Тютюн

Фатальна королівська біда

Уражений раком легенів, король Георг VI був четвертим британським монархом XX століття, смерть якого пов’язують з курінням. Його прадід «Берті», король Едуард VII, був пристрасним шанувальником тютюну, викурюючи його багато, як принц Уельський, для популяризації куріння сигар і допомагаючи підтримати думку свого знайомого драматурга Едварда Булвера-Літтона: «Хороша сигара – це такий же великий комфорт для чоловіка, як добра істерика для жінки».

У 1878 році принц, який викурював по 12 великих сигар і 20 малих сигарет на день, видав лондонським тютюновим виробникам Benson & Hedges перший королівський ордер. Його мати, королева Вікторія, категорично не схвалювала цього вчинку. Упродовж усього тривалого періоду її правління сигари, люльки та сигарети були суворо заборонені при дворі, тому вечорами, вже після смерті матері 22 січня 1901 року – Берті емоційно промовляв: «Панове, ви можете палити!» Коли Едуард VII зійшов на престол у 59 років, то вже страждав на емфізему, хронічний бронхіт та серцеві напади, а помер у 69 років від пневмонії.

Тримаючи свою люльку, король Георг VI відвідує Національний парк Натал під час королівського туру по Південній Африці у квітні 1947 року з донькою, принцесою Єлизаветою

Його менш яскравий син, король Георг V, поділяв прихильність батька до сигарет і часто уособлювався з бородатим моряком, зображеним на пакетах сигарет Player’s Navy Cut. Більшу частину свого життя він страждав на бронхіт та легеневі хвороби. Помер у січні 1936 року від вірусної респіраторної інфекції у віці 68 років.

Ще як принца Уельського, майбутнього короля Едуарда VIII у 1920-х роках зрідка фотографували без цигарки, яку він елегантно тримав губами або пальцями

Едуард VIII, старший син Георга V і його короткочасний наступник, який зрікся престолу в грудні 1936 року, зрідка фотографувався без цигарки, яка елегантно звисала з його губ або пальців. Як герцог Віндзорський він чинив опір зусиллям рекламних компаній, які хотіли, щоб він схвалив їх продукцію, але, бувши губернатором Багамських островів під час Другої світової війни, не став на заваді дружині, яка надала своє ім’я для реклами сигарет Chestereld. «Наші записи показують, – писала герцогиня Віндзорська з клубу Об’єднаних служб у Нассау в 1943 році, – що день у день курці демонструють перевагу сигарет Chestereld перед усіма іншими брендами з досить значним відривом від конкурентів».

«Герцогиня американського походження, – пояснив Честерфілд, – наполегливо працювала в клубі Нассау, щоб розважити як американські, так і союзні війська. Вона брала активну участь у тому, щоб гості, які їдуть на службу, почувались як вдома – [вона] готує яєшню з беконом, носить таці й роздає сигарети». Герцог Віндзорський помер від раку горла на віллі Віндзор під Парижем у 1972 році. Герцогиня послідувала за ним через 14 років, страждаючи від поганого кровообігу, деменції та, врешті-решт втрати мови.

У 1943 році герцог Віндзорський та його дружина тішилися тим, що герцогиня буде представлена в цьому компліментарному відгуку про сигарети «Честерфілд»

Вдова Георга V, закореніла любителька сигар, померла від раку легенів у 1953 році у віці 85 років, а принцеса Маргарет, яка впродовж багатьох років викурювала по 30 сигарет на день і страждала на мігрень, ларингіт, бронхіт, гепатит та пневмонію, померла від серцевого нападу у віці 71 року. Роздумуючи над цим сумним медичним описом, хочеться сказати, що рішучий некурець принц Чарльз у 1990-х наполягав на тому, щоб забрати королівський ордер у Gallagher, виробників сигар Benson & Hedges, Silk Cut, Kensitas, Senior Service та інших марок. За пропозицією сина королева Єлизавета II скасувала постачання всіх продуктів для куріння в королівські помешкання. Отже, у 2000-му, через 122 роки, королівський герб остаточно зник з пачок будь-якого британського тютюну, сигар або сигарет.

