Хто скаже, що все це справа давно минулих часів, того я зараз носом натицяю. Якраз у сучасних кочовиків, і яка різниця, що їх тепер не печенігами називають, а заробітчанами? Перекотиполе. – Також можна по-науковому обізвати, волошка розлога (чи як воно там), але хіба воно після того гірше котитиметься?

Так от. Якщо заробітчан багато (а їх немало), й спілкуватися з батьківщиною вони будуть зрідка, то посиляться аналітичні тенденції – буде іноземно-місцевий суржик. Якщо зв’язок лишиться міцним, то батьківські риси залишаться. Суржик теж, звісно, буде; мови не камені, на місці не лежать і в часі не консервуються, але суржику буде менше, й він буде інший.

І ці варіанти можна розрізнити.

Якщо мігранти лишаться у нашому мовному середовищі, то слід чекати більшої кількості лексики. Як емігранти в Канаді: будуть казати «кара» замість автомобіля, «трин» замість потяга, «шузи» замість відомо чого і так далі. Якщо ж змінилась фонетика – відмінки, часи, змінювання дієслів тощо… о, це тривожна ознака. Це означає, що аборигени потрапили у вплив іншого мовного середовища, й мова гине.

Я не професійний філолог, але для такого висновку знання не потрібні, вистачить логіки.

Єдино, що порадувало – що суржик був не російсько-український, як у мої часи, а українсько-англійський. Пережили, знацця, російську навалу. Не знаю, чи з утратами, а чи без, та пережили.

– Не будемо, – майже по-нашому, лише з сильним акцентом, промовив Альберт, і мені трохи полегшало.

Він знову заторохтів по-своєму, Ігор переклав мені, я пояснив Галині, й з того трикрокового перекладу хитрий план став більш-менш зрозумілим.

А розділятися і справді не варто було. Мобіл нема, рацій нема, годинників теж уже нема – як потім зустрітись, якщо трапиться хоч якась нестиковка? А вона ж трапиться. Не буває так, щоб не трапилася.

Утім, назвати план хитрим – це я трішечки поспішив. Не було в ньому нічого хитрого. Шукаємо кандидатів за списком. Намагаємося завербувати. Якщо вдалося – беремо з собою й шукаємо наступного. Не вдалося – не беремо з собою й шукаємо наступного. Видаємо себе за групу… Альберт сказав якесь хитре слово, підозріло схоже на «блогер», Ігор переклав як «туристів», я передав Галі як «мандрівників», але вона тут-таки замотала головою.

– Не годиться!

Перекладати у зворотному напрямку не довелось – інтонацію й так усі зрозуміли.

– Чому? – після деякої паузи сказав тепер уже новий ватажок.

– Тому що домандруємо до першого кордону, – пояснила Галина, й, дочекавшись, поки ланцюжок перекладу добіжить Альберта, продовжила: – Документів нема. Подумають – шпигуни або розбійники.

Якусь мить я розмірковував, через який кордон ми зібралися перебиратися, потім допер, що мається на увазі контрольно-пропускний пункт.

– Блокпост? – перепитав Ігор.

– Чек-пойнт? – дійшло й до Альберта.

Не певен, що Галя все зрозуміла, але кивнула.

– Гаразд, – кивнув ватажок і тут-таки перекинув гарячу картоплину назад. – А як краще?

Прийом був трохи нечесним. Не знаю, чи був професіоналом Альберт, але судячи з того, що ми з Ігорем трохи розумілися на питанні, то мав бути не згіршим, а, мабуть, що й кращим; й перекидати складне завдання на слабкі жіночі плечі не мав. Утім, і плечі були не дуже слабкі, й Альберт цілком міг не завдання перекидати, а лише запропонувати висловити думку. Так у моряків колись питали спочатку юнгу, потім найостаннішого з матросів, потім не найостаннішого, і так далі, через боцмана та старпома аж до капітана. Хоча вирішував усе одно капітан.

