4

На відміну від Яна з Богданом, Тарасові пощастило менше – дощ застав його на околиці села. Зрозумівши, що додому він не встигне, Тарас побіг у напрямку до колишнього монастиря. Він уже минав розвалені ворота, як дощ його накрив повністю, і у хатину брата Амвросія Тарас забіг зовсім мокрий.

Монах звично сидів за столом і читав грубезну, ще писану від руки книгу. (Віднедавна у монастирях почали заміняти писані книги на нові, друковані. Хоч Амвросій розумів необхідність цього кроку, все ж внутрішньо був проти. У його віці змінювати звичний стан справ важко.)

– Бідна земля… – озвався Амвросій, подивившись на геть змоклого до нитки Тараса.

– До чого тут земля? – невдоволено струснув головою хлопець, і краплі води розлетілися урізнобіч. – Це я змок як хлющ!

– Ти один раз змок і вже нарікаєш. А що робити земельці? Їй уже нікуди воду дівати! Та й річка більше не вбере…

Амвросій закрив книгу і підвівся.

– Ну, добре, досить теревенити. Роздягайся, трішки просушишся, а то ще застудишся. Мокрий одяг туди не вішай – якщо великий дощ, там капає вода.

Тарас зняв промоклу свитину, почепив на спинку єдиного стільця.

– Як ярмарок? – поцікавився Амвросій. – Багато вторгували?

Тарас задоволено вийняв з кишені штанів монети.

– Ось. Це за сьогодні, а ще й вчора також… – сказав він.

– А сьогодні що?

– Пані Жолкевська вчора у мами замовила нашої печеної риби. Цілих двадцять штук! Я щойно відніс до столу гетьмана. Він мене похвалив! – гордо закінчив хлопець.

– Ти бачив пана гетьмана? – засумнівався брат Амвросій.

– Не вірите? Їй-бо, я дійсно розмовляв із паном гетьманом! Там із ним були ще двоє поважних панів і двоє хлопців – Ян та Богдан. Ян – це син пана гетьмана, – уточнив Тарас.

– Гаразд, вірю, – примирливо підняв руки Амвросій. – Якщо ти так запросто розмовляв із польним гетьманом, то чому він не запросив тебе до столу?

У голосі монаха чулися глузливі нотки, але Тарас вирішив не зариватися.

– Я лише приніс рибу, – повторив він.

– Бачу, що торг удався. Буде щось на чорний день.

– А ви рибу вже з’їли? – поцікавився Тарас.

– Так, зранку. На сьогодні мені вистачить.

– Тоді я завтра принесу вам хліба. Мама спече його з борошна, що ми купили вчора. Я прийду завтра, бо вже в понеділок знову піду до міста. Мошко посилає мене до костелу.

– Ти подумав над моєю пропозицією? – раптом запитав Амвросій.

– Щоб стати монахом?

– Щоб прийняти постриг.

– Пробачте, ще ні, – винувато відказав Тарас. – Та й не лежить моя душа до черенчого життя! А насильно, ви самі так кажете, ніщо не любе Богові! І до того ж…

– Що?

– Я хочу з вами порадитися.

– Я тебе уважно слухаю, – заохотив брат Амвросій.

– Пан гетьман скоро відправляється на війну і запросив мене вступити до його війська.

Почувши таке, монах уважно подивився на Тараса. Не по роках дужа мускуляста фігура могла будь-кого збити з пантелику щодо віку Тараса, не лише Жолкевського, котрий не знав його. Тому Амвросій повірив одразу.

– А ти?

– Я хотів запитати вас, перш ніж вирішити остаточно.

– І що тобі пообіцяли?

– Що ніхто більше не заставить мене працювати на Мошка; я одержуватиму платню за службу.

– З ким їде воювати гетьман Жолкевський? – поцікавився монах.

– З Московією.

– Ну, це не новина. Пам’ятаю, років чотири тому король вже воював з Москвою, коли направив туди якогось Дмитра. Тепер знову?

– Так.

Амвросій важко опустився на лаву. Останній рік його мучили болі у колінах і довго стояти він не міг. Напевне, давалися взнаки часи, коли він міг годинами стояти на колінах, молячись.

– Що скажете? – запитав Тарас.

– А що сказати? А чи вона тобі потрібна?

– Хто?

– Не хто, а що. Ця війна? Я розумію короля. Він хоче відняти у тамтешнього царя свої землі. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобі це навіщо?

– А що мені тут робити? Самі знаєте: Мошко ні від мене, ні від матінки не відчепиться. А якщо я буду на службі в пана гетьмана, то він залишить матір у спокої.

– Мати знає?

– Ні. Ще ні. Я… Що скажете?

Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:

– У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.