Королева Олександріна, король Девід та два королі Альберти

Британська монархія, якою вона могла бути…

Королева Вікторія (1837–1901)

Рішення Єлизавети II залишити власне ім’я як монарше було досить незвичним для сучасної історії британської монархії. Її прапрабабусю королеву Вікторію (1837–1901) охрестили Олександріною Вікторією, на честь її хрещеного батька царя Олександра I та її матері Марії Луїзи Вікторії. У ранньому дитинстві вона була відома своїй родині як «Дріна», а документи про престолонаступництво, підготовлені в перший день її правління, проголошували її королевою Олександріною Вікторією. Проте новий монарх наполягала лише на імені «Вікторія», оскільки вона виявила сильну особисту прихильність до другого імені – вибір, до якого її заохочував дядько й попередник король Вільям IV, «король моряків». Вільям подумав, що це сподобається військово-морському флоту: моряки наносять на руки та обличчя ім’я Вікторії, – припускав він, уявляючи, що їхня королева була названа на честь знаменитого флагманського корабля «Вікторія».

Прадід Єлизавети, король Едуард VII (1901–1911), був названий на честь свого мудрого, але надто вільнодумного батька Альберта, принца-консорта. Це був знак його поваги як сина. Тож новий король запропонував своїй Раді престолонаступництва це ім’я в 1901 році, щоб ім’я «Альберт Добрий» відтепер асоціювалося лише з однією особою. Але сучасні біографи веселого монарха припускають зовсім протилежне – «Берті» не міг дочекатися, щоб відступити від батька, якого ніколи не вважав достатньо добрим. Дідусь Єлизавети Георг V (1911–1936) був унікальним серед сучасних попередників королеви, вирішивши царювати під тим іменем, яким його сім’я називала в дитинстві.

Король Едвард ІІІ (1901–1911)

Георг V (1911–1936)

Едуард VIII (1936) був хрещений Едуардом Альбертом Крістіаном Джорджем Ендрю Патріком Девідом, останні чотири імені – імена святих – покровителів Англії, Шотландії, Ірландії та Уельсу. Його батьки вирішили називати його Девідом – мабуть, беручи до уваги той факт, що син стане принцом Уельським. Він мав труднощі з вивченням валлійської мови, коли в 1911 році його представили як принца Уельського, але як принц і король Девід взяв більш історичне ім’я – Едуард.

Едвард VІІІ (1936)

Георг VI (1936–1952)

Батько Єлизавети Георг VI (1936–1952), раніше знаний як принц Альберт, герцог Йоркський, був відомий родині як «Берті», як і його дідусь Едуард VII. Але коли прийшов час вибору його монаршого імені в неспокійні часи зречення його брата, було визнано розумним підкреслити наступність з його популярним і поважним батьком (і засновником Віндзорського дому), королем Георгом V.

Зазвичай передбачається, що наступник королеви Єлизавети II, охрещений Чарльзом Філіпом Артуром Джорджем, з часом буде проголошений Його Величністю королем Карлом III. Проте він може віддати належне своєму дідусеві (і своєму прадідусеві), прийнявши царське ім’я короля Георга VII – а Філіп і Артур – два інших вельми вірогідні варіанти.

Монарше (прикметник, від латинського «regnum» – королівство, монархія або царство)

ім’я суверена, правителя або короля – ім’я, що призначається у рік сходження на престол суверена.

Таке ім’я присуджується правителю (або папі) разом із номером – зазвичай римськими цифрами (наприклад, «Георг VI», а не «Георг 6»).

Покидаючи Сагана Лодж, Кенія, 6 лютого 1952 року, щоб повернутися до Лондона, нова королева Єлизавета II попросила не робити фотографій. «Я відчув смуток, коли вона подякувала за це, піднявши руку, а ми мовчки стояли, поклавши камери на землю», – згадував один із фотографів

3
Віндзор

Народження династії

Коли 10 лютого 1840 року британська королева Вікторія вийшла заміж за принца Альберта Саксен-Кобург-Готського, прізвище «Саксен-Кобург-Готський» було замінене на «Ганноверська» – на честь британської королівської родини. Зміна прізвища відбулася автоматично. Наслідком цього стало те, що британська королева та її майбутні діти могли з гордістю носити прізвище чоловіка, якого вона кохала – і в 1947 році Філіп Маунтбеттен припускав, що те саме відбудеться, коли він та Єлизавета Віндзор одружаться.

Лорд-канцлер того часу, лорд Джовітт, погодився. Він вивчив прокламацію, яка змінила ім’я королівської родини на прізвище «Віндзор» у 1917 році, та заявив, що воно стосується лише спадкоємців чоловічої статі. У документі не згадувалося про нащадків-жінок, тож за зразком, встановленим королевою Вікторією, принцеса та її нащадки тепер повинні взяти ім’я свого чоловіка. Упродовж п’яти років правління Георга VI молоду пару та їхніх дітей називали «Маунтбеттени», а колишня Єлизавета Віндзор була щасливою й пишалася тим, що її називали Єлизавета Маунтбеттен. Так було й після того, як принцеса стала наступником свого батька в лютому 1952 року.

