IV

Хоч держава Лева Даниловича офіційно і простягалася до Переяслава, а сам правитель іменував себе князем Київським, фактично княжа влада заледве сягала до річки Горина ,^[15] на березі якої на місці дотла спаленого монголами Кам’янця зовсім недавно ті ж таки монголи дозволили звести нове місто, назване Заславом .^[16] Далі лежала сумнозвісна болохівська земля, знищена Данилом і забута Сараєм, озлоблена на всіх і вся, тому особливо небезпечна. І хоч від Заслава до Києва пролягав торговий шлях, гостям тут не були раді. При найменшій нагоді торгові валки вряди-годи піддавалися нападам розбійників, що, здавалося, діяли розрізнено і незалежно один від одного, але їхні дії, рівно ж як і їхня обізнаність, змушували підозрювати якийсь єдиний центр. Правда, ніякі дії князів не наблизилися до вирішення цієї проблеми, тому Львову нічого іншого не залишалося, як просто озброювати торговців.

Дружина під началом Гліба, до того ж підсилена двома десятками ратників Михайла, виявилася серйозним застереженням невідомим досі розбійникам. Вони так і не насмілилися не те що напасти на посольство, але й навіть просто наблизитися до нього. Та часте іржання коней підказувало, що озброєні розбійники все ж перебувають неподалік і що вони також на конях. Це не давало Глібові можливості розслабитися.

Хоч болохівські землі і не могли похвалитися хоч якими-небуть більш-менш прохідними дорогами, головний торговий шлях, прокладений ще Данилом від тодішньої столиці Галича до Києва, виглядав навіть пристойним. Невідомо, хто вирубав свого часу лісову просіку посеред споконвічного лісу, але і тепер вона слугувала чи не єдиною дорогою, котрою просувалося на схід княже посольство. Найближче від Заслава лежав Колодяжин, знаменитий хоча б тим, що його з першого разу не зміг взяти навіть Батий. І це при тому, що навколишні міста без супротиву прийняли зверхність хана. На жаль, це не врятувало жителів міста від розправи. Після успішного штурму хан наказав зрівняти Колодяжин із землею, а всіх людей вирізати. Лише недавно тут знову поселилися жителі.

– Не думаю, що хтось наважиться напасти на нас, – заспокоював Гліба Богумил. – Все-таки місцеві розбійники, хоч і не керовані й відчайдушні, не можуть не розуміти, що сила на нашій стороні.

– А якщо не зрозуміють? – засумнівався Гліб. – Обережність не буде зайвою. Мене інше засмучує.

– Ну?

– Шкода, що ми йдемо повз Звягель. Моя мати народилася тут і дуже хотіла хоч би разок ще побути там. А якщо їй не судилося, то наказувала мені. Але Звягель лежить в стороні від нашої дороги.

– Ще надивишся. Та й що там дивитися! Батько розповідав мені, що Шварно Данилович не залишив на цьому місці нічого. Тобто зовсім! Невідомо, чи там щось є. Принаймні данина звідси у казну не прибуває. Напевне, нікому платити.

Гліб нічого не відповів, але дав собі слово при нагоді все ж відвідати батьківщину матері.

До Києва ніяких несподіванок не трапилося, і в місто посольство прибуло одразу ж після Великодня, у самий Великий вівторок. На превелике здивування Богумила і Гліба (і не лише їх!) новоприбулих зустрів церковний передзвін. Вражені подорожні увійшли у Київ. Не посвячені у дійсний стан речей, вони бачили, що місто поволі відроджується у великих муках. Але ні Богумил, ні Гліб, ні тим більше тверичанин Михайло не знали, щó довелося зробити воєводі Києва Ратибору за ці роки, відколи князь Лев Данилович поставив його на місце намісника київського князя. Пікантності цій ситуації надавало те, що саме за дочкою тодішнього князя Ярослава Ярославовича теперішній князь і відправив це посольство.

