– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани від глиці. Кілька разів вже обтрушував, та налипло, здається, ще більше, аніж вдалося струсити, й відпадати голки не бажали категорично. Кілька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знімати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотілося.
– Туди, – небагатослівно відповів Альберт, на щастя, супроводжуючи відповідь пальцем. Вказівним, а не середнім, й не вгору, а у бік, з якого ми приїхали. Здається.
– А точніше? – Ігор виявився на моєму боці.
– Спочатку на Київ. Потім на… – Альберт замислився, відшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою. – Ще в одно місце. А потім на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселі.
З відповіді я виніс одразу дві речі – що аналога цвинтарів та кладовищ в Альбертовому майбутті нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципі, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчає) й що Форсель (наш Ворзель) зберігся. Щоправда, невідомо, в якому вигляді. Цілком можливо, що не у вигляді селища або міста – бо сказав би «у Форселі», а, скоріш, одного з районів Києва-мегаполіса, на кшталт Святошина, Троєщини або Борщагівки.
Не певен, що мені б сподобався тамтешній варіант Києва. Хоча подивитися, звісно, не відмовився би.
– Далеко… – задумливо промовила Галя.
Ігор озирнувся, за ним і я. Все-таки швидше за мене, гад, рухається. Альберт озиратись не став.
Край дороги годі було розібрати – чи то розчинялася вона серед степової трави, чи то ховалася в мареві, але в будь-якому випадку жодної маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полі зору не трапилося.
А хто б сумнівався! Вже що-що, а ці правила діють, мабуть, у всі часи серед усіх народів – поліція тут як тут, коли дуже не хочеться її бачити; підвезти пропонують тоді, коли до мети лишається метрів сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.
Так що коли через десяток кроків Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там і Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу. Якийсь з варіантів бутерброда – старанно намащеного, може, навіть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на підлозі, або ще в польоті, але поза межами досягання рук. Хрін підхопиш.
Чи то на обрії, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людські постаті, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно мені не подобалося.
Слідом за озиранням настав час перезирання, і теж суворо за ієрархією: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, і Галинка теж. Щоправда, ми, чоловіки, перезиралися між собою трохи інакше. Ми – так, наче узгоджували подальші дії, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаєте, що робити, правда?
А звісно ж, що знали. Що тут узгоджувати!
Хіба що конкретні дії скоординувати: мовляв, я беру того, ти цього, а ти проконтролюй, щоб он той далеко не втік.
Утім, контролювати потреби не виникло – вершників було лише двійко.
Наздоганяли вони нас ніби й непоспіхом, але непоспіх у коня – це приблизно як досить великий поспіх у людини. Ми – сотню кроків, а вони півтисячі. Ми ще сотню – а вони вже з тисячу, бо наддали. Нам озиратися, й на кожному озиранні хоча б частку секунди, але втрачати, а їм – дивитися просто перед собою і не втрачати.
Ненавиджу тікати. Не кажу, що ніколи не доводилося – як же без цього, але все одно ненавиджу. Й переслідувачів теж ненавиджу, заздалегідь! Ще за кілометр, а що вже за сотню метрів – так і взагалі б руками на клоччя рвав!
Хоч таких хрін порвеш.
Коней було двійко – чорний, аж вугільний, й світло-брунатний. Не знаю, як правильно ті кольори називаються. Мабуть, взагалі не кольори, а масті, але було не до лінгвістики.
Вершників було, звісно, двійко, не вдесятьох же їм на двох конях їздити. Є, однак, такі двійки, що варті десятка; так от – у нас мав місце якраз такий випадок. Двійко немолодих, бувалих, досвідчених. Не керівників вищої ланки, що вміють лише накази один одному роздавати, а щось на кшталт сержантів – тільки не радянських, яким лички під дембель видали, а ворожих, американських – яких солдати бояться навіть більше, аніж генералів.
Генерал – він десь там, а сержант – осьдечки.
І вершники також були осьдечки. В чоботях зі справжніми шпорами, верхньому одязі, ще й розшитому хоч і потьмянілим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пістолі на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називається.
Паси, до речі, не мотузки якісь – а широкі, з візерунком, та ще й з китицями на кінцях. Стіни можна фарбувати такими китицями.
А от морди в обох були – хоч зараз у картотеку.
По-перше, обвітрені. Чимало, мабуть, проводили часу не на політзаняттях, а в полі, під вітрами й дощами, сонцем та завірюхами. Грубіє шкіра, зморшками йде. Некорисне сонце та свіже повітря для морди.