Як співзасновники Віндзорського дому король Георг V та королева Марія (праворуч) створили новий королівський бренд, з яким інші бренди прагнули асоціюватися – і до кінця свого життя королева Марія боролася за захист винайденої ідентичності, що було рятуванням Корони під час небезпеки

Не завжди згадують про те, що королева Єлизавета II зійшла на трон як Єлизавета Маунтбеттен і була такою впродовж восьми тижнів. Та однієї ночі за вечерею в Бродленді лорд Луїс Маунтбеттен почав вихвалятися, що нині запанував «Дім Маунтбеттенів». Як показано в третьому епізоді «Корони», ці хвастощі викликали бурхливу реакцію королеви Марії та Вінстона Черчилля. Коли вони вичерпали свої аргументи, панівного «Дому Маунтбеттенів» уже не було, а королева Єлизавета II знову стала Єлизаветою Віндзор, причому старе ім’я виявилося могутнішим, ніж очікувалося. «Віндзор» – це не просто пересічне сімейне прізвище чи титул: це спеціальна ідентичність, своєрідний бренд, який був створений історією – та улюбленими бабусею та дідусем Єлизавети, королем Георгом V і королевою Марією. Остання ще була живою в 1952 році й захищала те, що вона допомагала створювати 35 років тому.

Прізвище «Віндзор» спочатку було продуктом війни – Великої війни 1914-го року, до якої Британія долучилася, коли Георг V у віці 49 років підписав офіційну декларацію 28 липня 1914 року. «Це страшна катастрофа, – зазначив король у своєму щоденнику тієї ночі, – але це не ми винні». Вони з дружиною негайно долучилися до підтримки військових. Так, король поїхав до Франції того листопада, щоб відвідати війська. «Я не можу розділити ваші труднощі, – сказав він їм, – але моє серце з вами кожну годину дня».

Тим часом королева Марія енергійно заохочувала добровільні швейні та в’язальні кампанії. Проте згодом виявила, що вона провокує безробіття – її численні партії безкоштовних шкарпеток та сорочок призвели до того, що жінок звільняли з фабрик, які виготовляли ці речі. Збентежена, вона звернулася за порадою до видатної профспілкової організаторки Марії Макартур та ще й запросила її до Букінгемського палацу, нажахавши цим придворних дам. «Королева співчуває й розуміє всю ситуацію з боку профспілок, – доповіла Макартур своїм колегам. – Я змогла донести королеві інформацію про нерівність класів та несправедливість… Ось той, хто може допомогти та допоможе!»

Готовність королеви Марії до сприйняття всього радикального було наслідком пережитих нещасть ще в юності. Її батьки, принц Франциск та принцеса Марія з Тека, стали посміховиськами вікторіанської королівської родини, буквально паріями, бо втекли за кордон від боргів – живучи «на вулиці Нестатків», як про цей період їхнього життя пізніше висловилася їхня старанна старша донька. Принцеса-підліток, яка народилася 1867 року та отримала ім’я Мей, скористалася перебуванням батьків у 1880-х роках у Флоренції, щоб додати італійську мову до англійської, французької та німецької, якими вона вже розмовляла.

1917 рік. Саксонські Кобург-Готи одягають нову британську форму. «Ви розумієте, – лорд Роузбері привітав приватного секретаря короля, який придумав це ім’я, – що ви охрестили династію!»

Коли вони повернулись до Англії, Мей розширила своє навчання, зацікавившись історією та соціальними проблемами індустріального суспільства. Набуті знання вона застосовувала на практиці, відвідуючи будинки бідняків, притулки та школи. Статна та сильна, принцеса Мей з Тека стала б ідеальною дружиною для будь-якого соціально заклопотаного європейського принца чи аристократа – якби вона не народилася з «морганатичною» кров’ю.

Морганатичний шлюб, die morganatische Ehe, був аристократичним німецьким застосунком унеможливлення передачі однією особою свого благородного статусу дружині чи чоловікові меншого рангу, так званому, морганатичному партнеру, оскільки все, що міг отримати менш шляхетний за походженням партнер, – це morgengeba, ранковий подарунок або посаг на наступний день після весілля. Це була соціальна нерівність, закріплена законом, оскільки посаг могло містити гроші, ювелірні вироби або майно, але не мало переваги чи права спадкоємства. У такий спосіб зберігалася «чистота» титулу сім’ї, однак морганатичний партнер та нащадки прирікалися на неповноцінний соціальний статус. Морганатичне «забруднення» Мей сталося від її діда, герцога, який одружився з простою графинею, тим самим позбавивши своїх нащадків шлюбів з представниками багатьох європейських королівських та знатних сімей.

