Реґіна Жолкевська обережно прочинила двері. Гетьман сидів у кріслі біля вікна і задумливо дивився на порослу модринами гору. В руці білів аркуш листа.
Почувши скрип дверей, Станіслав Жолкевський повернув голову.
– Мені сказали, що прибув посланець короля, – мовила підступаючи дружина.
– Так, прибув, – підтвердив чоловік. – Присядь коло мене.
Реґіна сіла у крісло навпроти.
– Якісь погані новини? – запитала вона.
– Якщо вважати війну поганими новинами, то так. Сигізмунд остаточно визначився щодо походу на Московію і наказує мені прибути до нього у Люблін у день Святого Духа.
Для Реґіни військові походи чоловіка не були чимось неймовірним, але йому вже перевалило за шістдесят – не найкращий вік для війни. Неначе вгадавши думки дружини, гетьман мовив:
– Мою попередню відмову, яку я відправив із Тарнавським, посилаючись на мій вік, король вважав недостатньо вагомою причиною не йти на війну. Тому цього разу я навіть не писатиму відповідь. Поїду сам.
– Коли? – запитала дружина.
– Сьогодні.
– Ян поїде з тобою?
– Не сьогодні. Судячи з того, як довго король сидів у Кракові, не наважуючись переїхати навіть у Люблін, ця справа затягнеться на все літо. Ян ще встигне приєднатися до мене. Але перед тим, як поїхати, я хочу поговорити з тобою.
– Я слухаю.
– Нехай все іде, як ішло донині, – говорив гетьман. – Не знаю, наскільки затягнеться війна, але парафіяльний храм будувати треба. Паоло Дукато залучив до справи Амвросія, не заважай їм – нехай роблять, що знають.
– Та я нічого не тямлю в архітектурі! – вставила Реґіна.
– Тим більше. Я пообіцяв православним посприяти будівництву їхнього храму – нехай почекають. Повернуся з Москви – вирішу, як бути. Та й, зрештою, ми ще зустрінемось до походу – буде час обговорити деталі. А зараз розпорядися, щоб приготувалися до подорожі. І знайди Тарнавського. Він мені потрібен.
Дружина покинула зал, і гетьман знову залишився один серед дорогих меблів, живописних полотен майстрів з Італії, Франції, Голландії, серед колекцій медалей, монет, географічних карт – всього, що він сам дбайливо збирав усе своє життя.
Жолкевський ще раз вчитався у послання короля. Сигізмунд звертався до нього не до як підлеглого, але як до рівного собі, неначе і не було між ними напруги. Такий тон – як рівний рівному – повторювався щоразу, коли його величності була потрібна допомога гетьмана – то силою, то військовим талантом.
Жолкевському згадалася його перша зустріч з королем. Після смерті його покровителя, Стефана Баторія, розгорілася запекла боротьба за трон, поки після півроку міжкоролів’я коронний гетьман Ян Замойський, права рука покійного, буквально силою всадився трон сина Катерини Ягеллонки. Проте це не врятувало коронного гетьмана спочатку від немилості, а потім і від опали.
Це сталося в грудні 1587 року під час коронації Сигізмунда Третього. Тоді він, Станіслав, був уперше представлений Божою ласкою королю польському, великому князеві литовському, руському, прусському, мазовецькому, жмудському, інфлянтському, а також спадковому королю шведів, готів і венедів. У тодішній столиці Речі Посполитої Кракові у замку Вавель він уперше побачив Сигізмунда Вазу.
Щойно обраному королю лише недавно виповнився двадцять один рік, і його ще юнацька зверхність явно поступалася перед сорокарічним досвідом королівського секретаря. Видно, саме ця обставина заставила Сигізмунда віддалити від себе досвідченого придворного, лише час від часу викликаючи його для нагальних справ. Дотримуючись давно перевіреного принципу – «Від служби не відмовляюсь, служити не нав’язуюсь!», він, Жолкевський, оселився тут, у селі Винники.
