Верталися з кінозйомки. Суперечка досягла найвищого регістру. Та враз вона обірвалася: у вітрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз із перевалу, вибілюючи передвечірній сутінок, і автомобіль увійшов у нього, мов у воду. Нестор увімкнув фари.
– Цього нам тільки бракувало, – зітхнув Леонід. – І так запізнюємось…
Дорога круто пішла вгору – до вершини перевалу залишалося не більше п’яти кілометрів. Нестор уповільнив швидкість, нахилився над кермом – попереду нічого не було видно, тільки мряка клубочилась густою піною.
– Дурниці, ми зараз… – промовив після короткої мовчанки. – Чого ви враз посоловіли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаєте, що найчіткіше закарбувалося мені з усіх воєнних років? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хаті… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, і всі в машині слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрізнених суперечкою. – Тепла пахуча піч, розпалена буковими полінами, закіптявілий гасник на столі, за столом – мій батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Біблія… і звідки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печі, і так відчутно сприймаю теплу затишну благодать, і так мені добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, і я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…
– Смиреніє паче гордині. Від Матфея, – кинула з заднього сидіння Адріана.
– Хтозна, може, й від Езекіїла, – роздратовано вимовив Леонід і тут же пожалкував, що зрадив своєму стоїчному спокою в нинішній суперечці саме тоді, коли всі втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмішка лягла на його повні губи, Леонід погладив по руці свою молоду дружину Нілочку, яка сиділа між ним і Адріаною і всю дорогу мовчала. – Як ти гадаєш, Нілочко? – спробував надати розмові жартівливого тону: не до серйозних дискусій, коли ти на крутому підйомі, а перед вікном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.
– Нас у школі не вчили Закону Божого, – зашарілася молода жінка.
– І нас – ні. Це тільки шановний режисер Нестор мав щастя відвідувати уроки релігії в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кінозірка Адріана все знає… Степане, не дрімайте. – Леонід діткнувся до плеча кремезного чоловіка з рудою шкіперською борідкою, який сидів біля Нестора. – Наберіться терпцю, вислухайте ще одну сентенцію режисера, і тема розмови сама зміниться: ми за той час виїдемо на перевал, де в екзотичній колибі «Беркут» ждуть не діждуться колеґи.
– Я не сплю, – відказав Степан. – Я думаю.
Під колесами загуркотіло, машина пішла по рівному. Нестор згорбився над кермом.
– Це остання приступка, братове, – зрадів Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…
– Нічого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.
– Значить, вам потрібна ще одна сентенція… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика після сьогоднішніх зйомок на буровій, говоритиму від себе – я теж один з прототипів. Твій сценарій, Леоніде, гострий, динамічний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павільйоні я зрозумів, що ми взяли не ту тональність. Усе те було, дорогий, тільки трохи інакше. Як тобі сказати… В часі, в напруженні, в жертвах, у подвигах – так. А от у психології, у зовнішніх її виявах – набагато простіше, приземлено і досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своїх героїв у виняткові обставини.
– Обставини всі виняткові, Несторе. – Повні Леонідові губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоїй машині – теж, бо моя Нілочка поїхала з нами випадково.
– Ой, не чіпайте мене, – знову почервоніла жінка. – Я поза ситуацією, я тут нічого не вирішую…
– Хтозна, хтозна… – Адріана підперла долонею обличчя.
– Річ у тім, що люди ніколи не готуються до виняткових ситуацій… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них ні своєї поведінки, ані фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобі тепер щиро зізнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапівці вкинули напівживого Гарматія, я не вигукував над ним: «Візьму твою пісню!», так я не міг поводитись за тих виняткових обставин.
– А як, скажи, будь ласка? Що ти відчував?
– Нічого, крім заціпенілості… То було відчуття безнадійного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тоді… тоді те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, і мене таки знудило… – Нестор опустив вікно і вдивлявся у сизу мряку, крізь яку не проступали навіть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мій батько, я біг з міста додому, в село, і ноги мені підгиналися, і падав я біжучи, але замість вигаданих тобою клятв у моєму мозку вертілася, немов борозняк у скибі, підленька думка про те, що батькова куртка залишиться мені…
– Ну, знаєш, це вже занадто! – спалахнув Леонід. – То давай виведемо такого собі підлячка…
– Леоніде, – Адріана відірвала обличчя від долоні, – а ви читали «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?
– Не дочитав! Так само, як і ви… І досить, досить уже того хизування своєю інтелектуальністю. Ви ще зараз назвете «Сповідь» Руссо і «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви і цих творів не дочитали теж! – Леонід уже не намагався приховувати за поблажливою усмішкою своєї неприязні до актриси.
– Може, й так, – відказала спокійно Адріана. – Страшенно нудні речі… Зате правдиві. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – зліплені Господом Богом з глини, а не як безплотні й безгрішні ангели, видумані первісними сценаристами.
Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе непроглядніший, машина вже надто довго йшла по рівній неасфальтованій дорозі, Степан занепокоївся.