Але ніхто цим не переймався. Біля розбитих Золотих воріт прибулих зустріла сторожа, поставлена швидше для годиться, аніж для варти, і дізнавшись, хто такі, супроводили їх на Гору. Саме туди перебрався новий воєвода, покинувши звичний йому Поділ, а з ним і нечисленні бояри. Так поволі Київ почав відроджуватися.

І Богумил, і Гліб знали Ратибора ще від часів проживання у Тустані, куди той час від часу приводив поповнення. Звичайно, воєвода навряд чи запам’ятав двох хлопчаків, які завжди пленталися поміж ногами ратників у даремній надії отримати від тих хоч якусь зброю. Але на їхнє превелике здивування київський воєвода їх упізнав.

– Це ж треба, як летить час! – вигукнув він і буквально згріб у обійми спочатку Богумила, а затим і Гліба. – Та останній раз я бачив вас обох худими і вічно замурзаними хлопцями, які ще жодного разу не покидали Тустані! А тепер дивись – аж до Києва дісталися! І не просто дісталися. Ще й з такою поважною місією!

– Ти знаєш? – здивувався Богумил. – Але звідки?

– Земля чутками наповнена, – ухилився від прямої відповіді Ратибор. – Вся руська земля говорить, що княжич Юрій вже засидівся серед холостяків.

Це розсмішило Гліба.

– Так, – підтвердив він. – От тільки ми не помітили у княжича великого бажання одружуватися.

– Важка ноша випала князям, – згодився Ратибор. – Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навіть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проїхати. Тому зараз відпочиньте, а завтра продовжимо розмову.

Пропозиція воєводи Ратибора підоспіла дуже вчасно, адже подорожні дійсно стомилися. Від постійного сидіння на конях турбувала спина, а у Гліба від безперервного переживання про ймовірний напад розбійників до того ж розболілася голова. У такій ситуації навіть їжа відходила на другий план. Лише б дістатися до ліжка.

Зрештою, воєвода Ратибор виявився гостинним і ненав’язливим господарем. Він не турбував гостей, аж поки вони самі не предстали перед ним і не повідомили, що відпочили. Правда, повели їх не до столу, а у лазню, де вони остаточно змили з себе пилюку, наскрізь просяклу потом – своїм і коней. Тому навіть Михайло, котрому здавалося, що київський воєвода має до нього якесь упередження, заспокоївся і надалі вирішив просто не перейматися подібними думками.

І лише після цього Ратибор запросив їх до столу.

Розмова, як завжди буває у подібних випадках, протікала навколо останніх подій у Львові, що найбільше цікавило воєводу, адже він виявився відрізаний від рідних місць, а новини, що із великим запізненням доходили да Києва, були застарілими і сильно спотвореними. Ратибора цікавив останній невдалий похід Лева Даниловича.

– Хоч мені і не випадає критикувати князя, але тут він допустив помилку, – сказав він після того, як вислухав детальну розповідь Гліба про останню битву.

– Де саме? – поцікавився Богумил.

– Потрібно було дочекатися інших князів. А Лев Данилович понадіявся на свою перевагу у війську. І забув, що це не завжди спрацьовує на чужій території.

Але хоч русичі і вважали Михайла за свого та ділили з ним всі незгоди важкої подорожі, все ж відкриватися перед ним ніхто не хотів. Тому після обіду Ратибор запросив Гліба з Богумилом прогулятися Горою, щоб показати колись величне місто.

– Оце все ще недавно було заросле чагарником, – розповідав воєвода. – Скільки трудів довелося прикласти, щоб зрубати його! Колись місто відродиться і стане таким, як до навали. Але це станеться нескоро. Ох, нескоро!

Вони зупинилися біля великої безформної купи битого каміння, по периметру якої піднімалися руїни, на яких вгадувалися вицвілі на сонці і вимиті дощами лики святих.

