Спогад трохи протверезив, і я помітив, що Галя в мікрометрах потреби не мала, бо посунулась ювелірно, якщо тут, звісно, підходить цей термін. Тепер сиділа точнісінько поміж нами й, відповідно, до Ігоря притискалась так само, й відчуття у нього були, мабуть, приблизно такі ж. От з приводу спогадів я достеменно певен не був, бо хтозна, як у них там, в майбутньому. Судячи з тенденцій, що були у мої часи, – то дівчатка мають вагітніти ще у п’ятому класі.

Якщо, звісно, не надають перевагу також дівчаткам.

Поки я пірнув у спогади вперемішку з аналізом відстані, на яку посунулась Галя, Ігор зробив вигляд, ніби її руху не помітив й розпочав здалеку:

– От, Галю, скажи, що ти знаєш про Хмельницького?

– Ну, що, що… – здвигнула плечима дівчина, і я задивився. Не на плечі. – Богдан Хмельницький, великий гетьман, здійснив споконвічну мрію українського народу про об’єднання з великоросійським. Воював з ляхами. Пам’ятник йому стоїть біля Софії. Гарний пам’ятник. Там ще, кажуть, планували ляха коневі під ноги кинути, але чи то коштів не вистачило, чи з якихось інших причин. Ще… здається, була якась пригода з польською панночкою…

– Досить, досить, досить, – замахав Ігор руками. – А ти, Юро?

– Ну, що, що, – здвигнув плечима і я. На відміну від Галі, колихатись у мене було нічому (точніше, дещо було, але від руху плечей не колихалося. Тож ніхто не задивився, і слава богу.)

– Був такий гетьман. Аристократ, землевласник. Погиркався з сусідом-поляком, поїхав до короля по суд, той його послав. Крез шаблю здобудеш ти право своє, – сказав, чи якось так. Богдан знизав плечима – крез шаблю, то крез шаблю. Здобув. І собі, й людям. Але потім затисли його з трьох боків – московити, поляки й турки. Рипнувся він до одних, других, третіх… вирішив, що краще піти під руку московитів. Не найкраща була думка, я б сказав. Хоча хтозна. Під ляхами було б однозначно гірше, а під турками – хтозна.

Галя дивилась на мене здивовано. Мабуть, версія трохи відрізнялась від канонічної. А може, її здивувало саме припущення, що можна було податися до турків. Недобре тут до них ставилися, та й не лише тут. В часи мого дитинства ще відголоски лунали, слово «турок» замість «дурень» було. Але то таке. Я підозріло глипнув на Ігоря. Мабуть, його версія тих подій мене також здивує, може, й більше, аніж моя – Галину.

Але хитрий Ігор почав дуже здалеку, й що тут зробиш? – заслухався навіть я!

– …і якщо для нас Полтава – маленьке тихе містечко, Кругла площа та Біла Альтанка, – Галю, доводилося бувати в Полтаві?…

– Ще музей авіації, – похмуро бовкнув я, щоб Галя не встигла відповісти. Краще я потім спитаю, бувала чи не бувала.

– Авіації? – здивовано підняла вона брови.

– Це машини такі, – Ігор недбало змів у кошик величну галузь, на мить затнувся і мстиво притоптав зверху:

– …а також Миргород із калюжею, Пирятин з млинцями з маком та сувенірами, Гадяч з бджолами, Решетилівка з вишиванням білим по білому, Лубни з куманцями, Лохвиця з глиняними півниками, Опішня з глечиками…

Він зробив паузу, але я мовчав – бо про пирятинську квадратну вежу, що знялася у «Королеві бензоколонки», Галя не зрозуміє, а більше нічим примітним полтавські містечка в мої часи не уславилися. Хіба що гуртами самодіяльності – але цим не здивуєш, за Галиних часів співали багато; а наприкінці вісімнадцятого століття – то, мабуть, і взагалі усі.