– Ви впевнені, що ми добре їдемо? – спитав Нестора.
– Ах, які ви, інженери, раціональні… – Адріана не виходила з фривольно-іронічного тону. – Впевнені-невпевнені… То навіть цікаво було б заблудитися і сперечатися до ранку.
– Ви перші б… – не докінчив Леонід.
– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пішла бакаїста, билось каміння об днище. – Це ж і машина в мене ще не об’їжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…
Степан глянув на Нестора і в цю мить запримітив, що його довге сивувате волосся доволі-таки ріденьке, воскувато-жовті пролисини видніють крізь пасма, режисер був тепер набагато звичайніший, ніж на зйомочному майданчику, де він грав себе самого і, за сценарієм, мав постати величним, мало що не іконописним; тоді, на зйомках, він сподобався Степанові, але тепер, певно, під впливом суперечки між Адріаною й Леонідом, ця буденна іпостась Нестора була для нього привабливіша. Перевів погляд на людей, які сиділи ззаду: Адріана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, і хлопцеві вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих років, коли вони їхали шукати білої нафти і коли стався вибух на буровій, – тільки чомусь обрізала довге лляне волосся; Боже мій, як ця артистка зуміла так увійти в роль Галі, що аж уподібнилася їй… Нілочка сховалася в зніяковіло-чемну посмішку, немов у мушлю, Леонід гладив Нілину руку – це, очевидно, додавало йому рівноваги у словесному двобої.
– Ви ще нічого не втратили, – промовив Степан, – навіщо ж так гостро сперечатися? Робота тільки розпочалася, і режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грає Андрія… Та ось думаю: навіщо та його смерть на буровій? Андрій – це я, а зі мною було зовсім інакше. Я справді перший побачив, як скручуються труби, покриваючись інеєм, я справді наказав усім тікати за горб, але до засувок не підбігав, пізно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утік, тільки й того, що останній… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрібна глядачеві моя смерть?
– Потрібна, конче потрібна, – підкреслено іронічно проказала Адріана. – Треба ж було дати можливість вашій нареченій Галі, яку я граю, пококетувати з Нестором і вийти заміж за буровика Марка.
– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонід. – Для вас уже стала застарілою довженківська символіка, урочистий тон…
Туман зовсім окутав машину, притиснув до вітрового скла світло фар – два жовтих кола повільно повзли попереду, засліплюючи водія, машину кидало на вибоїнах. Нестор зупинився.
– Щось мені підозрілий цей ремонт асфальту… – Він вихилив через вікно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справді не туди заїхали!
– То чому ж ти… – Леонід насилу стримав злість. – Адріані не дивуюся, але ж Степан застерігав… А там нас чекають – голодні і в холодній колибі.
– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речі, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднів… Не повмирають вони і не замерзнуть, – мовив лагідніше, – ми зараз… – Він вийшов з машини, обійшов довкола, приглядаючись, і безнадійно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.
– Це для вас, Леоніде, – не вгавала Адріана. – Матеріал для ще однієї героїчної сцени.
Повиходили. Вечірній сутінок, перемішаний з туманом, важко наліг на гори, справа крізь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високої скелі, попереду бовванів смерековий бір, у який входила дорога, звузившись до возової, зліва гостинець обривався: глибину прірви можна було тільки вгадати по далекому дзюркотінню потічка.
– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонід.
– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишені люльку, мовчки набивав її. – Ми в цю пастку в’їхали ще тоді, коли я виголошував останню сентенцію, будь вона проклята. Кілометрів зо три проїхали, яке – назад…
Запалив люльку, підніс запальничку до Леонідової цигарки, полум’я дрібно похитувалося перед повними губами Леоніда.
– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обірваної розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирішувати. – Кожна ситуація має свою тональність: коли урочисту, а коли й ні… На одному уроці, я вчився тоді в дев’ятому класі, учитель пояснював нам гекзаметр. – Він умисне розтягував розповідь, згаданий епізод заспокоював його. – Для прикладу взяв вірш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаєшся сонця промінням». Він учив нас скандувати, а я, захоплений емоційністю вірша, задекламував, відповідаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дістав двійку, бо урок був не про емоції, а про розмір вірша. Слід знайти справжній тон…
Леонід зосереджено слухав.
– Справжнє – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своєї появи уже вимагає вдосконалення.
– Ха… – Адріана розім’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторової люльки, щоб припалити. – Один мій знайомий поет ніяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжнє»?
– Оса… – посміхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсім спокійне. – Ну, добре. Гасіть цигарки і сідайте. Степане, поміняйтеся місцями з Адріаною, вона легша. Треба ваги на задній міст. Спробую розвернутися.
– А не краще, щоб ви самі… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька і… – Він змовк, вловивши на собі докірливий погляд Нілочки.