– Десятинна церква Різдва Пресвятої Богородиці, – сказав Ратибор. – Тут покоїлися мощі князя Володимира. Тут згинули останні захисники Києва. Звідси і почався занепад Русі.

Ратибор повернувся до гостей.

– Я не хотів цього говорити при вашому супутникові, тому й вивів вас сюди, – сказав він. – У посланні князь ознайомив мене з усім, що мені належить знати, і попросив усіляко посприяти вашій місії. Тому що вас конкретно цікавить?

Богумил був готовий до такого повороту, тому одразу ж запитав:

– Що нас чекає далі?

– Де саме?

– Після Чернігова.

– Гарне запитання, – відзначив Ратибор.

– Якщо запитання гарне, то якою буде відповідь? – поцікавився Гліб.

– Не знаю.

– Тобто? – не зрозумів Богумил.

– Не знаю. Ви на власні очі бачите, що зробили монголи з Києвом. Але це ніщо у порівнянні з тим, що залишили вони у Чернігові. Тамтешній князь Роман, тесть Володимира Васильковича, навіть перебрався до Брянська. Тому навіть насмілюся припустити, що жодних проблем ви не матимете до самого Брянська. А далі – лише здогадки. Ніхто з князів чи просто бояр з доброї волі у ті гущі не заглядав. Та й нічого доброго Русь звідти не чекала. То Андрій ^[17] нагряне і розорить Київ, то Батий повторить. Зараз, правда, той же тверський князь чи московський не помишляють про Русь, їм важливіше один перед другим випросити ярлика у хана, але пильним бути треба. Як ваш супутник?

– Михайло? – запитав Богумил. – Та приводів для занепокоєння не створює. Досить-таки щиро відповідає на всі запитання. Хоча і нового чогось не говорить.

– Звичайна поведінка княжого посланця, – відзначив Ратибор. – Будьте з ним обережні. Це тут він безпечний і щирий. Побачите, що він зміниться, як тільки ви ступите на тверську землю. А там ще пам’ятають, як Лев Данилович з ганьбою вигнав з Києва батька тамтешнього князя. Та й сусіди у Твері – чудь і меря. Меря і чудь! Таких ще пошукати треба! Не розумію, що знайшов Юрій, прозваний Долгоруким, у цих хащах?

Богумил хмикнув.

– А що йому залишалося робити? – сказав він. – Шостий чи навіть сьомий син Володимира Мономаха. Всі престижні князівства віддані старшим синам. Йому або йти на службу у той же Чернігів до… Хто там тоді правив? Або взяти таких же невдах, як і він сам, й податися на північ. І вже звідтам вряди-годи нагадувати про себе і своє право на Стіл .^[18]

– Ось туди вам і лежить дорога, – мовив вражений обізнаністю гостя Ратибор. – Але, гадаю, у вас не буде проблем зі Святославом. Все ж родичання з Даниловичами для нього – вигідний крок. І він зробить все, щоб з вами нічого не сталося.

– А з ким будуть проблеми? – поцікавився Гліб, адже безпека посольства лежала на ньому.

– Можуть бути, – наголосив київський воєвода. – Можуть – не значить будуть. Відколи монголи дозволили відродити Москву на противагу Твері, між ними ведеться суперництво. А оскільки відкритої війни Сарай не дозволить, то й діють князі обережно, нишком. То прикордонне село розорять, то на сусіда кляузу напишуть ханові, то посольство перехоплять… Тому, Глібе, тобі бути насторожі.

– Не вперше, – замість Гліба сказав Богумил.

Мандрівники затрималися в Києві рівно на стільки, щоб відпочили від дороги і вони, і коні. Місцеві ковалі перевірили підкови коней, де треба – поміняли, ремісники полагодили збрую, крамарі наповнили мішки вівсом, подорожні відстояли Радоницю ^[19] у напівзруйнованому храмі Святої Софії і наступного дня відбули у Чернігів.