З іншого боку – справа ця менш рентабельна, аніж прямій відбір грошових та матеріальних цінностей, а отже, працюють у гуральні поодинці. Ну, може, вдвох. І якщо в когось з розбійників-грабіжників немає грошей, а випити хочеться, то неминуче виникне світла ідея піти й забрати. Залежно від IQ того мудреця, світла ідея може отримати й логічне продовження – нащо ж забирати лише натурпродукт, якщо можна забрати й гроші, а свідків зачистити?

Тому гуралі повинні бути готові до такого візиту.

Істина, як завжди, десь посередині – на прямий конфлікт самогонники з власної ініціативи не підуть, у разі потреби – захищатимуться. Чи дадуть переночувати – залежить від того, наскільки твердо ми це спитаємо. Тобто краще не питати, а поставити до відома.

«Хлопці, ми тут у вас переночуємо, добре?»

Якось так.

Доводилося сподіватись, що логіка вірна, й на запитання нахабний гураль не свисне підмогу з десятка бандюків, що його кришують, й не кивне у наш бік. Тоді Галина пошкодує, що не повісилася.

Не знаю, чи вловив сморідець Альберт, а мої ніздрі трохи почали вловлювати. Своєрідний такий запашок, добре знайомий усім, хто хоч куштував або хоча б нюхав брагу, а чи бував у районі заводу шампанських вин. Заводи, ясна річ, смердять дужче, натомість одноманітно, а от брага різна буває – від гидотної до (я вам скажу) вельми-вельми приємної. Тільки обережніше з нею тре’. Бо я колись у спеку кухлик хильнув. Шипучої, кусючої, холодної – тільки-но з льоху. Я б, може, здуру й другий хильнув, але хазяїн не дав. Каюсь, одразу подумав, ніби жадюгою виявився господар, але через півгодини зрозумів, що не жадюгою, а гуманістом – бо йти ще так-сяк вдавалося, між деревами маневрувати – то вже практично ні, а щодо такого вищого пілотажу, як потрапляння у двері, й мови не могло бути!

Приємний був спогад, трохи смішний, але приємний, й шкода навіть, що народився у неприємному місці – в кацапському селі на Уралі. Писав колись Маяковський, що для веселощів наша планета непристосована, то Уралу це вдвічі стосується. Клімат поганий, земля – пісок та болото, у містах – бруд, за містами – ліси, у лісах кліщі, а у трьох-чотирьох кліщів з сотні – енцефаліт, й третина мешканців ними кусана.

П’ють, звичайно. Як там не пити…

Хати в тих краях переважно із дерева, а воно лише на кольоровому фото має чудовий вигляд, а в житті – то не дуже. Постоїть кілька років під дощами-снігами, підгниє-почорніє, заведуться у ньому жучки-хробачки й навіть ящірки (сам бачив!), як добудують до хати стайню, корівник, свинюшник, курник і теплий сортир, то все це разом такий «букетик» дає, що одразу Бабу-Ягу розумієш, коли вона «русскій дух» згадує.

Але брагу вони роблять краще за нас. Віддаю належне.

Мабуть, Альберт теж віддав запахові належне, бо його (Альберта!) хода раптом змінилася – різко, на півкроці, як наче режим перемкнули. Стала пружнішою й легшою; може б, і тихішою стала, якби він раніше з шумом ходив, а так – не стала. Це був ще один параметр, за яким дехто з нас йому заздрив, і я сміливо кажу – дехто, бо Ігор теж.

Користі в зміні режиму не було – бо коні йшли як ішли, копитами тупцяли, ніздрями форкали, та й Галя наша глицею шурхотіла, за гілки зачіпалася. Але то, мабуть, в Альберта на рівні рефлексу було.

Стежка зробила різкий поворот, потім ще один, і мої рефлекси також вискочили на волю, а ми – на галявинку.

Крихітна була галявинка, Ігорю з кіньми місця не вистачило, та й нам було б не вилазити на видноту, але інакше не вийшло.

