Орден Копняка

Вінстон Черчилль в опозиції

1945—1951

Вінстон Черчилль прибув 20 листопада 1947 року на королівське весілля до Вестмінстерського абатства як гість. Колишній прем’єр-міністр запізнився (чиста випадковість, на думку друзів; навмисний розрахунок, на думку критиків) – і всі присутні встали, щоб привітати його. «Усі встали, – повідомив сер Генрі “Чіпс” Ченнон, біограф, – усі королі та королеви». Важко було повірити, що цього чоловіка британський електорат випхав із влади трохи більше як два роки тому. “У Вінстона немає сорому?” – запитує “Боббеті”, маркіз Солсбері, в першому епізоді “Корони”, коли Пітер Морган уявляє, як головний консервативний критик Черчилля міг висловити свою зневагу. “Він обурливий, – відповідає Ентоні Іден, не дуже відданий помічник і номінальний заступник Черчилля. – Але ти повинен ним захоплюватися… Бідний старий Еттлі… Ніхто не встав, щоб привітати його”».

Вінстон Черчилль, з яким ми вперше зустрічаємось на початку «Корони», теоретично є розчарованою людиною, вже не прем’єр-міністром, а лідером опозиції Його Величності. Наприкінці Другої світової війни міжпартійний уряд, яким Черчилль успішно керував від темних днів 1940 року, почав втрачати популярність.

Європейська війна була тріумфально виграна. І хоч Японія ще вела боротьбу, заступник лідера коаліції Клемент Еттлі відчув, що настав час, коли Лейбористська партія знову повинна завдати удару. На наступних загальних виборах британський електорат рішуче з ним погодився, надавши лейбористам величезну більшість зі 146 депутатів, щоб ті реалізували свою програму побудови нової яскравої та вічної «держави добробуту», що передбачає безплатну Національну службу охорони здоров’я та програму суцільної націоналізації.

Король Георг VI запропонував прем’єр-міністру, що йшов, нагородити його Орденом Підв’язки, але Черчилль відмовився. «Як я можу прийняти Орден Підв’язки, – сказав він, – коли британці щойно нагородили мене орденом Копняка?»

Однак уже в жовтні 1951 року, після шести років соціалістичного уряду, Велика Британія по-доброму сприйняла Черчилля та його консерватизм. Велика реформаторська адміністрація Клемента Еттлі була виснаженою, а життя багатьох людей залишалося похмурим, багато товарів повсякденного побуту – від солодощів до тютюну, все ще були нормованими. Обіцяний електорату новий день ще не настав.

Перед черговими загальними виборами консерватори обіцяли британцям нові підходи до розв’язання задавнених проблем і чітку програму дій, зокрема, зобов’язуючись будувати 300 000 нових будинків на рік. І всередині партії деякі ледь чутні голоси доводили, що потрібно запропонувати й нового молодого лідера. З 1945 року «Боббеті» Сесіл (він став маркізом Солсбері в 1947 році) керував групою незадоволених молодих торі, які планували переконати свого шанованого, але постарілого лідера подати у відставку або принаймні делегувати – на постійній основі – контроль партії Ентоні Ідену, міністру закордонних справ, якого сам Черчилль визнав своїм наступником.

Проте старий прем’єр не мав таких планів. Він рішуче відбив щонайменше два напади від своїх колег, а Іден відмовився стати учасником будь-якого перевороту. Отже, Вінстон Черчилль знову оселився на Давнінг-стріт 26 жовтня 1951 року після того, як електорат однозначно надав перевагу торі.

Однак усмішки на багатьох обличчях консерваторів були вимученими. Лейбористська партія легко перемогла у всенародних виборах (від 48,8 до 44,3 відсотка), і лише перша система виборчих округів дала Черчиллю хитку більшість із 17 місць. «Боббеті» Солсбері та дедалі більша кількість його колег-консерваторів не переставали наполягати, що на порядку денному партії треба зазначити вихід на пенсію їхнього 76-річного лідера, але сам Черчилль на це не зважав, адже казав, що то був «останній приз, якого я прагну».

Витіснений з Давнінг-стріт у 1945 році Лейбористською партією Клемента Еттлі, Вінстон Черчилль зміцнив свою репутацію «підбурювача війни» промовою у Фултоні, штат Міссурі, де він пустив в обіг вираз «залізна завіса»; «Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці залізна завіса опустилася на весь континент». У цій статті описувалося, як опозиційний лідер торі намагався пом’якшити свій імідж і відвоювати владу – що він і зробив у жовтні 1951 року

Спортивний Монарх

Король Георг VI, сільський джентльмен

Щоразу, коли королівський потяг прямував повз обдуті вітрами пагорби Східної Англії до його родинного маєтку в Сандрингемі, король Георг VI говорив про «поїздку додому». Він народився тут у грудні 1895-го, а через 57 років там і помер. Сільська місцевість Норфолку дарувала йому найщасливіші години. Він любив тут полювати, вбравшись у твідовий кашкет та галіфе. І завжди тримав зброю напоготові, виглядаючи у високих небесах куріпку, лиску, криженя.

