Закон Рулла, справа Рабірія, загроза з боку Катіліни – не забувайте, що Цицерону доводилося займатися цим усім одночасно, та ще й під час виконання буденних обов’язків консула. На мій погляд, історики часто забувають про цей аспект політики. Проблеми не стоять в черзі біля кабінету державного діяча, очікуючи на своє вирішення одна за одною, як, глава за главою, переконують нас письменники в своїх книгах. Натомість, вони, проблеми, з’являються всі гуртом, та всі вимагають негайного вирішення. Наприклад, Гортензій з’явився у нас вдома для обговорення тактики захисту Рабірія всього-на-всього за три години після того, як в Сенаті захлопали виступ Цицерона щодо закону Рулла. І це нагромадження проблем теж мало свої наслідки: саме через зайнятість Цицерона справу Рабірія під свій контроль повністю взяв Гортензій, який майже не мав інших справ. Він розсівся в кабінеті Цицерона і, на вигляд, дуже задоволений собою, заявив, що справу Рабірія вирішено.

– Вирішено? – перепитав Цицерон. – Це як?

Гортензій посміхнувся та розказав, що заплатив групі писарів і доручив їм зібрати інформацію про те вбивство, в якому звинувачують Рабірія – і вони знайшли цікаву інформацію про те, що такий собі бандит Сцева, раб сенатора Кротона, одразу після вбивства Сатурнія отримав свободу. Писарі продовжили свої пошуки та з’ясували, що в документах про звільнення раба Сцеви значилося, що саме він завдав Сатурнію «смертельного удару» – і за цей «патріотичний вчинок» Сенат дарував йому свободу. І Сцева, і Кротон давно вже померли, та Катулл – коли його пам’ять злегка «освіжили» – повідомив, що чудово пам’ятає цей епізод. Він дав письмове свідчення під присягою про те, що, коли Сатурній впав непритомний, Сцева спустився з даху на підлогу та добив того ножем.

– А це, – завершив Гортензій, передаючи документ Цицерону, – я думаю, ти погодишся зі мною, вщент руйнує всі звинувачення Лабінія. Якщо нам трохи пощастить, то незабаром ми завершимо цю не найприємнішу справу, – Гортензій відкинувся в кріслі та подивився навкруги з виглядом цілковитого задоволення собою. – Тільки не кажи, що ти не згоден зі мною, – додав він, коли побачив лукаву посмішку Цицерона.

– Теоретично, ти, безперечно, маєш рацію. Та я не впевнений, що це допоможе нам у цьому суді.

– Та звісно ж допоможе! Лабіній не має, в чому звинувачувати Рабірія. І навіть Цезарю доведеться з цим погодитися. Серйозно, Цицерон, – посміхаючись, промовив адвокат, злегка поворушивши наманікюреним пальцем, – мені здається, що ти мені заздриш.

Та Цицерона не полишали сумніви.

– Подивимось, – сказав він мені після того, як зустріч добігла кінця. – Та мені здається, що Гортензій і близько не має уяви про те, що за сили проти нас виступають. Він досі вважає Цезаря молодим амбітним сенатором, який прагне здобути популярність. Старий досі не замислювався про те, яка безодня там криється.

І, звісно ж, того ж дня, коли Гортензій представив свої докази суду, Цезар разом з другим суддею – своїм старшим кузеном – навіть не заслухавши свідків визнали Рабірія винним та засудили його до розп’яття на хресті. Зі швидкістю пожежі ця новина пронеслася вузенькими вуличками Риму – та вже наступного ранку до кабінету Цицерона ввійшов уже зовсім інший Гортензій.

– Це не людина, це – чудовисько! Цілковита, закінчена скотина!

– А як зреагував наш бідолашний підзахисний?

– Він ще нічого не знає. З милосердя я вирішив йому нічого не казати.

– І що ж ми тепер робитимемо?

– А в нас нема вибору. Подаємо апеляцію.

