Був один цар – писався Лазаровичем. А той цар не мав довго дітей. Та от його жона завагітніла, і він хотів знати, що народиться – чи хлопець, чи дівчина.
Осідлав собі коня й поскакав до одної великої води. А там троє рибарів ловили рибу. Як побачили царя, то дуже налякалися. Віддали йому честь, а він їх запитує:
– Що ви тут робите?
– Ловимо рибу, бо ми – бідні люди, – кажуть рибарі.
– Та ви не знаєте, що тут не дозволено ловити? – почав кричати цар. – Але якщо мені відповісте, що я запитаю, не покараю вас. У моєї жони буде дитина, скажіть – чи хлопець, чи дівчина?
Вони сказали:
– Бог знає, ми не знаємо.
Цар поїхав далі. Заїхав він до міста, а там ішов один солдат – роздягнений і п’яний. Як побачив царя, виструнчився, віддав честь. Цар сказав:
– Що ти робиш – ходиш вулицею, як останній п’яниця! Або я тебе дам до в’язниці, або скажи мені, що запитаю: моя жінка тяжка, що в неї буде – чи хлопець, чи дівчина?
Солдат подумав і сказав:
– Буде в неї хлопець, але він вам буде немилий.
Цар покликав стражу і дав солдата ув’язнити.
Сказав так:
– Доти будеш сидіти, доки не побачу, що правду говориш!
Вернувся цар додому, а у жони – хлопчик.
Хлопець нараз почав ходити й говорити. Дали йому ім’я Єруслан Лазарович.
У три дні хлопець побачив, що діти йдуть рядком, ведуться за руки. І почав казати:
– Татку, чого діти так ідуть?
– То вони вийшли зі школи, – пояснює цар.
– І я би йшов у школу.
– Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.
Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту.
Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.
Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єрусланові закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку – руку виверне, другого за голову – голову відкрутить. Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:
– Або геть із царства, або сина загуби!
Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:
– Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.
Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку – переломить, котрого візьме за голову – відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:
– Молодий витязю, що ви тут глядаєте?
– Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.
І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
– Що глядаєте, молодий витязю?
– Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!
А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:
– Що ви глядаєте, молодий витязю?
Тоді він каже:
– Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.
Баба сказала:
– Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.
І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені – закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар – вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:
– Стій, вовчий корме, трав’яний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?
І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:
– Ну, тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.
Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:
– Що це ви там дивитеся, няню?
– Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.
Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:
– Що то, няню?
– Ото, сину, велика риба, – відповів цар і нараз пригнувся – почав дивитися під берег. – Коби ти, сину, бачив, що є під самим берегом!
Єруслан ступив ближче, і берег під ним почав зариватися, бо хлопець важкий був, велику силу мав. Каже батько:
– Помалу, сину, на пальцях іди.
Єруслан наблизився до води, батько його штовхнув, і він упав у воду. Хлопець був сильний і боровся з хвилями. А як бачив, що більше не може, одежу з себе скинув і поплив на другий бік – там вода підмила велику вербу. Сів собі під вербою – соромився йти далі, бо був зовсім голий.
Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.
А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін – ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.
А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:
– Бери міхи й принеси води.
Той іде по воду – й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:
– Чий ти?
– Я – голий малий.
– Звідки ти?
– Я – голий малий.
Солдат зачерпнув води, приніс на дорогу і розповідає:
– Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його – чий ти, звідки ти? – а він каже одне: «Я – голий малий».
Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:
– Йдіть приведіть його сюди.
Підійшли солдати до Єруслана й питають:
– Чий ти?
– Я – голий малий.
– Звідки ти?
– Я – голий малий.
Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку – не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть:
– Ми з ним не зробимо нічого, бо він дуже сильний.
Король наказав:
– На задньому возі є витязька одежа. Візьміть і одягніть його.
Коли вбрався Єруслан, прийшов. Вирішили, щоб їхав на підводі, бо між військом він не вмів іти. Сів на воза – коні не зрушаться з місця. Запрягли чотири коні – дарма, не потягнуть. І він почав іти пішки. Солдати задираються, шпигають його, а він не чує нічого. Потім на нього почали плювати, а один ще й харкнув. Тоді Єруслан схопив того солдата за руку і кинув ним так, що збив із ніг двадцятьох солдатів.
Дали знати про це королю. Король зупинив військо і прийшов до витязя. Питає його:
– Чому ти вбив двадцятьох солдатів?
