IV

Наступного ранку ми з першими сонячними променями виїжджали з Риму. Як і решта посадовців, членів їхніх родин та наближених осіб, ми прямували на гору Альбан, аби взяти участь в Латинських святкуваннях. Хоча Теренція й супроводжувала чоловіка, та атмосфера в їхніх ношах була чи не холоднішою за це січневе гірське повітря ззовні. Консул змусив мене працювати – спочатку надиктував довгу доповідь Помпею, в якій детально описав політичну ситуацію в Римі, а потім – декілька коротких листів правителям провінцій. Весь цей час Теренція сиділа, заплющивши очі, та вдавала, що спить. Діти їхали зі своєю нянею в інших носилках. За ними їхав караван возів, в яких прямували представники новообраної римської влади: спершу Гібрида, за ним претори – Целер, Концоній, Руф Помпей, Помптін, Росцій, Сульплісій та Валерій Флакк. Лише Лентул Сура – міський претор, залишився в Римі, аби слідкувати за порядком в місті.

– Місто згорить вщент, – припустив Цицерон, – поки за всім слідкує цей ідіот.

Після опівдня ми дісталися будинку Цицерона в Тускулумі, але часу на відпочинок не було, бо він мав одразу їхати – судити змагання місцевих атлетів. Головною подією святкувань були змагання з майстерності виконання махових рухів, де скількись балів виставлялися за висоту амплітуди, скількись за стиль, а ще скількись – за силу. Цицерон і гадки не мав, хто з атлетів найкращий, тому проголосив переможцями всіх одразу і пообіцяв усіх винагородити власним коштом. Цей широкий жест викликав оплески присутніх місцевих мешканців. Коли Цицерон приєднався до Теренції в повозці, я почув, як вона спитала:

– Невже Македонія заплатить?

Він засміявся, і між ними настала відлига.

Основна церемонія відбувалася на заході сонця на вершині гори – і діставатися туди доводилося крутою та звивистою дорогою. Коли сонце опустилося за обрій, стало набагато холодніше. Снігу на кам’янистій дорозі лежало по коліно. Процесію очолював консул в оточенні своїх лікторів. Раби несли ліхтарі. На всіх гілках та на кожному кущі місцеві мешканці помістили дерев’яні та хутряні фігурки, які зображували людей чи людські обличчя – як нагадування про часи, коли ще вчинялися людські жертвоприношення. Наприклад, для того, аби весна прийшла швидше, в жертву приносили хлопчика. Вся ця картина була сповнена якоїсь невимовної меланхолії – пронизливий холод, дедалі густіша темінь та ці зловісні фігурки, що гойдаються на вітру. На вершині гори, на галявині палало жертовне багаття та випльовувало в небо в’язанки багряних іскор. В жертву Юпітеру принесли бика, а місцеві мешканці пропонували кожному скуштувати своє домашнє молоко.

– Нехай люди утримуються від суперечок та ворожнечі один з одним, – сказав Цицерон, і здавалося, що ці традиційні слова набули сьогодні нового значення.

На момент завершення церемонії на небі з’явився величезний місяць, схожий на блакитне сонце. Все навколо було залите його мертвим сяйвом. Воно освітлювало й дорогу, коли ми почали спускатися. Під час цього спуску сталися дві події, про які всі говоритимуть ще довгі місяці. По-перше, несподівано й незрозуміло чому, місяць зникнув з небосхилу, ніби його занурили в чорний ставок, – і наша процесія, яка до цього рухалася в його світлі, мусила зупинитися та чекати, допоки будуть запалені смолоскипи. Насправді ця зупинка тривала недовго, але дивно – наскільки зупинка на зимовій гірській дорозі здатна вплинути на людську уяву, особливо в оточенні підвішених фігурок людей. Пролунали панічні голоси, особливо коли всі звернули увагу, ще решта зірок і сузір’їв продовжують яскраво світити на небі. Як і всі, я підняв очі до неба – і цієї ж миті ми помітили, як падає зірка, схожа на палаючий спис, що пролетів прямо на захід – в напрямку Риму, де вона згасла й зникла. Здивовані викрики поступилися місцем галасу обговорення – всі почали міркувати з приводу того, що б це могло означати.

Цицерон мовчав, очікуючи, коли поновиться рух. Пізніше, коли ми повернулися до Тускулума, я спитав його, що він про все це думає.

– Нічого, – відповів консул, відігріваючись біля вогнища. – Чого мені про це думати? Місяць зник за хмарою, а зірка перетнула небосхил. Що тут ще можна сказати?

