У червні 1917 року фінансовий радник Георга V, лорд Ревелсток, звернувся до приватного секретаря короля лорда Стемфордхема із пропозицією краще інформувати першу особу країни про антимонархічні та республіканські настрої у країні. «Не вагаючись можу сказати, – з обуренням відповів той, – що нема у світі суверена, якому було б не страшно говорити правду нам, людям, які перебувають на службі безпосередньо біля нього, і хто сприймав би цю правду з такою доброю волею – і навіть вдячністю – як король Георг. Немає жодної соціалістичної газети, наклепницького пасквіля, які б не прочитали, не позначили й не показали королю, якщо вони містять будь-яку критику, дружню чи недружню, щодо Його Величності та королівської родини».

Правдивість твердження Стемфордхема доводить тека в Королівському архіві під назвою «Неспокій у країні». Там зберігаються ретельно прочитані з олівцем у руках статті в радикальних виданнях – історичний проєкт вийшов за рамки вирізок. Стемфордхем зібрав навколо себе «надійні мізки» експертів, яким можна було довіряти, і котрі, здавалося, не зважали на неспокій у країні. Частина розвідувальної мережі, частина аналітичного центру, їх обговорення та звіти також були залучені до цієї роботи.

Одна з нарад відбулася наприкінці квітня 1917 року, а головним пунктом розмови став незвичний лист, котрий прозаїк Х. Г. Уеллс надіслав до газети The Times із закликом створити «Республіканське товариство Великої Британії», покликане показати, що «наш дух теплий і цілком готовий повстати проти династичної системи, яка так давно розділяла, озлобила й марнувала дух людства». У цій вельми цитованій статті Уеллс не приховував своєї зневаги до «чужого й формального суду» Георга V, на що король відповів знаменитою фразою: «Я, можливо, не надихаю, але я буду проклятий, якщо стану людиною чужою».

Слово «чужий» особливо зрезонувало в суспільстві навесні 1917 року. До дирижаблів «Цепелін», які в 1915-му хаотично бомбили Східну Англію та Сандрингем, створюючи «Вулфертонські Сплеші», додалася значно загрозливіша зброя, і це не тільки німецькі літаки-бомбардувальники, виготовлені заводом Gothaer Waggonfabrik, який розташувався в місті Гота, що в південній частині герцогства, від якої британська правляча сім’я взяла своє ім’я. Під час першого бомбардувального рейду з Гота загинуло 95 людей у Фолкстоні та його околицях на південному узбережжі графства Кент, а червневий рейд на Лондон вбив 162 людини. Упродовж наступних 16 місяців бойові літаки з Гота здійснили загалом 22 рейди на Англію, скинувши 186 830 фунтів вибухових речовин. Але цифри були менш важливі, ніж народне невдоволення, що це страшне руйнування спричиняли ворожі літаки, які носили частину фамільного імені короля.

Питання про тевтонське походження та зв’язки королівської родини стояло на порядку денному з початку війни, коли батько Дікі Маунтбеттена, принц Луї Баттенберзький, підпав під переслідування Адміралтейства у розпал «полювання» на відьом проти всього німецького. Проте нашестя в лондонське небо бойових літаків Гота спричинило серйознішу проблему, і Стемфордхам обговорив її з членом аналітичного центру «Неспокій у країні», колишнім прем’єр-міністром лордом Роузбері.

У листі від 15 травня Стемфордхам запропонував прізвище, яким могла б користуватися вся королівська сім’я, зокрема Баттенберги та Текі – «Тюдор-Стюарт». Роузберрі висловився за «Фіцрой», і впродовж наступних тижнів були проаналізовані також варіанти «Плантаганет», «Йорк», «Ланкастер» і навіть «Інгланд». Після обговорень Теки (сім’я королеви Марії) і Баттенберги вирішили піти своїм шляхом: Баттенберги стали Маунтбеттенами, а Теки – Кембриджами, залишивши Стемфордхему дилему щодо Саксен-Кобург-Гота.

