Довгою поїздкою до Лондона, яка тривала дев’ятнадцять годин, камердинер Філіпа Джон Дін, помітив, як нова королева кілька разів залишала своє місце. Коли вона поверталася, він подумав, що вона, мабуть, плакала. Але сліз ніхто не бачив. Двоюрідна сестра Філіпа, Памела Маунтбеттен, яка брала участь у турі як придворна дама, згадує, що Єлизавета вибачалася перед своїм супроводом за перервану поїздку. «Мені дуже шкода, що нам усім доведеться їхати додому», – сказала вона, коли вони залишали Сагана Лодж.

Небажання Єлизавети II відігравати провідну роль пізніше стане визначальною характеристикою її стриманого стилю правління – разом із «прісним» почуттям гумору. Коли літак врешті приземлився в аеропорту Хітроу, вона подивилася у вікно на вервечку великих чорних службових автомобілів, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надіслали катафалки».

Можна згадати сцену з другого епізоду «Корони», де показано інтер’єр королівського DC-4 (пропелерного літака), коли він, приземлившись, зупиняється біля шеренги високих посадових осіб. Усі вони зняли капелюхи. Були вечірні сутінки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмі Ласселлс зійшов на борт, щоб взяти на себе відповідальність за протокол. Він перепиняє герцога Единбурзького, коли Філіп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.

«Ні, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».

Це сталося саме так? Деталі ніхто не записав. Але це, або якась подібна розмова, породило зворушливий образ молодої королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Віндзор, а щойно коронованої особи, королеви Єлизавети, монаршої особи – одягненої в чорне. Спускаючись сходами, зовсім одна, вона була готова до зустрічі з прем’єр-міністром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелін Шукбург, «версія [лорда] Мельбурна XX століття, що пронісся галопом до Кенсінгтонського палацу, падаючи на коліна перед Вікторією в її нічній сукні».

Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, її першим відвідувачем стала бабуся, королева Марія, яка прийшла з розташованого неподалік Мальборо-хаусу. Усе своє життя Єлизавета схилялася в поклоні перед бабусею, та тепер їхні ролі помінялися. «Її стара бабуся й піддана, – заявила королева Марія з гордістю й сумом, – повинна першою поцілувати їй руку».

Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офіційним актом нової королеви була зустріч з Радою престолонаступництва в палаці Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та відповідальність суверена… Моє серце занадто наповнене емоціями, щоб я сьогодні сказала вам більше, окрім того, що я завжди працюватиму, як це робив мій батько впродовж усього свого правління, підтримуватиму конституційний уряд та сприятиму щастю та процвітанню моїх народів, розкиданих по всьому світу. Я знаю, що невідступно наслідуватиму його блискучий приклад служіння та відданості, мене надихатиме відданість та прихильність тих, чиєю королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допоміг мені гідно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».

«Вхід королеви, – писав у своєму щоденнику майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан, – низькі поклони її радників; трохи формальний, але чарівний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла різні церемоніальні форми ритуалу, справив на нас усіх глибоке враження».

Британія все ще перебувала в лещатах повоєнної жорсткої економії, тож Макміллан вважав, що зібрані тут політики у своїх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмурої, бідної компанії». Він також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодаті Божій королевою цього Королівства та всіх Її інших королівств і територій», шотландці стверджували, що вона насправді була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскільки Шотландія приєдналася до Союзу до 1603 року (пізніше Черчилль пішов на компроміс з цією дилемою, вирішивши, що королівський титул в Шотландії буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).

«Напевно, були присутні майже двісті таємних радників, – згадував Олівер Літлтон, державний секретар колоній. – Двері відчинилися, й увійшла королева в чорному. Раптом члени Таємної ради здалися незмірно старими, кострубатими та сірими. Королева виголосила одну з найзворушливіших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як і багато інших, не міг стримувати свої емоції».

Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правління й складалася з таємних радників (багато з них були колишніми чи нинішніми міністрами уряду), вищих державних службовців, лорда-мера та членів муніципалітету Лондона, деяких старших громадських службовців та представників Співдружності націй. Її основна роль – підготувати та підписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в інших місцях по всій країні.

«Це було дуже зворушливо, – написав Вінсент Мессі, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фігура, одягнена в глибоку жалобу, увійшла сама до великої кімнати і з сильними, але досконало керованими емоціями, витримала вимогливі завдання, передбачені Конституцією. Її промови були чудово виголошені. Після цього принц Філіп… тихо ступив уперед і вийшов із нею за двері».