Ці самі слова мало що не зірвалися з Леонідових губ, та він впору побачив Нілину реакцію на пропозицію Степана і сказав, пригашуючи неприємний присмак сорому за своє боягузтво:
– Бачите, як іноді може занизитися тональність…
– Буває… – опустив широкі плечі нафтовик і перший пішов до машини.
Він сів з правого боку, відчужений і зніяковілий, картаючи себе за виробничу раціональність. У його підпорядкуванні багато людей, техніка, він усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських і матеріальних втрат. Як їм пояснити, що в цю мить він не думав про себе, а про жінок – дорога ж вузька, там прірва… І взагалі – що за дурниці, навіщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, ті, в колибі, й справді не повмирають… Та не сказав нічого: Нілочка задала героїчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.
Адріана сіла біля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотіла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокійне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; ні, ні, там друзі ждуть, треба сьогодні добратися до перевалу.
Нілочка почувала себе затишно й безпечно біля Леоніда: він тримав свою долоню на її зап’ясті.
Леонідові все настирливіше дошкуляла думка, що Степан мав рацію: адже під час небезпечних переїздів солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водія; ним почало оволодівати глухе невдоволення Нілочкою, яка своїм докірливим поглядом задала непотрібний тон.
Нестор увімкнув двигуна.
– Ось вам і виняткова ситуація, – сказав Леонід.
– Це тільки її початок, і ще ніхто нічого не знає, – мовила Адріана навмисне спокійно.
– Але ми могли б її уникнути. – В голосі Леоніда відчулося наполягання.
– Тоді б ми розминулися зі справжнім. Кожен із собою – справжнім.
– Це що – експеримент?..
– Не говоріть дурниць, – обізвався Нестор. – Задній міст добре важить, ми зараз… Не гибіти ж нам тут до ранку.
Машина вдарилася заднім буфером у прямовисну скелю, передні колеса стали врівень з краєм дороги, з-під них глухо покотилися в безодню камінці. Всі затамували подих, чутно було далеке дзюркотіння потічка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзів, потім нагнувся над кермом.
– Це справді нерозумна витівка, – сказав скрушно.
– То поставте машину на попереднє місце. – Степан вибирався із в’язкої трясовини відчуження, звичне почуття відповідальності за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих відчуттів забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!
Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацію: навіщо?
– Пізно, Степане, – глухо відказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бік розвертатися. Я винен…
Смеркло. Білувата темрява була густою і глухою, жоден звук, навіть дзюркотіння потічка, вже не пробивався крізь м’яку повсть туману, ставало моторошно.
– А чому й не майданчик? – мовив по хвилі Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тільки й того, що нікому знімати.
– А жаль! – кинула виклично Адріана.
Леонід сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподівається, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблює ця екстраваґантна дівиця? Я тисячі разів продумую всі наші розмови, зіткнення, порозуміння й непорозуміння і нічого не знаходжу в своїй поведінці такого, що могло б викликати до мене антипатію. Це просто не узгоджуються наші темпераменти, вдача, ми на ті самі речі дивимося по-різному: я – піднесено, вона – скептично; це ще не гріх – ні мій, ні її, і все одно мені тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив її скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.
– Певно, що жаль, – підкреслено проказав Леонід, і Адріана теж прийняла його репліку на свою адресу.
Нестор здав скільки міг, машина притиснулася до скелі, аж скреготнуло, далі вона не відійде від провалля й на міліметр; білі пасмуги, що повільно витягувалися й утворювали вири над глибоким ізвором, трохи віддалились – Адріана відчула, як полегшало їй у грудях, вона аж тепер зрозуміла, що боїться.
– Скажіть, Леоніде, що є в житті справжнім? – спитала вона з придихом. – Ми нині вже розпочинали розмову на цю тему…
Леонід не озвався.
– Не знаєте?
– Знаю. Справжній – хліб.
– Боже, як парадно… Він справжній, поки його не з’їли. А неперехідне справжнє, постійний контроль вчинків, мислення, стану…
– То вже кажіть, коли знаєте.
– Страх справжній.
– О! – зрадів Леонід. – Я так і знав! Скептики завжди стають першими боягузами.
– Зачекайте… Так, я в цю мить відчула, що боюсь, але й одразу ж дійняло мене ще більш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тільки тут, а взагалі, і вчинити щось негідне. Хотіла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжній.
– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всіх людей. Доброчинство, порядність, геройство – під батогом найницішого…
– Тоді поясність мені, що таке сумління. Хіба це не батіг страху перед самим собою?
Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрів уперед, п’ять назад, і вже – кут, потім ще і ще… І напоумив мене біс… Ні, Адріана явно тут переборщила. Сумління – це сторожа, а не страх. А втім, «сторожа» і «страх» походять від одного кореня. Щось є спільного між цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людині ж властиві почуття звичайної боязні, сумнівів, нерішучості, той-таки Леонід не вільний від них, він зараз боїться так само, як ми всі, проте в творчості такий уже пуританин… А скільки разів ми самі себе перемагали!
О проекте
О подписке