II

Вже наступного дня впевненості у Гліба поменшало. Новоспечений воєвода критично оцінив стан укріплень ввіреного йому городища і зрозумів, що відпочити він зможе лише після навали поляків, якщо тільки зможе її відбити. Побудований на пологому схилі гори Щекотів виявився погано захищений від можливих нападів. Найнеприступнішою була північна сторона, до якої майже притул підступали непрохідні болота, що тягнулися не на одну версту. Правда, зараз ця обставина мало чим допомагала: стояла люта зима, болото замерзло і ворог міг підійти кригою під саму стіну городища. Ще більш плачевною Гліб знайшов південну сторону. При бажанні можна було легко захопити укріплення саме звідси, адже над ним височіла гора, з якої воно виглядало, як спеціально побудована для обстрілу мішень. Та й розмірами Щекотів не міг похвалитися: мав овальну форму приблизно сорок на тридцять сажнів ,^[10] оточений високим частоколом.

Фактично Щекотів був звичайним дитинцем, який оточували мазанки залежних від воєводи холопів. У самому центрі городища стояв невеликий будинок воєводи, оточений житлами його підлеглих. Будинки, де жила дружина воєводи, тулилися ближче до дерев’яного частоколу. Загалом, у Щекотеві проживало до сотні дружинників. Їхня чисельність поповнювалася ще декількома сотнями чоловіків із навколишніх сіл.

Гліб, тільки-но прийнявши обов’язки воєводи, зібрав у своєму новому житлі десятників. Ці стіни ще зранку пам’ятали дух попереднього господаря, котрого князь Лев, невдоволений його діями на даній посаді, без попередження забрав із собою, перед тим при всіх обізвавши лакизою .^[11]

Що собою представляє новоспечений воєвода, десятники зрозуміли одразу ж після його перших слів. Тим не менше удвічі молодший, аніж попередній, новий господар Щекотова із завзяттям взявся за доручену йому справу.

Але спочатку на десятників чекало продовження розносу, яке почав ще князь. Правда, на відміну від Лева Даниловича, сердитого на себе і всіх за недавню поразку, воєвода Гліб вирішив пропустити риторику, як він сам виразився, й одразу вирішив взяти бика за роги.

– Укріплення Щекотова поляків не затримають, – почав Гліб, окинувши присутніх важким, як йому здавалося, поглядом.

Семеро десятників були старшими від нього за віком, але той факт, що представив нового воєводу сам князь, одразу визначило їхнє ставлення до нього.

– Чому дитинець не оточений ровом? – допитувався Гліб.

– Там є рів, – спробував виправдатися один з десятників.

– Це не рів, а канавка, яку звичайно я викопував дитиною, щоб спустити воду після дощу. Правда, це було дуже давно. Тому рів завтра має бути!

Десятники переглянулися і зашуміли.

– Щось не так? – запитав Гліб. – Здається, я висловився зрозуміло.

– Але ж, воєводо, зараз зима, – спробував заперечити той самий десятник. – Земля промерзла на не один лікоть. Навіть якщо довбати день і ніч, користі буде мало. Треба почекати.

– Чого почекати?

– Почекати, поки земля розмерзнеться.

– Якщо ми не зробимо укріплення навколо Щекотіва хоча б за три дні, весни можна вже не чекати. Тому…

Гліб підвівся.

– Вийдемо, – сказав він. – Подивимось, що можна зробити.

І першим покинув кімнату.

Присутні послідували за ним, при цьому не перестаючи обговорювати почуте. Вони ще не знали, чи не відмовиться молодий воєвода від свого рішення, але було зрозуміло одне: спокійне життя для них закінчилося.

Тим часом Гліб накинув на себе теплий одяг і простоволосий попрямував центральним майданом до воріт, залишивши десятникам самим вирішувати йти чи ні. Але ніхто не наважився залишитися за теплими стінами. За дивною процесією спостерігали нечисленні ратники.

Гліб на чолі десятників вийшов за ворота і зупинився. Видно, на Щекотів вже давно не нападали. Це новий воєвода зрозумів, стоячи на насипу перед брамою (а не навісному мосту). Повертівши головою у різні сторони і чудово розуміючи, що виглядає не дуже солідно, Гліб, тим не менше, продовжив, неначе не було ніякої перерви:

– Я хочу, щоб зараз же ви зібрали людей, яких тільки можна. Всіх! І ратників також. Гаяти часу не можна. Людей направити вгору рубати гілки. Розкласти їх на дні того, що ви так сміливо називаєте ровом. І підпалюйте. Гілок має бути багато, земля повинна розмерзнутись. Розтане земля – знімете ґрунт. Дійшли до мерзлоти – знову підпалили. Невже так важко буде це зробити? Князь покинув Щекотів незадоволений.

Гліб вперше згадав про розмови Лева Даниловича.

