III

Якби Ногай, дозволяючи Леву Даниловичу будувати захисні укріплення у трьох містах, знав, чим це закінчиться, він не був би настільки безтурботним. Мало того, що Лев із самого початку вирішив зводити стіни не з дерева, як можливо сподівався беклярбек, а з каменю, князь одразу ж переніс столицю у Львів, перед тим звівши на березі Полтви-ріки замок, названий ним Нижнім на відміну від Високого, нелюбого і йому, і Констанції. Сам замок, побудований за прикладом польських, розташувався на куті великого чотирикутника кам’яної стіни. Із кутової вежі оборонцям відкривався вид на декілька верст навкруги. Княже місто наразі було розділене на три нерівні частини: дитинець з Високим замком на горі, де постійно перебувала дружина, найстаріша частина, що існувала ще до того, як це місце облюбував король Данило, і власне найновіше поселення, оточене муром.

Саме туди і направилися Богумил з Глібом, залишивши супроводжуючий загін за внутрішнім муром. Спішившись, молоді люди попрямували до замку, де у невеликій залі, у якій звичайно відбувалися прийоми іноземних послів, на них вже чекав князь Лев. За тиждень, поки Гліб не бачив князя, той якось опустився і почорнів. Але нового воєводу зустрів приязно.

– Пояснювати не треба, – сказав він. – З твого листа я знаю все. Поляків більше не було?

– Ні, князю, не було, – відповів Гліб. – Вони були єдиними.

– Значить, тут чекати Лєшека не варто. Це добре.

Лев зітхнув.

– Що ж, воєводо, я задоволений тобою. Можеш зараз вертатися до сім’ї, а завтра зранку тебе і Богумила я хочу бачити у себе, – сказав він. – Хочу доручити вам обом важливе завдання. Але зараз відпочивайте.

Зрозумівши, що можуть бути вільними, Богумил з Глібом залишили князя Лева. Заінтригований Гліб допитувався свояка.

– Ти щось знаєш?

– Знаю, – підтвердив Богумил. – Але почекаю, поки про це скаже князь.

Більше Гліб від свояка не домігся нічого. Вони попрощалися перед будинком, де останні три роки жив Гліб. Від дороги господарство було відгороджене невисоким частоколом. Гліб відкрив скрипучу хвіртку і одразу побачив маму. Жінка саме розвішувала недавно випрану білизну. Злата сплеснула руками, підбігла до сина і обняла його.

– Повернувся! – лише сказала.

– Повернувся, мамо! – відповів Гліб. – Тільки-но був у князя, і він відпустив мене до завтра. Добрава?

– В домі. З Мечиславом. Ми чекали на тебе. Богумил говорив нам, що їде за тобою. Ми знали.

– Зайдемо до хати, мамо.

Вони удвох зайшли всередину будинку. У натопленій кімнаті знаходилися жона Добрава з малим сином на руках. Побачивши Гліба, обоє, неначе за командою, усміхнулися, а Мечислав протягнув до батька ручки. Гліб швидко розстібнув пояс з мечем, зняв з голови шолом і лише тоді взяв сина. Добрава притулилася до чоловіка.

Сім’я нарешті об’єдналася за останні три місяці. Правда, новина про те, що Глібові знову прийдеться кудись вирушати, дещо засмутила і Добраву, і матір, але вони вже були призвичаєні до подібного життя, та й те, що князь зробив їхнього чоловіка і сина воєводою, дещо заспокоїло їх. Хоча, куди повинен поїхати Гліб і з якою метою, поки що залишалося невідомим для всіх.

– Завтра дізнаюся, – заспокоїв Гліб.

Назавтра князь Лев Данилович прийняв їх обох у тій же залі. Він був не один. По обидва боки сиділи княгиня Констанція Угорська і син Юрій. Вже тоді Гліб почав здогадуватися про майбутнє завдання.

Навіть будучи в особистому війську княжича, Гліб (та й Богумил також) все ж нечасто бачив княгиню, про крутий норов котрої ходили не лише чутки. Тому він її трохи побоювався. Але присутність княгині натякала на важливі державні справи, що мали вирішуватися сьогодні.