Наступного ранку надійшла звістка від Квінта, який лишився в Римі, аби слідкував за всім, що відбувається в місті. Хазяїн прочитав листа, а потім передав його мені. В ньому значилося, що на Марсовому полі встановили величезний дерев’яний хрест, і плебс залишав місто, аби подивитися на нього. Лабіній прямо говорить, що цей хрест призначений Рабірію, і що наприкінці місяця старого на ньому розіпнуть. Треба повертатися якомога швидше.

– Одне можна сказати про Цезаря, – сказав Цицерон. – Він не гає час дарма. Суд під його головуванням ще навіть не заслухав свідків, а він не припиняє на мене тиснути. Гонець досі тут?

– Так.

– Напиши Квінту, що ми повернемося вночі. І ще одного листа – Гортензію. Напиши, що я був радий приймати його в себе декілька днів тому, що я все обдумав і з задоволенням захищатиму разом з ним Гая Рабірія… – Він кивнув у відповідь якимось своїм думкам. – Якщо Цезар прагне війни, він її отримає.

Коли я підійшов до дверей, хазяїн гукнув мене:

– Надішли раба знайти Гібриду, нехай запросить його повернутися до Риму в моїй повозці, аби ми могли обговорити наші домовленості. Мені необхідно дістати їхнє письмове підтвердження до того, як до Гібриди дістанеться Цезар та переконає змінити думку.

Так, за деякий час я опинився в екіпажі, сидячи поруч з одним консулом та навпроти іншого. Поки ми трусилися в повозці по via Latina^[5], я намагався записати пункти їхньої угоди. Попереду скакав ескорт лікторів. Гібрида дістав невелику флягу з вином і регулярно до неї прикладався, щоразу тремтячою рукою протягуючи її Цицерону, який завжди відмовлявся. Ніколи мені не вдавалося спостерігати за Гібридою з такої близької відстані. Його колись шляхетний ніс був червоним та розплющеним – консул казав всім, що це сталося в бою, та всі знали, що бій цей стався в таверні. Щоки його були багряними, і від нього так несло алкоголем, що я побоювався, як би не сп’яніти, просто вдихаючи одне з ним повітря. Бідолашна Македоніє, подумав я, то ось хто тобою керуватиме за рік! Цицерон запропонував просто помінятися провінціями – це дозволяло уникнути голосування в Сенаті («Як забажаєш, – сказав Гібрида, – це ж ти в нас юрист»). В обмін на Македонію Гібрида погодився виступити проти закону популярів та стати на захист Рабірія. Він також погодився виплачувати Цицерону чверть від своїх доходів. Зі свого боку Цицерон пообіцяв, що зробить все можливе, аби строк Гібриди на посаді губернатора був продовжений на два чи три роки, а також виступити захисником, якщо Гібриду намагатимуться притягнути до відповідальності за корупцію. Щодо останнього пункту Цицерон вагався, оскільки, знаючи Гібриду, усвідомлював, що вірогідність такого звинувачення вкрай висока, та, зрештою, поміркувавши, погодився – і я записав і цей пункт.

Після того, як їхні торги добігли кінця, Гібрида знов дістав свою флягу – і цього разу й Цицерон погодився зробити ковток. За виразом його обличчя я зрозумів, що вино не було розбавленим, і йому не сподобалося, та він зробив вигляд, що воно йому до душі – а потім обоє консулів відкинулися на спинках, задоволені, вочевидь, тим, що зробили.

– Я весь час думав, – промовив Гібрида, здавлюючи гикавку, – що ти підтасував результати жеребкування, коли ми розподіляли провінції.

– І як би мені це вдалося?

– Ну, існує безліч способів, особливо якщо цим вирішує зайнятися консул. Ти міг би сховати виграшний жетон в руці – та підмінити на нього той, який витягнеш. Або ж це міг для тебе зробити консул, коли оголошував переможця. То що, ти дійсно чесно виграв?

– Так, – дещо обурено відповів Цицерон. – Македонія належала мені по праву…

– Правда? – Гібрида зригнув та підняв фляжку. – Ну що ж, тепер ми все виправили. Випиймо за долю.

Ми виїхали на рівнину, і тепер вздовж дороги тягнулися голі поля. Гібрида почав щось наспівувати собі під ніс.

– Скажи, Гібрида, – після короткого мовчання спитав Цицерон. – Ти п’ять днів тому не губив хлопчика?

– Кого?

– Хлопчика. Років дванадцяти.