– Я не вбив… З мене сміха робили, штовхали, плювали, а як один ще й харкнув, я схопив його і кинув. То він убив двадцятьох солдатів, а не я.
Король не знав, що діяти, і дав команду йти далі.
Єруслан Лазарович запитує солдатів:
– А куди ви йдете? Куди вас веде король?
– Йдемо на війну, – сказали солдати. – Є дванадцять витязьок. Одинадцять уб’ємо, а дванадцяту візьме король за жінку.
– Скажіть своєму королеві, якщо він такий дурний, най вас не веде нікуди. Ви – жонаті люди, то лишите сиріт. Я сам за нього висватаю витязьку.
Так король вернув військо додому. А вони двоє ідуть далі – цар при коні, а Єруслан піший. Тут він згадав свого коня. Покликав гучним голосом:
– Коню мій, коню, де ти дівся?
І кінь почув, і заіржав, і прибіг до нього. Сів Єруслан на коня і їдуть. Приїхали на границю, де жили витязьки. Каже Єруслан до короля:
– Ти будеш господарем, а я буду слугою. Чим тебе не будуть пригощати, сам не куштуй, бо ти слабосильний, а кажи – нехай поїсть слуга.
Зайшли в дуже красну траву і квіти. Ніхто туди ще не ходив, лиш птахи літали. Поставили військове шатро – колибу. Єруслан говорить:
– Коли під’їдемо до ґанку, у нас, витязів, є такий звичай: дівчина повинна зійти вниз, до витязя, і під руку вивести його на дванадцятий поверх. Та не чекай, аби тебе дівчина знімала з коня, бо відчує, що ти слабосильний. Ти зіскоч сам.
Та витязьки помітили, що в їх траві лежать двоє хлопців, і старша сказала молодшій:
– Сестро, бери дротяний батіг і дай їм платню.
Дівчина прийшла і почала кричати:
– Що ви, песі сини, тут робите?
Та й дротяним батогом – раз, другий раз, третій раз вдарила Єруслана. А він засміявся:
– Витязька рука не так б’є. Це тобі – якби блоха вкусила.
Схопив її за волосся, відібрав батіг і коли раз ним свиснув – лиш кров бризнула:
– Так б’є витязька рука! Раз – та гаразд!
Дівка, ревучи, кинулася до старшої сестри і розповіла, що сталося. Старша посилає ще одну:
– Йди ти…
– Я не йду – вони й мене наб’ють, – каже дівчина.
– А ти йди не так… Вклонися, подай руку і запитай, чого до нас прийшли?
Вона так і зробила – вклонилася й питає:
– Чого, молоді витязі, до нас прийшли?
– Ми прийшли вашу сестру сватати, – відповів Єруслан.
– Можна, можна… Заходьте.
Зайшли в палац і сіли за стіл. Старша витязька каже:
– Чи хочеш, молодий королю, напитися вина з моєї чари?
– Хочу.
– Ну, йдіть і занесіть чару вина, – наказала витязька.
Занесли й поклали на стіл. Подивився король – там стільки вина, що він би втопився!
– Хай покуштує мій слуга, – сказав король.
Єруслан підняв чару, поклонився до витязьок і випив до дна – ще й потер у руках чару. Каже:
– Та хіба з такого дають витязям пити? У нас із такого жони свиней поять!
Старша дуже розсердилася. Але спитала мирно:
– А може, молодий король хотів би із моєї гармати вистрелити?
– Чого би ні, хочу, – відповів король.
– Ну, йдіть, сестри, занесіть гармату і кулю.
Коли він побачив, яка то гармата, аж налякався.
– Хай спробує мій слуга, – сказав витязькам.
Єруслан заладував, пальнув і тут же в руках поламав гармату. Каже:
– Ви з такого даєте стріляти? У нас із такого діти горобців б’ють.
Тоді старша каже:
– Може, молодий король хоче на моєму коневі поїздити?
– Хочу.
– Ну, йдіть, сестри, приведіть коня.
Пішли і привели коня за вуздечку. Король нараз бачить, що він і ту вуздечку не зможе підняти.
– Хай спробує слуга.
Єруслан сів на коня, а кінь почав зніматися вгору, як літак. Хлопець його вдарив межи вуха, і кінь одразу здох.
– Та ви такого здохляка витязям даєте? У нас таких коней запрягають у циганський віз.