Народжений принцом Альбертом Йоркським і знаний в родині як Берті, король, який заїкався, мав у своєму житті чимало ролей – служив на флоті, був останнім імператором Індії, батьком королеви Єлизавети II, опорою монархії після зречення брата й безкомпромісним лідером у воєнний час. Секрет його успішного виконання будь-якої з них полягав у тому, що він залишався незмінно – стилем та душею – джентльменом з Норфолку.

У 27 років майбутній король Георг VI залишався в глибині душі сільським джентльменом з Норфолку

Волфертонський Сплеш був його особливою гордістю. Дев’ятнадцятого січня 1915 року маєток Сандрингем зазнав нападу перших рейдів німецьких дирижаблів на Британію. Цепеліни також бомбардували сусідні міста Кінгс Лін та Грейт Ярмут, тож не було сумнівів, що німці мали на меті завдати прямого удару по британській королівській сім’ї в Сандрингемі. Раніше зловісні яструби націлились (але не змогли реалізувати свою мету) на бельгійську королівську сім’ю в Антверпі. Бомбування лише понівечили піщані солончаки вздовж Уошу, а один з таких кратерів від бомби поблизу села Волфертон залило водою й тим самим привабило сюди диких качок. Це означало, що ставок став також «призом» для мисливців. Тому 1937 року, коли Георг VI взяв на себе керування маєтком, він розширив водойму, а згодом це місце, назване Волфертонським Сплешем, стало його улюбленим під час зимового полювання.

Молодий принц Йоркський розпочав свою стрілецьку кар’єру поблизу Волфертона у віці дванадцяти років, зазначивши подробиці на першій сторінці своєї Книжки ігор: «23 грудня 1907 року. Сандрингем, Волфертон, Уоррен. Батько, Девід і я. 1 фазан, 47 кроликів. Полювання мого першого дня…» «Батько» – Георг V, який прищепив йому свою пристрасть до стародавнього спорту; Девід – його старший брат, майбутній король Едуард VIII. «Я використав дульнозарядну гвинтівку з одним стволом, з якої дідусь [король Едуард VII], дядько Едді [Альберт Віктор, герцог Кларенс] і тато всі почали стріляти. Я поцілив трьох кроликів».

До кінця свого життя спортивний монарх любив досліджувати зарості живоплоту зі своїми мисливськими собаками

У наступні роки королівська Книжка ігор використовувалася для того, щоб фіксувати здобутки, які для людини, далекої від цього спорту, могли здаватися лише хаотичним відстрілом. Полювання – улюблене заняття сільських людей, і Георг VI вирішив не відступати від традицій, повернувши в Сандрингем активні заняття спортом, як було в Едуардівську епоху. Він любив швидкі набіги разом з працівниками маєтку в зарості живоплоту обабіч сільських доріг, де ховалося чимало дикої здобичі, роблячи паузу лише для легкого перекусу, який подавали лакеї, та ковтка віскі, що смакувало по-особливому біля затишного стіжка сіна. Погода ніколи не впливала на його враження від полювання. «Сніг і дуже холодний східний вітер, – зазначив він у своїй Книжці ігор одного січневого дня. – Я провів чотири години у схованці на капустяному полі». Скромний і щедрий до своїх гостей Георг VI також поклав край традиції свого батька та діда, за якою королі впродовж дня займали найкращі позиції на полюванні.

У серпні 1943 року королівська родина гуляла полями Сандригема, які були передані в сільськогосподарське виробництво під час війни. Принцеса Єлизавета, 17 років, і принцеса Маргарет, якій було лише 13 років, вели собак на повідку

Подробиці останнього його полювання 5 лютого 1952 року не були записані в Книжку ігор. Однак його сусід у Норфолку й колега-мисливець Обрі Бакстон так описав його: «…широка дуга блакитного неба, сонця й довгих тіней, хруст під ногами й шлюбний заклик куріпок, що гучно лунав над широкими полями. Усі люди короля були там – персонал, друзі, доглядачі, єгері, місцеві поліцейські та приїжджі мисливці». І вони всі вирушили на лови в живоплотах…

2
Закуток Гайд-парку

Король помер

П’ятого лютого 1952 року король Георг VI, останній імператор Індії та перший глава Співдружності, вийшов на ризиковане полювання. Був пізній сезон – у цей час ліси та болота улюбленого Сандрингема набували для нього особливої чарівності. Завжди вмілий стрілець, він вбив трьох зайців останніми трьома пострілами у своєму житті й повернувся додому щасливим. Через кілька годин, у віці п’ятдесяти шести років, король помер.

