Про Богатиря Буха Копитовича

Був собі купець і в купця дочка. За кучера був у нього чоловік, а ім’я йому Копито. І любилася та дівчина із тим Копитом – з кучером. Любила вона його довго-недовго, згодом народила сина і сховала його, щоб мати або батько не дізнались, а сама лежить хвора. Вночі, як старі поснули, запріг Копито коні в коляску, взяли дитину і поїхали вони в степ. Верст за сімдесят від’їхали. Тоді вона взяла того хлопчика, кинула в траву, а він так і бухнув. От вона й сказала:

– Будь ти по імені Бух, а по батькові Копитович.

А дитина, як тільки народилася, то вже й говорила. І нема на ній шкіри, а все тіло, наче копито. Попрощались, поцілувались, дала мати дитині харчів і сказала:

– Сиди тут, а я тобі буду харчі доставляти.

Сіли з Копитом і поїхали. Коні добрі, як гайнули назад – скоро й дома були, вона лягла собі, і не знав купець і його жінка, що вона дитинку народила і їздила з кучером у степ.

Минув місяць, чи два, чи три, повіз Копито своєму синові харчів. Побачились, поцілувались, харчі лишив і поїхав знов назад. І росте той Бух Копитович не годинами, а хвилинами, і в ширину, і в вишину. Місяців через три знову наготовила мати синові харчів і одежі, і поїхали вже обоє на цей раз. Приїхали, а вона й питає сина:

– Чи не треба тобі привезти шаблю або піку?

Він і каже:

– Не треба, мамо, у мене і за шаблю, і за піку кулаки будуть, тепер через півроку ви мені знову харчів привезіть, а там уже й не треба.

І пробув він на тому місці, де його покинули, шість років. Два аршини з половиною у плечах і два з половиною висоти у того Буха Копитовича, і сили у нього тридцять три пуди з восьминою; три пуди кулака одного. От покинув він те місце – куди дивиться, туди і йде: там доріг нема. Пройшов день, два, як покинув те місце, на третій день їдуть-біжать два богатирі йому назустріч кіньми. Прибігли та й не привітались, а мерщій питають:

– Що ти таке?

– Я Бух Копитович. А ви хто такі?

– Ми богатирі.

– Не може бути, щоб ви були богатирі.

– Ні, богатирі.

– Які ж ви богатирі? Богатирі такі нелюдимі та непривітні не бувають. Ви негідники!

Скипіли вони і вже готові його посікти, порубати.

– Ми тебе, – кажуть, – з лиця землі зітремо.

– Ні, я вам кажу, ви негідники! І мене з лиця землі зітерти не годні! А хочете сили Буха Копитовича спробувати, так зберіть вісім чоловік, сім чоловік будуть воюватися – оце мені сьомий рік пішов, – а восьмий буде за свідка, буде дивитися, як ми будемо воювати.

– Ти втечеш!

– Ні, я вас не боюсь, я на цьому місці буду. Ви приїздіть з тими богатирями, так ми й повоюємо.

Розбіглись вони на своїх конях добрих і зізвали богатирів; вони знають, де ті проживають. От зібралося вісім чоловік та й кажуть:

– Ми його могли б і удвох посікти, а він каже, щоб сім чоловік було. Що нам тут і робити сімом чоловікам?

– Чи ви усі богатирі? – питає.

– Усі, – кажуть вони.

– Які ж ви богатирі? Я думав, що богатирі народ чемний, а ви негідники!

Вони так і скипіли.

– А ти ось як, усіх нас звеш негідниками! Будем воювати.

– Ну, а як же ви будете мене воювати? Чи шаблями та піками будете мене колоти, чи як? У мене ніякої зброї нема; у мене тільки кулаки. Мене ваші і шаблі й піки не візьмуть, позагинаються. А чи не хочете і ви на кулаки?

– Ми – як ти кажеш. Як на кулаки, так і на кулаки, ми згодні.

– Ну, давайте. Складіть свою зброю на землю, коней попускайте, а ти, восьмий, стій на коні, дивись на нашу битву, ти будеш за свідка і будеш богатирям розказувати, що такі-то здибали в степу Буха Копитовича – сьомий рік йому пішов, а він з ними став воюватися.

Поскладали вони свою зброю, підходять до нього і кажуть:

– Хто ж буде починати? Ми до тебе приїхали, як у гості, то ти і починай, Бух Копитович, випробовуй перше ти нас.

– Як же ви згодні? Так, як ви тепер стоїте, чи, може, ви станете один проти одного? І як вас бити – чи в груди, чи в плечі?

