Тому довелось качати повітря руками, і це нагадувало гру на гармошці. На дуже неоковирній, важкій, тугій радянській гармошці.

Хтозна, кому було важче – веслярам чи гармоністам. Коли, нарешті, дісталися Джарилгача, втомлені були ті та ті. Вилізли, скупалися, налякали дівчат-нудисток, та й повеслували назад.

За всіх не скажу, але у мене потім три дні боліли руки, ноги, спина та голова, бо той же човен довелось продавати.

Сюди б його, в ці часи й на Дніпро!.. Підлатати, та й гайнути вниз за течією, на Канів, Черкаси, Кременчук та Херсонщину. І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.

Відчуваю, що після черпачка руки також болітимуть. А голова вже болить, оскільки доводиться думати – чи зачистити після себе перевізника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплаває…

Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рішення давить не на мої плечі.

І човном керував також не я, так що єдиною нагальною задачею було черпати й черпати. Ну ще, може, поглядати навсібіч, раптом щось цікаве побачу.

Не побачив.

Кілька млявих вогників позаду, один попереду, а ліворуч й праворуч – абсолютна, чорна, непроникна й безкінечна пітьма.

Хоча ні, кінечна. Хоча Місяця не було, але зірки так-сяк світили, й очі ледь-ледь, на самій межі, але вловлювали на обрії щось рукотворне. Деякий час я не міг зрозуміти, що ж воно за казна-що – довге, низьке, над самою водою, а потім зрозумів. Міст. Наплавний міст у майже тому самому місці, де колись постане міст ланцюговий, а потім і залізничний.

З дитинства люблю мости.

Всі нормальні люди в нових містах на шедеври архітектури вилупляються, а я на мости. Всі нормальні чоловіки вечорами дівок у ресторанах знімають, а я мостами вештаюсь. Всі розумні й раціональні сучасники мости на автомобілях перетинають, а я пішки.

Бачив мости здоровенні, хоч океанським лайнером під них заїжджай, бачив кладочки над канавою. Бачив підвісні на тонких мотузочках, бачив залізобетонні на могутніх биках. Бачив дерев’яні, сталеві, кам’яні й один скляний. Бачив розвідні, поворотний, підйомний і все хотів зганяти у Лондон подивитися місточок, який згортається-розгортається, наче іграшка «тещин язик».

Не встиг. І не встигну.

А тут ще одне горе – поруч здоровенний старовинний міст на човнах-понтонах, а я не побачу…

Спересердя я махнув черпачком дужче, ніж слід. Хруснуло. Ручка від черпачка залишилась у мене в руці, а миска булькнула за борт.

Я думав, керманич мене принаймні облає, але вийшло інакше.

– Кхе, – розважливо сказав він. – Ось слухайте, хлопці, байку.

Пихнув люлькою, помовчав й продовжив:

– Поїхали якось батько з сином на плавні сіно брати. Поставили віз поруч зі стіжком, взяли вила. Батько бере з вершечку потроху, а син загнав вила під самий стіжок, ех!.. і поламав. Був би розумний – засмутився б, а він ну радіти. «Батьку! – кричить. – Я вже он який сильний! Одружувати пора!» Глянув батько, і каже: «То ти, синку, не сильний. То ти, синку, дурний. Рано тебе же одружувати».

Мені історія здалася нудною, але і з мого, і з сусіднього човна долинуло чмихання. У темряві важко було визначити, хто сміявся, але складалося таке враження, наче всі. Мабуть, так і було. Мабуть, і Галя теж.

Я хотів-був пошукати ще якусь посудину для черпання – може, консервна бляшанка якась завалялась, чи пляшка з-під кока-коли.... потім згадав, що консервів тут ще не вигадали, а рецепт кока-коли ще не секрет, бо нема ще чого секретити.

Винайти, чи що… Хоча ні, сировини нема. Не росте у нас ані кока, ані кола. Хіба що з третім компонентом – водою – все гаразд.

Я глянув під ноги й виправився – навіть більше, ніж все гаразд. Вже по кісточки.

Протилежного берега все ще не було видно, але ліхтар наближався. Навряд чи хтось взявся б визначити до нього відстань, але світна цяточка перетворилась на плямку, потім на пляму, а тепер пляма вже набула відчутно квадратних обрисів, а що тут квадратне? Правильно, свічка у заскленому ящичку. Не батарея ж світлодіодів на квадратній панелі.