Однак королева Вікторія не мала часу на такий континентальний снобізм. Вона спостерігала, як Мей розвивається, попри усі свої нещастя на «вулиці Нестатків», і вважала найсерйознішу молоду жінку, якій щойно виповнилося 25 років, ідеальним партнером для свого не надто тямучого онука Едді, старшого сина майбутнього короля Едуарда VII, а отже, й майбутнього спадкоємця на престол. Коли в січні 1892 року, напередодні його одруження з Мей, недолугий Едді готувався до самостійного життя, його сім’я відчувала більшу тривогу, ніж показувала на публіці. Адже хто краще «пасував» Мей, як не ще один спадкоємець на престол, молодший (і помітно розумніший) брат Едді – Джордж?

Цей організований нашвидкуруч шлюб – Джордж і Мей одружилися в Королівській капелі, Сент-Джеймс, 6 липня 1893 року та стали Георгом і Марією після його сходження на престол у 1910 році, створив міцний емоційний зв’язок, особливо під напругою війни, яку король сприйняв так особисто. «Дуже часто я відчуваю відчай, – писав він в одному зі щоденних листів, якими вони з дружиною обмінювались, коли військові обов’язки розлучали їх, – і якби не ти, я не знаю, що робив би». Марія відповідала тепло: «Як шкода, що ти не можеш сказати мені те, що пишеш, я була б такою щасливою».

Георг V зійшов на трон у віці сорока чотирьох років. Більшу частину своєї молодості він був морським офіцером, тому жорсткий вираз обличчя, який прийнятний на квартердеку, став частиною його стилю. Свого старшого сина Девіда він відправив на Західний фронт, а молодшого, Берті, навчатися командувати морськими військовими кораблями й водночас розгрібати вугілля, спати в гамаку у спільному кубрику, тобто виконувати всі обов’язки молодого мічмана під ім’ям «містер Джонсон», а також брати участь у битві при Ютландії влітку 1916 року.

У Лондоні королева Марія намагалася сформувати власну відповідь на жахливі наслідки війни. У Ютландії зазнали втрати 6000 британських сімей, 6000 смертей – в одному бою; 57 470 загинули в перший день битви на Соммі, 1 липня, – а це більше, ніж було вбито в Кримській та Бурській війнах разом. Того серпня на цегляних стінах терасних будинків у лондонському Іст-Енді почали з’являтися різнокольорові «вуличні святині» – народні меморіали, створені місцевими жителями на честь тих людей, які раніше жили там, а тепер втратили життя.

Імена загиблих були обрамлені прапорами, квітами та стрічками, а також фотографіями полководців та членів королівської родини. Коли того серпня королева Марія з’явилася в Хакні майже без охорони, переходячи від святині до святині, величезні натовпи зібралися, щоб підбадьорити її. Королева схилила голову та поклала квіти біля кожного з десяти «почесних вівтарів», довго розмовляючи з тими, хто був у жалобі. Чоловіки та жінки відверто плакали. Важко було уявити, щоб якась принцеса з Німеччини, Австрії чи Росії отримала б такий теплий і привітний відгук від свого народу – якби справді хтось із них наважився поговорити зі своїми підданими на вулиці.

Проте події в далекому Петербурзі змінили хід подій. «Погані новини з Росії, – зазначив Георг V у своєму щоденнику 13 березня 1917 року, – в Петрограді практично спалахнула революція». Через два дні прийшла звістка про те, що його двоюрідний брат Нікі, цар Микола II, був змушений зректися престолу: «Я в розпачі». Російська революція позначилася на монархіях по всій Європі. Упродовж 18 місяців зреклися трону ще два імператори, разом з вісьмома правлячими королями – всі жертви військової поразки – і навіть на монархіях країн-переможниць позначилися зміни: «Я помітив, як рука російської революції, – завважив полковник Ансворт, офіцер Армії порятунку з Ессексу, – торкнулася певного прошарку людей. Їхнє ставлення до короля та королівської родини змінилося. На вулицях, в поїздах і в автобусах чути розмови… Мій друг побачив у залізничному вагоні другого класу напис: «До біса короля. Ми всі королі». Залізничні вагони другого класу були еквівалентом бізнес-класу в літаках сьогодні. Отже, замислювався Ансворт, чи не можуть гасла у вагонах третього класу бути ще радикальнішими?

Серпень 1916 року. Королева Марія відвідує «вуличні святині» Хакні, народні меморіали, створені в найбідніших районах Лондона на честь місцевих жителів, загиблих на війні. Королева схиляла голову біля кожного з них і клала букетик квітів