Та й приємно було, що полтавські народні промисли дожили аж до Ігоревих часів. Непогані, значить, часи. Хоча про авіацію двадцять другого століття я б, звісно, послухав охочіше. Тільки ж мовчить він, негідник такий, про авіацію.

Негідник ввічливо почекав ще з секунду, а потім продовжив:

– То у славні, точніше, безславні часи похмельниччини це було поле бою. Спочатку запорожці – Іван Виговський… е-е-е… Юрію, це тодішній Янукович.

– Яну… хто? – перепитала Галина.

– Ай, це такий… коротше кажучи, гетьман дуже проросійської орієнтації. Так от. Владу він здобув незаконним шляхом, усунувши свого дуже слабкого попередника. Юрію, чого чмихаєш? Аналогію вловив?

– Ага.

Я кивнув. Мабуть, історія і справді рухається по спіралі, а українська – так особливо. За слабким гетьманом правильної орієнтації на трон видирається гетьман сильний, але орієнтації неправильної. Цікаво, чи народ тоді на Майдан не вийшов?

Виявилось, що вийшов, і навіть більше – збунтувалися запорожці.

– …перти військовою силою проти Січі Виговський не ризикнув і влаштував запоріжцям блокаду. Як і блокада з моїх часів, та вдарила не зовсім по тих, по кому планувалося – не так по Січі, як по славному місту Полтаві та навколишніх фермерах, чи як там вони тоді називались. Бо не стало кому продавати збіжжя. У мої часи проблему з блокадою вдалося розрулити більш-менш мирно, але раніше українці були рішучіші, й Полтава повстала. Але Виговський гукнув татарів і Полтаву спалив.

– Все це, звичайно, цікаво…

Мені й справді було цікаво, але, по-перше, неприємно було дивитися, як Галя заслухалась, а по-друге, лекція про нинішні часи була б доречнішою.

Я так і сказав. Про доречність, звісно, а не про Галю. Втім, не маю жодного сумніву, що перша причина мого незадоволення також ні для кого не лишилася таємницею. Але нехай їм. Друга нагальніша.

– Можна й про нинішні, – знизав плечима Ігор. – З чого починати?

– Ab ovo, – хизонувся і я. – Цебто, з яйця.

Хизування пройшло надаремно, Галя лише розгублено кліпнула. А от Ігор негайно промашкою скористався.

– Це латинська приказка така, – пояснив він, випадково підсовуючись ближче до Галі – типу, щоб краще чула. Означає «з самого початку». Римляни починали обід з яєць, от і вигадали… Але то таке. Що ж, почнемо з самого початку.

Він замислився, підібрав паличку, покопирсався нею в купі прілого листя. Звідти вискочило кілька жучків, а великого нічого не вискочило. Хіба щось велике мешкатиме в купі старого листя? Хіба щось велике дасть просто так зруйнувати своє житло?

– Десять років тому було розігнано Запорізьку Січ, – нарешті, розпочав Ігор. – Московитське військо під командуванням сербів Текеллі та Чорби оточили Січ й пальнули з гармати. Не по Січі, а в повітря. Щоб розбудити. Бо серед козаків з дисципліною було традиційно не все гаразд, і на чатах ніхто не стояв. Запорожці не зробили у відповідь жодного пострілу.

– А могли? – не втримався я, бо якось не вірилось. Ну нехай Січ – не армія, нехай лише великий добробат, але все-таки. Хоч якесь командування бути повинне. Хай не справжній полковник, а лише авантюрист у балаклаві, та навіть він мав би прослідкувати.

– Могли, – кивнув Ігор. – Прецедент був. За сотню років до того на Січ прокрався турецький спецназ. Всередину прокрався, цебто, зняли вартових, подолали першу лінію укріплень й оточили казарми…

– І що?

– А що? – Ігор знизав плечима. – Козаки зберігали режим тиші, підпустили на коротку дистанцію й раптовим артналітом знищили основні сили. В результаті спецназ поніс великі втрати людської сили, а головне – було виведено з ладу командування й втрачено управління. Супротивник був змушений відкотитись на перегрупування…

Історія була підозріло знайома, але, здається, я чув її трохи в іншій термінології. Здається, артналіт було вчинено прямо з куренів, й він був імпровізацією, а не хитрим планом. Та й з приводу вартових я сумнівався, але нехай.