Королівський камердинер не міг розбудити його вранці. Король переніс тромбоз вночі, після операції з видалення легенів (дуже радикального хірургічного втручання), якої він зазнав у вересні минулого року, марно намагаючись стримати розвиток раку. Поза колом королівських лікарів лише Вінстон Черчилль знав про справжній стан здоров’я короля. Звістка про смерть Георга дійшла до нього вранці 6 лютого. Він був на Давнінг-стріт, сидів у ліжку в піжамі й курив сигару посеред купи державних паперів. 77-річний прем’єр-міністр розплакався. «Погані новини?» – пробурмотів він. – Та це найгірші новини!»

Початок лютого 1952 року. Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький милуються видом з мосту на території Сагана Лодж, Кенія. Це була їхня перша зупинка у тривалому, як вони очікували, королівському турі з Африки через Цейлон (сучасна Шрі-Ланка) в Австралію та Нову Зеландію. Однак незабаром прийшла погана новина – «Закуток Гайд-парку»

«Я намагався підбадьорити його, сказавши, що він добре ладнатиме з новою королевою, – згадував у своєму щоденнику його приватний секретар Джон Колвілл. – Однак він тільки й сказав, що не знає її і що вона лише дитина».

Смерть короля спровокувала низку подій із кодовою назвою «Закуток Гайд-парку», починаючи з повідомлення, переданого до Вищої комісії Великої Британії в Найробі (Кенія), куди принцеса Єлизавета прибула зі своїм чоловіком, герцогом Единбурзьким, за кілька днів до цього. Пара щойно завершила перший етап туру країнами Співдружності, наступний передбачав мандрівку до Цейлону (сучасна Шрі-Ланка), Австралії та Нової Зеландії.

Другий епізод «Корони» зображує захопливі та досить небезпечні останні години, якими Єлизавета насолоджувалась в Африці ще у статусі принцеси. Оточена дикими слонами, вона пробиралася зі своїм чоловіком до легендарного «готелю Treetops», влаштованого на висоті 35 футів серед розлогих гілок велетенської смоківниці в кенійському національному парку Абердер. Багато глядачів, однак, вважали, що ця картина виникла в уяві творця «Корони» Пітера Моргана. Насправді тут використали спогади полковника Джима Корбетта, британського мисливця, який тоді супроводжував королівське подружжя.

«Упродовж свого довгого життя я бачив кілька мужніх вчинків, – розповідав згодом Корбетт. – Проте це було ніщо, в порівнянні з тим, свідком чого я був у лютому [1952-го року]. Принцеса та її супутники, які ніколи раніше не були в африканському лісі й тим паче не мандрували ним пішки, вирушили чудовим ранком того дня, щоб неквапно дійти до “готелю Treetops”. Та щойно вони вийшли, як їхній слух розірвав… дикий рев розлючених слонів».

Королівська пара йшла вузькою стежкою серед джунглів, яку протоптали – і досі постійно вибивають своїми ногами носороги, буйволи та слони. Єдиним шляхом втечі для людей були поодинокі драбини, прибиті цвяхами до дерев уздовж маршруту.

«Однією доріжкою, крізь густі кущі, де видимість місцями обмежувалася ярдом-двома, – вів далі Корбетт, – вони йшли назустріч тим звукам, які ставали дедалі гучнішими. А потім, коли вони підійшли до вигину на стежці й опинилися в полі зору слонів, з’ясувалося, що їм доведеться пройти на відстані десяти ярдів від них, щоб дістатися до безпечної драбини [«готелю Treetops»]».

Приватний секретар Мартін Чартеріс поспішає з британського пресцентру, щоб повідомити звістку про смерть батька Єлизаветі II, яка, нічого не підозрюючи, готується до наступного етапу свого туру, який зараз доведеться скасувати

Велика слониха рішуче стала на захист свого слоненяти. «Я вкрився холодним потом», – сказав пізніше один із лісників. Та, затулившись рушницями, Єлизавета із чоловіком перетнули галявину й піднялись по драбині. За хвилину принцеса вийшла на балкон із кінокамерою, щоб знімати слонів.

