Читать книгу «Поміж двох орлів» онлайн полностью📖 — Петро Лущика — MyBook.
image

7

Польний гетьман Станіслав Жолкевський прибув під смоленську фортецю тридцятого вересня, наступного дня після того, як там з’явилися війська Сапіги і Стадницького. Позаду залишилися два довгі місяці, здавалося, безконечних переходів, нікому незрозумілих розпоряджень короля та гетьмана, які часто суперечили один одному. Жолкевський не хотів сперечатися, а тим більше заперечувати королю Сигізмунду, але деякі накази його королівської величності, котрі той посилав із численними записками, були або згубні для війська, або наперед приречені на невиконання. Так сталося і в Орші, куди військо гетьмана прибуло одночасно з королем. Литовський канцлер переконав Сигізмунда, що настав саме той час, коли можна практично без бою взяти Смоленськ. Короля майже вдалося переконати, але деякі сумніви заставили його поцікавитися думкою Жолкевського. Гетьман виступив категорично проти такої поспішності, мотивуючи це тим, що до Смоленська добрих два переходи, війська стомлені і, що немаловажно, їм досі не виплатили обіцяних грошей. На його здивування (та й не тільки його), Жолкевського несподівано підтримав Ян Потоцький. І один, і другий добре знали про небезпеку подібної поспішності. Король Сигізмунд Ваза, котрий постійно підганяв інших, тим не менше, коли справа доходила до прийняття рішення, був людиною нерішучою. Він старався перекладати остаточне рішення на інших, щоб потім, у разі невдачі, було кого звинуватити. А якщо опонент виявиться правим – також не страшно: хто посміє відібрати у короля його перемогу?! Цього разу Сигізмунд вирішив не ризикувати. В душі він сподівався, що захисники Смоленська самі прийдуть до нього з ключами від міста. Тоді він утре носа всім.

Подібні стратегічні суперечки і придворні інтриги мало хвилювали гайдука Тараса Сопоху. Зрештою, про них він і уявлення не мав. У складі загону Сідельника Тарас чесно подолав весь шлях від Берестя до Смоленська, при цьому двічі довелося латати взуття – воно не витримало двомісячного переходу. Про те, що йому досі не видали обіцяної ще перед походом платні, Тарас не переживав – що заплатять, він не сумнівався, а зараз золоті йому ні до чого. Годувати годують, одягнутися дали, що іще? Наявні у рекрутів гроші ті частіше програвали в кості або спускали на повій, що складали обов’язковий атрибут чималенького обозу. Щоправда, послугами «жриць кохання» користувалися здебільшого німецькі найманці, але і тут траплялися поляки. Гетьман Жолкевський спробував було заперечити проти присутності повій у своєму війську, але король настояв на своєму: інакше німецькі найманці просто не пристали б на його запрошення. І Станіслав Жолкевський махнув на це рукою, мовляв, робіть, що хочете, тим більше, що німці підпорядковувалися безпосередньо королю Сигізмунду.

Смоленська фортеця височіла над навколишньою місцевістю на лівому березі Дніпра. За рікою в низовині лежало саме місто. По всьому периметру фортецю оточував високий мур, густо заставлений вежами.

– Так, багато християнського люду тут поляже… – зітхнув Микита Сідельник. – Що з нашого боку, що звідтам – багато…

Жолкевський наказав розбити табір навпроти фортеці у долині, розташованій між монастирями Святої Трійці, Спаським та Богородиці. Оскільки частина смоленців відступила у фортецю, а більшість переправилися на той берег Дніпра, приміщення монастирів зайняли польські воєводи. Литовський маршал Кшиштоф Дорогостайський облюбував Свято-Троїцький монастир; Ян Сапіга зупинився у Спаському, а Станіславу Жолкевському залишився Богородичний. Звідти йому було зручно спостерігати і за табором, і за фортецею.

Поки слуги розпаковували речі, польний гетьман вирішив розвідати обстановку навколо блокованої фортеці. Собі у супровід він узяв лише шотландського та голландського капітанів. Жолкевський не став тривожити німців: по-перше, не надто їм довіряв, а по-друге, основна їх маса ще підступала до Смоленська разом з королем. Що ж до Яна ван дер Рейна та Вільгельма Дугласа, то вони своєю спокійною та незалежною поведінкою заслужили у гетьмана принаймні повагу. Жолкевський розумів, що поява іноземців у війську його королівської величності пояснюється просто: вони прибули сюди заробити грошей. Будуть платити – воюватимуть за корону, перестане Сигізмунд давати гроші (а до того йде) – тут можливі варіанти: або найманці повернуть мушкети проти короля, або самі знайдуть, як компенсувати неотримане. Але поки що капітани задоволені.

– Не розумію я смоленців, – зізнався Дуглас. – Навіщо вони спалили своє місто?

– Щоб нічого не дісталося нам, – пояснив Жолкевський, оглядаючи згарище, яке лише позавчора було житлом для людей.

Дізнавшись, яка сила суне на місто, жителі Смоленська підпалили дерев’яні будівлі. Поживитися загарбникам було нічим.

У повітрі досі витав запах горілого дерева.

– Але ж ми згодом підемо звідси! – продовжував шотландець. – Де ж вони житимуть?

– У землянках. Але свого чужим не віддадуть.

Шотландець скрушно похитав головою – чи то від усвідомлення того, що поживитися нічим, чи то від жалю до бездомних жителів. Жолкевський на це нічого не відповів, а ван дер Рейн сказав:

– Штурмом Смоленськ не взяти. Тут допоможе лише облога.

– Невідомо, чи мають обложені гармати, – мовив Жолкевський. – Якщо так, то сутужно нам доведеться. Як ви вважаєте?