Тим часом дощ закінчився – так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.

– Піду я, – зітхнув Тарас. – Мати, напевне, хвилюється.

Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.

– Замерзнеш, – похитав головою монах.

– Дорогою висохну. А завтра я прийду, – на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.

У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу – хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.

Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи – піднести це каміння нагору, де майстри уміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.

Тарасові поклали на дерев’яний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий кам’яний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.

Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва – там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд – низенька, почорніла від часу та дощів – програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.

Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

– І що пан гетьман? – поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

– Пан гетьман ще не вирішив, – відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) – Та й не скора ця справа – будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?

– Люди дадуть! – озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.

– Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми – біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.

– Бог дасть – побудуємо! – впевнено сказав Мазур.

Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини – обід закінчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце дерев’яну основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.

– Чого вам? – невдоволено запитав Тарас.

З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.

– От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, – сказав Мошко. – Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.

– У мене завтра своя робота на городі, – заперечив хлопець.

– Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.

– Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!

– Ти не хочеш робити на пана гетьмана? – озвірився Мошко. – То, може, мені так йому і сказати?

Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.

– Зачекайте говорити панові гетьману… – зауважив хлопець.

– От і добре! – почав було управитель, але Тарас продовжив:

– Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Бебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці – вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.

А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.

– До пана гетьмана! – сміливо відповів Тарас.

– А де риба? – засміявся один.

– Я хочу записатися до війська. Пан гетьман позавчора сказав мені прийти, якщо я згоден.

Вартові перезирнулися. Їм не дуже вірилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо відзначили, що сам придумати таке він не міг.

– Тоді тобі треба не до пана гетьмана, а до управителя, – повідомили йому.

– А де управитель?

– А тебе зараз проведуть, – раптом сказав один з вартових і гукнув дівчину, що саме підходила до воріт. – Марушко, відведи його до пана управителя.

Дівчина кинула на Тараса лукавий погляд, і хлопець зашарівся.

– Іди за мною!

Тарас пішов слідом за дівчиною. Їй було років чотирнадцять, не більше.

– Ти тут служиш? – запитав він.

– Так, кухаркою, – відповіла дівчина.

Посеред двору Марушка сказала Тарасові зачекати, поки вона шукатиме пана управителя. Але не встигла вона це сказати, як серед білих колон замкового двору з’явився чоловік, у якому Тарас упізнав знайомого вельможу.

– А, старий знайомий! – вигукнув Михайло Хмельницький. – Змушений визнати, що твоя риба була чудова.

Тарас скромно мовчав.

– Я підозрюю, що цього разу не риба привела тебе сюди, тим більше, що я її не бачу, – продовжував Хмельницький і несподівано запитав: – Ти вирішив?

– Так, – відповів Тарас. – Я хочу до війська.

– Зрозуміло. А можна поцікавитися, що підштовхнуло тебе до цього? Війна – нелегка справа. Там можуть убити, покалічити.

– Зате там не буде нашого управителя, – буркнув Сопоха.

Михайло Хмельницький усміхнувся.

– Ах он у чому річ! Хоча ти і не перший, хто тікає до війська від управителів. Що ж, якщо ти твердо вирішив служити у війську його вельможності – приходь у п’ятницю сюди, до замку. Писати вмієш?

– Так.

– Можливо, це знадобиться тобі. Може, хочеш щось запитати?

– Якщо можна… Це правда, що мені вже не треба йти на будівництво костелу?

– Правда. Нехай управитель тебе кимось замінить, – повідомив Хмельницький.

Тарас на прощання поклонився і попрямував до воріт замку. Йому хотілося від радості бігти, але, побачивши самотню постать Мошка, а біля нього – групу односельців, йшов поволі. Він бачив, як не терпиться управителю дізнатися про наслідки його візиту до гетьмана і, головне, чому цей нахаба не покараний, але задовольняти свою допитливість не спішив.

– Ну? – нетерпляче запитав Мошко, коли Тарас зупинився перед ним. – Поговорив із паном гетьманом?

– Поговорив, – відказав Тарас. – Слухай мене уважно, Мошку, щоб не переплутати. Я записався до війська його вельможності пана гетьмана. Більше повинність відробляти не буду, щоб ти знав.

Він упевнено тримався в розмові з управителем на «ти». Та й Мошко на це не звернув уваги. Від несподіваної новини він втратив дар мови. Коли ж здатність говорити повернулася, першими словами були: «А ким же я тебе заміню?»

– А ким хочеш! – махнув рукою Тарас. – Ні мене, ні мою матір більше не чіпай. Хочеш – сам іди носити каміння!

Тарас залишив Мошка самого із своїми роздумами, а сам підійшов до односельців, котрим також не терпілося дізнатися подробиці.