– А, то от ти про що, – недбало кинув Гібрида, ніби як губити хлопчиків для нього – річ буденна. – І ти теж про це чув?

– Я не тільки чув, але й бачив, що з ним зробили, – раптом Цицерон вперився в Гібриду дуже пильним поглядом. – Розкажи мені, на честь нашої нової дружби, що там сталося.

– Не знаю, чи варто, – Гібрида кинув на Цицерона лукавий погляд. Він-то, може, й був алкоголіком, але здатності мислити не втрачав, навіть коли був під градусом. – Раніше ти говорив про мене дуже неприємні речі. Треби звикнути до того, що я можу тобі довіряти.

– Якщо ти побоюєшся, що сказане тобою вийде за межі цього екіпажу, то дозволь мені тебе заспокоїти. Що б між нами не відбувалося раніше, тепер ми з тобою пов’язані. Я не робитиму нічого, що може зруйнувати наш союз, бо для мене він так само цінний, як і для тебе, навіть якщо ти скажеш, що сам убив хлопчика. Просто мені потрібно це знати.

– Гарно сказано, – Гібрида знов зригнув та кивнув на мне. – А твій раб?

– Йому можна цілковито довіряти.

– Ну що ж, тоді випий ще, – сказав Гібрида і знов протягнув Цицерону флягу. Хазяїн завагався, але Гібрида потрусив нею перед обличчям Цицерона. – Ну ж бо, випий. Ненавиджу, коли хтось лишається тверезим, коли інші п’ють, – і Цицерону довелося, ховаючи своє незадоволення, зробити ще ковток. Гібрида тим часом так весело розповідав, що сталося з хлопчиком, ніби це була одна з його мисливських історій.

– Він був родом зі Смірни. Мав чудовий слух. Я забув його ім’я. Він зазвичай співав для моїх гостей під час обіду. Одразу після сатурналій я його позичив Катіліні для обіду, – він зробив ще ковток. – Катіліна ненавидить тебе, правда?

– Думаю, так.

– У мене ж простіший характер. А в Катіліни – зовсім навпаки. Він – Сергій^[6] до самих кісток. Він не може примиритися з тим, що його на консульських виборах обійшов кандидат незнатного походження, та ще й родом з провінції, – Гібрида скривився та похитав головою. – Після того, як ти виграв вибори, повір мені, він збожеволів. Одним словом, на тому обіді він трохи втратив над собою контроль та запропонував нам скласти священну присягу, для закріплення якої необхідна людська жертва. Він звелів покликати мого хлопчика та наказав йому починати співати. Потім зайшов йому за спину, – Гібрида обвів рукою півколо, – і бах! І все скінчено. Щонайменше, це було швидко. А що далі було, не знаю, бо поїхав.

– Ти хочеш сказати, що хлопчика вбив Катіліна?

– Він розкроїв йому череп.

– О боги! Римський сенатор! А хто там ще був?

– А, ну як же… Лонгін, Цегет, Курій – звична компанія.

– Четверо сенаторів. П’ятеро, якщо рахувати й тебе.

– Можеш мене не рахувати. Мені й насправді було погано – бо я ж сплатив тисячі за цього хлопця.

– І в чому він вас змусив присягнути, якщо для цього була потрібна така гидота?

– Ми мали заприсягнутися, що вб’ємо тебе, – весело сказав консул та підняв фляжку. – Твоє здоров’я!

І він розсміявся. Він так довго реготав, що аж розлив вино. Воно стікало по його носу та крапало на підборіддя, залишаючи плями на його тозі. Гібрида марно намагався витертися, та потім рухи його уповільнилися, рука впала на коліна – і він заснув.

Тоді Цицерон вперше почув про змову проти себе та не знав, як на це реагувати. Чи це були просто п’яні балачки, чи все ж існувала серйозна небезпека? Коли Гібрида захропів, Цицерон кинув на нього сповнений зневаги погляд та решту подорожі провів мовчки, склавши руки на грудях і дивлячись у вікно. Гібрида ж проспав решту дороги до Риму, і сон його був настільки міцним, що коли ми дісталися його будинку, лікторам довелося винести його з екіпажу та покласти у вестибюлі… Здавалося, раби його звикли до того, що хазяїна доставляють додому в такому вигляді – коли ми від’їжджали, я побачив, як один з них поливає голову Гібриди водою.

Коли ми повернулися додому, Квінт і Аттік уже чекали на нас. Цицерон швидко розповів їм все, про що дізнався від Гібриди. Квінт зажадав, аби всю цю історію негайно оприлюднили, та Цицерон не погодився.

