«Ну все, я вже відчула пургу, вона іде до мене, – подумала Адріана. – Викликаю в собі всю свою силу й гідність. Це в мене є. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжується страхом перед самотністю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в ній знайдеться мій Русанов, з котрим я зможу їсти посполу хліб – хай то з макухою, корою, січкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпорадність, яку дехто називає цим словом. Я готова, Русанов, іти з тобою, ти давно, сивий самітнику, сидиш каменем у моїй душі… Я готова, але тоді лише, коли побачиш у мені людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надію опертися. Тоді буде сенс іти мені з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смерті…»

– Знаєте, інженере, – Адріана повернула голову до Степана, – Леонід мав рацію, коли говорив про ті надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевілля. Щоб весь час викрешувати їх у собі, потрібно знати, для чого, в ім’я якої мети чиниш подвиг над самим собою. Що вам додавало б сили?..

– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стає раптом максималісткою! Ґарантую, Леоніде: ви на цей раз спрацюєтеся. Негайно пиши сценарій про Русанова і виписуй роль Жульєтти. Адріана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключі.

– Не кпіть, Несторе, – Адріана сперлась на руки підборіддям. – Я справді почала думати над особистістю Жульєтти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже її роль максимальна, ту роль не Леонід придумає, її давно підтвердили трагічні документи. Трагедія сама собою максимальна.

– Що мені додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумієте, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, і я – тепер. А тоді… А й справді – що?

Мисливець утікав від пурги на південний захід, він сподівався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумів тепер, що відбився надто далеко. Те відчуття волі, яке розпирало йому груди дві доби тому, коли вийшов у відкриту безлюдну тундру і побачив обрис північного краю Полярного Уралу, змінилося тепер щемкістю каяття за той, як на його вік, хлоп’ячий порив – утекти від людей, обов’язків, гамору, метушні, диму й посліду в первозданну природу.

Снігова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сірою курявою попереду; мисливець згадав, що людині, як і оленеві, слід іти лише проти пурги. Він поглянув на компас, у думці фіксуючи південно-західний напрям, куди зверне, щойно трохи вщухне буря, повернувся обличчям на північ і почовгав по твердій сніговій корі.

Вітер налітав з моторошним гавкотінням, мисливець задихався: замість повітря був тільки сніг; здавалося, що з обличчя хтось здирає шкіру; вії, брови, ніздрі сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний біль.

Мисливець мимоволі подумав: скільки-то першопрохідців загинуло в подібній пурзі; колись він, захоплений романтикою подорожей, майже із заздрістю читав про знайдення пошуковими експедиціями слідів тих сміливців, а тепер, опинившись у такій самій ситуації, збагнув, що їхню мужність мусили обступати і страх, і розпука, і туга, і, можливо, лише усвідомлення того, що вони зробили перші кроки в невідоме, якщо й не окупляло їм втрату життя, то хоч втішало; він же не мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим – убитим зайцем-біляком?

Мисливець ішов проти бурі, відчував, що збивається з дороги, що вже й сам не знає, куди йде, він закричав у відчаї. Відчай віднімав силу, він зрозумів це і подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклі, доконче треба відкрити нову землю або досягти Північного полюса? А може, я відкрив себе самого – іншого, глибшого, вищого – серед цієї безлюдної краси? Я бачив урочистість не зіпсованої людьми природи, відчував радість чистоти, спостерігав неповторну гру кольорів як ніхто до мене, бо мені не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали від захоплення ліктем під бік!

Почуття жалюгідного каяття, яке почало було діймати мисливця спочатку, тепер зникло, він ще раз на мить пережив радість усамітнення, і майнула думка – вернутися в сторожку, до неї ближче, ніж до селища; у гірській долині пурги, можливо, й немає. Мисливець повернув на схід, пройшов кілька кроків і зупинився: там, близько, не було нікого, а в протилежному боці, далеко, жили люди… Він відчув, що тієї самоти, якої прагнув, здавалось, усе життя і якою тільки що втішав себе, починає боятися гірше смертельної небезпеки. Розум підказував іти до сторожки – там є сірники і сіль, а в ягдташі – вбитий заєць, та голосіння самоти вже долинало з того боку, від сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звір. Мисливець ступив ще кілька кроків, ще на кілька кроків віддалився від людей і відчув себе враз ніким, біологічною істотою, в якій відбувається обмін речовин, а можливість духовного обміну втрачена, він ніби опинився на іншій планеті, на якій побачив неймовірні дива, а розповісти про них немає кому.

Звір самотності ревів повсюдно, і мисливець утікав від нього, йшов обличчям до північного вітру, а лижі тягнули на захід, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не відбирав, а додавав мисливцеві сил…

– Це так важливо, Адріано, – закінчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвідомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобі потрібне ще чиєсь життя, і твоє теж комусь потрібне. А тоді людина все може…

– О так! – сказали разом Адріана й Нілочка.