– …так що могли. Але чи злякались, чи піддалися на пропаганду. Типу: «один народ» та «мы же братья». Мабуть, думали, що ми ж разом з турками воювали, й з поляками – браття по зброї. Разом у походи ходили, з одних казанів їли, в одній бухті кораблі тримали. Не допомогло. Дочекалися лише епітафії від цариці…

Ігор потер чоло, ніби це допомагало згадати, і раптом зацитував з огидним «маасковским аакцентом»:

– «Сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие сего 4 июня нашим генерал-поручиком Текеллием со вверенными ему от нас войсками занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и в полной тишине без всякого от казаков сопротивления… Нет теперь Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же, и казаков сего имени тоже нет…»

Я не знаю, з яким акцентом говорила Катерина Друга. Цілком можливо, що не з московським, а навпаки – з німецьким, але вийшло дуже наочно. Примудрився Ігор в одну коротку фразу запхати й типові російські пиху та зверхність, й скрєпоносне лицемірство, й абсолютну впевненість у тому, що досить оголосити, що нема такого народу чи суспільного стану – і він негайно зникає.

Знайома була промова. Багато я таких чув. Хіба що не про Січ, а про Крим та Донбас.

– Ну от, – продовжив тим часом Ігор. – Не ті були запорожці, та й Січ вже не та. Ніхто з голим пузом на гармати не попер, а тихо-мирно знялися й пішли. Хто на Інгул, хто на Дон, а хто й до турків.

– А що турки? – знову вліз я. – Прийняли?

– А чого ж не прийняти, – знизав плечима Ігор. – Піхота завжди в ціні. Особливо та, яку в бою можна не шкодувати. Хіба що слідкувати за нею треба, заградзагони позаду ставити…

Ми помовчали. І – дивна річ! – ліс також наче аж притих, чи то прислухаючись, чи разом з нами переживаючи ті події.

– А частина лишилась, – продовжив Ігор. – Тодішній главком скомандував не проливати даремно християнської крові й здав Текеллі канцелярію, клейноди та зброю. Мабуть, думав, що «ми ж брати», й поставляться до них, відповідно, по-братськи. Все-таки ж і ті, і ті дуже православні, в Січі навіть церква своя була.

– І як поставилися?

– Ну як-як? От церкву першу й розграбували.

Ігор знову помовчав.

– Після церкви роздерибанили усе інше. Спалили курені, засипали скарбницю. Про всяк випадок, перекопали всю Січ – шукали скарби. Не знаю, знайшли щось чи ні. Хоча так, знайшли. Біля Січі був цвинтар з кам’яними хрестами, то їх використали на фундамент маєтку для нового власника цієї землі.

Зараз, мабуть, не лише мені стало гірко, але й Галі, а може, й Ігорю також. Мертві беззахисні. Воювати з ними легко, але не дуже почесно. Я знаю лише два народи, що воюють з покійниками, але другий маленький й нищить азербайджанські цвинтарі лише на клаптику загарбаної землі. А от перший великий, і з ним проблеми. І масштаби нищення цвинтарів у цього народу просто захмарні.

Я ще зрозумів би, аби цей народ воював лише з чужими покійниками. Вірмени руйнують азербайджанські цвинтарі, аби довести, що це споконвічна вірменська земля, а якихось там азербайджанців ніколи й духу не було. Назвати такий спосіб цивілізованим важко, але ж хоча зрозуміти можна.

Але чому росіяни так ненавидять своїх же померлих? Зробити з могильних плит постамент для Леніна – це як, нормально? Або вкласти їх у «порєбрік», та ще й написом догори?

Дивний, дуже дивний народ. Ніколи ми не будем братами, не те що кревними – а навіть за менталітетом.