Коли, нарешті, з пітьми вигулькнуло щось таке як причал, наш паром вже добряче перехнябився на правий бік. А було б у човні два черпаки – не перехнябився би. Водної інспекції на них тут нема!

Човен тонув, причал ріс. Я згадав якийсь фільм, де пірат на такому ж дірявому човні підгадав так, щоб ступити на берег точнісінько в той момент, коли його корито булькне під воду й теж почав прикидувати. Виходило, що не підгадаю. Виходило, що причалимо, вивантажимось, і аж тоді човен почне черпати воду бортами.

А може й не почне.

На причал також щось виходило. Щось примарне й перекособочене, наче мара.

Я поглянув убік. Ігор перестав черпати й дивився на Альберта. Морди ватажка я не бачив, а у Ігоря на лобі було написано запитання – ну що, мочимо перевізника та синів, чи все-таки відпускаємо?

А тут ще й мара. Не те щоб це когось з нас могло зупинити, але краще зважати на можливих свідків. І вжити заходів.

– Добрий вечір, – раптом сказала мара дзвінким голоском шести- або семирічної дівчинки. – Дідусю, це я тобі ліхтар запалила!

– Ах ти ж моя розумниця, – перевізник поспіхом вмочив люльку в Дніпро й сховав за пазуху. Мабуть, не любила дівчинка тютюну, а любила цукерки й діда.

Я знову ковзнув поглядом на Ігоря, той на Альберта. Запитання пробігло цим ланцюжком поглядів до ватажка й повернулось – Ігор ледь помітно мотнув головою. Не вгору-вниз, а ліворуч-праворуч. Ні, мовляв. Не мочимо. Відпускаємо.

Пощастило вам, перевізники. Дякуй, діду, онуці – вона вас усіх врятувала.

І дівчинці пощастило, бо куди сироті податись – хіба що слідом за родичами в Дніпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування кріпацтва, придушення польського заколоту, програної російсько-турецької війни. До часів мого прадіда навіть.

Може навіть буде похованою на Байковому цвинтарі і можливо я бачив її могилу.

Дитинка стала на самий краєчок причалу й дідусь гукнув їй, щоб відійшла, бо у воду впаде.

– Та я вже сьогодні падала, – засміялась дівчинка. – Мені не звикати.

– Купалась? – скрушно похитав головою дід.

– Купалась! – весело покаялась онука.

Хто ж так кається.

Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярі припинили грести, але все одно причал здригнувся, і коні на помості також смикнулися й почали форкати.

– А я тобі що казав?

– Щоб не купалась! – ще веселіше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!

І тут вже здригнувся я, бо точнісінько так казала моя старенька бабуся. Точніше, через дві сотні років казатиме, намагаючись хоч щось зробити з моїми походами на Дніпро у вересні.

Я її також не слухався.

Паром ще раз здригнувся – це лівий весляр накинув на дебелого стовпа не менш дебелу петлю й одним рухом загнав свій човен у спеціальний паз у причал. Так само зробив і правий, але не так вдало, й паром здригнувся так, що аж затріщав.

– Довбень! – прокоментував помилку дід-керманич.

– Тату, – докірливо сказав гребець, вибираючи мотузку. – Ну чого одразу довбень…

Сказав звично й без найменшої образи, мабуть, не вперше.

– Дурний піп тебе хрестив! – вже не так енергійно додав перевізник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

Поміст при тому ліг на причал і вся конструкція завмерла більш-менш нерухомо.

Хоч конем заїжджай. Точніше, з’їжджай.

Але ми вдавати з себе ковбоїв не стали, й звели коней під вуздечку. Ті злякано пофоркували та йшли. І навіть зійшовши на берег, все ще роздували ніздрі й нюшили вологе повітря.

Виявилось, що ліхтар висів на спеціальному стовпчику, а трохи поодаль виднілося щось таке як маленька хата або великий курінь. Дуже подібні халабуди в двадцять першому столітті будували перевізники, що возили пляжників-нудистів на Труханів острів. У години пік перевіз коштував у кілька разів більше, аніж метро або фунікулер, та потік бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

Десь він там, Труханів, ліворуч від мене. А купаються зараз, мабуть, всі виключно голяка, бо купальників ще не вигадали. Хоча дівчата, може, в сорочках.

