…Одного весняного понеділка раннім ранком ішов я крізь ліс з села до Коломиї, ніс у торбі кукурудзяного малая і грудку бриндзи – щотижневий батьківський пай, який мав додати мені сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навіть на дорогу з Монахівки до ґімназії – не те щоб витримати шість уроків за філіпіками Катона та коментарями Цезаря про Ґаллійську війну. Я йшов і радів, що довкола весна, що мій батько кульгавий і його не заберуть у військо, що мати дужа, а я вчуся, хоч по світу ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов і насвистував веселої коломийки, бо в мене входила міцна молодість, а в торбі перекочувався то в один, то в другий бік кукурудзяний малай і муляла спину туга грудка бриндзи; в театрі ж на сцені грала прекрасна Сотниківна в гоголівському «Вії» – словом, я був щасливий: переді мною відкривалося життя. І в той мент юнацького відчуття щастя я спіткнувся… Людина. Її голова сховалася під кущем, а ноги витягнулися на лісову стежку, я спіткнувся об ті ноги, і млосний страх, що тут, на цьому місці, вбивають і мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утікав, шалено біг, зелені кола перекочувалися перед очима, біг до крайньої знемоги і аж внизу, коли переді мною заголубіла бинда Пруту, я згадав: уночі тріскотіли недалекі постріли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокійно нині у горах, війна вже докотилася і до нас. Я зупинився, і зовсім інший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою і я залишив її? Я подумав, що сказали б про мій вчинок батько, мати, учитель Страус, і тоді побіг назад, добіг, припав до людини, яка лежала під кущем, і вже не боявся ні мертвого, ані самої смерті. Чоловік був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свіжа… Може, має рацію Адріана? А Леонід?.. Він зробив би єдиний варіант на цю тему: я несу напівживу людину, тягну її, врятовую їй життя. Це теж правдивий варіант. Але ж не можна художникові бути постійно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумління перемагало в тобі ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…

Машина буксувала на місці: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскіс дороги. В Нестора полегшало на серці: ще трохи-трохи – і розвернеться. І тут майнула думка і соромно стало, але ж вона була: він на одну мить зрадів, що залишиться цілою машина – така нова, ще не об’їжджена.

Степан виглянув через вікно, він вирішив, що небезпека минула, і, вмощуючись вигідніше на сидіння, промовив:

– Справжнім є стан людини в момент небезпеки.

– А що ви відчували тоді, коли вже побачили, що вибух на свердловині неминучий? – спитала Адріана.

– Те, що кожний відчув би на моєму місці – страх. Симптомів катастрофи ніхто, крім мене, не запримітив, залишалися лічені секунди, а всі стояли на своїх місцях… Мною ж кинуло назад, я відступав і тільки одне бачив: труби скручуються, мов вужівки, метал покривається інеєм, і я закричав. Ви знаєте, я закричав з переляку, і добре, що здобувся на голос – мене почули всі і полишили свої місця. Тільки Марко, той бевзь, він знав усі тонкощі нашої справи не гірше від мене, помітив моє розгублення і, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалі бою, взявся підміняти мене, – загорланив: «Усі за гору!» Я брутально вилаявся, підбіг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозуміти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбіція.

– Сумління, страх… – перебила Адріана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши її…

– У мене таке враження, що ви вже двічі жили на світі, – невдоволено поморщився Степан.

– О, о! – підхопив Леонід.

– …і коли Марко таки виконав мою волю і я побачив усіх своїх на горбі, тоді сам побіг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, і врятувався, як бачите. Таким був мій стан. Я зовсім не мав і в помислі підбігати до засувок, як це…

– Мені починає здаватися, – знизав плечима Леонід, – що ви навмисне заповзялися позбавити моїх героїв здатності на добрі вчинки. Я розумію, що є людські слабкості, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденція – занижувати людські можливості…

– Дорогий Леоніде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкість, мордуючи кермо, – нам усім хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнів, а провівши її через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тільки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть мені на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцій про жертовність, ти схопиш дружину за руку…

– Облиште! – зойкнула Нілочка.

Вона боїться, подумала Адріана. І я боюся. Ще більше, я ж бачу урвище… І мені без упину, немов перед кінцем, згадується одне і те ж, ніби воно в моєму житті було найважливіше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравіше було? Чи найболючіше?