Якщо, звісно, мова не йшла про те, кого першим з’їсти, бо харчів нема; або кого з офіцерів висадити на безлюдний острів, кого скинути за борт, а кого й прибити кишкою до щогли й змусити нарізати біля неї з десяток кіл. Такі питання демократія не вирішує. Такі питання краще вирішує шабля або пістолет.

– Не знаю, – розгубилася Галя, й всі погляди схрестилися на мені.

Ну, звісно. Спитали юнгу, той відмовчався, тепер питають найостаннішого з матросів.

Що ж, подивимося, хто тут з нас за кого останніший.

– А що, Альберте, – я зайшов здалеку. – Скільки у списку жінок?

– Халфина, звичайно, – без перекладу зрозумів той, але Ігор все ж уточнив – «половина». «Звичайно» – викинув, а даремно. Воно теж про дещо сказало.

Така підкреслена гендерна рівність мені також не дуже сподобалася. Нічого не маю проти рівності, але якщо її треба підкреслювати, то це вже не рівність, а чортзна-що.

– Пропоную завербувати спочатку жінок, у них детальніше розпитати про тутешні порядки й, можливо, за їхньої допомогою вербувати чоловіків.

Галя незадоволено фиркнула, але я не звернув уваги й продовжив:

– А тим часом видавати себе за прочан.

– Теж не дуже годиться, – скривився Ігор. – Ти на морди наші подивись. Схожі на богомольців?

Альберт мовчав, але прислухався. Мабуть, теж розумів через слово. Галя з сумнівом подивилася на обох.

– Зі Скандинавії? – докинув я аргумент. – Там люди в середньому вищі.

– Не настільки ж, – здвигнув плечима Альберт. – І звідки тутешнім людям знати, що там вищі? «Інету» нема.

Лише через кілька секунд я зрозумів, що мова про інтернет, але за той же час вигадав й контраргумент:

– Ну так раз нема інету – значить, і не знають, наскільки вищі. А ми скажемо, що настільки.

– Ні, – вліз, нарешті, й Альберт, і це було єдине, що я зрозумів у наступній тираді. Довелося слухати переклад у виконанні Ігоря. Суть його полягала в тому, що ми трапили якраз у той період, коли певна інформація про чужинців вже є, і ніхто не повірить ані в песиголовців, ані в кентаврів, ані в те, що там, за морем, усі люди більші за місцевих, більше аніж на голову. Бо й купці їздять, й Карл Дванадцятий не так уже й давно був.

Я глипнув на Галю, але та похитала головою – мовляв, не треба перекладати, і так ясно. Натомість Ігор раптом проголосив:

– Але я з Альбертом не згоден.

Тут вже не лише Галя подивилася спантеличено. Але якщо здивування Галини було зацікавленим, мовляв: «А чому?», то Альберт поглянув незадоволено: мовляв, що це ще за бунт на кораблі? Пояснюй!

Ігор не забарився.

На його думку, інформації було якраз стільки, щоб знати – десь там є така Швеція, що років сімдесят тому приходила з війною, скінчилось погано, й вояки там були наче вищі за місцевих. А може, насправді й не були, але легенди з тих часів точно лишилися, й могутність ворогів там збільшено. Чому? Бо це лише під час війни пропаганді вигідно усіх ворогів виставляти у карикатурному вигляді – маленького біснуватого Гітлера, тонконогого лобатого Муссоліні, немічного старенького Маннергейма… А після війни, навпаки: відбувається інферналізація ворога й роздуття його через соломинку до розмірів маленького антихриста. Або й немаленького. Якщо взяти радянські фільми, то в них «Тигри» почали ганятися за самотніми червоноармійцями за рік до того, як стали на конвеєр; у небі аж чорніло від «юнкерсів»; шмайсерами були озброєні не два-три вояки у відділенні, а всі підряд. І їздило те відділення не на велосипедах та кониках, як насправді, а виключно бронетранспортерами.