Гортензій подав міському претору Лентулу Сурі всі необхідні для апеляції документи, а той, в свою чергу, передав справу на розгляд зібрання мешканців Риму. Зібрання мало відбутися наступного тижня на Марсовому полі. Для сторони обвинувачення ситуація була ідеальною: апеляцію розглядатиме не суд у складі досвідчених юристів, а величезний і некерований натовп містян, які нічого не тямлять в юриспруденції. Для того, аби вони всі мали змогу проголосувати, доведеться всі слухання провести за один єдиний день. І – можна подумати, цього було недостатньо – Лабіній, керуючись правами, які він мав як трибун, оголосив, що промова захисника не може тривати довше, ніж пів години. Коли Цицерон почув про це обмеження, він зауважив:

– Гортензій довше горло прочищатиме перед виступом.

З наближенням дня голосування він дедалі частіше сварився зі своїм колегою. Гортензій сприймав цей процес, як звичайну кримінальну справу. Він заявив, що головна мета його промови – довести, що саме Сцева був дійсним убивцею Сатурнія. Цицерон не погоджувався з цим, розглядаючи суд як політичне дійство.

– Це ж не суд, – нагадував він Гортензію. – Це – натовп. Невже ти справді сподіваєшся на те, що когось в багатотисячному натовпі серед того галасу, цікавитиме, що смертельний удар наніс якийсь жалюгідний раб, якого вже давним-давно в живих нема?

– Ну і яку лінію захисту обрав би ти?

– На мій погляд, нам треба від самого початку погодитися з тим, що Рабірій – вбивця, та наполягати на тому, що саме вбивство було погоджене Сенатом.

– Цицероне! Я безліч разів чув, що ти ще той хитрюга, та зараз мені здається, в тобі говорить упертість! – промовив Гортензій, у відчаї розводячи руками.

– А я боюся, що ти забагато часу проводиш у себе на Неаполітанській затоці, спілкуючись з рибками. Ти й гадки не маєш про те, які події розгортаються в місті.

Оскільки вони так і не змогли дійти згоди, було домовлено, що першим виступає Гортензій, а слідом говоритиме Цицерон. І кожен зможе обрати свою лінію захисту. Добре, думав я, що Рабірій вже нічого не тямить – і не розуміє, що відбувається, інакше ним опанував би цілковитий відчай – насамперед тому, що Рим очікував на суд над ним, наче на виставу циркачів. Встановлений на Марсовому полі хрест був завішаний плакатами з закликами до правосуддя, вимогами хліба та видовищ. Лабіній десь дістав бюст Сатурнія, прикрасив гірляндою з лаврового листя та поставив на рострах. Свою роль відіграло й те, що Рабірія вважали злим скнарою, і навіть його названий син був лихварем. Цицерон не мав сумніву в тому, що вирок буде обвинувальним – і хотів бодай зберегти Рабірію життя. Для цього він виніс на розгляд Сенату проєкт термінового рішення, за яким замість розп’яття за perduellio встановлювалося покарання у вигляді заслання. Завдяки тому, що проєкт підтримав Гібрида, він зі скрипом пройшов, хоча Цезар і трибуни й чинили лютий спротив. Ввечері того ж дня Метелл Целер з групою рабів вийшов за міські мури, розібрав хрест і спалив його.

Ось такою була ситуація станом на ранок судного дня. Коли Цицерон востаннє проговорював свою промову та одягався до виходу, до нього в кабінет завітав Квінт і почав благати брата відмовитися від захисту. Він доводив, що Цицерон і так вже зробив усе, що міг, а визнання Рабірія винним завдасть шкоди репутації Цицерона. Окрім того, зустріч за межами міста з популярами могла бути фізично небезпечною. Я бачив, що аргументи Квінта змусили Цицерона замислитися. Та я любив його ще й за те, що, попри всі свої вади, він був наділений найціннішою формою хоробрості – хоробрістю людини, яка мислить. Адже героєм, в принципі, може стати будь-який дурень, який своє життя має за ніщо. А оцінити всі ризики, хай навіть завагатися на початку, та потім зібратися з духом та відкинути сумніви – от це, як на мене, і є найбільш гідна поваги відвага, яку Цицерон і проявив того дня.