Як розповідав приватний секретар, одного разу, обмірковуючи всі варіанти, він дивився у вікно на знамениту Круглу вежу й саме тоді йому спало на думку прізвище «Віндзор». Клацнуло щось. «Ти розумієш, – привітав його Роузбері, – що тільки-но охрестив династію!» Це був надзвичайний стрибок уяви. Одне лише слово «Віндзор» викликало доброзичливу твердість кам’яної Круглої вежі, що височіла на кургані, насипаному біля Темзи Вільгельмом Завойовником. Жодна монархія в історії раніше не робила цього. Прибульці та узурпатори взяли собі старі імена. Однак для давнього клану, який спокійно зіставляв себе з новою ідентичністю, вирваною з повітря, стали актуальними жорстокі реалії – плюс певна міра страху.

Сімнадцятого липня Таємна рада оголосила про зміни, а також про відмову королівської родини від усіх «німецьких ступенів, титулів, санів, звань, відзнак та прізвищ». Була створена нова династія, щоб задовольнити громадськість. Указ не дав пояснень щодо нового «винаходу», але причина була очевидна. Вона ж стане керівним принципом нового Віндзорського дому – виживання будь-якою ціною. У Німеччині кайзер завважив, що з нетерпінням чекає наступної вистави під назвою «Веселі дружини Саксен-Кобург-Готів».

Георг V, королева Марія та їхні радники з центру «Неспокій у країні» зважали на зміни, спричинені масовою індустріалізацією. Усі феодальні монархії Німеччини, Австрії та Росії з їх морганатичними шлюбами та класовими бар’єрами розглядали себе як вершину соціальної піраміди, в якій монархія стояла на плечах знаті, нижче якої розміщувалися середні класи, а ще нижче – прості люди. Ієрархія мала значення.

Це був аналіз Стемфордхема, а інстинкт підказував королю й королеві, що ієрархія застаріла. Насправді вони мали таке саме бачення, як і Карл Маркс – влада в сучасному світі перебуває в основі фундаменту піраміди разом з людьми.

«Ми утримуватимемо короля?», – запитав лівий активіст у соціалістичному літньому таборі в 1913 році. «Звичайно, ми й утримуємо», – така була відповідь, що демонструвала хитку логіку, на яку здатні як соціалісти, так і монархісти. «В Англії король робить те, що хочуть люди. Він буде королем-соціалістом». Ще рішучішою була відповідь на конференції Лейбористської партії через кілька років після війни, в 1923-му, де було озвучено результати голосування за пропозицію: «Королівська сім’я більше не потрібна як частина британської конституції». Триста вісімдесят шість тисяч голосів підтримали це подання; 3 694 000 проголосували проти.

Загальна прихильність до монархії спостерігалася по всій Британії впродовж 1920–1930-х, її трохи похитнули труднощі Великої депресії, а 6 травня 1935 року 25-річчя перебування Георга V на троні святкувала вся країна. Вражаюча панорамна картина пензля Френка Солсбері зобразила королівську родину, яка заходила до собору Святого Павла для служби подяки, й представила серію портретів Королівського дому Віндзора, на якій на той момент були зображені маленькі принцеси Єлизавета та Маргарет Роуз. Наприкінці того ж дня дівчат вивели на балкон Букінгемського палацу для першого досвіду спілкування з натовпом, коли тисячі людей аплодували й вигукували здравиці. Так було щовечора до кінця наступного тижня. «Я й гадки не мав, що вони таке відчувають до мене, – заявив 69-річний король. – Мабуть, і справді дуже подобаюся їм таким як я є».

Такою була історія, тому зрозуміле обурення 84-річної королеви Марії на початку лютого 1952-го, коли Ернст Август Ганноверський приніс їй новину про тост Луї Маунтбеттена в Бродленді щодо нового панівного «Дому Маунтбеттенів». Вісімнадцятого лютого 1952 року вона викликала «Джока» Колвілла, приватного секретаря Черчилля, й попрохала негайно вжити заходів. Прем’єр-міністр виніс питання «Ім’я королівської родини» на засідання уряду того самого дня й розповів присутнім про обурення старої королеви. «Увагу уряду привернули повідомлення про те, що деякі зміни можуть бути внесені у прізвище дітей королеви та їхніх нащадків», – йшлося в урядовому протоколі. «Кабінет рішуче дотримується думки, що слід зберегти прізвище “Віндзор”, і запропонував прем’єр-міністру скористатися належною нагодою, щоб донести свої погляди до Її Величності».

