Пістолі виявились великокаліберними – мій немаленький вказівний палець легко входив у дуло; й кременевими – ну а яким же їм бути в кінці вісімнадцятого століття? Для гнотових пізно, для капсульних рано. До перших револьверів – здоровенних, у яких обертається не барабан з набоями, а увесь блок стволів – пиляти ще років тридцять-сорок. До автоматичних пістолетів – більше століття.

До найближчого збройного магазину… чорт його зна, де тут шукати найближчий магазин. Мабуть, повинен бути у Києві. Чорт його зна також, чи потрібен для купівлі пороху якийсь дозвіл, чи його тут просто так продають, як насіння.

А доведеться шукати, бо одна порохівниця під час бою розкришилася, а на другу чи то дуже вдало приземлився козак, чи кінь наступив.

Гарна була порохівниця: рогова, з візерунком, зі срібною кришечкою – ну хоч до історичного музею тягни. Може, там реставрують. Тільки от лишилися ми без пороху.

Закинувши пістолі у сакву, ми потяглися до шабель – причому якось одночасно: Ігор одну, я другу. Аж Галя посміхнулася – «ох уже ці чоловіки, такі передбачувані!». Авжеж, ми такі. Нам тільки іграшку покажи, одразу почуєш: «Дай!»

Сварки, однак, не було – Ігор взяв залізяку свого хрещеника, я свого, а ватажкові, мабуть, вони були не дуже цікаві.

Шабля виявилась також непростою. На балістиці… (тьху, чорт!) на ергономіці холодної зброї я розумівся слабо, але на вигляд залізяка була зручна. Й замашна. І гостра. Й загнута – оце і все, що я видивився. Ще на моїй були біля ручки заглибини-доли, а на Ігоревій не було.

Ручка була цікавіша. Сталева гарда з чи то накрученими, чи то навареними кульками на кінцях, ще одна сталева кулька позаду, а саме руків’я обмотане тоненьким шнуром. Неабияк обмотане – виток до витка, як дріт у трансформаторі, а кінці заправлені під гарду і кульку. Майстер робив. Ще й гніздо на гарді під якийсь камінчик було, але самого камінчика, мабуть, виколупали багато років тому.

Ігорева, здається, була трохи простіша, без кульок, з пласкою гардою й з дерев’яними щічками замість шнурка.

Крім саков, одягу та шабель, нападники заповіли нам два шкіряні мішечки, схожі на капшуки для тютюну. В живому вигляді я вже таких не зустрічав, але в музеї бачив колись. Особливого інтересу тютюн для нас не становив, але глянути…

Капшук виявився важким. Ну як важким – не штанга, звісно, і не гантеля, але важкуватий, як для тютюну. Ми перезирнулись, і я рішуче смикнув за шворку, якою мішечок був замотузований.

Монети.

На стіл висипалось з десяток монет – дві руді, одна срібляста і решта чорні.

О, так, це вже було значно цікавіше за якийсь там тютюн!

Я витрусив і другий капшук. Здобич була приблизно така ж, але сріблястих монеток було аж три, і ще одна вигравала підозрілою жовтизною.

Непогано козаки жили, непогано…

Хоча хтозна. Може, це не так вже й багато?

Я озирнувся на колег. Жоден не виявляв бажання прочитати лекцію з нумізматики, потицяти пальцем і недбало сказати: ось на цю можна купити воза з конем, а на цю – хіба що коржика з маком.

Всі монетки були якісь кострубаті. В мої часи дітки розважались, малюючи кола навкруг монеток – так от, ці гроші для таких вправ не підходили. Рукою намалювати – і то вийшло б рівніше.

Напилком їх пиляли, чи що? Чи, може, молотками лупили?

З написами було ще гірше. Замість звичної великої цифри «1» або «2», або, скажімо, «10», монетки хизувалися вензелями, орнаментами, коронами, латинськими літерами, а одна, найчервоніша – профілем якогось горбоносого дядька – короля, мабуть. (Профілі письменників тоді ще на монетах не штампували.)

Я взяв монетку до рук, покрутив. Виявив, що звати горбоносого Станіславом, і що він Rex Pol. З протилежного боку було написано GROSSUS POLON TRIPLEX. Навряд чи монетка побувала в полоні, отже, доводилось припустити, що мається на увазі Польща, а grosus, скоріш за все, гріш.

– Галю, не пам’ятаєш, три гроші – це багато чи мало? Що за них можна було купити?

Дівчина мовчки знизала плечима. Логічно. Якби мене спитали про те, скільки можна купити на три копійки 1910 року випуску, я б також не відповів.

Серед польських, а може, ще чиїхось грошей затесався величенький мідний кругляк з написом російською «5 копеек» і вензелем на протилежному боці. В моєму дитинстві такі п’ятаки високо цінувались бабусями – вони їх онукам до синців прикладали. Кажуть, допомагало, але як на мене, то синець з п’ятаком сім днів сходить, а без п’ятака – тиждень. Так що різниці ніякої.