Конкретно з бронетранспортерами я б не погодився – бо у післявоєнному СРСР, коли ті фільми поставили на потік, легше було знайти цільнопиляний з німецької конструкції БТР-152, аніж коника, та загалом певна логіка у словах Ігоря відчувалася.

Але була й помилка, причому досить велика.

– Не згоден, – дочекавшись кінця тиради, вставив і я.

Галя перевела погляд на мене, Альберт стомлено кивнув – ну гаразд, мовляв, тепер ти пояснюй.

– Шведи ж ворогами були, – почав я. – Цебто, може, й повірять, що ми з тамтешніх країв, але все одно привернемо увагу. Підозру викличемо. Недоброзичливу таку підозру або й ворожість. Воно нам треба?

Судячи з погляду Галі, воно було нам не треба, та раптом стрельнуло мені в голову геть несподіване.

– Хоча… – я потер долонею підборіддя. – кололося. Як будемо голитися у часи небезпечних бритв, повної відсутності електрики та, скажімо так, дуже морочних способів отримання гарячої води – не хотілося й думати. Але й носити на морді лігво для бліх також не хотілося.

– Хоча… – повторив я, знов торкнувшись правицею до підборіддя та стримавшись в останній момент. – З іншого боку… а якщо видати себе за нащадків? Мовляв, діди загинули під Полтавою, а ми приїхали відшукати могилки?

– Гм, – сказав Ігор. – А це ідея. Так у дев’яностих…

Він подивився на мене й уточнив:

– Юрко, у твоїх дев’яностих! Таким чином багато німецьких шпигунів до нас шастало. Наче могилки шукали, а насправді… деякі потім мемуари лишили. Тобі корисно було б ознайомитись.

Знав, гад, чим врізати.

Щось таке я підозрював про тих, що понаїхали істориків, але з доказами було негусто, та й часи були, скажімо так, цікаві. Мабуть, добре було читати про них у мемуарах, а декому з нас у них ще й пожити трапилось.

Нічого, про його часи теж хтось мемуари напише.

Галя дивилася з цікавістю, але не на мене, а по черзі – як наче секундна стрілка на циферблаті.

– Гм, – сказав Альберт. – А документи?

Перекладати не довелось.

– Для початку напишемо, – Ігор посміхнувся й підморгнув – так, наче усім одразу, але більша частина явно дісталася Галі. – Шведською мовою?

– Вмієш? – здивувався Альберт. – А в твоєму досьє…

– Не вмію, – чесно признався Ігор. – Але маю підозру, що й десять з десяти тутешніх поліцмейстерів, урядників, чи хто тут за порядком слідкує, також не вміють. Так що напишу сучасною німецькою, зійде за шведську.

Озирнувся на мене й уточнив:

– Сучасною мені німецькою. Втім, можна трохи розбавити… та чим завгодно розбавити. Аби незрозуміліше стало.

Першою засміялася Галя – ввічливо й трохи навіть аж соромливо, прикриваючи долонею рота; за нею посміхнувся й Альберт, а там і я вже не втримався.

Наче й не сказав нічого смішного, а розвеселив. Мабуть, оточення вплинуло.

Справді, кому ще доводилось грітися біля вогнища за сотню, дві й три сотні років до власного ж народження? Ну як тут не посміятись!

А що було в цьому сміху трохи істерики – ну так це вже дрібниці.

Не знаю, чи мені першому сягнула в голову ця думка, а чи всім одночасно, та припинили ми сміятися, починаючи з мене.

– Не повірять, – раптом сказала Галина. – Ну хто їхатиме чортзна-куди, щоб подивитися на могилу прадіда?

Отакої.

На мене наче відерце холодної води лийнули. А чого, річка поруч, води там багато. Відерця, щоправда, нема…

– Треба щось практичніше, – продовжила «обливальниця». – Що як… не просто нащадки, а… спадкоємці? Скажімо, умова отримання спадку – знайти могилу діда. Бо інакше нотар заповіт не віддасть.