Утім, можна сказати, й виднота була досить умовна, бо в лісі й так завжди присмерк, а коли поза лісом вечір, то в лі-сі ніч.

Темна споруда визирала із землі на протилежному боці галявинки. Невисоко визирала – не хатка й не сарайчик, а напівземлянка. Що ж, з боку гуралів – хід розумний. Споруда має бути – бо під дощем або снігом гнати трохи незручно, але не повинна й займати багато часу на будування, бо рано чи пізно, а нагодиться якесь непідкупне рило, діяльність фірми призупинить, а товар вилучить як речовий доказ. Так що хату-п’ятистінку будувати сенсу нема.

З цих самих міркувань відпадає землянка – бо у малій не розвернешся, а котлован під велику так просто не вириєш, та й відвал замаскувати нелегко буде.

А от балаганчик-напівземлянка – якраз те, що треба. Розумний баланс поміж ціною й зручністю у використанні. Ціна в даному випадку складається з витрат часу та поту, але це, я вам скажу, такий самий ресурс, як і гроші в кишені.

І замаскована непогано – поки на галявину не випхаєшся, то й не побачиш, а «юнкерсів», вертольотів та безпілотників тут нема.

Альберт задер руку – ми негайно завмерли, Ігорю знову не пощастило – ногу опустити не встиг, але чекати довелося недовго. Ватажок тицьнув, підняв два пальці, один опустив, тицьнув рукою ліворуч. Задер другого, тицьнув праворуч.

Система жестів трохи відрізнялася від тих, що були в ходу за моїх часів, але тут і дурень би зрозумів.

Ліворуч ковзнув Ігор, передавши коней Галині, а праворуч обережно покрався я.

Споруда не мала вікон, натомість понад самим дахом із дранки мала неширокі щілини, як наче вентиляційні отвори… втім, чому «наче»? Вентиляція і є. Самогонна справа – вона така: вимагає й притоку свіжого повітря, й відтоку смердючого. Не здивуюсь, якщо й димар виведено через мертве дерево, як через півтора століття робили бійці УПА в Карпатах. А може, й ні. Може, полінувалися.

Виявилось, що ні. Не зробили ані хитру витяжку крізь порожній стовбур, ані навіть звичайного димаря з асбестової тру… тьху! Звідкіля тут асбесту взятися?

Може, з цегли? Та й з цеглою хтозна, як тут. І питання транспорту, знову ж таки.

У будь-якому випадку, димаря не було. Лише вентиляційні щілини, й з жодної з них не курілося.

Прокрадаючись навколо хатинки, я краєм ока скидав на Ігоря. Той ішов так само тихенько, плавними рухами й так само поглядав на мене – ну просто як дівчина з Ясем у білоруській пісні, тільки без жита й без конюшини.

Двері були напівпрочинені й дивилися в ліс, але командувати: «Хатинко-хатинко, розвернись до мене передом, а до лісу задом» чомусь не хотілося. Розумно збудовано, хай стоїть, як стоїть. Якщо раптом хтось випнеться на галявинку, то крізь двері є шанс дременути у ліс.

Здавалося б, цілком очевидна справа, але бачив я колись один дивний радянський бункер. Досить солідний. Не підземний лабіринт, як у Білогородці, але й не просто бронековпак. Напівпідземний, цегляний, з трьома амбразурами, невеличким підземним ходом й броньованими дверима… які дивилися просто на степ, хоча з протилежного боку розташувався чималий ярок й переліски. Був би конспірологом – подумав би, що то навмисне зробили, аби червоноармійці не могли здатися, але гадаю, що насправді то просто інженер-проектувальник дурний трапився. Узяв типовий проект й типово розташував, літера в літеру по інструкції. Бо якщо раптом зробить щось не так, як то вказують керівні документи, то хто винен? Він. А якщо все так, а вхід дивиться просто на супротивника, то хто винен? Той, хто складав керівні документи. А баби ще понароджують.