Коли ми вийшли на Марсове поле, Лабіній вже був там і, разом зі своєю декорацією – бюстом Сатурнія, – вивищувався на помості над полем. Це був амбітний солдат, земляк Помпея – обоє були родом з Піценіума, – і він намагався наслідувати свого кумира в усьому. Його одяг, франтівська хода і навіть зачіска – укладене назад волосся, – все було, як у Помпея. Коли трибун побачив, що з’явився зі своїми лікторами Цицерон, він засунув пальці до рота та видав гучний, пронизливий посвист, підхоплений натовпом, що нараховував близько десяти тисяч осіб. Цей загрозливий галас підсилився ще більше, коли на Марсовому полі побачили Гортензія, який за руку вів Рабірія. Старий не стільки злякався, скільки був щиро здивований тим, скільки людей зібралися, штовхалися один одним, аби продертися поближче, подивитися на нього. Я крокував слідом за Цицероном, намагаючись не відстати, поки мене штурхали й пихали. В якийсь момент я помітив шеренгу легіонерів у касках, що поблискували на сонці, та зі щитами. За ними на почесних місцях розташувалися Квінт Метелл, завойовник Криту, та Ліциній Лукулл, попередник Помпея на посту головнокомандувача Східних легіонів. Цицерон скривився, коли побачив їх разом – адже обом він пообіцяв триумф під час передвиборчої кампанії, та для жодного досі нічого не зробив.

– Мабуть, криза таки настала, – прошепотів мені Цицерон, – якщо вже Лукулл залишив свій палац на узбережжі Неаполітанської затоки та приєднався до простого натовпу.

Він поліз по сходах на поміст у супроводі Гортензія і, зрештою Рабірія, якому до того важко було залізати по сходах, що довелося затягнути його за руки. Коли всі троє залізли та випрямилися, було видно, що одяг усіх блищить від плювків. Особливо приголомшений був Гортензій, оскільки, вочевидь, не мав жодного уявлення, наскільки непопулярний був цієї зими Сенат серед простого народу. Пролунав звук труби, і на протилежному березі Тибру, над Янікулом, здійнявся червоний стяг – це означало, що місту нічого не загрожує, і можна розпочинати суд.

Лабіній як головуючий чиновник одночасно керував процедурою розгляду та виступав обвинувачем – і це давало йому величезну перевагу. Маючи задиристий характер, він узяв слово першим та почав гучно ображати Рабірія, який дедалі сильніше втискався в спинку свого крісла. Лабіній не спромігся навіть запросити свідків. Вони були йому не потрібні – натовп і так був на його боці. На завершення він виголосив сувору тираду про гордовитість Сенату, про жадібність тієї зграї, що стоїть у нього на чолі, а також про необхідність перетворити справу Рабірія на приклад для них усіх – аби в майбутньому жоден консул не смів і думку мати про те, щоб дозволити вбивство громадянина та уникнути покарання за це. Натовп заревів на знак згоди.

– І тоді-то я й зрозумів цілком чітко, – сказав мені Цицерон пізніше, – що головною ціллю для цього цезаревого натовпу є не Рабірій, а я як консул. І я зрозумів, що маю негайно перехопити ініціативу, інакше всі мої можливості боротися проти Катіліни і подібних йому зійдуть нанівець.