– Як знаєш!

– Ні, мені по грудях жалко, розіб’ю, бува, груди, я буду бити у плечі.

І стали вони в один ряд усі, в один бік.

– Ану, – кажуть, – нехай Бух Копитович пробує богатирської сили.

Розмахнув він свій кулак, та як бухнув у плечі крайнього, так трьох у землю ввігнав, так вони і вгрузли, а чотири зверху лежать.

– Ну, йди, – каже він на того, що був за свідка, – дивись, чи живі твої богатирі. А сам не бійся, я тебе не чіпатиму.

Той підійшов, подивився.

– Які там живі, вони вже давно неживі!

– Ну, копай для своїх товаришів яму пікою і шаблею. Не можна їх так кидати, а треба їх у сиру землю загорнути.

Вирив той яму, повкладали, позагортали.

– Ну, богатир, чи ти чув про такого богатиря, як я?

– Ні, не чув і не бачив.

– А ви розсердились, що я вас негідниками обізвав, та хотіли мене погубити! Ні, мене не погубите. Ти тепер по всьому світу їдь і розказуй усім, що ти такого богатиря бачив, що сім пихатих богатирів одним кулаком убив. І щоб ви всі зібрались до мене: я буду коло синього моря. Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повідаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужає. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.

Богатир поклонився і поїхав собі.

А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку, і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок – як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв – одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.

– Чи тут є хто, озовися!

– Є… дівчинка Лебідка, – відповідає хтось тихенько, – а ти хто?

– Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!

І вийшла – вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.

– Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?

– Можна, – каже.

Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.

– Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, – каже Лебідка, – що ви скажете, те я й буду подавати.

А сама коло порога стоїть.

Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:

– Тепер, Лебідко, прибирай.

Лебідка зараз до стола, прибирає.

– Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай же, мила дівчино, і ти поїж.

Налив чарку горілки:

– Пий!

Вона відмовляється.

– Пий, – він каже. Вона випила та й каже:

– Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав мені не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили.

– Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною?

– Згодна, – каже, – я свого старого хазяїна – змія кину, а лучче вам служити буду.

– Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів?

– Є, – каже, – у мене дванадцять чоловік музикантів.

– Поклич їх мені: нехай вони заграють.

Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить:

– Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!

Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється. А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь на дрібен мак сиплеться. Грали, грали довго-недовго, дякує Бух Копитович:

– Годі, музиканти, дякую.

Перестали грати.

– Лебідко, налий музикантам по чарці горілки.

Лебідка частує їх.

– Підходьте тепер, закусуйте.

Підходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає:

– Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були?

– Коли Лебідка згодна, то і ми згодні.

Лебідка каже:

– Я давно згодна.

– Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були.

З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст, пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві – шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита. Гукнув він:

– Лебідко, чи ти тут?

– Я тут, – каже.

– Це моя шапка?

– Ваша.

– Як би її дістати?

– Я полізу скину, вона не розіб’ється.

Полізла, скинула. Він подивився, а там написано:

«Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всіх зміїв переміг би».

Узяв він тую шапку, надів, зрадів, що таку шапку дістав.

– Ну, Лебідко, розкинь намети. Відпочинемо тут.

Вона розкинула. Тоді він каже:

– Нехай тепер музиканти грають. Відсвяткуємо, що таку шапку знайшли…

Аж тут прибігають два богатирі, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович і каже:

– Скільки вас є?

– Нас, – кажуть, – сто сімдесят чоловік.

– Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.

Вони й поїхали. За три години їдуть усі чисто богатирі – сто сімдесят чоловік.

І привів Бух Копитович усіх богатирів до того стовпа.

– Дивіться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?

Вони подивились, зміряли його і кажуть:

– Ми ніяк оцього стовпа не можемо розбити.

– А я, – каже Бух Копитович, – можу його своїм кулаком розбити. Розсиплеться він на дрібен мак.

– Як у вас сила, то у вас і посиплеться, а ми його не розіб’ємо.

– Якщо ви його не розіб’єте, то щоб ви присягли мені, щоб були при мені по чотири чоловіки, і щоб знали зміну, – хоч по тижнях, хоч по місяцях, і усе робили б, що я накажу. Тепер підемо в мої намети, вип’ємо, закусимо, а тоді підем цього стовпа розбивати.

Пішли в намети. Бух Копитович і каже:

– Лебідко, наметів щоб добавила, бо маю гостей багато! Та їсти нам подавай!