Тільки, звичайно, в мої часи п’ятаки вже були значно чорніші й потертіші.

Ми б, може, й ще пороздивлялися, а жовтеньку монетку і на зуб спробували, та Альберт щось коротко й малорозбірливо буркнув – мовляв, зав’язуйте. Важливіші справи маємо.

Я мовчки згріб скарби в один з капшуків і недбало запхав його в сакви. Хтозна, скільки там. Буде нагода – будемо розбиратись.

– Чергувати будемо, – переклав першу частину промови Ігор. Потім додав, уже явно від себе. – Добровольці на собачу вахту є?

І здогадайтесь, на кого він подивився при тому.

Логічно. Бо собача вахта, як не крути, найнебезпечніший час у плані несподіваних візитерів. Пізній вечір і ранній, гм, ранок. Пізній вечір, можна вважати, уже минув, так що лишається ранок. І краще, коли сторожуватиме хтось близький до цих місць, до цієї мови – щоб спробувати хоча двома-трьома словами порозумітися, а не бекати-мекати у відповідь на запитання: «Цо?»

Логічний випадав розклад, але вкрай невдалий для мене, причому з усіх міркувань одночасно. Якщо я зараз гепнуся спати, вони ще вовтузитимуться, бубонітимуть, Альберт, може, ще й дещо цікаве, нарешті, почне розповідати, а Ігор буде підбивати клинці до Галі; потім я буду нидіти вологим холодним ранком, а вони спатимуть тут, поруч одне від одного… та загострювати стосунки було зарано, і я кивнув.

Маленькою винагородою стало те, що Галя також не стала розтягувати вечір на півночі, вимостила гніздечко біля стіни, на гілки лягла, гілками ж накрилася, а отже, й чоловікам язиками молоти, спати заважати було б трохи совісно. Вони коротко перегавкнулися між собою майже не зрозумілими мені термінами – мабуть, вирішили, хто перший стоїть, хто другий, але результатів тих переговорів я вже не чув, бо майже одразу і закуняв.

Хоча ні, не одразу. Щось гостре трапилося поміж гіллям, муляло в ребра й ховатись не збиралось. Я трохи потерпів, перекинувся на інший бік (краще не стало), поліз рукою, намацав ту капость. Думав – сучок, але на дотик сучок був якийсь незвичний.

«Потім роздивлюсь…» – проскочила сонна думка. Я запхнув знахідку в сакви й провалився у сон.

Прокинувся від того, що Альберт обережно торсав мене за плече – значить, першим стояв таки Ігор.

Я кивнув, позіхнув, звільнив Альбертові місце, а сам виперся на галявинку. На самому її краєчку, попід кущами, ще вдень надивився зручну колоду, яка цілком могла правити за грубий ослін, а що вона під кущами – то це й на краще. Менш помітно буде, й ззаду ніхто безшумно не підкрадеться.

Бо ліс – це все-таки ліс. Це не смітник, не місто й не індустріальний пейзаж. Є щось у ньому таке, що заколисує, заспокоює, привертає до мирних, хороших, лагідних, можна сказати, думок… тільки не серед ночі.

Бо серед ночі ліс ворожий.

Давній-прадавній, ще з неандертальських часів інстинкт підказує, що он за тими кущами ліворуч може ховатися тигр. А на дереві легко може причаїтися леопард. Десь позаду цілком імовірно підкрадається вовк, та ще й, мабуть, не один; отам, попереду, ну точно бреде назустріч ведмідь, і навіть дибки стати лінується, бо не ворог ти йому, а лише слабка беззахисна здобич.

Нерви натягнуті тугіше за канат, що його тягнуть в обидва боки дві команди на змаганнях із перетягування, зіниці автоматично розширюються до максимуму, хоч зараз до окуліста, вуха так само негайно виходять на режим максимальної чутливості, і якщо хтось поруч у долоні плесне – то я підскочу, наче від пострілу над самим вухом.

Принаймні замолоду саме так себе в лісі серед ночі й почував. А зараз… ні, погана все-таки штука – коефіцієнт емоційного вигорання. І сила ще в руках є, і розум ще не починає всихати, й очі не білі від катаракти, й вуха ще не закладені – а осьдечки вона підкрадається – байдужість і старість, і що тут поробиш?

А вже ж поробиш!

Методів боротьби з емоційною старістю багато, але суть одна – не давати собі збайдужіти. Працювати. Не лише руками, але й головою; навіть більше головою, аніж руками. Цікавитися. Новим, старим, потрібним, непотрібним – усім підряд! Аби лише працювали крихітки-нейрончики в мозку, аби не засинали байдуже, бо потім хтось з них прокинеться, а хто й ні. Годувати їх треба – новими враженнями, новими відчуттями, новими діями. Бо зупинка – смерть, як писав один мій знайомий Лев Давидович; і хоча до його народження ще років із сімдесят, але мав, гад, рацію. Принаймні в цьому питанні.