Наступним виступав Гортензій – він зробив усе, що було йому під силу, та його довжелезні й замислуваті пасажі, якими він славився, були доречними за іншої обстановки – і, будьмо чесні, за іншої епохи. Йому було вже за п’ятдесят, він майже відійшов від справ, давно не мав практики – і це було помітно. Ті, хто стояв під самим помостом, почали його передражнювати, і з місця, де я стояв, можна було розгледіти паніку на його обличчі, коли до нього прийшло усвідомлення того, що він – Великий Гортензій, Майстер дебатів, Король судових спорів – він втрачає увагу аудиторії. І що більше він розмахував руками, бігав по помосту, крутив своєю шляхетною головою – тим смішніше враження справляв. Його доводи нікого не цікавили. Я не міг почути всього, що він казав, – його слова заглушав шум тисяч людей, які топталися по Марсовому полю та балакали один з одним в очікуванні голосування. Вкритий потом попри холод, він зупинився, обтер хустинкою обличчя та викликав свідків – спочатку Катулла, а потім Ізаурика. Кожен з них піднявся на поміст – і натовп з повагою їх вислухав. Та варто було Гортензію поновити свій виступ, як люди знов починали спілкуватися один з одним. І хай би він тоді був наділений красномовністю Демосфена та кмітливістю Платона – нічого не змінилося б. Цицерон дивився в натовп перед собою. Він, нерухомий і блідий, здавалося, був вирізаний з мармуру.

Зрештою, Гортензій сів на своє місце, і тепер настала черга виступити консулу. Лабіній надав йому слово, та шум був настільки сильним, що Цицерон лишився сидіти. Він уважно оглянув свою тогу та змахнув з неї кілька невидимих пилинок. Гамір не стихав. Хазяїн пильно перевірив свої нігті, озирнувся навколо – і чекав далі. Його очікування тривало довго. Та зрештою над Марсовим полем встановилася поважна тиша. І лише тоді Цицерон ніби як схвально кивнув та підвівся.

– Мої громадяни, – розпочав він. – Попри те, що я не маю звички починати свої виступи з пояснення того, чому я взявся захищати того чи іншого громадянина – а в цій справі йдеться про життя, честь і гідність Гая Рабірія, – думаю, цього разу мені варто дати пояснення. Тому що це не суд над Рабірієм – над старою, немічною та самотньою людиною. Цей суд, громадяни – ніщо інше, як спроба зробити так, аби в нашій Республіці ніколи більше не було центральної влади, і щоб законослухняні громадяни ніколи більше не могли виступити проти божевільних вчинків порочних людей. Це – спроба позбавити нашу Республіку здатності захищатися за кризових умов, спроба позбавити її гарантій добробуту. А відколи це саме так, – його голос став гучнішим, він підніс до неба очі та підняв руки, – то я благаю всемогутнього Юпітера та решту безсмертних богів та богинь дарувати мені свій захист. Я благаю їх, аби вони дозволили цьому дню завершитися виправданням мого підзахисного та порятунком конституції!

Цицерон завжди стверджував, що чим більшим є натовп, тим він дурніший – і в такому випадку найвдалішим кроком буде апелювання до надприроднього. З країв натовпу ще лунали якісь розмови, та вони не здатні були тепер заглушити його слова.

– Лабіній, це зібрання скликав ти, відомий популяр. Та хто з нас двох є справжнім другом цих людей? Ти, який погрожує обвинуваченому стратою, не дочекавшись завершення зібрання, та який віддає наказ спорудити на Марсовому полі хрест для розп’яття одного з нас? Чи я, який не дозволяє залякувати цю асамблею погрозами страти? І ви справді вважаєте, що цей трибун захищає вас? Стоїть на сторожі ваших прав і свобод?

Лабіній махнув рукою в бік Цицерона, ніби зганяючи ґедзя зі спини коня – та жест його був сповнений невпевненості – як всі задираки, він краще вмів завдавати удару, ніж його тримати.