Зараз Лебідка усе і зробила: наметів добавила, напитки, наїдки подала. Поїли, подякували, полягали відпочивати. Відпочили.

– Ну, підемо, панове богатирі, до стовпа. Побачите, як я буду розбивати отой стовп і зміїв. Лебідко, обмахни шовком мені правую руку!

Узяла Лебідка, обмахнула добре, обв’язала. Тоді й пішли до того стовпа. Прийшли. Бух Копитович і каже:

– Одходьте ж усі на сім верст од того стовпа, а на восьмій версті зупиняйтесь: рівне місце тут, і видно буде.

Одійшли вони і стали на восьмій версті. І гукнув він:

– Котрий не видержить стоячи, то припади до сирої землі; хоч земля і буде трястися, держись за землю, не бійся.

Вони і слухають, а Бух Копитович ходить кругом того стовпа, задер голову вгору. А тоді як бухне у стовп, так той стовп і розсипався на дрібен мак, і земля на сімдесят верст задрижала. І провалилась безодня на сім верст навкруги, і зробилось озеро, і вода пополам із кров’ю стала; і хто її нап’ється, той пропаде. Бух Копитович пішов поверх води і вийшов на сухе. Прийшов до богатирів.

– Що, чули?

– Як не чули, коли ми од землі на два-три аршини одскакували, а потім до сирої землі припадали.

І спитав один богатир, чого вода там нечиста.

– То, – каже Бух Копитович, – із кров’ю вода, бо там були змії із жонами, із дітьми. Прошу тепер знову до наметів.

І давай пити, гуляти.

– Ну, панове богатирі, тепер од’їжджайте собі.

Вони роз’їхались, а чотири чоловіки зостались.

Відпочили.

– Тепер у дорогу, – каже Бух Копитович.

У Буха Копитовича коня нема, він піхотою, а богатирі на конях сидять. Один попереду їде, два по боках, один позаду, а Бух Копитович посередині йде. Довго-недовго, пройшли верст десять, аж їде каретою становий чи що і кричить:

– Звертай з дороги!

А Бух Копитович і каже богатирям:

– Хіба він за мене старший? Старшого за мене і в світі нема. Хіба я йому буду звертати та кланятися?

Добігає той становий і прямо летить на них. Тут передній богатир і каже:

– Богатирі, вперед.

Вони всі й вискочили вперед.

– Хто ти такий, що не звертаєш?

А той кричить:

– Хто ви такі, сучі сини, що не звертаєте?

Бух Копитович і каже:

– Покажіть йому, як звертати!

Вони кинулись, витягли того з карети і як стали бити, так і сюртук на ньому порвали. Він кричить, проситься:

– Я не знав. Буду звертати, і десятому закажу.

– Ну, тепер, – каже Бух Копитович, – вкиньте його у карету, нехай собі їде додому.

Вони вкинули, і повіз його кучер назад додому. Їдуть далі.

– От мого колишнього хазяїна сад, – каже Лебідка, – найстаршого змія Жеретія; то підемо ж до нього у гості, щоб ви його пригостили.

Пішли навпростець, дійшли до того саду, а там палати камінні стоять. Біля воріт два леви люті приковані стоять, такі, що людей їдять; крім свого хазяїна, нікого вони не пустять, розірвуть. Дійшли до воріт.

– Не ідіть, це такі леви, що й вас розірвуть, – каже Лебідка, – а надівайте шапку-невидимку, то вони вас не побачать.

Бух Копитович зараз на себе шапку-невидимку. Пішов, ті леви його й не бачать. Один богатир з одного боку в нього іде, а другий – з другого; як дійшли, то зараз шаблями тим левам голови і позрубували, той у того, а той у того. Пройшли кроків двадцять – ворота, і два ведмеді люті поприв’язувані. Шапку Бух Копитович надів, а богатирям загадав, щоб вони голови тим ведмедям поздіймали. І пішли вони тоді прямо в сад. Тут служниця змієва побачила, змія розбудила і говорить, що прийшли якісь богатирі, левів і ведмедів покололи, а тепер у сад пішли і все розоряють.

– Не довго розорятимуть, ось я побіжу до них.

Узяв змій шаблю гостру і побіг до них – лютий такий, огонь з нього так і пашить. А Бух Копитович шапку надів, богатирі в нього по боках. Змій біжить повз них, а їх не бачить.

– Ну, богатирі мої, чи поб’єте змія без мене? Бийте його! – каже Бух Копитович.

Той з того боку, а той з того боку на шаблі змія як настромлять, так він на землю і впав, а вони його і посікли, порубали.