Може, й ще в якихось питаннях мав, але Йосип Віссаріонич мав дещо замашніше – Меркадера з кригорубом.

Я посміхнувся. Дивно було думати про розборки людей, у яких навіть діди ще на народилися, а не те що батьки! А от хто порівняно близько – так це Тарас наш Григорович. Цікаво було б познайомитися з батьками, а може, й допомогти чимось…

Шелеснуло, і хоч-не-хоч, а думки миттю вилетіли з голови. Власне, шелестіло й раніше; хто скаже, що вночі у лісі тихо – плюньте йому у вічі, то він просто не вміє слухати! – але цього разу шелеснуло інакше й з іншого боку.

З гуральні.

Там начебто були всі свої, але рука суто машинально перевірила наявність трофейного кинджала за поясом. Обидва були на місці – й кинджал, і пояс. А кому не лежалося? Чи не скелетові Васі?

Ні. Не йому.

Відчинились не рипнувши двері, й на чорнім тлі вималювалась ще темніша постать – трохи нижча за Ігоря й тим паче Альберта, натомість кругліша. Та й рухалась значно, значно плавніше. Жіночніше.

Галя. Не спиться чомусь.

«Могла б і за мене почергувати, якщо не спиться…» – промайнула дурнувата ідея, й настільки вона була нерозумною, що я аж головою мотнув.

Жінка несміливо ступила крок назовні, також покрутила головою, чи то мене виглядаючи, чи то просто роззираючись, де тут що.

– Кхе-кхе, – сказав я, навіть не намагаючись імітувати кашель. Було б інакше якось озватися, але побоявся налякати; і якщо вона, скажімо, до вітру зібралася, то хтозна, чи не сталося б це раніше, аніж було заплановано. Просто на порозі…

Не сталося. Здригнулася, але не вереснула і навіть не зойкнула.

Навпаки, зорієнтувалася, мене побачила й рушила назустріч.

Я мовчки посунувся. Колода була довгенька, і так місця б вистачило, але усі наші взаємодії (людини з людиною мається на увазі) складаються із двох частин – інформативної та комунікативної. З інформативною все і так ясно – піди туди, принеси те, подай се, а комунікативна складніша й старша. Коли вона складалася, ще не можна було сказати: «Принеси те!» – а про більш складні конструкції, на кшталт: «Післязавтра о 18.30 зганяй за такою адресою, зустрінь пана такого-то й купи в нього те-то й те-то» – й мови не було, бо таки не було мови у ті часи. Ніякої. Тільки набір згуків і жести, а найпоширеніший із них – «роби як я!». І доводилося робити, бо інакше прийшли б конкуренти з іншого племені й зробили по-своєму. Враховуючи канібалізм, те «по-своєму» навряд чи сподобалося б. Та й свої б не пожаліли у голодні часи.

От і доводилося б у кожному жесті, у кожному русі давати співрозмовнику якийсь знак – я, мовляв, свій. Не їж мене, а я тебе не їстиму. Принаймні зараз. На тобі краще гомілку того ворога, якого ми разом позавчора завалили, пам’ятаєш? Хороший ворог, товстий, смачний… На тобі ще й місце біля вогню, я посунусь…

Кількадесят або й кількасот тисяч років вбили ту комунікацію у такі глибини свідомості, що й шість тисяч років більш-менш налагодженого інформативного спілкування не змогли вибити. Ми посуваємося, пригощаємо один одного вечерею або цигарками, цікавимося здоров’ям, а жінки ще й торохтять годинами одна одній, одна одну при тому не чуючи, натомість даючи знати – я своя! Я тебе їсти не буду! Принаймні сьогодні…

Я посунувся, і Галя присіла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, аніж вмостилася б, якби не посунувся.

– Не спиться, – мовила вона по тривалій паузі. – Скільки всього було…

Мабуть, вона хотіла почути щось співчутливе, але у мене були інші плани на залишок ночі, і бовкнулося інше:

– А скільки всього ще буде!..

Галя здригнулася – не інакше, як уявивши, й уявлене їй не сподобалося.

– Стільки крові, – стиха пробурмотіла вона. – Стільки вбивств.

Ми помовчали. Як на мене, то кількість усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.

– Наскільки я зрозумів, – здалеку почав я, – ми маємо трохи повоювати.

І, щоб не лишати питання відкритим, пояснив:

– Якщо так, то крові та вбивств буде більше.

– Та, мабуть, що більше, – на диво спокійним тоном відповіла Галина. – Але…

Вона труснула головою.