– Боярине Богумиле! Воєводо Глібе! – звернувся до них Лев Данилович. – Ваші останні дії дають нам підставу довірити вам важливу державну таємницю. Ваша сміливість під час такої невдалої для нас битви дозволила врятувати військо від ще більшої катастрофи. Та й син наш Юрій вибрав саме вас.

Князь на хвильку замовк і хитро усміхнувся.

– Добре, не буду далі тягнути. Тим більше, що Богумилові вже відомо про стан справ. Останні події завадили Юрію одружитися. Далі відкладати цю справу вже не можна. Тому вас обох ми відправляємо до тверського князя Святослава Ярославовича. Вам належить привести до Львова сестру князя.

Від несподіванки Гліб підняв брови. Він уяви не мав, де знаходиться та Твер, куди їм обом доведеться їхати. Зате Богумил зберігав завидний спокій, неначе більше нічого не робив, аніж лише їздив до тієї Твері і назад.

– На тебе, воєводо, ми покладаємо відповідальність за безпеку нашої невістки, – продовжив Лев Данилович. – Для цього ти можеш взяти свою дружину.

– Всю? – вихопилося у Гліба.

– Всю. Тим більше, що дорога далека. Проляже через землі монголів.

На тому і відпустили. Гліб з Богумилом покинули залу. У кімнаті, де звичайно чекали слуги, щоб за першим покликом предстати перед князем, вони зупинилися.

– Твер, а це далеко? – запитав Гліб.

Він не мав найменшого уявлення, де лежить ця невідома земля.

– Далеко, – підтвердив Богумил.

– А як далеко?

– Ти в Києві був?

Гліб заперечливо похитав головою.

– До Києва далеко. А Твер ще далі. Але не хвилюйся, з нами буде посланець тамтешнього князя. Що-що, а дорогу він знає.

У цей час двері відчинилися і увійшов Юрій. Вигляд княжич мав винуватий.

– Юрію, ти міг би вибрати собі жону десь ближче? – з докором сказав Богумил.

– Тобі добре. І Глібові також добре, – відказав Юрій. – Котру захотіли – ту і вибираєте. А ми, князі, насамперед повинні думати про державні справи. Тому батько і змушений шукати мені жону з княжого роду. А князі, як вам відомо, через обійстя не живуть.

Юрій махнув рукою.

– Та що я вам розказую! – сказав він. – Вам не зрозуміти.

– Та куди нам! – мовив Богумил. – Нам залишається лише ковтати слюньки і вирушати Бог знає куди! До речі, скільки часу ти можеш витримати без жіночого товариства?

– Тобто?

– Скільки часу нам з Глібом дає князь на те, щоб князівна була у Львові? До речі, як її звати?

– Ксенія Ярославна, – сказав Юрій і почервонів.

Це не могли не помітити Гліб з Богумилом.

– Батько не обмежує вас у часі, – продовжив Юрій. – Вирушите ви одразу ж після Великодня.

– Навіщо так довго чекати? – здивувався Гліб.

– Нехай підсохнуть наші жахливі дороги. Вже монголи застрягали у болотах, тому й наступають головно лише влітку і зимою, а ось уже сорок років ніхто майже і не їздить на схід. Нехай підсохне. А тепер я хочу познайомити вас з вашим провідником.

Посла тверського князя Святослава звали Михайлом, і він жив в одному з чисельних будинків, що утворювали комплекс Нижнього замку. Тверський посол виявився досить-таки молодим чоловіком, лише дещо старшим за Богумила, і мав деякі азіатські риси, які дозволили русичам допустити, що хтось у Михайла – чи батько, чи мати – був з монголів.

Тим не менше, Михайло виявився веселою балакучою людиною і, з всього видно, любив компанію. Він прибув у Львів ще два місяці тому у найлютіші морози. Відтоді безвиїзно сидів у хатині, відведеній йому і супроводжуючим його воїнам, спочатку чекаючи князя Лева з польського походу, потім його княжого рішення. Тому появу княжича Юрія у супроводі Богумила і Гліба прийняв як хороший знак.

Юрій відрекомендував послові своїх товаришів, повідомивши, що боярин (це про Богумила) і воєвода (Гліб) відбудуть з ним, як тільки дозволить погода.

– Це чудово! – вигукнув Михайло. – Хоч мені і подобається ваша столиця, пробач, княжичу, я сумую за рідною землею.

