Як був собі чоловік та жінка – та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел – украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат – слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:
– Брати! Щось кричить – людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!
Пішли й знайшли того хлопчика – дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім’я дати. Як нас три брати, дамо йому ім’я: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:
– Я хочу, батьки, від вас іти.
Вони питають його:
– Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?
– Не хочу, – каже, – нічого у вас. Дайте мені коника.
– Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!
– Ні, – каже, не хочу. Дайте мені маленького коня.
– Ну, бери.
Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати – дізнатися.
– Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!
Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.
– Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, – відказав коник. – Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.
Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:
– Візьму це перо.
– Ні, – каже коник, – не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.
Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.
Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, – так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:
– Ти, – каже, – до коней щось знаєш, що вони стали гарні.
Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.
– Він, – кажуть, – не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
От цар його й покликав до себе:
– Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
– Дістав, – каже.
– Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш – мій меч, а тобі голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? – питає лоша.
– Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
– А що, – каже, – я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
– Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати – отоді лови!
Він її так і накрив, а вона й кричить:
– Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
Стільки там було у тім палаці, – та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
– Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
Покликав його цар до себе:
– Дістав ти, – каже, – із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати, коли загадав цар загадку – таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
– Яку?
– Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
– А що? Я тобі казав – не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди – скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
– Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
– Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, – щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
– Як не дістанеш – мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
– Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
– Яку?
– Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
– Піди ж, – каже, – скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти – хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть – кланяються:
– Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
– Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те – одно, а те – двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
– Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
– Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
– Чого ти плачеш? – питає кінь. – Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду, – каже, – до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Нагадай же там, – кажуть, – і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
– Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
– Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
– Нагадай там, – кажуть, – і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
– Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
– Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
– Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Сказав він і їй.
– Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
– Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться – стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
– Куди ти, – каже, – Трьом-сину Борисе, йдеш?
– Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
– Я ж, – каже, – сину, його мати!
Він їй розказав:
– Бачив я, – каже, – солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає– ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають – вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
– Що мені, сину, снилося!
– А що, мамо?
– Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
– Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
– І ще мені, сину, що снилося.
– А що, мамо?
– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
– Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
– І ще що мені, синку, снилося.
– А що?
– Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
– Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
– Еге! За шинкарство – найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
– І ще що мені, синку, снилося.
– Що?
– Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
– Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
– І що ще мені, синку, снилося.
– Що, мамо?
– Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
– Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде – я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
Їде він назад. Лежить кит-риба.
– А що, нагадував?
– Казало, – відповідає, – якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
– А що, нагадував про мене?
– Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
– То я, – каже, – не буду поспішатися.
Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
– А що? Нагадував про нас?
– Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
– Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
– А що? Нагадував?
– Нагадував. Казало сонце – як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
Вони сказали, що пожертвують – зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
– Чи нагадував?
– Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
Вони викопали, сад почав родити.
Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
О проекте
О подписке