Я познайомилася з ним випадково у фойє театру і, як він потім мені сказав, увійшла в нього вся… Два роки переслідував мене, виринаючи переді мною, то на вулицях, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком; мені приємно було його бачити, розмовляти – та й тільки… Але ці зустрічі стали потім звичними, і я стала помічати, що мені чогось бракує, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частіше спалахували в нас з чоловіком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з міста. Втекли далеко, кожен від свого світу, і провели цілий день у лісі, забувши про все. Потім, коли вертались, нам було ще замало радості, ми забігали в під’їзди й доціловувалися, а день закінчувався, і треба було йти додому. Я згадала, що в хаті нема хліба, він теж згадав про те саме, ми увійшли в магазин і, видно, були такі єдині, що продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох. Ми зрозуміли, що не треба її розчаровувати, я взяла хліб, і ми стояли мовчки збоку за столиком і довго дивилися на той хліб, який нам ніколи не доведеться разом їсти, і не підводили голів. У магазині спорожніло, продавчиня глянула на нас і зрозуміла. Вона підійшла з ножем, розкраяла буханець, і ми розійшлися не прощаючись – сумні і скривджені… Що ж було тоді справжнім, що? Гарячі поцілунки на траві і в під’їздах чи той хліб, розділений надвоє, який ми споживали потім – кожен у своєму домі?.. Тільки до чого все це тут – над прірвою?

Машина раптом хитнулася. З-під правого переднього колеса знову пошурхотіли камінці.

Нілочка цього тривожного сигналу не почула. На її зап’ясті лежала тепла й м’яка Леонідова долоня – це її захищало від будь-якої тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсім не стосується подорожей, і, мабуть, тому, що намагалася, в пам’яті сплив такий собі подорожній епізод… Якось зимою вона їхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальті закінчилася, шофер наддав газу, і тоді – Ніла побачила крізь заднє вікно – з бічної стежки вибіг гандрабатий тонконогий лошачок, він радісно заіржав і подався за автобусом. Спочатку було смішно: лошачок біг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкості, віддалявся, і лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, він розпачливо іржав, падав на передні ноги, Ніла зрозуміла, що він обманутий, скрикнула: «Шофере, зупиніться, лошачок відбився від кобили!» Автобус зупинився, лошачок підбіг, обнюхав задній буфер і притьмом повернув назад…

Машина ще раз підозріло хитнулася. Нестор нахилився вперед: під правим колесом над самою прірвою подався, відколюючись від дороги, великий камінь. Нестор перестав кермувати, завмер.

Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адріана. Ревматична ломота добралася спочатку до її колін, потім спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадійнотужлива думка про такий безглуздий і нічим не окуплений кінець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повітря; Степан, який сидів позаду неї, вмить зрозумів причину того схлипу, він глянув через вікно, теж побачив розколину і сказав владно – так, напевно, він розмовляв з підлеглими в критичних ситуаціях:

– Усі з машини, швидко! Хай їй грець…

– Ми не можемо залишити машину, – здавлено відказав Нестор. – Власне, можете вийти ви й Адріана. Нам з Леонідом варто тільки на кілограм зменшити вагу…

– Після нас вискакуйте ви – на той бік разом.

– Нілочка не встигне…

Заморосила мжичка, туман ліниво кружляв над прірвою. Адріана, між іншим, подумала, що в біблійні часи святі ходили по таких площинах пішки – це був решток її скепсису, основна думка, дуже твереза й конкретна, була про те, що вона має можливість вийти з машини. А право? Як є можливість, то можна знайти і право – Адріана вже раз так виходила, коли вирішила, що справжнє для неї не половинка хліба, а поцілунки; вона покинула чоловіка, щоб не половинитись, як той хліб; право бути цілісною дозволило їй вийти з машини, в якій їхала досі. Він же не зробив цього…

Адріана нерішуче простягла руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти і легко знайшла його: без неї облегшиться правий бік машини, який нахилився над прірвою, вона повинна вийти, щоб другий бік міцніше сів на твердь; Адріана зробила вже так одного разу, і тій другій половині, її колишньому чоловікові, зараз зовсім незле, напевно, й ліпше, вона тоді добре вчинила, чому ж цього не зробив він, не зробив і залишився розполовинений, як той хліб…

Натиснула на ручку дверцят, і тої ж миті мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а ті, що в машині, ще не знати, а може, це саме подумав і в і н, вирішивши залишитися разом з тими, з якими був досі, бо не мав певності, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятується тільки він один? Чий вчинок був мужніший – його чи мій?

