не міг його ні повести, ні понести. А Єруслан зостався на дорозі, і всі обходили його. Подумав собі:
– Потягнутися би в ліс, щоб люди мене не боялися.
Поклав ноги в кишені й потягнувся до лісу. Раз – біжить на нього лев. Силач схопив лева і положив під себе.
– Відпусти мене, – заговорив лев, – бо біжить за мною витязь Тимко Безрукий.
– Ні, не пущу, хай іде сюди!
Прибіг Тимко Безрукий, а Єруслан і його схопив і положив під себе. Той почав проситися:
– Пусти мене, Єруслане Лазаровичу, будемо братами до самої смерті. Ти будеш старший, а я – молодший.
Єруслан їх відпустив – і Тимка, і лева. У Тимка були ноги, в Єруслана – руки. Могли одне одному трохи допомогти.
Єруслан каже:
– Тимку, сюди народ ходить по дрова. Попроси сокири, я нарубаю дерева і зробимо хату.
Пішов Тимко і приніс сокиру. Нарубали дерева й поставили хату.
Але недалеко було місто, де жив один цар. Була в нього дочка, яка ніяк не могла вийти заміж. Дивилася на портрети і не могла вибрати собі легіня. Батько їй каже:
– Донько, чому не віддаєшся?
– Тому, що немає по мені легіня. Ми зробимо так. Покладете мені на голову вінок, і я вийду на найвищий, дванадцятий поверх. Хто пострілом зіб’є мені вінок, за того і вийду – хоч принц, хоч простак.
І цар розіслав по світу новинки з об’явою: «Хто моїй дочці зіб’є одним пострілом з голови вінок – за того вона вийде».
Дістав оту новинку і Тимко Безрукий. Читає і сміється. Єруслан питає:
– Чого ти смієшся?
– Сміюся, бо тут таке смішне написано.
– Ану, дай мені новинку.
Прочитав Єруслан царську об’яву й думає: це може бути правда!
І почав сходитися народ до царя з усієї держави. Каже Єруслан:
– Тимку, неси й мене.
Прийшли вони і бачать: витязі один за одним почали стріляти, але бояться, що уб’ють царівну. Каже Єруслан:
– Тимку, йди до царя і скажи, аби привіз найбільшу гармату.
Тимко пішов і передав цареві слова Єруслана. Цар наказав запрягти шість пар коней. Привезли гармату і величезну кулю.
Стрілив Єруслан – і вінок одразу полетів з голови царівни. Народ заплескав у долоні. Царська донька спустилася вниз і підійшла до Єруслана Лазаровича. Друзі повернулися з царівною до своєї хати, і Єруслан каже:
– Тимку, оце твоя жінка.
– Не моя, – відказує Тимко, – бо ти вінок збив.
– Так, але мені жінки не потрібно – бачиш, я без ніг.
– І я не можу її взяти, бо не маю рук, – не пристає Тимко.
– Ну, коли не можеш, то не буде ні твоя, ні моя. Буде нашою сестрою. Але не смій її чіпати, бо голову зніму.
Через якийсь час молода царівна геть змарніла. Єруслан у всьому запідозрив свого побратима і дуже розсердився:
– Тимку, що ти робиш? Казав я тобі, аби ти взяв її за жінку. Не схотів, відмовився. А тепер її чіпаєш? Голову зніму!
– Я їй нічого не роблю, – відповів Тимко.
Покликали царівну. Єруслан питає:
– Сестро, скажи правду, чіпає тебе Тимко? Але чисту правду, бо обом вам постинаю голови!
– Ні, він мене не рушає, – сказала царівна.
– То що тобі є?
– До мене щоночі прилітає шаркань (дракон) і ссе мої груди.
– В який час?
– О дванадцятій.
Єруслан подумав і сказав:
– Ну, Тимку, ти станеш у дверях, а я – біля вікна. Коли шаркань з’явиться, ми спіймаємо його.
О дванадцятій годині дванадцятиголовий змій спустився біля хати і тягне свої голови прямо до дівчини. Єруслан схопив його за шию і гукає:
– Тут є, брате!
Шаркань почав проситися:
– Єруслане Лазаровичу, відпусти мене…
– Не пущу, бо ти мою сестру зовсім виссав!
– Я більше не прийду, тільки відпусти.
– Пущу тебе, якщо принесеш цілющої і живлющої води.
– Принесу.
– Але не думай, що втечеш від мене, я тебе знайду і в другій державі!
– Ні, не втечу. Принесу…
Єруслан його пустив. Шаркань приніс у двох ротах води. Єруслан не вірив. Відрубав одну зміїну голову, а потім помазав цілющою водою, приложив до шиї і помазав живлющою водою. Голова ожила. Тоді відпустив шарканя. У кишенях знайшов свої ноги, змочив цілющою водою, приставив їх до тіла і змочив живлющою водою – й ожили його ноги, почав ними ходити. Питає Тимка:
– Ну, братику, а де твої руки?
– Немає.
– Зараз будуть!
Помазав Єруслан Тимкові культяпки цілющою й живлющою водою – і стали в Тимка руки. Єруслан йому сказав:
– Бери собі царівну за жінку, а я піду геть.
Вийшов на одне поле. Побачив чоловіка, який пас свиней. Підійшов ближче і впізнав у ньому короля, якого він женив. А король його не впізнає.
– Що ти тут робиш? – спитав Єруслан. – Чому пасеш свині? Ти ж король!
– Так, я король, багатий, а пасу свині. Мушу пасти, бо знайшла мене біда. Один витязь, Єруслан Лазарович, висватав за мене кляту витязьку, а вона йому за те відрубала ноги, і він загинув, а мене примусила пасти свої свині. У дворі поставила три шибениці: як прижену свиней зарано – повісять, якщо якусь загублю – теж повісять.