– А ви знаєте, – звернувся Леонід до жінок, – що існує ще й так звана психологічна несумісність людей, яка дається взнаки в довгих походах, космічних польотах… Двоє великих друзів – Нансен і Йогансон, добираючись півтора року з льодів Арктики до Великої землі, перестали навіть розмовляти між собою…

– Я не думаю, що ви візьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульєтту Жан, – коротко глипнула на Леоніда Адріана.

– Нізащо! – відрубав Леонід. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторові. Урівноважений, наполегливий і – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклоні голову аж до керма. – Тільки що це за роль? Русанова легко грати – він символ, опора, прапор. То люди, які оточують його, зі своїми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фільм. Так я бачу.

– О ні! – різко повернула до Нестора голову Адріана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», наліплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в її кігтики, – усміхнувся Леонід.

Біла змійка на асфальті враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотіла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крізь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованої за схилом.

– Що ж, може, спробуємо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужність, і тоді Жульєтта Жан…

– Для тебе лише такий варіант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульєтта пішла з Русановим в експедицію? Щоб тільки спати з ним?

– Адріано…

– Степане, режисер не розуміє задачі фільму. Повторіть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрібним комусь у біді. Так ви сказали?

– Приблизно так, тільки менш парадно.

Довкруги скаженів бора, а коли вихор, наче спіткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульєтті про заполярне літо: пташині базари, пурпурово-фіолетові ломикамені, ніжно-голубі незабудки, жовті, червоні й білі маки, і вона бачила їх і йшла до них, – назустріч очевидній смерті. Та врешті Русанов зрозумів марність усіх ілюзій, він бачив, як слабне кохана, задихається, і розпука добралася до його серця: втямив, що погубив її. А вона могла б жити в теплі і спокої біля дітей і добропорядного мужа, він же вирвав її з тихої заводі, щоб пізнала бурю, і за ту радість пізнання сповна розплачується. Русанов звів угору руки й закричав:

«Навіщо, навіщо я це зробив?»

Жульєтті давно підгиналися ноги, вона хилилася до землі, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у ній решту сил, яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жульєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».

– Ні, ні, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жінку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаєте, що вона, та жінка, не стала б вашим другом у найтяжчій скруті? Та звідки вам знати, що таке жінка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адріану.

– Слава Богу, доїжджаємо нарешті, – полегшено зітхнув Леонід. – Зараз ми порозмовляємо з артистами про наш фільм. А ця дорога – від бурової до колиби – тільки інтермецо.

– Інтермецо іноді стає сильнішим твором, ніж сама опера, – кинула Адріана.

– Можливо… А взагалі – все це вияви вашої екстраваґантності. Ще наш фільм не зроблений, ще ви не знаєте, як підійти до своєї ролі, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарію, – промовила манірно Адріана.

«Він не може його писати, – подумала Нілочка. – Якби ж то захотів ще раз послухати батькову розповідь…»

– Адріано, – Леонід уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фільм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нілочки. – Але що, що робити людям у пурзі, коли вони психологічно несумісні? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимістичну кінцівку. Чому вони повинні обов’язково гинути? Не всі ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фільм про Русанова, а…

– Напишіть нам, Степане, оптимістичну кінцівку, – проказав скептично Леонід.

Мисливець ішов уже четвертий день. Він збився з південно-західного напрямку й ішов на північний, бо мусив іти супроти вітру, знав, що там, дуже далеко, є селище Юняга, а в тому селищі – люди, і він дійде до них.

Пурга вже видихалася. Зрідка зблискували зорі, і здавалося мисливцеві, що це миготять далекі вогники у будинках – починалися галюцинації. З очей лилися сльози, повітря було мов дим, хотілося спати. На мисливця чатував сон. І раптом він побачив на пагорбі щось велике, сіре. Вовк! Мисливець зняв рушницю і, наближаючись, стріляв у нього, поки не вистріляв усі патрони. Підійшов – на пагорбі лежала вбита куріпка. І тоді він зареготав, він сміявся над собою, над усіма тими, які, перебільшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не від немочі, а зі страху. А сили є, вони невичерпні, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинація, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врешті він почув людський голос. Не спокушуйся, не сідай, – сказав до себе, – це слухова галюцинація, це твоя смерть! А голоси – дивні, ніби вперше їх почув, – таки лунали вдалині, згодом мисливець почув гавкіт собак, і йому теж стало дивно, що впізнав його, – приходив із небуття у світ. Потім побачив силуети людей, які бігли йому назустріч, – мисливець врешті зрозумів, що він врятований. Тоді у височині спалахнули нестримно-радісні кольори північного сяйва, і він упав – перед людьми…

Нестор зупинив машину біля колиби. Вона сліпо дивилася на прибулих темним вікном. Повиходили, поторсали двері – зачинені. Артисти поїхали, не дочекавшись їх.

А може, не було їх зовсім?

Знімали інший фільм.