Адріана глянула на друзів: кожен тепер дивився сам у себе. Рука на ручці дверцят ослабла, опустилася.

Степан був спокійний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рішення; на Несторову пропозицію вийти він не зреаґував і сам собі дивувався, чому не зреаґував. Чому той страх, який оволодів ним тоді, на буровій, більш не діймає? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливість перемогти його і стати готовим до подвигу? А може, тому переміг тоді страх, що по дорозі на бурову він пізнав своє – справжнє?.. Вони з Марком довго шукали цінного конденсату – білої нафти, і Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галі. І якби не та дівчина, що по дорозі на бурову зупинила автобус, та чарівна Надійка з підстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрієм, хтозна, що було б… Він тоді уявив собі Надійку на місці Галі і втямив, скільки важить для нього в житті кохана. То ж задля Галі він переміг у собі ниций страх, так…

– Чому ви не виходите? Вам можна… – обізвалася Нілочка.

– А може, я пересаджу вас через мої коліна і викину на дорогу? – посміхнувся Степан.

– Моя вага повинна бути на Леонідовому боці, мені не можна…

– Але ж тоді підсунуся до нього я.

– Ні, ні, навіщо мені бути там самою? Я буду з Леонідом, з ним не страшно.

Нілочка відчула, як похолола кисть її руки: Леонід відняв свою долоню. На неї вмить нахлинуло відчуття незахищеності, Ніла пошукала його рук, та тут ошпарив її холодний голос:

– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях. Зіщулилася від цих слів, змовчала, і знову чомусь згадався їй тонконогий лошачок, який біжить за автобусом, розпачливо ірже і падає на коліна… Ніла відшукала Леонідову руку – вона тремтіла, весь він тремтів. Почуття незахищеності огорнуло її всю.

– А ти знаєш, Несторе, – Леонід намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цікава деталь: син біжить додому, дізнавшись про смерть батька, в серці розпука, а думка крутиться біля батькової куртки.

– Цікаво, чому тобі аж тепер стало зрозуміле це підленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тільки що майнула думка про те, що машина вціліє, він утікав од неї до людей, яких поставив перед небезпекою, як тоді з-над Пруту до пораненої людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адріана, і Несторові тоскно стало, що Леонід наближається до того стану, котрий він, Нестор, уже переборов. Він зрозумів: на нього лягає відповідальність не тільки за життя, а й за душі людей, які сидять у машині, треба негайно виходити з цієї скрути; Нестор уже не думав ні про машину, ні про себе, страх за себе полишив його, залишився тільки – за них.

Він спробував ще раз вивернути кермо вліво, камінь під правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер піт з чола.

– Я міг би… – сказав, – я міг би зараз сильно рвонути, коли б мав певність, що той другий камінь, який за цим, міцно тримається. Якщо він стоїть твердо, то ми проскочимо… Адріано, ану вийди, поглянь.

Що ж, подумала Адріана, мені наказують. Я не видумувала для себе права вийти, мені звеліли… Її рука знову потягнулася до дверної ручки, і якби не відчуття егоїстичної полегкості, що раптом задудоніло в грудях, може б, і вийшла; полегшення було надто владне, воно витіснило всі інші почуття, крім холодного усвідомлення безпеки; Адріана побачила себе там, під скелею, саму – сама стоїть, а більш нема нікого, це ж так страшно: були всі – і нема нікого! Ручка обпекла їй долоню, вона смикнула руку, закричала:

– Чого ви хочете від мене, чого, чого?!

Ніхто не зрозумів того крику, Нестор люто глянув на Адріану.

– У неї нерви здали, в неї тільки язик міцний… Вийдіть, Степане… Ви що, не чуєте? – прикрикнув.