6 лютого 1952 року. Газети повідомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вінстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, і після щасливого сонячного дня та спорту, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув так, як може сподіватися заснути кожна людина, котра прагне боятися Бога…»

А тим часом за лаштунками бунтарський уряд Черчилля розглядав політичні наслідки зміни монарха. Група старших консерваторів на чолі з міністром закордонних справ сером Ентоні Іденом вважала, що 77-річний прем’єр-міністр здає позиції, тож його повинен замінити молодий, більш динамічний лідер – сам Іден. Наступного дня після смерті короля Черчилль проспав і не зміг головувати на засіданні Кабінету міністрів, яке він сам скликав, – за словами Гарольда Макміллана, «дуже втомившись від емоцій вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронація молодої королеви виявить слабкості старого воїна, його критики з нетерпінням чекали його виступу на похвалу покійного короля, який він мав підготувати за короткий час. Багато хто сподівався, що прем’єр змішає всі свої слова або забуде щось із промови.

Та лише один раз під час виступу їхні сподівання виправдалися. «Мої друзі, жоден міністр… – заявив Черчилль у прямому ефірі BBC від 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу і, здається, затнутися, – я припускаю, що жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я».

Насправді це вагання Черчилля лише підсилило його сердечну данину пам’яті померлому монарху. Ця промова була сприйнята і як емоційне вітання нового єлизаветинського століття. Виступ, який він назвав «За звитягу» – девіз Хреста Вікторії, найвищої нагороди Великої Британії за хоробрість – став тріумфальним. Його потім згадували разом з великими діями, якими він згуртував країну в найтемніші дні Другої світової війни.

Фінальні сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критиків Черчилля – Ідена та Роберта «Боббеті» Сесіла, маркіза Солсбері та лідера Палати лордів, разом із Клементом Еттлі, колишнім лейбористським прем’єр-міністром та лідером опозиції. Вони не раділи успіху промови прем’єр-міністра. Черчилль був у безпеці як керівник першого уряду Єлизавети II, принаймні поки що, коли він шанував пам’ять про батька, якого вона та нація втратили. «Упродовж останніх місяців, – заявив він у мікрофон, – король ходив поряд зі смертю, ніби смерть була його супутниця, знайома, яку він впізнав і не боявся більше. Врешті-решт, смерть прийшла як друг, і після щасливого сонячного дня та полювання, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув, як і кожен чоловік чи жінка, які бояться Бога та сподіваються зробити щось ще в цьому світі…»

11 лютого 1952 року. Труна з тілом короля Георга VI, яку несе почесна гвардія, прибуває на лондонський вокзал Кінгс Крос із Сандрингема, де вона два дні стояла в місцевій церкві

«Мої друзі, жоден міністр… мабуть, жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я. Я переконався, що його постійно інформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельність, з якими він щодня вивчав величезний звід державних документів, глибоко засіла в моїй голові…»

«Упродовж п’ятнадцяти років Георг VI був королем. Ніколи, жодної миті, незважаючи ні на що вдома чи за кордоном, публічно чи приватно, він не відмовлявся від виконання своїх обов’язків. Тож чи заслуговує він на прощальну данину від усіх своїх урядів та народів? Саме в цей час наше співчуття та жалоба висловлюються його дружині та вдові [королеві Єлизаветі, нині королеві-матері]… Це доблесна жінка, в жилах якої тече благородна кров Шотландії, підтримувала короля Георга в усіх його трудах і проблемах, виховала двох дочок, які успадкували її шарм та красу, дочок, які сьогодні оплакують свого батька. Нехай у неї будуть сили перенести свою скорботу…»

«Тепер я повинен залишити здобутки минулого та звернутися до майбутнього. Знаменитими були царювання наших королев. Деякі з найбільших періодів в нашій історії розгорнулися під їхнім жезлом. Тепер, коли ми маємо другу королеву Єлизавету, яка також зійшла на престол у двадцять шість років, наші думки повертаються майже на чотириста років тому до чудової постаті, яка керувала й, багато в чому, втілювала та надихала велич і геній єлизаветинського століття».

«Королева Єлизавета II, як і її попередниця, не очікувала з дитинства на корону. Але ми вже добре її знаємо та розуміємо, чому її дарунки та дарунки її чоловіка, герцога Единбурзького, доповнять скарбницю нашої – єдиної, цілісної Співдружності, яку вона ще не змогла відвідати. Її вже визнали королевою Канади. Ми також висловлюємо їй своє визнання… а завтра проголошення її сувереном додасть їй любові її рідної землі та всіх інших частин Британської Співдружності та Імперії».

«Я, молодість якого пройшла у серпні історії, безперечно й спокійно, у славі вікторіанської епохи, цілком можу відчути хвилювання, знову звернувшись до молитви та гімну “Боже, бережи королеву!”»

11 лютого 1952 року. Після повернення з Африки 7 лютого нова королева Єлизавета II поїхала до Сандрингема, щоб бути зі своєю скорботною матір’ю та сестрою. Вона вирушає до місцевої церкви, де стоїть труна з тілом батька, а місцеві жителі та працівники маєтку віддють йому шану, перед тим, як покійного короля відвезли в останню подорож до Лондона, зі станції Вулфертон, Норфолк, куди за ним послідувала Єлизавета (праворуч)