Дуже скоро король Сигізмунд переконався, що без військового досвіду польного гетьмана він не обійдеться. Через сім років той очолив польські війська, що їх Сигізмунд направив на придушення повстання Наливайка. Потім був похід проти шведів, котрі відмовили Сигізмунду у праві на свій трон. Два роки тому він розбив заколотників Зебжидовського, що виступили проти самого короля.
Високо оцінюючи військові здібності Жолкевського і використовуючи їх, король Сигізмунд ІІІ, тим не менше, намагався тримати його подалі. Зрештою, це було обопільне бажання: у проміжках між походами Жолкевський устиг побудувати місто.
Роздуми Жолкевського перервав прихід Яна Тарнавського. За відсутності старости Михайла Хмельницького той виконував його обов’язки.
– Пані сказала, що ви мене чекаєте, – сказав він.
– Так, прошу сідати.
Тарнавський сів у запропоноване у крісло.
– Знову прийшов лист від короля, – почав Жолкевський.
– Мені знову їхати до його величності?
– На цей раз поїду я сам. Відчуваю, що цього разу не відмовитися. Але й не хочу поїхати до Сигізмунда і просто прийняти командування над його військом.
Тарнавський уважно слухав.
– Як іде набір війська?
– Уже набрали п’ять сотень з усіх земель. Гадаю, такими темпами наберемо ще стільки ж.
– У короля я спробую домогтися платні воїнам, – продовжував гетьман. – Повідомте рекрутам, що король платитиме їм по двадцять золотих.
– Вашмость, місцеві управителі невдоволені, що ми забираємо чоловіків від роботи.
– Нехай викручуються якось. А ректрутів потрібно навчити хоча б стріляти з мушкетів і призвичаїти з ними ходити. Це ваша робота, поки я не повернусь.
– Коли вас чекати?
– Не знаю, але розраховуйте до дня апостолів Петра і Павла. Правда, знаючи непередбачуваність його величності, ні в чому впевненим бути не можна.
Станіслав Жолкевський підвівся.
– Що ж, пора їхати, – сказав він. – Я на вас покладаюся.
– Будьте певні, вашмость, до вашого повернення все буде зроблено.
Того ж дня з Краківської брами Жовкви виїхала запряжена цугом карета. Спереду і позаду карети їхали зо два десятки вершників – польний гетьман Станіслав Жолкевський покидав своє місто.
А вже надвечір наступного дня він в’їжджав у Люблін. Там, у королівському замку, його зустрів Лев Сапіга,[13] великий канцлер Речі Посполитої.
– Із щасливим прибуттям! – усміхнувся він. – Його величність король не сподівався…
– Що я приїду? – усміхнувся Жолкевський.
– Приїдете так швидко.
– Його величність тут?
– Так, приїхав зранку. Його величність вже декілька разів справлявся про вас.
– Що ж, готовий постати перед королем хоч зараз.
– Цього від вас не вимагається, вашмость! – усміхнувся Сапіга. – Завтра після відправи його величність збирає всіх вельмож на нараду.
– Хто ще приїхав? – поцікавився Жолкевський.
– Староста Веліжський, воєвода Брацлавський (при цьому обличчя Жолкевського скривилося), конселян Перемишльський (у Жолкевського від подиву брови піднялися вгору), ви, я.
– Все-таки його величність остаточно вирішив піти на Москву?
– У принципі, так. Звичайно, його величність ще раз вислухає всі думки, у тому числі і вашу.
«Це, звичайно, так, але з усіх присутніх лише у мене своя, відмінна від короля, думка», – подумав Станіслав Жолкевський, але не сказав нічого.
Наступного дня, одразу після відправи, король Сигізмунд ІІІ Ваза зібрав запрошених у залі, де сорок років тому приймалася унія між Польщею й Литвою. Станіслав Жолкевський так і не зрозумів, чому для наради король вибрав саме це приміщення, адже в замку було чимало менших, не гірших кімнат. Напевне, рішення, що мали прийняти сьогодні, на думку короля, своєю важливістю були співмірні з рішеннями сорокарічної давнини.