Дурницю робитимуть панянки часів моєї вже молодості, коли годинами на сонці вилежуватимуться. Панянки часів моєї зрілості вже трохи порозумнішали, й у сорок років матимуть такий вигляд, наче їм тридцять, та й чоловіки почали мазатися-кремитися, також багатьом одразу треба років десять накидати. Віку я маю на увазі, не терміну. Втім, багатьом і термін би не завадив.
І цим двом вершникам також. Ні, відкидати десять років не варто було – навпаки, ці обидва, що мали вигляд на сорок, навряд чи відсвяткували й тридцять п’ять, а от у в’язницю чи армію кожен ну просто-таки просився. Розбійницькі пики. І рухи розбійницькі, й звички також.
Принаймні розігнали вони коней так, наче й зовсім спинятися не хотіли. Не знаю, як Альберт з Ігорем, а я вже думав: доведеться стрибати вбік.
Не довелося. Зупинили, падлюки, майже під самим носом, а лівий, з більш довгими вусами, ще й дибки коня підняв, аж копито в Альберта біля скроні майнуло.
Слід віддати належне – не сахнувся. Зуби, мабуть, зчепив, або на щоках аж бугри виступили, але не відскочив, і навіть головою не смикнув.
Хороші нерви. Подивимось, як щодо усього іншого.
Правий – коротковусий – викобенюватись не став, може, тому, що на вигляд був трохи старший, натомість кинув нам, коротко й зверхньо, аж навіть презирливо:
– Kim jesteś?
Можна було обійтись без перекладу. І так зрозуміло – запитують, хто такі.
Хоч не хоч, а я знову перезирнувся з Ігорем. Той, у свою чергу, зиркнув на командира, але відповіді не отримав. Натомість вершнику Альберт відповів.
Дивна то була відповідь, я вам скажу.
До Альбертової говірки я вже хоч трохи, а звик, і знайомі слова навчився вихоплювати, місцями навіть розумів без перекладу. А зараз – чимось він таким вистрелив, що й Ігор зачудувався. Як наче німецькою – але ж я знаю німецьку, а не зрозумів ні… ну, взагалі нічого не зрозумів. Колись при мені два швейцарці поговорили ретороманською – от приблизно такий же ефект.
Приблизно так наші російські брати очима лупають, коли хтось при них на літературну українську чи білоруську переходить – і слова наче схожі, й кожне окремо взяте спіймати можна, а все разом – хрін! Якщо, звісно, фраза хоч трохи складніша на «пішов ти нах…!».
Утім, за часів моєї зрілості літературної білоруської я вже не чув. Цікаво, як там із нею хоча в Ігоревому майбутті?… Було б спитати, коли мав час та нагоду, бо зараз було вже якось не зовсім до того.
Після Альбертової промови всі трохи отетеріли – й ми, й переслідувачі; Альберт постояв, задоволено посміхаючись, а тоді коротко кивнув Галі:
– Перекладати.
Саме так – не перекладай, а перекладати. Яйкі, млєко, масло.
Галя зробила очі більші за місцевий пістолетний калібр, потім, видно, згадала старанно розроблені після вимушеного купання плани, й, трохи затинаючись, але почала:
– Ми… є… мандрівники зі Швеції…
Все-таки репетиції – велика річ! Хоч як пояснюй акторові роль – але поки кілька разів сам не повторить, поки тупо не стане в цьому кутку, щоб проказати цю фразу, а потім у протилежному, щоб проказати наступну – не буде кіна. Поки сам десятки разів магазин з автомата не витягнеш – будеш тицяти пальцем мимо застібки, хоча здавалося б, де там помилятися? Там же палець інакше просто нема куди пхнути. Поки прийом, хай навіть найпримітивніший, десять разів сам собі у руки-ноги не вкладеш – так і будеш тупцяти навпроти супротивника, а про удар я й взагалі мовчу.
Повторювати, повторювати й повторювати. І з легендою, яку слід проказати зустрічному патрулю – так само. Бо інструктуй-не інструктуй, все одно отримаєш… оце, що ми зараз отримали.
Вершники перезирнулись. Ми теж. На відміну від попередньої, ситуація була розписана в сотнях книжок, відпрацьована мною на численних заняттях, та й Ігорем, мабуть, теж, бо він зітхнув і кинув мені: недбало, наче мова йшла про цигарку, а не про людину:
– Лівого…
– Цо? – навіть вершник подумав, що мовлять до нього.
– Мацо, – буркнув я, хапаючи його за рукав. Спочатку була думка схопити за ногу й підважити, щоб гепнувся на той бік, але, по-перше, я не знав, чи стремена не допоможуть бідасі втриматись у сідлі, а по-друге, навіть якщо завалю – то не варто розривати контакт. Завалив – добивай; а тут поміж нами опинився б кінь, і хтозна, як би він на все це відреагував. Ще вкусить. Або хвицьне. Воно мені треба?