Запитання гетьман адресував Дугласу. Той вже встиг змиритися з думкою, що тут нічого не залишилося для поживи, і повністю переключився на фортецю.

– Не думаю, що така фортеця не має жодної гармати, – сказав він. – Зрештою, можна спробувати невеликий штурм, тоді й з’ясується, є за стінами гармати чи немає.

– Боюся, маленького штурму не вийде.

– Як це?

– Його величність захоче захопити Смоленськ одразу. І переконати його у протилежному буде важко.

Ян ван дер Рейн ще раз подивився на високі стіни фортеці і заперечно похитав головою.

– Лише облога, – повторив він. – І сил менше витратимо, і людей менше погубимо.

– Невідомо, що скаже король, – відповів йому гетьман.

Його королівська величність прибув під смоленську фортецю наступного дня. До шести тисяч, що прибули двома днями раніше, додалося ще три з половиною тисячі. Зі слів Сигізмунда, до міста підходять ще чотири тисячі гусарів і піхоти. Таким чином, фортецю готові були атакувати майже п’ятнадцять тисяч воїнів (якщо не брати до уваги всіх слуг, кухарів, музикантів і повій. На останніх, правда, мало хто надіявся). На здивування Жолкевського, король не зібрав одразу військову раду, пославшись на втому. Сигізмунд відпочивав до обіду наступного дня, поки до Смоленська не прибули решта. Лише тоді король запросив всіх до себе. Погода надворі зіпсувалася, всім дошкуляв пронизливий східний вітер, що було дивиною у таку пору, а тут, у домі якогось боярина, було тепло і безпечно.

Сам же король, зручно вмостившись біля натопленої печі, спідлоба розглядав прибулих. Саме від них залежало – прославить він своє ім’я тут, під смоленською фортецею, чи вона стане йому поразкою. Знав король, що кінцеве рішення однаково буде за ним (правда, яким воно буде, ще не вирішив).

– Починайте, ваша милосте! – звернувся Сигізмунд до гетьмана Жолкевського. – Ви тут уже третій день і знаєте більше за нас.

– Дякую, ваша величносте! – схилив голову Жолкевський. – Ви праві: я прибув у Смоленськ на святого Михайла,[19] і лише пан канцлер (кивок у бік Лева Сапіги) та пан маршал (те саме – Дорогостайському) випередили мене. Тим не менше у мене вистачило часу оцінити обстановку.

– І яка вона? – поцікавився король.

– На жаль, ваша величносте, вона несприятлива. Наближення вашої величності не викликало у московитів великого ентузіазму, на що ми сподівалися. Хоч війська Скопіна і покинули місто, у фортеці знайшлося до сорока тисяч гідних до бою чоловіків. Це не рахуючи ще приблизно стільки ж жінок і дітей, які при необхідності також можуть взяти зброю.

– Хто ними керує?

– Воєвода Шеїн.[20] Якщо судити з тих чуток що доходять до нас, ми зіткнулися з гідним суперником.

– Що ж ви пропонуєте? – запитав канцлер Сапіга. – Не брати фортецю?

– Саме так.

Ці слова польного гетьмана викликали у присутніх шум. Ті на мить навіть забули про присутність короля. Сигізмунд не спішив припиняти суперечку. Він хотів, щоб вельможі висловилися проти пропозиції гетьмана. Сам же Сигізмунд вже прийняв рішення.

Гамір припинився так само несподівано, як і почався. Вельможі якось одночасно замовкли, засоромившись своєї нестриманості. У кімнаті настала тиша.

– Що ви пропонуєте? – запитав король.

– Залишити біля фортеці частину війська. Або взагалі нікого не залишати і йти одразу на Москву, де нас чекають.

– А Смоленськ?

– Смоленськ сам віддасться нам, як тільки ми захопимо Москву.

– Ви пропонуєте у себе в тилу залишити укріплену фортецю? – запитав Ян Сапіга.

– У цьому нічого страшного немає. Без Скопіна смоленці не мають шансу на успіх.

Тут підвівся Людвік Вайнер.

– Ваша величносте! З вашого дозволу я дозволю собі заперечити панові гетьману.

Всі з цікавістю подивилися на Вайнера. А той спокійно продовжував:

– Нехай вашій величності буде відомо, що в Німеччині є більш неприступні фортеці і, тим не менше, мені доводилося брати їх. Смоленська фортеця не може похвалитися ні розташуванням, ні стінами, ні оборонцями. Перебіжчики розповідають, що власне воїнів у фортеці не більше п’яти тисяч. Не розумію, чому пан гетьман так боїться штурму?

– Та тому, що нас зустрінуть не п’ять тисяч, а всі сорок! – запально відповів Жолкевський.

– Почекайте, ваша милосте! – зупинив його король і, звертаючись до Вайнера, запитав: – Ви впевнені, що зможете вже завтра взяти фортецю?

– Так, ваша величносте! Завтра захисники Смоленська приспустять перед вашою величністю свої стяги! – впевнено сказав Людвік Вайнер.

Король Сигізмунд лише розвів руками.

– Тоді нехай пан гетьман поки що відпочине! – сказав він. – Я гадаю, що дорога сюди стомила вас. Відпочиньте, а завтра ви нам будете потрібні. При здачі фортеці ваша присутність, пане гетьмане, обов’язкова.

Станіслав Жолкевський сприйняв сказані із сарказмом слова короля спокійно, тільки зрадницьки затремтіла нижня щелепа. Тим не менше гетьман нічим не виказав себе, лише схилив на знак згоди голову. Тут подав голос мальтійський кавалер Бартоломео Новодворський.[21]

1
...