У нас колись газопровід тягнули і виявили маленьке кладовище – то негайно запроектували величенького гака, щоб обійти.

Так що як, може, хтось і досі вірить, що був такий хороший народ – росіяни, але прийшли погані більшовики та його спаскудили – не вірте. Він завжди такий був. Принаймні у вісімнадцятому столітті точно.

– А що главком? – запитав я, щоб урвати нарешті гнітючу паузу. Що главком? Скоріш за все, радісно отримав нову посаду на новій Батьківщині, якусь медальку, село або містечко «на прокорм» і до самої старості внуків няньчив та кріпосних дівок по сідничках ляскав.

Помилився.

– А що главком? – знизав плечима Ігор. – Главкома запроторили у монастир. Не просто у монастир, а замурували камеру й їжу просовували крізь віконечко.

– Так, а… – я покосився на Галю. – А як же, гм, зворотний процес?

– А ніяк. Під себе.

– Так воно ж нікуди не дінеться!

– Так воно й не дівалось. Коли, нарешті, його звідти витягли, там вже був басейн, а не камера (тьху, чорт, келія).

Я аж здригнувся, уявивши. Пару разів бачив на колгоспних фермах, як гнили ноги у корів, що стояли по коліно в лайні. Жахливе видовище, й запашок відповідний. Довго так не живуть.

– І довго він там просидів?

Я гадав, відповідь буде: рік або два, та Ігор мене не те що здивував, а взагалі ошелешив:

– Сімнадцять років.

– А… – я ковтнув слину. – А потім помер?

– Ні, не помер. Потім перевели до іншої камери. Там він просидів років вісім чи десять. Потім амністували, але він волі уже не хотів, так і лишився в монастирі. І от лише тоді помер.

У голові раптом спливло прізвище.

– Та це ж Калнишевський! – мало не вигукнув я. – Гетьман Калнишевський!

– Який ти здогадливий… – не минув нагоди шпигнути Ігор.

Галя тихенько верескнула й зіскочила на рівні. За мить Ігор теж опинився поруч, ще за мить відірвався і я, але тривога виявилася марною – просто щось шелеснуло під ногами.

– Якась комашка, – винуватим тоном промовила дівчина, знову сідаючи. – Продовжуй, Ігорю, ти так цікаво розповідаєш…

Задоволений Ігор засяяв, аж на галявині світліше стало, а я раптом допер, що ніяка комашка під ногами не бігала, а просто мудра Галина злякалася, що ми посваримось, і загасила сварку в зародку.

Я-то знав, що через обмін компліментами не посваримось, але ж Галя не знала.

– А що продовжувати, – Ігор махнув рукою. – Ця історія вже скінчилась, починаємо іншу. Двадцять років тому в Польщі помер король. Король, щоб ви знали, була у Польщі посада виборна. Цебто, е-е-е… це я за звичкою кажу, що була, а зараз вона ще є. Але скоро не буде. Так от. Почали вибирати нового короля.

– З кількох кандидатів? – посміхнувся я, уявивши виборчі перегони, агіткампанії, праймеріз на якій-небудь базарній площі і таке інше.

Помилився.

– З одного, – спокійно уточнив Ігор. – Як в одній моїй знайомій країні, в якій дехто з нас народився.

У СРСР дехто з нас не лише народився, але й встиг побувати на виборах з одного кандидата, так що я прикусив язика. Повибирати, правда, не встиг, малим був, але загальне враження склав.

– Так от. Вибирали, скажімо так, при активній підтримці Катерини Другої та російських військ. Ясна річ, результати виборів можна було легко передбачити. А от погодитися з ними декому було важче, й дворяни виступили за децентралізацію та федеративний устрій, а потім взагалі створили маленьку окрему республіку. Юрію, тобі це нічого не нагадує?

Мені нагадувало. Можна було й не тицяти носом.