– Ми з Адріаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – відповів Степан. – І перейти на другий бік не можемо. Хіба по кузову…

– То лізьте по кузову, дідько вас бери!

– Це ще небезпечніше.

Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки від керма і відкинувся на спинку, Адріана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – він ще шукав виходу зі становища, Нілочка гладила Леоніда долонею по зап’ястю… Сіялася густа мжичка. Кожен мовчки вирішив чекати до ранку і кожен думав про мжичку, від якої може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прірвою.

Від чийогось глибокого віддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонід висмикнув свою руку з Нілиної долоні, схопився за раму відчиненого вікна, вихилив голову, наче хотів вискочити крізь нього; Ніла завмерла, її рука так і повисла в повітрі; цю метушню помітила Адріана, та не встигла вона усвідомити, що може зараз скоїтися, як відбулося зовсім несподіване. Воно було найкращою розв’язкою, єдиним виходом, порятунком – до такого треба додуматися!

Леонід відчинив дверці, нахилився і, натужуючись та крекчучи, підняв на коліна величезного каменя – в іншу, спокійнішу мить хтозна чи міг би його зрушити з місця;

обережно підвівся, зсунув камінь з колін на сидіння, потягнув до каменя Нілочку; вона не зрозуміла, що задумав Леонід, відчула тільки під долонями замість тремтячої його руки холодний заболочений камінь. Леонід виповз з машини, підбіг до краю урвища, вклякнув на коліна, нагнувся і загукав надривним голосом:

– Скеля опукла! Не рушиться, не рушиться камінь! Він повторив це кілька разів, його голос повнився надміром радості, він махав руками, показуючи, куди їхати, командував: «Вліво, вліво керуй!», ніби Нестор міг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотів мотор, машина рвонула з місця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднім колесом надколотий берег. Гуркіт відбився аж із дна глибокого провалля.

– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув піджака, обмацав себе: сорочка була мокра.

Леонід, вдоволений своєю винахідливістю, порався біля сидіння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, і сідаючи, обняв за спину Нілочку.

– Боялася трохи… Бідна ти моя!.. Несторе, їдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як він тільки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкість.

– Ха, – змахнув рукою Леонід. – Мені згадався дуже бородатий анекдот… У поїзді один хитрун підійшов до стоп-крана і довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потім відсторонив хитруна і показав йому, як це роблять. Поїзд зупинився, простачкові довелося заплатити штраф. Тоді хитрун сказав, показуючи спершу на біцепси, а потім на скроню: «Колеґо, треба мати не тільки тут, а й тут!»

Леонід поглянув на друзів і змовк. Зрозумів, що анекдот зараз зовсім не до речі, люди ще не оговталися, вони аж потім оцінять і ситуацію, в якій були, і його вчинок. Він поклав долоню на Нілине зап’ястя, вона вивільнила руку.

– Ти такий холодний…

– Авжеж… Камінь мокрий, в болоті…

Машина виїхала на асфальт і поповзла крізь туман на перевал.

Нестор мізкував над сценами, які вже зняті і які ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знімали? Все одно нічого б не схопили: ми були за стіною туману. Їм удалося б зафіксувати тільки однозначний результат. Подвиг… Леоніда. Ні, у новому сценарії треба виводити героїв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькій тюрмі Гарматієву пісню, хай рятує людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарій?.. А той, хто має на це право.

Степан дрімав і у півсні думав, що виняткових ситуацій немає взагалі. Є життя, в якому людина постійно виявляє свою силу і свою слабкість. Що ж є справжнє? Мабуть, мужність перемагати слабкості або хоч признаватися у них.

Нілочку переслідував образ обманутого тонконогого лошачка, який біжить за автобусом, думаючи, що то його віз.

Адріана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближніх у машині над прірвою; важила і зважити не могла – було то боягузтво чи мужність?

Леонідові уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – і врятовує всіх один.

– Аж подумати страшно, що ми всі могли сьогодні… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всі…

Мовчали. Тільки Адріана пробурмотіла щось зовсім недоречне:

– Крім одного. Крім одного…

Ніхто не зреаґував на Адріанині слова. Друзі, зрештою, давно звикли до її екстраваґантності.