Упродовж двох днів Черчилль озвучив одностайний вердикт уряду королеві, спровокувавши цим внутрішній конфлікт. «Філіп був глибоко вражений», – згадував його морський товариш Майк Паркер через 50 років, все ще хитаючи головою, згадуючи ті події. «Я просто нікчемна амеба, – скаржився вражений до глибини душі чоловік. – Я єдина людина в країні, якій не дозволено давати своє ім’я своїм дітям». Філіп негайно написав листа до уряду, в якому аргументував свою позицію, а також запропонував компроміс: його діти беруть ім’я Единбург, а королівський дім тепер міг би називатися Домом Віндзора та Единбурга. Черчилль не зреагував на цю пропозицію, ба більше – розгнівався, коли йому показали газету. Він доручив лорд-канцлеру, лорд-хранителю печатки, міністру внутрішніх справ та лідеру Палати громад – найбільшим законним «важелям» у його уряді – провести дві довгі зустрічі з Колвіллем, вибиваючи кожен подих життя з пропозицій Філіпа.

Суперечка триватиме роками. Пізніше політик-консерватор Р. А. Батлер скаже, що єдиний раз, коли він побачив рівну собі Єлизавету II – жінку, яка просто плакала, був тоді, коли обговорювалася суперечлива проблема фамільного прізвища. У короткостроковій перспективі питання було врегульовано актом від 7 квітня 1952 року, де проголошено «Волею й бажанням королеви, щоб я і мої діти були знані та відомі як нащадки Дому і Сім’ї Віндзор, і щоб мої нащадки, крім нащадків жінок, хто одружується, та їхніх нащадків, носили ім’я “Віндзор”. Документ підготував і доставив до кабінету королеви в Букінгемському палаці її приватний секретар “Томмі” Ласселлс, провіндзорськи та антимаунтбеттенівськи налаштований чоловік. І коли Єлизавета II схилила голову, щоб поставити свій підпис, то він стояв над нею, як про це пізніше розповідав – із певним похмурим задоволенням, наче “один із баронів Раннімеда”».

* * *

СЕР АЛАН

«ТОММІ» ЛАССЕЛЛС

(1887–1981)

Зіграв – Піп Торренс

«Це найпривабливіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічав, – заявив Алан «Томмі» Ласселлс, приєднавшись до штату Едуарда, принца Уельського 1921-го. Вісім років потому Ласселлс писав про його невиправну фемінність та нехтування королівськими обов’язками, а наступна зрада змушувала його відчувати упродовж усієї кар’єри темний і святий гнів. Ласселлс нотував у своєму щоденнику ремарки проти Едуарда VIII, «найтрагічнішого, що могло бути в історії», і навіть коли знаходив у суверені принципи, які цінував у Георга VI та його доньки, то все-таки бачив себе більше його вихователем, ніж приватним секретарем (1943–1952 роки до короля, 1952–1953 роки до Єлизавети II). Ласселлс мав навчити їх не переступати фаустівську нижню межу сучасної монархії: королі та королеви повинні «дотримуватися правил поведінки, якої очікують від них ті, хто їх туди посадив», оскільки ті, хто їх туди посадив, це люди, які за них платять.

* * *

КОРОЛЕВА МАРІЯ

(1867–1953)

Зіграла – Ейлін Аткінс

«Я гралася з Лілібет у саду, готуючи піщані пироги! – захоплено писала королева Марія у своєму щоденнику від 14 березня 1929 року. – Архієпископ Кентерберійський приїхав до нас і був таким добрим і співчутливим». Їй було менше трьох років, але вже тоді майбутня Єлизавета ІІ виховувалася на уроках своєї бабусі, яка, бувши разом із Георгом V співзасновницею Віндзорського дому, допомогла розробляти рецепт поєднання величі та простоти, зрозумілості публіці, що лежить в основі сучасної монархії. Королева Марія навчила свою внучку цінності стрункої постави; вона розповіла їй про корисність високих підборів та вишуканих капелюшків для дами не дуже високого зросту; вона розповіла їй про обов’язки та відповідальність, які покладає на особу корона. Вона також передала спеціальний віндзорський «трюк» для того, щоб справлятися з надмірно особистими питаннями та авантюрними мріями: не припиняти всміхатися злочинцеві, ніби ви зовсім нічого не чуєте, – але вчиняти розумно та раціонально.

* * *