Ось вона, мабуть, чи не найзначніша причина з великого списку пояснень шоку початку війни – повністю відбита ініціатива. Зробиш хоч трохи по-своєму – вилають, знімуть або й розстріляють; зробиш гірше, але за вказівкою – або нічого не буде, або ще й підвищать за виконавчу дисципліну. Тож нащо напружуватись?

Хоча навіть той вихід супротивникові назустріч не завадив хоробрим червоноармійцям здатися – бо мали двері того бункера аж дві вибоїни від куль, і все. Жодних слідів тривалої оборони.

У війну бункер встояв, Микиту Сергійовича пережив, за Леоніда Ілліча ще так-сяк протримався, а от десь на Костянтині Устиновичу вкрали з бункера бетонні перекриття з даху, потім двері, а там, мабуть, і цеглу почали роздовбувати, бо народ у нас підприємливий. У Вінниці, там, де «Вольфшанце» було, половина нових хат на солідних фундаментах із бетонних уламків, і як ви гадаєте, звідки бетон той узявся?

Правильно! З фюрерового лігва.

І те, що гуральня була побудована виключно з дерева, пояснювалося, мабуть, лише відсутністю поблизу античного храму або хоча б давньоруської церкви з плінфи.

Як би там не було, але напіввідчинені двері натякали, що всередині нікого нема. Дурень би кинувся перевіряти, ми обидва дурнями не були, тому майже одночасно шаснули до глухих стін і обережно зазирнули у щілини.

Видно було погано. І ракурс невдалий, і напівтемрява, тож нічого в поле зору, окрім протилежної стіни, не потрапило. Стіна була як стіна – нерівна, з необшкурених соснових колод, й щілини де заткнуті мохом, а де й незаткнуті.

І жодного звуку, жодного руху.

Ми перезирнулися й рушили до входу. Ігорю було на два кроки ближче, тож він перший і зазирнув.

Сахнувся.

Не дуже, але все-таки – мабуть, щось несподіване трапило в очі, і я навіть здогадувався, що саме.

Зазирнув через плече – й виявилося, що вгадав.

Із-за протилежної стіни нам обом назустріч приязно шкірився череп у кудлатій вовняній шапці. На грудній клітині збереглися якісь клапті верхнього одягу, а от ні штанів, ні чобіт вже не було – чи то хтось не погидував вкрасти, чи то миші погризли. Навряд чи саме згнило – чоботи, а особливо підошви, довго тримаються. Інколи по кількасот років. От із штаньми значно гірше; штани – це перше, що втрачає мертва людина. Не знаю, чому.

Ігор оговтався й ковзнув вперед. Я хотів був застерегти його, щоб обережніш ступав – але вчасно прикусив язика. Ну які тут міни, звідки б їм взятися…

Коли ступив крок від дверей – перестав затуляти світло, й всередині трохи розвиднилось. Стало помітно, що череп, попри усю щиро випромінювану приязнь, має один недолік. Великий недолік, хоч пальця просовуй, та ще й просто посеред лоба. Я не стримався й нахилився поглянути на задню частину, гадаючи, що зовсім її не побачу, та помилився. На місці була задня частина. Навіть і виходного отвору в ній не було. Слабкі тут були пістолі. Хоч і великокаліберні, та слабкі. Добре ними в обличчя кидатись; краще, аніж стріляти.

Утім, цьому вистачило.

Окрім скелета, в гуральні займали місце дебелий стіл, лава й щось таке, як грубка з каменюк майже без розчину, більш схожа на купу каміння, а не на цивілізовану пічку. В улоговині валялася купка попелу – отже, нещодавно користувалися; не розвіяло ще його вітрами-протягами… і як це поєднується з давнім зогнилим небіжчиком?

Скелет весело шкірився й відповідати явно не планував.

Хтозна. У принципі, лежить він у кутку, не на проході, заважати не заважає, може, нервує трохи кого… але дуже нервові люди на такій роботі довго не втримаються.