Єруслан каже:
– Чи є в тебе гроші?
– Трохи є.
– Тоді йди до міста і купи три залізні прути.
– Не можу йти, бо свині погубляться.
– Не бійся, я їх попильную.
Пішов король плачучи. Купив прути і приніс. Помахав прутом Єруслан і каже:
– Добрий. А тепер жени свиней додому.
– Не жену, бо мене повісять.
– Не бійся, не повісять, лиш жени.
Пішли через поле. А там була вода, а через воду міст. Як вийшли на міст, стала одна велика свиня поперек моста і не пускає інших.
– Чому ця свиня не пускає інших? – питає Єруслан.
– Чекає, бо на мості я кожний раз мушу поцілувати її в рийку.
Єруслан каже:
– Тепер піду й поцілую я.
Схопив свиню за ногу, вдарив нею об міст і кинув у воду. Інші пострибали за нею й потопилися. Король плаче:
– Тепер я загину!
– Не бійся, не загинеш. Йдемо сміло!
Він став біля воріт, а короля послав у палац до витязьки. Вона питає:
– Чому ти так рано пригнав свині?
– Я їх не пригнав, – відказує король. – Свині потопилися.
– Тоді йди повісся!
Тоді озвався Єруслан:
– Ану, тихо, гадюко!
Вона впізнала його голос і зразу замовкла. Єруслан схопив витязьку, кинув її на землю й почав бити залізним прутом. Поламав один прут і питає:
– Яку силу чуєш?
– Ще центнер зерна могла би підняти.
– То забагато тобі! – сказав Єруслан і поламав на ній другий прут.
– Ну, а тепер яку силу чуєш?
– Можу ще підняти мішок пір’я.
– Це теж забагато! – і Єруслан поламав на ній і третій прут.
– Ну, гадюко, яку силу чуєш?
– Може, якесь решето гусячого пуху ще підніму, а може, і ні.
– Цього тобі досить. Тепер будеш знати, як свого чоловіка шанувати. Дивись, коли наберешся сили, то я знову її з тебе виб’ю, як не будеш чоловіка поважати!
Король був би і не відпустив від себе Єруслана, але той сказав:
– Не можу залишитися, бо мушу ще й свою долю шукати.
Повернувся він до свого батька. Дивиться, а той уже старий та ще й коростявий, сліпий. Собаки його лижуть. Єруслан каже:
– Чому ви, діду, дожилися до такої старості? Ви ж були царем. Хіба у вас немає дітей, щоб вас доглядали?
– Немає.
– Я не вірю! Мусили ви мати хоч одну дитину.
– Був у мене один син. Витязь сильний був на весь світ. Ще з малості калічив дітей і худобу, і я мусив його загубити.
– Ось бачите, якби ви його тоді не загубили, він би оженився і його жінка доглядала б вас.
– Так, так, було би добре…
– А хіба тут, у вашій державі, нема дохтора, який би вас вилікував?
– Були дохтори, але нічого не можуть зробити.
– А що би вам допомогло?
– Снилося мені, що є один витязь – Щит Огненний. Якби хтось його убив і приніс із нього жовч, і помастив мене тим жовчем, то я би став здоровий.
– Я піду до того Огненного Щита, – каже Єруслан.
– Не йди, сину, бо він тебе вб’є.
– Ще не народився такий витязь, який би мене вбив!
Єруслан пішов до Огненного Щита. Той, як побачив витязя, то почав його пекти вогнем.
– Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати! – гукнув Єруслан.
У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:
– Що це таке?
– Це витязі, могили їх.
А одна могила була більша.
– Тут лежить витязь, – каже Щит, – який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.
А Єруслан каже:
– Я вийму ту шаблю.
– То йди вийми.
– Не тепер, а як не будеш бачити.
Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:
– Якщо її принесеш, то половина царства – твоя!
Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:
– Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?
– Чого прийшов? За твоєю шаблею!
– Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову – інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» – але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».
Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:
– Рубай ще раз!
– Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! – сказав Єруслан.
Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.
Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем – пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:
– Ну, сину, тепер будемо жити!
– Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу – шукати й свою долю.
Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:
– Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.
І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашко. Почав його питати Івашко:
– Куди йдеш?
– До вашого царя доньку сватати! – сказав Єруслан.
– Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.
– А я пройду!
– Тоді давай мірятися силою.
Єруслан говорить:
– Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня – можеш мені відрубати голову.
Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.
– А тепер держися, бо я розбіжуся, – каже Єруслан.
Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.
– Чого ти сюди прийшов? – питає його цар.
– Я хочу вашу доньку за жону.
І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.
Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:
– Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.
Вона не пускає:
– Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!
– Мушу йти.
Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…
А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:
– Мамко, що ото за діти?
– То школярі.
– Мамко, пусти й мене до школи.
– Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти – слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
– Чому плачеш, синку?
– Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду – є в мене нянько або ні?
– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
– Я йду, мамко, шукати його.
– Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього – почнете боротися, і він тебе уб’є.
– Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.
Тоді мати каже:
– Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.
Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:
– Іди й передай йому, хай зайде сюди.
Пішов витязь і питає:
– Що ти, хлопче, тут хочеш?
– Хочу пообідати.
– Чому ж не заходиш? Ось корчма – там місце для обіду.
– А я туди не хочу.
Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
– Що ти тут шукаєш?
– Хочу пообідати.
– Та не бачиш дверей до корчми?
– Бачу, та не хочу туди йти.
– Чому так кострубато говориш зі мною?
– Бо так хочеться.
– Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.
Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені – своє прізвище.
– Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
– Чий то перстень?
– Мамка мені дала.
Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
Та й казка скінчена.
О проекте
О подписке