– Інтрига! – захоплено покрутив головою Ігор. – А як довести, що знайшли?

Запала мовчанка, й порушив її знову я.

– Щось привезти. Скажімо, родовий медальйон. Був у прадіда на шиї.

– Гм, – сказав Ігор, але заперечувати не став.

– А що? – Ідея мені все більше та більше подобалася. – Чудова легенда. Дивіться – й пояснює, чому ми говоримо не по-тутешньому, й дасть можливість вештатися селами, людей розпитувати.

– Гаразд, – сказав Альберт. – Отже, тепер ми група шведських спадкоємців багатого прадіда. Але є нюанс.

Він помовчав і додав:

– Лукапити доведеться не лише по селах, але й у містах. Прайм у Києві. А там айді точно аскнуть.

Мені було зрозуміло. Про всяк випадок, зиркнув на Галю, а та на мене. Довелося перекладати.

– Паспорт запитають.

– А який він тут вигляд має, той айді? – запитав Ігор наче в Альберта, та глянув чомусь на мене. Я негайно перевів стрілки на Галю.

– Чому це ви на мене так дивитесь? – здвигнула вона плечима, від чого старанно запнуте декольте трохи розійшлося, і те видовище мене зацікавило. На жаль, мій погляд зацікавив Ігоря, та, мабуть, Альберта теж, але вистачило й Ігоря. Галя інтерес засікла й негайно вжила заходи щодо маскування об’єкта.

– Ти ж до цього часу найближча, – пояснив отаман, вочевидячки в особі Ігоря. На диво, Альберт також кивнув – це, мабуть, уперше за весь час знайомства. Чи то у них там жестикуляція вийшла з моди, чи це виключно нам так пощастило з дослідним екземпляром – хтозна!

– Не знаю, – відрубала Галина. – Ви багато знаєте про документи сторічної давності?

Я трохи знав, але лише тому, що трохи цікавився. Зовсім трохи. Паспорт від жовтого квитка так-сяк відрізнив би, але намалювати справжнього ані того, ані іншого втяти б не зміг. Хоча нащо це самостійно робити? В усіх народів в усі часи були майстри фальшиводокументальної справи, мабуть, і тут є. Віднайти буде нелегко, але й навряд чи надто вже важко. Тим більше, в Києві. Не Одеса, звісно, але й не Арзамас-16.

От цікаво, чи заснована вже Одеса? Чорт його зна. Істориків, істориків було б сюди посилати! Вони, мабуть, знають напам’ять і рік заснування Одеси, і який на вигляд був паспорт, і як одягти каптан, так щоб декольте не світилося… а може, то вона навмисне? Бо таки засвітилося знову…

Я згадав обставини вербування й прикусив язика. Істориків тут не треба. Історик би двох комплектів одягу так швидко не роздобув. З історика тут би з самого останню сорочку здерли.

– А що, у тих двох перехожих паспортів не було? – Я скинув оком на того, хто затрофеїв комплекти, – на Альберта, мається на увазі. Той ані здригнувся, ані погляду не відвів. Мабуть, не перший трофей, й сподівається, що не останній.

– Не було, – пролунала коротка відповідь.

Значить, не погребував, перевірив.

Правильно зробив. Я на його місці вчинив би те саме. Хіба, може, допитав би ретельніше, перед тим як… – але то вже не лише від мене, але й від обставин залежить. Від поспіху, наприклад, або наявності небажаних свідків…

Поки ми їли, теревенили, розробляли легенду та розбиралися, хто розуміється на документах сторічної давності, а хто ні, розвішаний біля вогнища одяг перестав парувати. Не так, щоб зовсім висох, звичайно, але вже так-сяк можна було натягти на себе й досушувати на ходу. Нічого, весь день попереду, сонце вище підніметься, висушить.