– Ти стверджуєш, – продовжив Цицерон, – що Гай Рабірій убив Сатурнія. Квінт Гортензій своєю блискучою промовою довів, що це твердження хибне. Та якби все залежало тільки від мене – я би підтримав твоє звинувачення. Я би погодився з ним. Я б визнав його винним – натовп загудів, та Цицерон закричав, перекриваючи цей галас: – Так, так! Я би з ним погодився. Я би дуже хотів мати можливість оголосити, що мій підзахисний власноруч убив ворога Республіки Сатурнія!

Він драматичним жестом указав на бюст, і на декілька секунд йому довелося замовкнути – такою гучною була спрямованана на нього хвиля ненависті.

– Ти, Лабіній, стверджуєш, що там був твій дядько. Припустімо, що так воно і є. І припустімо також, що він там опинився не через те, що збіднів настільки, що не мав вибору – а через те, що його стосунки з Сатурнієм змусили його поставити дружбу вище самої Республіки. І що ж тепер, ти вважаєш, що Гай Рабірій теж мав зрадити Республіці та відмовитися виконувати накази консула? Як матиму вчинити я, якщо Лабіній, як колись Сатурній, влаштує різанину серед мирних мешканців, звільнить злочинців з тюрми та силою захопить Капітолій? Я дам вам відповідь. Я матиму вчинити так, як і вчинив у той час консул. Я матиму провести в Сенаті голосування, закликати вас усіх стати на захист Республіки, і сам виступити зі зброєю в руках разом з вами проти армії злочинців. І що в цьому випадку зробить Лабіній? Він мене розіпне!

Так, це був сміливий виступ. Сподіваюся, що мені вдалося донести вам особливості цієї сцени: оратори, які сидять на помості зі своїм немічним клієнтом; ліктори біля підніжжя помосту, що готові захищати консула; римське населення – плебс, сенатори та вершники – всі перемішалися між собою; легіонери в блискучих касках та генерали в пурпурних одежах; приготовані для голосування овечі загони; галас цього зібрання; храми, які поблискували на далекому Капітолії, та пекучий січневий мороз. Я намагався знайти в натовпі Цезаря і, здається, декілька разів перед моїм поглядом у натовпі промайнуло його тонке обличчя. Там, звісно ж, був і Катіліна зі своєю клікою, включно з Руфом, який вигукував образи на адресу свого колишнього патрона.

Завершив Цицерон, як завжди, поклавши руку на плече свого клієнта та звертаючись до милості суду.

– Він не просить у вас щасливого життя – лише можливості гідно померти.

Після цього все завершилося, і Лабіній наказав розпочати голосування.

Цицерон підійшов до пригніченого Гортензія, вони разом зістрибнули з платформи й підійшли до того місця, де стояв я. Як це завжди бувало після важливого виступу, його досі переповнювали емоції, ніздрі його роздувалися, очі блищали, він глибоко дихав та нагадував коня, який щойно завершив скачку. Це був блискучий виступ. Особливо мені запам’яталася одна фраза: «Природа наділила людину прагненням віднайти істину». На жаль, навіть найпрекрасніші слова не здатні замінити собою голоси під час голосування – тому, коли до нас підійшов Квінт, він понуро оголосив, що справу програно. Він щойно спостерігав за голосуванням – люди сотнями одноголосно підтримували обвинувачення, а це означало, що Рабірій матиме негайно залишити Італію, будинок його буде зруйновано, а майно – конфісковане.

– Так, це трагедія, – розлючено випалив Цицерон.

– Але, брате, ти зробив усе, що міг. Зрештою, він старий, і життя його і так добігає кінця.

– Та я не про Рабірія, ідіоте. А про своє консульство.

Коли він це сказав, почали лунати крики й галас. Ми повернулися та побачили, що неподалік від нас розпочалася бійка, в центрі якої було видно Катіліну, який розмахував кулаками. Декілька легіонерів кинулися вперед, аби розтягнути учасників. Метелл і Лукулл підвелися, щоб поспостерігати за тим, що відбувається. Целер, авгур, стоячи біля свого двоюрідного брата Метелла, склав руки рупором та спрямовував легіонерів.