– Я тебе розумію, – сказав Юрій. – Не переймайся – ти мене не образив.

Мова тверського посла мало чим відрізнялася від тієї, якою повсякчас спілкувалися на Русі. Та у ній вухо Гліба вловило неприємні для нього вставлення й інтонацію. Він знав їх походження: саме так розмовляли між собою монголи, що хвилями, час від часу, прокочувалися тутешніми землями. І все ж, незважаючи на це, Михайло вмів викликати до себе прихильність.

– Гадаю, вам є про що поговорити, – раптом заспішив відкланятися Юрій.

– Звичайно, – згодився Михайло. – Тим більше, що всю довгу дорогу нам прийдеться ділити всі незгоди.

– Вони будуть? – поцікавився Гліб.

– Після появи на Русі монголів Батия все можливе, – по-дипломатичному невизначено відповів посол.

Невдовзі Гліб з Богумилом вже знали, що новоспечений знайомий народився у Сарай-Берке, куди його батька, кашинського князя, викликав тодішній хан і залишив у заручниках. Там він зумів сподобатися ханові, і той видав за нього дочку свого двоюрідного племінника. До Кашина заручник повернувся тоді, коли під час походу на Кавказ помер хан Берке. Повернувся не сам, а з молодою жоною і сином. Там їх обох негайно охрестили – Темулун-хатун стала Анастасією, а Хизр-Ходжа – Михайлом. Але покняжити ні батькові, ні тим більше йому не довелося.

– Коли Ярослав Ярославович став князем тверським, йому здалося, що князівство є меншим за Новгородське, звідки його вигнали, і він приєднав до себе Кашин. А я увійшов у дружину його сина Святослава, теперішнього князя.

Навіть якщо Богумил і не хотів би знати про ситуацію у невідомій йому Твері, Михайло повністю розвіяв будь-яку інтригу. Повертаючись від посла, чоловіки не переставали обговорювати почуте.

– Мені одне не зрозуміло, – враз сказав Гліб.

– Що саме? Зрештою, можна повернутися до Михайла. Впевнений – він задовільнить всі твої запити, – відповів Богумил.

– Я серйозно! – образився Гліб.

– Що тобі не зрозуміло?

– У Твері зараз княжить Святослав, син Ярослава Новгородського. Значить, Ксенія, на котрій бажає одружитися Юрій, його дочка.

– Що тут незрозумілого?

– Але мені відомо, що свого часу той таки Ярослав не признав Лева князем київським і змушений був залишити місто, поступившись йому. І навіть Сарай не допоміг йому.

– Ну і що?

– І тепер Лев Данилович бажає породичатися з дітьми Ярослава?

Богумил кивнув головою.

– Це політика, воєводо, – сказав він. – Нам, простим смертним, не дано зрозуміти, про що думає князь, чи то вирішуючи йти походом на Польщу, чи то беручи у невістки дочку свого тепер вже померлого ворога. А нам з тобою залишається лише виконувати княжу волю – то у похід, то на весілля.

Звістка про те, що Глібові знову доведеться покинути сім’ю і поїхати у краї, про які і у Злати, і в Добрави було лише одне уявлення: «це далеко», захоплення не викликало. Але жінки не подали виду. За все спільне життя (а Добрава і Гліб знали один одного чи не від того часу, як почали усвідомлювати себе) і мати, і жона звикли до його військової служби.

Життя протікало звичним, наперед визначеним руслом: Гліб постійно пропадав серед своєї дружини, намагаючись найкраще підготуватися до далекої дороги; Богумил вислуховував настанови князя, щоб не впасти в очах майбутнього родича; Юрій же, навпаки, намагався виглядати байдужим, неначе всі ці приготування стосувалися будь-кого, але не його.

Ніхто з них не знав, що їхня участь у поході була поставлена під сумнів не ким-небуть, а самою княгинею. Констанція Угорська із самого початку противилася родичанню свого сина з «невісткою із Тмутаракані», як вона сама висловлювалася (хоч сама Тмутаракань була зовсім в іншій стороні); їй було миліше поріднитися з П’ястами .^[13] Зрозумівши, що з чоловіком не має сенсу сперечатися, вона засумнівалася у здатності отроків ^[14] виконати цю місію.