– Ах ти ж моя перевізниця, – дід погладив онуку, й та притислась до нього – палко-палко, наче й не кілька годин тому бачились, а кілька тижнів.

Ну як таких зачищати.

– Куди далі, хлопці? – нерозважливо запитав дід.

Дурний піп його хрестив.

Колись, давно-давно, багато років попереду, сталося у Харкові кілька зухвалих пограбувань. Достоту як у фільмах про гангстерів, якими захоплювались підлітки та юнаки, а батьки чомусь не захоплювались.

Мабуть, розуміли, що опинитися на місці гангстера пощастить мало кому, а от на місці жертви – так шансів більше.

Так воно й сталося.

Харківські гангстери теж, мабуть, надивились фільмів, й стріляли не замислюючись. І того разу також стріляли. Грабували маленьку філію банка, й грошей там було не так щоб багато, але трохи було; а ще там трапився хлопчина-стажер, зовсім юний, тільки-но зі школи.

Юний та недурний.

Коли почалося – він упав на підлогу, й демонстративно, старанно, надмірно, аж до тріску в хребті, викручував голову вбік – мовляв, не вбивайте, я вас не бачив, опізнати не зможу!..

– Що, жити хочеш? – реготнув найближчий до нього бандюк. – Ну живи, раз так хочеться!

Хтось з нападників перестрибнув стійку, відкинув із сейфа застрелену дівку-касирку, вигріб все, що трапилось на поличках, й стрибнув назад.

– А знаєш, – сказав раптом той бандюк, що сміявся. – Я передумав.

Якийсь журналіст потім написав, що от якби у того пацана був куцоствол, то все могло б статися інакше.

Дурний піп його хрестив, того журналіста.

Їхали мовчки, у темряві й тиші. І те, й інше були не так щоб абсолютні – і зорі світили, й обрій уже посвітлішав; а щодо звуків, то степ ніколи не буває геть тихим. Ні вдень, ні вночі, ні влітку, ані взимку.

Улітку щось цвірінькає, щось пищить, когось їдять, а когось, нарешті, схилили до пристрасного кохання в кущах і звідти долинає задоволене рохкання. До рохкання прислухаються всі навколо в радіусі кроків ста. Деякі зі слухачів пильнують, щоб у пориві пристрасті їх не затоптали, а деякі думають – а чи не напасти зненацька, ось прямо зараз, поки всі зайняті?..

Буває, що й нападають, і без звуків це також не обходиться.

Узимку інше. Взимку пронизливо свистить заметіль поміж мерзлими острівцями трави, а з-за пагорба долинають тужливі пісні вовків. У кущах ніхто нікого не любить, і їсти нема чого. Доводиться випасати самотніх подорожніх на конях або волах.

А навіть якби й сталося щось, і замовк степ, до самого себе прислухаючись, замовк, завмер… та все одно не став би повністю безмовним – бо добряче гупають копита об втоптаний шлях.

Недаремно він так і називається – битий.

Шлях був битий, і я себе відчував так, ніби вночі хтось побив. Не кулаком у пику й не ремінцем по попі, а добряче так, якісно побив. Дрючком, а може й двома. По спині, сідницях, плечах і стегнах. Боліло все – а це ж ми лише кілька годин їхали.

Поганий все-таки з коней транспорт. Мотоцикл кращий. І трусить менше, і їздить швидше. Мотоциклів би нам сюди, і палива десяток каністр, і шкіряні куртки, й засклені шоломи!.. Дороги погані, але хіба нам звикати? Гайнули б степом, обганяючи самотніх вершників, лякаючи норовистих коней, дивуючи спокійних волів, звиклих до всього погоничів.

А там хтозна. Може, й лишилися б десь тут, вибрали б місце, куди не дотяглась жадібна рука поміщика – а чи російського, а чи польського; прожили б решту життя за екологічно чистою працею, за оранкою землі та куванням плугів, ліпили б глечики, будували б хатки. Хтось би одружився з Галиною, а хто спіймав гарбуза – знайшов би тутешніх дівчат. Наплодили б дітей, онуків та правнуків. Душ по десять, бо контрацепція тут одна – встигни витягти.

Не життя – а краса! Вже на другий рік захочеться чи повіситись, чи втопитись.