Значить, і нам заважати не стане. А стане – викину.

Я вийшов з хатинки й махнув рукою Альберту й Галині – підходьте, мовляв. На фоні лісу їхні постаті вже були розпливчасті й чудернацькі – у Галі наче як пишний хвіст виріс або шлейф від бального плаття, а в Альберта правиця стала довша за ліву… я не одразу дотямив, що то не здається. Що насправді то у нього рука непорожня.

Що ж, розумно. Якби раптом ми зайшли в хатинку, а звідти почулись постріли, то краще потримати вхід на мушці, бо невідомо, хто звідти вийде – чи ті, що зайшли, чи ті, хто там раніше сиділи.

Логічною була настороженість, і дії були логічними, але все-таки щось неприємно дряпнуло душу – кому ж сподобається, якщо його так легко посилають наражати себе на небезпеку, та ще й при тому, що наявна хитра залізяка в резерві?

Та не було пострілу, й не знадобилася хитра залізяка.

– Коней куди? – буденно запитала Галина, й нехитрим тим запитанням примудрилася таки пробити броню самовпевненості в Альберта. Не назавжди, звісно, все-таки не простий хлопець, битий жак! Лише на мить блимнули розгубленістю його очі, а далі він вчинив, як завжди вчиняють командири в таких випадках – скинув проблему на широкі плечі підлеглих. Підлеглого, у даному випадку.

На мої.

Кивнув мені, ворухнув підборіддям – розберись, мовляв, а сам рушив командирську справу робити – оглядати приміщення й, напевне ж, вибирати собі найзручніше місце.

Утім, розпорядження було мені не огидним, а навіть приємним, так що виявляти незадоволення не варто було – бо наступного разу скомандує те саме Ігореві. Промайнула думка, що на місці Альберта я б у будь-якому випадку чергував такі завдання. Сьогодні один підлеглий допомагає Галині, завтра інший; ще хтось з’явиться – теж стане у чергу. Аби менше шансів було на утворення романтичних стосунків.

На жаль чи на щастя, цього разу я командиром не був, отож розвернувся до Галі – з чистою совістю та певними сподіваннями. Якраз на утворення тих самих стосунків. Можна навіть без романтики, суто фізіологічно.

Галя дивилася на мене з осторогою й надією водночас. Причина остороги ясна була, а от на що вона сподівається – ясно не зовсім, бо у неї конячий досвід був явно вищий за мій.

Мабуть, у моєму вигляді щось таке промайнуло, бо вона зітхнула й почала роззиратися на всі боки в пошуках рішення.

Але хвилинку. Що таке коні? Теплокровні тварини родини такої-то, загону такого-то… до біса визначення, що вони таке з точки зору юзабіліті, маси та габаритів? Це транспортна техніка висотою близько двох метрів, довжиною метрів зо три (беремо із запасом!) й шириною… а от і ні, не метр, а два з половиною, бо їх таки двійко. Що виходить? Виходить БМД або УАЗ з великокаліберним кулеметом на шкворні, який треба замаскувати у лісі, а це ми вміємо!

Місце стоянки техніки довелося розташувати трохи збоку від споруди – так, щоб і не на стежці від дороги, й водночас так, щоб не опинилися на шляху у тих, хто, можливо, буде підкрадатися з лісу. Ясна річ, що підкрадатися могли і якраз з того боку, де я замаскував коней – але це вже як пощастить.

Впале дерево стало цілком штатним аналогом конов’язі, а наламана в’язанка молодих гілок зійшла за підстилку. Коні потупцяли-потупцяли, позітхали, але зрозуміли, що теплої безпечної стайні, вичісування й торби з вівсом на морду сьогодні не буде, стиха поіржали один до одного, не інакше, як облаявши керівництво – цебто, мене, та й гепнулися задками об землю.