Кінь і справді злякався, скинувся дибки, й цим мені допоміг, а от стремена погано себе показали. Точніше, вершник погано себе показав, бо гепнувся разом зі мною. Важко гепнувся, аж мені у вухах загуло, а вершнику, мабуть, і зовсім заціпило. Кінь мав на зріст десь метр сімдесят, а з такої висоти, знаєте, не всякий і стрибне вдало, не те що ребрами гепнеться.
Ще в падінні я спостеріг, що Ігорю не так пощастило. Вискочити-бо коневі на спину він зміг, але чи то вершник виявився трохи вправнішим, чи то Ігор погано смикнув, але ніхто нікуди не впав. Так і продовжували боротись: вершник однією рукою смикав коня за вуздечку, піднімаючи дибки, другою щосили гатив нападника ліктем під ребра, а Ігор обхопив його лівицею за шию, а правицею не давав вихопити пістоля.
Не було б нас з Альбертом – мали б патову ситуацію, але й від Альберта, чесно кажучи, користі не було – тупцював навколо, як рефері біля чемпіонів у надважкій. І мабуть, так само боявся отримати, тільки не рукавицею, а копитом.
Що ж, можна його зрозуміти – копита й справді були розміром трохи більші за два мої кулаки, разом узяті, та ще й значно, значно твердіші.
Поки мій полоняник не прийшов до тями, я так-сяк видер з-під нього руку, намацав пістоль за поясом, вихопив. Голосно затріщала тканина, й за пістолем потяглася відірвана смужка. Так, за кобуру трохи краще виходить…
Натомість бити по лобі важезною залізякою виявилося зручніше, аніж сучасним мені ТТ. Тільки я перестарався й замість «гуп» почалося «трісь», причому тріщав, ясна річ, не метал.
Не робили тоді ще пістолетів із силуміну. Криця. Стара добра криця, міцна і важка. Значно міцніша за лобову кістку.
Ігор та його супротивник все ще танцювали, я підняв закривавлений пістоль і прицілився. Балістику револьвера ще так-сяк можна було передбачити, а от куди полетить куля з цього гладкостволого одоробла – годі було й вгадувати. Ігор, мабуть, теж оцінив шанси, бо заметушився активніше. А може, то вершник побачив наставлений ствол та запанікував.
Я підняв ствол трохи вище, щоб над головами прохурчало, й натиснув спуск.
Нічого не сталося. Анічогісінько. Ані голосного «бабах!», ані навіть короткого та сухого «клац».
Ага. Сам, значить, не зводиться. Що ж, можна було й здогадатись. Ану, як тут у них з ергономікою…
Якраз на межі тої зони, куди можна було дотягнутися великим пальцем, стирчав важілець, ще й з голівкою. Я смикнув його до себе, і їй-богу, розвертати його довелося мало не на сто двадцять градусів, аж поки клацнуло!
Погано, значить, у них з ергономікою. Або ж з пружинною сталлю.
Знову наставив пістолет у небо, знову натис. Цього разу вийшло краще, але не набагато – клацнуло, бризнуло іскрою, як наче із запальнички… і все.
Розбиратися було ніколи, я перехопив пістоля за ствол, й, вигадавши момент, пожбурив залізяку як бумеранг – просто вершникові в обличчя.
Той, мабуть, помітив – бо очі розширилися, але лише в останню мить.
– Ну що ти, не міг трохи вище поцілити? – вже чи не втретє запитав мене Ігор.
Дурнуватим було питання, й перший раз я навіть і огризнувся – мовляв, звісно, що міг, якраз твоя довбешка трохи вище й була. Ігор замовк, але ще через п’ять хвилин пустопорожніх зусиль знову повторив те саме. Потім ще раз; а скільки разів подумав – то, мабуть, і сам би не порахував.
Зопалу я мало не рикнув на нього – мовляв, чому сам не впорався, сидів же у дядька якраз за спиною, міг би і в’язи скрутити, й очі вичавити, й просто як слід придушити… втім, ні. Виявилося, що придушити дядька було не так вже й просто, бо на шиї (й без того дебелій!) мав ще й щось таке, як нашийник з тонкого, але все-таки заліза.
Виявилось це, звісно, пізніше – коли вже й ми заспокоїлися, й коні не так харчали, й обох трофейних дядьків вже було розкладено на землі, й Альберт діловито приміряв, чи не дуже закороткий йому буде новий жупан.
Між нами кажучи, був таки закороткий, та ще й добряче.