Каже старша дівка:
– Тепер ще сватання не буде. Я ще вам одну загадку загадаю. Як відгадаєте, тоді зробимо сватання. Я поїду до свого діда, котрий живе у другій державі. Якщо мені молодий король скаже, коли вирушу – о котрій годині, хвилині й секунді, що буду з дідом говорити – о котрій годині, хвилині й секунді, коли буду повертатися – о котрій годині, хвилині, секунді, – то вийду за нього.
Витязі повернулися у своє шатро. Коней пустили пастися, самі полягали. Слабосильний король заснув, а Єруслан Лазарович не спить. О дванадцятій годині ночі чує крик: десь б’ються і сваряться. Він пішов туди. Бачить – то чорти. Каже:
– Що ви робите, на чому б’єтеся?
– На тому, – відказують хлопцеві чорти, – що няньо помер і залишив три речі: шапку-невидимку, чоботи-скороходи і килим-самоліт. І не можемо поділитися. Шапку-невидимку нам не треба, бо нас і так не видно, чоботи-скороходи нам не треба, бо й так можемо швидко ходити. Лиш килим-самоліт не можемо поділити. І через те б’ємося.
– Я вас поділю, – каже Єруслан. – Кину залізну палицю, і котрий швидше принесе, той дістане килим-самоліт, а інші нічого не дістануть.
Кинув палицю, і чорти побігли. Один одного ловить, не пускає, щоб разом добігти. А Єруслан забрав усі три речі, сів на килим-самоліт і вилетів прямо до витязьок на поверх. Там одягнув шапку-невидимку, і його не бачать. Старша збирається до діда. Коли одяглася, взяла свій килим-самоліт і собі записала: «О такій годині, о такій хвилині і секунді рушаю до діда». І Єруслан записав.
Сіла на свій килим-самоліт, а хлопець – на свій. Летять. Вона його не бачить. Прилетіли до діда – і записала. І Єруслан собі записав.
Питає дідо:
– Чого, донько, до мене прилетіла?
– Я прилетіла порадитися. Прийшли мене сватати. Сват – витязь, а жених – слабосильний. Але я не можу про його силу дізнатися. Дала випити вина із чари, що ви мені залишили, а він передав її своєму слузі. Слуга випив, розтрощив у долонях чару й посміявся: «У нас із такого жони свиней поять!» Тоді я дала королеві вистрелити із моєї гармати, а він і на те: «Хай попробує слуга». Той вистрелив, поламав гармату і сказав: «У нас із такого діти горобців б’ють». Потім я дала королеві свого коня, а він так само передав його слузі. Той убив коня і каже: «У нас такого дохляка запрягають у циганський віз!»
Єрусланові набридло записувати. Побачив, що в діда – золота борода, й висмикнув її. Дід закричав:
– Так ти, суча донько, прийшла по мою бороду?
– Я ні…
– А хто? Я іншого не бачу. Йди, проклята, геть!
– Але чекай, – каже старому витязька, – нехай собі запишу – о котрій годині, хвилині й секунді звідси вирушаю.
І Єруслан собі записав.
Так сіли кожен на свій килим-самоліт і летять назад. Єруслан думає собі: «Вона не буде вірити ні письму, ні бороді. Відрубаю я з її килима бодай один ріжок».
Так і зробив. Приїхали. Старша витязька позначила собі, яка була година, хвилина і секунда. Він записав собі. Витязька пішла спати, а Єруслан вернувся до свого короля. Уранці встали, і Єруслан каже:
– Йдемо сватати. Нà оцю книжку, цю бороду й ріжок з килима-самольота, бо витязька не буде твоїм словам вірити.
Прийшли в палац. Старша дівка каже:
– Ну, молодий королю, першим ділом скажи, як було…
– Багато говорити, а нічого слухати, – відповів король, як навчив його Єруслан. – Нà книжку і читай.
Взяла книжку і бачить – усе так, як вона записала. Але не вірить:
– Ти вчений і все зі своєї голови придумав.
Тоді король вийняв золоту бороду:
– Нà дідову бороду.
Але вона каже:
– Це не дідова, таких борід досить.
– Не віриш? Тоді ось ріжок з твого килима.
Витязька аж зблідла:
– Ану, сестри, занесіть мій килим-самоліт.
Занесли. Приклала той ріжок – він якраз пасує.
Тоді витязька повірила. І нараз встали всі троє і їдуть до короля. Вийшли в поле. Бачать – криниця в холодку. Каже дівчина:
– Сідаймо спочити – дамо коням сіна.
Сіли і поїли. Витязька прикинулась, що спить. І Єруслан каже королеві:
О проекте
О подписке