Не знаю, як правильно ті задки називаються – чи філе, чи круп. Щодо задків – мені більш жіночі подобаються, а не конячі, й з цим у Галинки було все гаразд.

Протирати техніку, чистити її та змащувати ми не стали, бо не було чим, й рушили назад до галявини.

Помилувавшись тим, про що було сказано трохи вище, я обігнав Галю й взяв за руку. Жінка одразу напружилася.

– Не злякайся, – неголосно сказав я. – Там у гуральні скелет лежить.

Рука трохи послабилася – мій жест із залицяльного негайно став чисто дружнім.

– Угу, – кивнула Галина. – Дякую, що сказав.

Але руку все ж вивільнила.

Утім, і попередження виявилось надаремним – бо коли ми увійшли, кістяк вже не зустрічав гостей, а ображено скупчився у куточку, причому скупчився у буквальному розумінні – лежав незграбною купкою. Ногами, мабуть, згрібали. Нижня щелепа відкотилася далеко від черепа, й той перестав видаватися приязним та веселим.

– Дуже вчасно! – розвернувся до мене Ігор. – А гілок не додумався наламати?

І перекинув увагу на Галю:

– Там он Вася лежить, – кивнув у бік ображеного черепа. – Ти його не лякайся, він не кусається…

Цього разу ламав гілки я, а Галя зробила щось на кшталт віника й перед тим як настилати соснову постіль, навіщось підмела у кімнаті. Нащо – біс його зна. Все одно ж застелили гілками. Мабуть, дурний жіночий інстинкт.

І, вже тягнучи одразу два оберемки до хатки, я подумав, що інстинкт не дурний, а скоріш навпаки, а дурний дехто інший – бо якби Галя не була зайнята, то Ігорю б здалося неввічливим стояти поруч і мовчати; а отже, їй би довелось слухати, а коли чоловік теревенить, а жінка слухає, то рано чи пізно у чоловіка виникає бажання взяти жінку за руку, а там і за щось інше, а воно їй треба? Зараз – точно не треба. Зараз – мається на увазі, поки не розібралася, хто з нас їй більше підходить, бо на Альберта, здається, претендувати сенсу нема.

«Дурний» жіночий інстинкт проаналізував ситуацію вмить, а мій розум, досвідчений та аналітичний – лише за кілька хвилин. От і думай, що краще.

Поки я думав, виявилось, що інші колеги ще досвідченіші та ще аналітичніші, якщо так можна сказати, бо витягнули з кутка столик і почали наводити ревізію «сидорів» – ще тих, захоплених із кінця дев’ятнадцятого століття й свіжозатрофеєних сакв.

Їжа з майбутнього підмокла під час вимушеного купання, але хліб висох, а салу купання не завадило. Єдине що – дивне відчуття пересмикнуло мене, коли потяг скибку до рота. Дивно було їсти свиню, яка ще не народилася, й закусювати хлібом, зерна якого ще не кидали в землю.

Лава була також закоротка, на всіх не вистачило б, і за мовчазною згодою усі троє чоловіків стояли.

Сакви порадували нас також стареньким, добряче сточеним ножиком з дерев’яною ручкою; погризеною ложкою – також з дерева, не з мельхіору ж, кістяним гребінцем – один край рідкий, другий – густий, хоч бліх вичісуй. Власне, чому хоч? Для того, мабуть, і робилося. Радість продовжилася хлібом – точніше, одразу двома: білим і чорним-чорнющим, як наче в житнє борошно взагалі пшеничного не додали; а замість сала – дрібно насіченим м’ясом – солонючим, ніби кальмари до пива. Пива, однак, у саквах не виявилось, а у баклажці одного з прикордонників збереглося лише з півлітра, а може, й менше, кисленької настоянки – біс знає із чого. Вийшло десь по ковтку на рило, Галю рахуючи. Розгулятися така доза не стимулювала, але проштовхнути солонину в горлянку допомогла.

Після ревізії сакв настала черга й до цікавішого.