А от з полоняниками було не добряче. «Мій» так до тями і не прийшов. Дихати – дихав, але очі мав заплющені, руки та ноги – розслаблені, хоч у вузли зав’язуй, а зіниці на світло майже не реагували. Зопалу, не розібравшись, я вирішив, що дядько трапився надто хитрий і придурюється, тож врізав пару ляпасів – але стало ще гірше.
З другим справа була взагалі – повний швах. До тями-то він прийшов… але краще б цього не робив. Краще б так і пішов на той світ з широко розплющеними очима. Без болю.
Бо, мабуть, таки боліло йому. Дуже боліло. Так боліло, що навіть ми не пропустили момент приходу до тями, й навіть у мене по спині мурашки затупотіли, а Галя так і взагалі зблідла як смерть і затулила обличчя руками.
Ні, він не кричав. Хотів би, мабуть, але не міг, бо поламалась кричалка. Я поламав. І щелепу розтрощив вщент, й у барлак поцілило, а десь там і голосові зв’язки. Так що не міг він кричати. Лише вив і стогнав: глухо, натужно, надривно, наче не людина видавала ці звуки, а сама мати-земля, коли діти перейдуть усякі межі.
І якби ще хоч одноманітним був той звук, як ревіння дизеля або реактивного двигуна – реве, але звикнути можна, так ні! Щось він хотів сказати, дуже хотів, й хоч-не-хоч, а усі прислухалися – та хіба ж розбереш?
А сказати він хотів, бо Ігор з Альбертом його дуже сильно запитували, і не вимагайте в мене розповісти, як саме вони те робили. Одне скажу – боляче. Я теж трохи розуміюся на методології допиту, але не настільки.
Мабуть, саме у цей момент я остаточно повірив, що вони прийшли із майбутнього. Все можна підробити – і панораму стародавнього Києва, й дівку підкласти з дивною вимовою, й млина тихцем відреставрувати, й навіть блощиць натрусити в селянську хату – але щоб отак-о людину мучити – це справді треба років зо двісті безперервного розвитку цієї науки.
Та я хоч відійти міг – один чорт, з мене користі не було, а от Галі набагато гірше доводилось. Бо з суцільного потоку «Ууууу!», «Аааааа!» та «Ооооо!» лише вона раз по раз виловлювала хоч якісь окремі слова. Так що довелося їй слухати, й виявилося, що наша Галя небалувана – бо лише разок не стрималася, відскочила до канави й погодувала тамтешніх блювотоїдів.
«Полска!» – здається, прозвучало від полоняника кілька разів. Біс його зна, що він мав на увазі. Чи то мову, чи територію, чи кордон. «Курва!» – теж почулося. Сподіваюсь, воно не у бік перекладачки нашої полетіло… втім, яка різниця? Гірше, ніж є, його вже не покараєш. Хай лається.
– Аск його про локальні села! – час від часу уточнював Альберт. Ігор, почухавши потилицю (в результаті чого перемазав кров’ю ще й волосся) пояснював, що Альберт має на увазі села поблизу. Галя чесно перекладала це на шипуче-цокотливі слова… але у відповідь все одно лунало саме лише «ууууу!» та «ааааа!»
От тому я й мовчав, не дорікав Ігореві за те, що він не скрутив полонянику в’язи. Й собі – за те, що не поцілив бравому жовніру трохи вище. Скажімо, у лоба. Хоча… мабуть, і в цьому випадку він би вже нічого не зміг нам розповісти.
Звуки почали слабшати, кінець кінцем, Альберт коротко вилаявся – о диво, у тій короткій фразі цілком прозвучали характерно німецькі інтонації! живі, значить, німці… – а потім зробив короткий, майже непомітний рух правицею біля скроні полоняника, й той замовк. Також миттю. Як наче його в ту скроню не вдарили, а кулю вліпили.
Хоч не хоч, а довелося Альберту позаздрити, бо я так не вмію.
Я скинув оком на Галю. Та мала вигляд блідий, як смерть, але трималася. Чорний одяг ту блідість підкреслював, тож загалом видовище було непоганим. А от цікаво: це лише в мене після вбивства такий рефлекс, чи хлопці теж зараз на Галю поглядатимуть з хижою посмішкою?
Ігор поглянув, Альберт або ні, або зробив це настільки швидко, що я й не помітив. А що, з нього станеться. Цікаво, як вдалося досягти такої моторності? Лише тренування й природний еволюційний розвиток тіла? Навряд чи. Або стимулятори, причому тривалої дії, ще там до рота запхані; або ще цікавіше – якісь імпланти. Може, нано, може, ні. Може, в нервову систему, аби імпульси швидше бігали; може, у м’язи, аби краще скорочувались, а може, навіть у мозок, аби той прудкіше командував. Або навіть хутчіше продумував ті команди.
Заздрю. Їй-богу, заздрю.
О проекте
О подписке