– Ти впевнений у Глібові? – запитала вона якось після сніданку.

– Ти сумніваєшся у ньому? А у Богумилі не сумніваєшся? – здивувався Лев.

– Богумил боярин. Він відданий тобі, а Гліб… Звідки він взявся? Я дивуюся твоїй легковажності, Леве. Узяти якогось простолюдина, невідомо якого походження і поставити для охорони нашого сина – твого наступника! І довірити йому привезти наречену. Не розумію!

– І Гліба, і Богумила вибрав сам Юрій, і ми маємо поважати його вибір, – відказав Лев. – Щодо походження Гліба, то знай, що його мати походить з роду воєводи Звягеля.

– Воєводою можна будь-кого призначити, – вставила Констанція. – Як і ти призначив того ж таки Гліба.

– Не будь-кого, – заперечив князь. – А лише найдостойніших. І Гліб є саме таким. А щодо бояр… Ти ж знаєш, що найбільше мій батько воював не проти монголів чи тевтонців, а саме проти бояр. Це вони змусили його матір з маленькими синами втікати то до Кракова, то до твого діда Андраша. Та й ставши князем, батько увесь час змушений був побоюватися бояр. Не надійні союзники! Свого часу він говорив мені, що краще вже мати їх серед своїх ворогів, аніж союзників. Тому й опирався на воєвод, яких сам же і підносив. Так роблю я також, так поступає і наш син. Ми повинні довіряти йому більше.

Не відомо, чи переконали слова чоловіка Констанцію, але більше вона не піднімала це питання. Натомість візити Богумила до княгині почастішали; жінка захотіла убезпечити майбутній похід від будь-яких несподіванок, хоч за це боярин не відповідав.

Але Гліба Констанція Угорська ігнорувала повністю.

Не посвячений у двірцеві інтриги Гліб, тим не менше, вже через місяць доповів Юрію, що його дружина готова до походу.

– Коні відібрані, підковані, п’ять десятків дружини готові відправлятися хоч завтра, – повідомив Гліб.

– Добре, – тільки й сказав Юрій і відправив воєводу відпочивати.

Вже з самого ранку наступного дня його підняли з ліжка і наказати прибути до князя. Там Гліба чекав Богумил. Виявилося, одного лише його. Не встиг Гліб привітатися зі свояком, як їх обох запросили до князя.

Лев був не один. З ним у залі сидів Юрій. Констанції цього разу не було.

Після звичного у таких випадках початку князь Лев Данилович повідомив:

– Я задоволений твоєю роботою, Глібе. Те, що ти так швидко впорався із підготовкою до походу, дало мені можливість вирушити, не чекаючи Великодня. Тим більше, що земля вже підсохла і найближчими тижнями не варто боятися дощів. В усякому разі так мене запевнили мої віщуни. Тому вирушаєте ви у понеділок. Воєводо, ти впевнений, що вам вистачить п’ятдесят отроків?

– Впевнений, князю, – відповів Гліб. – Тут головне не цифра. П’ятдесят воїв чи сто – ролі не грає. Дорога далека і не відомо, що нас чекатиме. А у своїй дружині я впевнений.

– Я також, – підтвердив Юрій. – Під Гозлицею вони стояли як леви.

– Давай без порівнянь, – скривився князь. – Що ж, нехай буде по-вашому. Твої, воєводо, люди – тобі й відповідати. Богумиле!

– Так, князю! – виступив наперед той.

– Перед відбуттям я вручу тобі охоронні грамоти – свою і Ногая. Колись беклярбек спрезентував їх мені, але жодного разу використати не довелося. Це на той випадок, коли вас перестрінуть монголи. Ну і послання до князя Святослава Ярославовича. Прошу вас не затримуватися там, у Твері. Ми вас чекатимемо. Можливо, одразу після весілля нашого сина доведеться відправитися у новий похід.

Почуте вразило молодих чоловіків, але не спантеличило. Зараз для них головною була поїздка, а про майбутній новий похід вони подумають, якщо… повернуться з цього.

А що їх чекає, напевне, знав лише Бог і… посол Михайло, але він, як і належить справжньому послові, мовчав. Тому Богумилу й Глібу наразі доводилося сподіватися лише на мечі підлеглих воєводи.