Станіслав Жолкевський окинув поглядом присутніх. Гай-гай, за інших обставин він ніколи не сидів би з деякими панами в одній кімнаті. Ось праворуч красунчика короля сидить великий канцлер Лев Сапіга, напевне, єдина людина із присутніх, до якої Жолкевський не мав претензій. Уперше їм довелося зустрітися під час Лівонської війни, коли війська короля Баторія осаджали Псков. Тоді полк крилатих гусарів, сформований особисто Сапігою, діяв успішно під час облоги.
Ліворуч Сигізмунда, на своєму звичному місці під час подібних нарад, сидить воєвода Брацлавський Ян Потоцький[14] – давній супротивник Жолкевського. Гетьман, звичайно, віддавав належне військовим здібностям Потоцьких, але саме Ян і його брат Стефан старалися якнайдалі відсунути його від короля.
Навпроти Жолкевського у кріслі з різьбленою спинкою зручно вмостився перемишльський конселян Станіслав Стадницький.[15] Його поява тут була найбільшою несподіванкою, якщо взяти до уваги той факт, що два місяці тому той же король приїжджав до Стадницького у щойно захоплений ним замок Риботичів для оголошення «мирової». Видно, справи у Сигізмунда не такі вже й райдужні, як той намагається їх подати, коли доводиться просити допомоги у «Диявола з Ланьцута», як поза очі називають Станіслава Стадницького.
Поруч Жолкевського всадовили щойно прибулого гетьмана Литовського Яна Карла Ходкевича.[16] Його польний гетьман поважав найбільше, адже Ходкевич воював під його началом під час розгрому Северина Наливайка. Тоді Карл сподобався йому своєю рішучістю – якістю не останньою для полководця. Три місяці тому двотисячна армія під його командуванням взяла Пернов, потім повернула до Риги, де його кавалерія розбила передові війська шведів під командуванням графа Мансфельда. Це забезпечило Речі Посполитій домінування в цьому регіоні.
Замикав застілля велзький староста Олександр Корвін-Гонсевський.[17] Наймолодший серед присутніх, він, тим не менше, встиг повоювати в армії Гришки Отреп’єва і спізнатися з теперішнім самозванцем.
– Панове! Хочу повідомити вам, що я остаточно вирішив піти війною на Московію, – урочисто почав король Сигізмунд ІІІ.
Урочистість рішення короля присутні ніяк не оцінили. Для них ці слова не стали новиною, тим більше, що війна з Москвою тривала вже добрих три роки, і сьогодні мова йшла лише про участь у ній самого Сигізмунда.
А його величність продовжував:
– Ми вирішили не упускати цієї можливості для примноження нашої слави і розповсюдження володінь Речі Посполитої. Крім того, я отримав послання від пана Сапіги (король мав на увазі кузена великого канцлера, який у даний момент зі своїм військом прямував до Тушина, де отаборився другий самозванець). Пан ротмістр повідомляє нас, що, за його даними, частина бояр невдоволена правлінням царя і не проти того, щоб ними правив наш син Владислав. До того ж цар запросив у Московію шведський корпус. Шведи вже встигли витіснити наші війська. Кернозицький і Зборовський змушені відійти назад. Таким чином, нависла безпосередня загроза над нашими військами, що оточили монастир у Посаді. Зараз, коли московський край охопила смута, настав той благословенний час, щоб втрутитися у московські справи. Військо царя практично відсутнє, інакше не набрав би Скопін[18] різного наброду з німців та шведів. Коло самозванця ще крутяться деякі бояри, але, гадаю, це ненадовго. Московитам потрібно показати силу, і я буду тією силою.
Король Сигізмунд ІІІ окинув поглядом присутніх.
– Отож питання військового походу вирішене, – мовив він далі. – Залишається узгодити маршрут. Пане гетьмане! Ми хочемо вислухати вашу думку.
Станіслава Жолкевського звернення до нього застало зненацька. Зазвичай у подібних випадках король (з настанови Потоцького) давав йому слово останньому, коли вже нічого не можна було змінити. Тут же щось було новим, що викликало слабко приховану цікавість у присутніх.