– Потім одна сусідня держава підняла гарну тему про віротерпимість і толерантність до релігійних меншин. Мовляв, утискують їх, дискримінують… Галю, дискримінують – це один чорт, що утискують, тільки по-науковому. Релігійні меншини зраділи й викотили список претензій. Здається, навіть маршем пройшли, чи то пак, хресним ходом. Поляки, як усі нормальні люди, почали розбиратися між собою – хто за терпимість, хто проти, й поки вони розбиралися, сусідні держави по шматочку собі відхапали. По великому такому шматочку. Отака вийшла толерантність.

– Як це – відхапали? – не зрозумів я. – Як можна в держави відхапати? Це ж війна. Мали б опиратись.

– Опирались, аякже, – закивав Ігор. – Гарнізони фортець опирались. Кожна окремо.

– А міжнародна спільнота як?

– Англія та Франція висловили глибоке занепокоєння…

– Тьху, чорт…

Галя, мабуть, не зрозуміла, чому я вилаявся, та пояснювати довго було. Хоча, звісно, приємно було знати, що у вісімнадцятому столітті Росія наступала на Польщу, а у двадцять першому вже значно східніше – на Україну. Цікаво, як там у двадцять третьому? На Кубань чи на Республіку Уралію? Треба буде спитати.

– Тим часом росіяни захопили Варшаву, копняками зігнали сенаторів на сейм й висунули пропозицію підписати угоду про нові кордони.

– І що, – знову не втерпів я. – Підписали?

І, здогадуючись про відповідь, коротко охарактеризував підписантів.

– Ну, не одразу, – заступився за братів-поляків Ігор. – Подискутували трохи. Був там один палкий діяч, чудив, як міг. Спочатку вихопив жезл спікера, кричав: «Я тут спікер!». Його побили, жезл відібрали. Один тамтешній зрадник запропонував йому хабаря, щоб припинив. Він запропонував вдвічі більшого хабаря, аби зрадник не зраджував. Закликав протестувати проти окупації. Не послухали, проголосували, встали та пішли. Тоді він спробував заблокувати…

– Трибуну?

– Ні, ще цікавіше. Двері. Ліг і кричав: «Топчіть мене, не топчіть державу!»

– І як?

– Ну, як, як… потоптали й пройшли.

– І що, стерпів? Нікого на герць шляхетський не викликав? Щось нехарактерна поведінка, як для поляка.

– Він був не поляк, – раптом озвалась Галя. – Литвин він був. Рейтан на прізвище, чи якось так.

– Е-е-е… литовець?

– Білорус, – переклав Ігор. – Галю, звідки знаєш?

– Та, – махнула вона рукою. – Десь чула.

Явно збрехала, але з тим я вирішив розібратися потім, бо історія ставала все цікавішою й цікавішою. І зовсім не схожою на ту, що мені розповідали в радянській школі.

Хай йому чорт, таке я б запам’ятав!

Таке варто було вивчати в молодших класах, повторювати у середніх, ще раз повторювати у випускних, пару разів на семестр згадувати у вишах, і хоча б раз на каденцію розповідати депутатам Верховної Ради! Щоб знали, чим кінчаються палкі дебати, якщо ворог біля воріт.

– А чим скінчилось? – запитав я, трохи вгамувавши емоції.

– Для Польщі? Ну, чим, чим? Того разу втратила майже третину території. Скоро ще шматок втратить, а потім там вискочать палкі енергійні борці з корупцією, захочуть покінчити з окупантами одним рішучим ударом… і все. Польща зникне.

– Та ні! – я нетерпляче смикнув щокою. – З тим Рейтаном, що пробував зірвати голосування. Посадили, мабуть?

– Гірше. Оголосили божевільним й зачистили.

– Як? Чи не полонієм нагодували?

Я пожартував і лише потім допетрав, що жарт вийшов з подвійним дном. Нагодувати поляка полонієм – це справді було б ефектно. Втім, Галя нічого не знала ні про колишнього феесбешника Литвиненка, ні про його отруєння, ні про саме ФСБ, так що оцінити жарт не могла. Та й полоній, здається, в її часи ще не відкрили.