– Ну а далі що?

– А далі нехай працює закон. Усім винним мають висунути звинувачення, їх мають засудити, піддати опалі та вислати з міста.

– Ні, – не погодився хазяїн. – Обвинувачення не матиме жодного шансу. По-перше, де ти знайдеш того божевільного, який погодиться виступити зі звинуваченням? Та навіть якщо ти знайдеш такого дурня, який зголоситься висунити обвинувачення проти Катіліни, то де знайти докази його злочину? Гібрида вмить зречеться своїх свідчень, навіть якщо йому пообіцяти недоторканність – можеш бути впевнений. Він просто скаже, що нічого такого не було, і розірве наш союз. Трупа теж вже нема. І більше того – є свідки, які чули, як я сам заперечував той факт, що мало місце ритуальне вбивство.

– То невже ми нічого не робитимемо?

– Ні. Ми вичікуємо та спостерігаємо. Нам потрібен шпигун в таборі Катіліни. Гібриді він більше не довірятиме.

– І треба вжити додаткових заходів безпеки, – сказав Аттік. – Як довго тебе охоронятимуть ліктори?

– До кінця січня, коли головувати в Сенаті почне Гібрида. А повернуться вони вже в березні.

– Пропоную пошукати серед вершників добровольців, які зголосяться охороняти тебе, поки з тобою не буде лікторів.

– Приватні охоронці? Люди скажуть, що я загордився. Треба все зробити дуже акуратно.

– Довірся мені та не нервуй. Я все зроблю.

Так ми й домовилися, а Цицерон зайнявся пошуками того, хто зміг би втертися в довіру Катіліні та доповідати про все, що відбувається в його таборі. Спершу, за декілька днів після цієї розмови, хазяїн спробував домовитися з Руфом. Спочатку він вибачився за свою грубість під час вечері у нього вдома.

– Любий Руфе, ти маєш мене зрозуміти, – пояснював консул, прогулюючись з ним в атріумі і поклавши йому на плече руку, – старі люди, коли дивляться на молодих, то бачать їх такими, якими вони були, а не такими, якими стали. Я спілкувався з тобою як з тим юнаком, який три роки тому з’явився на моєму порозі. Та тепер я усвідомив, що ти – двадцятирічний чоловік, який самостійно прокладає свій шлях в цьому світі та заслуговує на цілковиту повагу. Я щиро шкодую, що мимоволі образив тебе, і сподіваюся, ти не сердишся.

– Я сам винен у тому, що сталося, – відповів Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоєю політикою. Але моя любов та повага до тебе непохитні, і я ніколи не дозволю собі думати про тебе погано.

– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тіроне? Він мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?

– Аби тебе вбили? Звісно ж ні. А чому ти питаєш?

– Ті, хто поділяє твої політичні погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусім, Катіліна, – і Цицерон повідав Руфу про вбивство раба Гібриди та про ту моторошну присягу, яку Катіліна склав разом зі своїми посіпаками.

– Ти впевнений? – спитав Руф. – Він ніколи не казав про таке при мені.

– Ну що ж, не викликає сумніву те, що він висловлював своє бажання мене вбити – це підтвердив Гібрида. Та якщо він знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси мені знати.

– Зрозуміло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечі. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своїм шпигуном.

– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республіка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?

– Я ніколи не вб’ю консула та не зраджу другові, – відповів Руф, вивільняючись від обіймів Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвіяли тіні, що затьмарювали нашу дружбу.

– Прекрасна відповідь юриста. Ти засвоїв мої уроки краще, ніж я думав.

* * *

– Цей юнак вже готується передати Катіліні кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.

Мабуть, хазяїн мав рацію, адже після того дня Руф віддалився від Цицерона, натомість його часто тепер можна було побачити в компанії Катіліни. Він потрапив до досить дивної компанії: запальні юнаки, як Корнелій Цетег, завжди готові ввірватися в бійку; розпутні старіючі патриції, пороки яких знищили їм кар’єру – такі, як Марк Лека та Автроній Петус; колишні солдати, на чолі яких стояв Гай Манлій, який служив у Сулли центуріоном. Що їх пов’язувало – так це відданість Катіліні, який вмів причаровувати людей – звісно, лише тоді, коли не намагався їх убити, – і прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римі порядок. Двічі вони влаштували в Сенаті концерт з криків та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторів з приводу закону Рулла – і був дуже радий, що Аттік знайшов йому охоронців, особливо в той період, коли стрімко почала розвиватися справа Рабірія.