Ось так сталося, що на світанку 6 лютого 1952-го року Єлизавета II стала королевою, сидячи серед гілок велетенської смоківниці. Цей момент позначений у «Короні» польотом чудового африканського орла, який з’являється невідомо звідки, ширяє й зависає в повітрі над принцесою, він – моторошна прикмета її долі. Ця послідовність базується на спогаді іншого учасника тих подій – командира корабля Майкла Паркера, флотського друга герцога Единбурзького ще з часів служби у військово-морському флоті, та його приватного секретаря, який переконав подружжя спостерігати за сходом сонця над джунглями й був вражений величчю величезного хижого птаха, який своїм ширянням неначе віддавав їм салют.

«Я ніколи, аж донедавна, про це не думав, – писав він, – проте, гадаю, це сталося приблизно того часу, коли помер король».

Цікаво те, що нова королева однією з останніх у світі почула новину про свій новий статус. Коли найважливіша телеграма із «Закутка Гайд-парку» досягла Найробі рано вранці 6 лютого, Верховний комісар Співдружності разом з більшістю своїх співробітників уже залишив місто, прямуючи до Момбаси, звідки королівська делегація мала виїхати до Цейлону – і взяв із собою книгу офіційного кодексу. (Також в Момбаса був запакований і готовий до подорожі офіційний гардероб Єлизавети, включно з чорними жалобними вбраннями, які всюди подорожують із королівськими особами. Телеграма з Букінгемського палацу запевняла: чорний капелюшок непомітно доправлять окремо на борт літака наступного дня, коли королева прилетить до Лондона.)

* * *

МАРТІН ЧАРТЕРІС

(1913–1999)

Зіграв – Гаррі Хадден-Патон

Хитрий Мартін Хартіс, людина – собі на умі, який бачив функцію монархії як розвагу – «треба розгорнути килим національного щастя» – й колишній підполковник (Королівського монаршого стрілецького корпусу). Він зберіг те саме відчуття відвертої радості й на посаді приватного секретаря Єлизавети II, як у статусі принцеси (1950–1952), так і королеви (1972–1977). Двадцять років він був дотичним до цього кола, як і Томмі Ласселлс та Майкл Едін.

«Я просто полюбив її, коли зустрів, – зізнався він згодом. – Вона була такою молодою, красивою, слухняною, найбільш вражаючою з усіх жінок». Коли влада перейшла до рук Чартеріса, в королівських промовах зазвучала й гумористична нотка: новий автор продемонстрував здатність висловлювати думки своєї господині-улюблениці в такий спосіб. Саме це стало темою інтерв’ю, яке він дав публіці після виходу на пенсію. Інтерв’ю було захопливим: у ньому він назвав принца Чарльза «плаксивим», принцесу Маргарет – «злою феєю», королеву-матір – «жінкою, що трохи обманювала себе», а Сару Фергюсон – «вульгарною, вульгарною, і ще раз вульгарною!» Незабаром після появи інтерв’ю і королева, і королева-мати запросили дорогого Мартіна на обід.

* * *

В урядову резиденцію одна за одною летіли телеграми. Приватний секретар Єлизавети Мартін Чартеріс уперше зрозумів, що щось не так, коли його викликали до телефону в британський пресцентр. Згодом Чартеріс згадував, що поблизу телефонної будки побачив журналіста, який мав ошелешений вигляд – зі зблідлим обличчям і порожнім поглядом, він крутив в одній руці пачку сигарет. Щойно агентство Reuters передало важливі новини з Лондона про те, що уряд більше не збирається зберігати таємницю. Саме Паркер, попереджений Чартерісом з пресцентру, повинен був повідомити звістку про смерть короля Філіпу, який перебував у королівській резиденції Сагана Лодж. «Він мав такий вигляд, ніби ти опустив на нього половину світу, – згадував Паркер. – Я ніколи в житті так нікого не жалів». Філіп забрав дружину від усіх інших. «Він повів її в сад, – написав Паркер. – І вони повільно походжали по газону, поки він говорив, говорив і говорив з нею».

Коли Чартеріс прибув до Сагана Лодж, він побачив, що Філіп лежить на дивані, тримаючи копію газети The Times над обличчям, як намет, а щоки нової королеви були червоні, але від сліз не було й сліду. «Вона сиділа прямо, повністю приймаючи свою долю», – згадував Чартеріс, вражений спокоєм, з яким Єлизавета наполягала на особистому складанні телеграм вибачень тим, хто чекав її на наступних етапах вже скасованого туру. Коли приватний секретар запитав її, під яким іменем вона бажає бути відомою як королева – спитав про її монарше ім’я – вона швидко відповіла: «О, мене влаштовує моє власне ім’я, що ще треба?»

Єлизавета II залишила Сагана Лодж у блакитних джинсах, у яких виїхала з Treetops