Бо так наче й ніхто не підштовхував, у шию не гнав, під зад копняками не прискорював, але увесь набір інстинктів, рефлексів та втокмачених замолоду навичок так і волав: «Геть!»

Геть звідси!

Подалі, подалі від місця події. І що з того, що гайдуки-переслідувачі лишилися бозна-де, а тут вони ще навіть і народжуватися не думали? Це ж інстинкт, йому хіба поясниш! Та й взагалі, час уже…

Я глянув на сонце й, мабуть, роззявив рота, бо Альберт посміхнувся, а за ним й Ігор.

– Що, – поблажливо кинув він. – Несподівано, га?

Тон мені не сподобався, але ж і справді було несподівано. Судячи з відчуттів «внутрішнього годинника», сонце мало б підкочуватися до зеніту. Воно й справді висіло майже в середині дуги небесного шляху, але… ближче до заходу.

Одне з двох: або в цьому часі і сонце ходило інакше – із заходу на схід; або ж годинник нахабно бреше, й насправді зараз далеко за полудень.

Ну, звісно ж. Хто сказав, що, мандруючи в часі, потрапиш рівно у ту ж годину того ж дня, тільки на сто чотирнадцять років раніше? І це ще добре, як день той самий. Бо могли б прилетіти і в зиму. В піджачках, ага. На кригу, і добре ще, якщо лід товстий, бо так би й шубовснули.

Галя також задерла голову, подивилася в небо, перевела погляд на мене, знову поглянула вгору. Мабуть, дійшло, але рота не роззявляла, а навпаки, посміхнулась.

Розумна.

– Тоді вирушаймо, – піднявся Альберт. – Якщо, звісно, ніхто не хоче в лісі заночувати.

На мою думку, заночувати в лісі було значно краще, аніж набиратися блощиць у селянській хаті, але харчі все одно кінчалися, так що вибору не було.

Одяг і справді непогано підсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зі спини гірше. Краще було б навпаки, але маємо те, що маємо.

Галя закинула свій комплект на плече й рушила за ялини.

– Далеко не відходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лісі.

І я теж хотів гукнути, й майже те саме, але він, негідник, першим устиг.

Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жіночому – вислухала й зробила наперекір.

Даремно.

Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялинової стіни долинуло відчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».

Так і побіг: з однією штаниною на нозі й з другою у руці.

Звісно, відстав. І від Альберта відстав, і навіть від Ігоря.

Чому «навіть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рівних, а чи майже на рівних, то до Альберта, хоч як гірко це визнавалося, мені було рости-рости й ніколи не вирости. Як у прямому сенсі – сантиметрів на десять; так і в переносному.

Перед тим «Аа-ааа!» він розслаблено сидів на колоді, ще й паличкою копирсав вугілля в багатті, а одразу після – зник. Ну майже як у мультфільмах – тільки-но стояв кіт Леопольд, і нема; а наступний кадр показує його вже за сто метрів. Сто – не сто, але метрів десять він пролетів ще до того, як дехто з нас узагалі дотямив, що то Галина кричить.

Так і прибігли – спочатку Альберт з тліючою на кінці хворостиною, потім Ігор, а потім і я дострибав, наче одноногий горобчик.

Галя мала на собі спідницю та чоботи, а верхню частину тіла затулила кофтиною. Спереду. Але там було на що і збоку спини поглянути…

От подобаються мені спинки жіночі! Жіночні, звісно. Втім, це мало не єдине місце, яке не позбавлене жіночності навіть у культуристок. Квадрати на пузі мають зовсім не сексуальний вигляд (дівчата, не вірте фітнес-тренерам, їм за ці кубики гроші платять, власне кажучи, ви ж і платите!), а от неглибокий рельєф на спині досить привабливий. Особливо коли дама, скажімо так, або сильно нахилена вперед, або взагалі стоїть у відомій позиції…

Галя стояла не так, але подивитися було все одно приємно.