– І знаю, що без цього ніяк. Але все одно…

Замовкла.

– Страшно? – навіщось запитав я, і так знаючи відповідь.

– Страшно, – чесно призналася жінка. – Не смерті боюся – я вже бачила, чого ви усі варті, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…

Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божої – то це одне. Якщо сумління – то це зовсім інше, й реагувати треба інакше.

Виявилося, що таки сумління. Або щось на кшталт його.

– Ви з такою легкістю вбиваєте, – мовила Галя по досить тривалій паузі. – Наче людське життя для вас – тьху! Наче й не людей, а комах якихось. Хіба так можна?

Тема була знайома. Мабуть, кожен із новачків через неї проходив. На щастя, засоби протидії були давно вироблені, й вже у мої часи лише інтелігентні теоретики витрачали на сльозливі переживання по кілька сторінок, а практики вирішували питання миттю й назавжди.

– Ну, краще ми їх, аніж вони нас, правда?

Якби було не так темно, то за обличчям Галі було б цікаво поспостерігати. У тих випадках, які я бачив, у пацієнтів, підданих такому лікуванню, можна було помітити три стадії одужання: подив – мовляв, і як це я сам не додумався; легкий сором з цього ж приводу, і, нарешті, справжнє сходження дзену або ж просвітлення. Якщо бойові дії все ще тривали, то у цей момент можна було вручати пацієнтові гранату й відправляти на ворожий кулемет… втім, можна було відправляти і без гранати.

Деякі виліковувалися миттю, у певного відсотку траплялися рецидиви, але швидко минали, й лише інколи, рідко-рідко, але все ж бувало таке, що через багато-багато років пацієнта наздоганяла метастаза у вигляді моторошного сну. Зазвичай у тому сні обігравався якийсь епізод, один-єдиний, часто-густо не найкривавіший… і отут вже словотерапія не допомагала.

Галине обличчя посвітлішало так, що крізь темряву видно було.

– А й справді, – сказала вона по паузі. – Вони б щодо нас не забарилися… Погані були часи.

– Це ще нічого, – не подумавши, бовкнув я. – Далі мають бути ще гірші.

– Далі? – зацікавилася Галина.

– Ну, далі у минуле, – пояснив очевидне я. – Ще на сотню років вперед. Чи то, пак, назад, хай їй чорт, цій термінології! У сімнадцятому столітті.

– А, – якось безрадісно погодилась Галя. – Мабуть, що так.

І раптом спитала:

– А що там було?

Я трохи здивувався, і, мабуть, це було помітно навіть крізь темряву.

– У школі про це якось побіжно згадали, – пояснила Галина. – Що була війна, що погроми були, поляки лізли, але потім цар-батюшка узяв все під свою руку, й… ну, краще стало.

Мабуть, я скривився, і, мабуть, вже стало світліше, бо вона те помітила.

– А ще, згадую, якусь назву для того часу придумали… тільки не можу згадати, яку.

– Руїна, – почулося ззаду. Голос був Ігорів, а от кроків, які мали сигналізувати про його підхід, чомусь не почулося. Навчений, гад. Вміє лісом ходити так, щоб гілка не тріснула, травинка не ворухнулась, сорока з переляку не зацокотіла. І з цією освітою у нього, здається, трохи краще, аніж у мене.

І з нахабністю теж, бо всівся він з лівого боку від Галі, причому не на пристойній дистанції, а впритул. Не знаю, як жінка, а Ігор, мабуть, отримав немале задоволення.

І тут Галя мене здивувала, бо замість зробити вигляд, ніби геть нічого не помітила, як то зазвичай роблять дівчата у цьому випадку – взяла та й відсунулася. До мене. Ледь-ледь, але й цього вистачило, щоб доторкнутися.

Ну що тут скажеш? Приємне було відчуття, дуже приємне. Жіночі стегна, пружні й гарячі – не сучкувата колода, і доторк цією частиною діє на чоловіків значно потужніше, аніж навіть поцілунок. Так, було, дражнили нас, хлопців-однокласників, дівчата на сьомому році школи, коли вже почали тріщати платтячка, наливаючись жіночою силою, й хотілося якнайскоріш ту силу випробувати. Не дати – а так, подражнити.

За результатами того дражніння двоє восьмикласниць були змушені здавати іспити на місяць раніше – скажімо так, із медично-демографічних причин. Одній з них вища освіта не світила у будь-якому випадку, а друга впевнено йшла на золоту медаль і мала плани. Чого їм заманулося так рано в гречку стрибнути, та ще й з наслідками – не уявляю.

Останній раз, коли я про неї чув, плани вже будували за неї, а вона лише виконувала – видати те, видати се, розписатись і матеріально відповісти за нестачу мікрометрів, а як без нестачі на заводському складі?

Ніяк.