– Ваша королівська величносте! – почав, трохи нахилившись уперед, гетьман. – Ви, звісно, пам’ятаєте, я висловлював свою думку про майбутній похід ще під час нашої розмови у Варшаві. Шановному панству нагадаю: незважаючи на те, що моя думка про війну не змінилася, я, тим не менше, повністю підтримую вашу величність. Що ж до шляху… Це залежатиме, ваша величносте, якій з двох цілей походу – примноження земель Речі Посполитої чи воцаріння вашого сина – ви віддаєте перевагу. Якщо спершу задатися метою розширення вольності, то, безумовно, пряма дорога на Москву лежить через Смоленськ, який московити захопили у нас ще сто років тому. Але, ваша величносте, мушу нагадати, що Смоленськ – древня фортеця, спеціально підсилена ще Борисом. Такий захід – взяття Смоленська – вимагатиме від нас багато часу, піхоти і гармат. Якщо ж визнати пріоритетом посадити на московський трон Владислава, безумовно, найкраще рухатися Сіверськими землями. Там замки дерев’яні, і взяти їх тими засобами, які будуть недостатніми під Смоленськом, виявляться набагато легше.
– Вельможний пан гетьман вже хоче завести нас у свої сіверські ліси! – вставив Ян Потоцький. – Складається враження, що пан гетьман не знає, що найближча дорога на Москву лежить через Смоленськ!
– Саме тому московити й укріпили його! – парирував Жолкевський. – Для його взяття у нас немає ні сил, ні гармат. Та й час ми втратили. Нам потрібно зібрати військо, а воно на даний момент не готове, жовніри давно не отримували платні. Ми можемо виступити не раніше жнив; поки військо дійде до московського кордону, настане осінь. Ваша величносте, смію нагадати вам про вашого прадіда Казимира, який, маючи велике військо, застряг під Бреславцем лише тому, що пізно відправився на війну.
– Ваша милосте! Зараз не час згадувати прадіда його величності! – підхопився Потоцький. – І Смоленськ – не Бреславець сто п’ятдесят років тому. Кузен шановного пана канцлера (легкий кивок головою в сторону Лева Сапіги) писав його величності, що, прямуючи повз Смоленськ на підтримку нашим жовнірам під Москвою, до нього прийшли бояри з міста і говорили, що місто згодне підкоритися, якщо пан Сапіга захотів зайняти його іменем його величності, а не самозванця. Не думаю, що відтоді щось змінилося.
– Зараз у Смоленську Скопін, – вставив Ходкевич.
Ян Потоцький, здавалося, не чекав від литовського гетьмана заперечення, але відразу опанував себе і, повернувшись до короля, махнув рукою.
– Зелений ще! – мовив.
– Може, і зелений, але це не завадило небожу царя Василія запросити у Московію допомоги у князя Судерманського, – заперечив Карл Ходкевич.
У присутності Сигізмунда ІІІ, який вважав себе королем Швеції, воєводи уникали називати так Карла ІХ.
– Боюся, що нам доведеться повозитися з ним, – закінчив Ходкевич.
– Зрештою, Смоленську фортецю можна взяти, – раптом озвався Олександр Гонсевський, чим дуже здивував не тільки Жолкевського. – Для цього достатньо декілька сотень піших і кінних. Не думаю, що це такий вже твердий горішок.
Більшість присутніх – і Стадницький, і Сапіга, не кажучи вже про Потоцького – закивали головами. Гетьман Жолкевський залишився у меншості.
– Що ж, вирішено наступати через Смоленськ, – подав голос Сигізмунд. – Я думаю, ніхто не буде заперечувати, щоб військо Речі Посполитої очолив вельможний пан гетьман Жолкевський.
Від почутого присутні затамували подих. Враженим виявився не лише сам гетьман, але й староста Брацлавський. Ян Потоцький від несподіванки відкрив було рота, неначе намагався заперечити королю, але вчасно спохопився і лише на знак покірності схилив голову.
Жолкевський підвівся.
– Я сподіваюся, що пани вельможі зроблять усе, щоб допомогти вельможному панові у його нелегкій роботі, – продовжував король. – Зараз я прошу, щоб ви повернулися до своїх воєводств і були готові вирушити в похід не пізніше Іллі. Як слушно висловився пан гетьман, час підпирає, і було б злочином далі відтягувати наш виступ.
О проекте
О подписке