– Роботу не припиняти ні на мить! – продовжив воєвода. – Рів має бути глибокий. У два моїх зрости.

– Але воєводо! – виступив наперед десятник Ярополк (Гліб згадав, як його звати). – Так, ти правий: таким чином ми викопаємо рів. І встигнемо до приходу поляків. Але вогонь буде великий і високий. Боюся, що таким чином ми викопаємо рів, але спалимо частокіл.

– А ви не бійтеся! – відказав Гліб. – Змочіть дерево водою – і вогонь його не візьме, і коли воно замерзне, то важче його буде взяти. І ще…

Він тупнув ногою по замерзлій землі.

– Ось цього тут не має бути. Вирити рів і підвісити міст.

– Але тут немає моста! – вигукнув хтось.

– Так зробіть!

Гліб обвів десятників поглядом і, повторивши: «Робіть!», – повернувся у фортецю.

А десятники розбіглися виконувати свою роботу.

Гліб тим часом зайшов всередину відведеного йому будинку і стомлено опустився на лаву. Він вирішив не контролювати, як виконуються його розпорядження. Вирішив почекати. А поки що можна і чимось підкріпитися.

– Є тут хтось? – голосно запитав він, мало при цьому сподіваючись на те, що хтось відгукнеться.

На його велике здивування, бокові двері, скрипнувши, відчинилися. У кімнату увійшла старша жінка і зупинилася в нерішучості. – Як тебе звати? – запитав Гліб.

– Бояна, пане!

– Ти готувала для попереднього воєводи?

– Так, пане!

– Що ж, неси! Перевіримо, чи, може, у цьому причина поганої роботи мого попередника.

Почувши таке, жінка продовжувала стояти в нерішучості, потім обернулася і залишила кімнату. Невдовзі на столі перед воєводою з’явилася звична йому у поході нехитра їжа, яку він визнав досить смачною, про що не забарився повідомити Бояні. Жінка враз повеселішала і поцікавилась, чи не бажає пан воєвода ще чогось.

– Не зараз, – відказав Гліб. – Увечері приготуй квас, якщо можна.

– Принесу. Він у мене вже готовий.

– Потім, – повторив Гліб і нахилився над столом, даючи зрозуміти, що глядачів не потребує.

Бояна зрозуміла одразу і залишила його самого, прикривши за собою скрипучі двері. І Гліб, і Бояна одночасно вирішили, що їх треба змастити.

Лише тепер молодий чоловік відчув, наскільки він голодний. Зрештою, це був перший нормальний обід за останній тиждень. Після поразки у битві з поляками на обід часу не вистачало, а відучора ні їсти, ні спати він не міг. Все думав, що такого зробити, щоб виправдати довіру князя.

Слушно припустивши, що голодним впоратися з поставленою задачею йому буде важче, ніж ситим, Гліб вирішив трохи підкріпитися. Тим більше, що роботи у Щекотові дійсно багато.

Новий воєвода не став засиджуватися за обідом, швидко проковтнув принесену їжу і, накинувши на себе верхній одяг й надівши шапку (не вистачало ще застудитися!), знову вийшов надвір.

Там він одразу зауважив зміни, котрі його приємно вразили. Зникли навіть поодинокі дружинники, що бовваніли на центральному майдані. Зате за стіною чувся шум великої кількості людей, у якому важко було розпізнати окремі слова. Але навіть у такому шумі Гліб розчув деякі вислови, що стосувалися його особи. І були вони не вельми приємні для вуха.

Проминувши ворота, воєвода відзначив, що десятник Ярополк все-таки зумів організувати людей для роботи. Видно, поки одні збирали чоловіків у навколишніх селах, інші відправили всіх вільних дружинників за водою. Правда, перед тим необхідно було розламати товстий лід. Зрештою, поки Гліб обідав, на озерці, майже навпроти брами, вже синіла ополонка, а у рові чекали вогню перші сухі в’язанки. Появу воєводи майже ніхто не зауважив: більшість його не знала, а десятники, котрих Ярополк поставив наглядати над роботою, були дуже зайняті. Не до споглядання ставленика князя!

Зате до Гліба одразу підійшов Ярополк. Він виглядав принаймні удвічі старшим від нового воєводи і був щиро ображений у своїх почуттях, необхідності вислуховувати неприємні для себе речі. Але найгірше було те, що Гліб був правий і Щекотів ніяк не відповідав тим вимогам, які були основними для оборони.

– Робимо, – тільки і сказав Ярополк.

– Бачу, – відповів Гліб. – Я хочу оглянути місцевість.

Ярополк кивнув головою і підняв руку. Миттю поруч виник його джура – довготелесий підліток, увесь гордий цього звання.

– Коней мені і воєводі! – розпорядився десятник.

Джура так же миттю зник.

– Зараз приведуть.

– Добре. А поки що пройдемося, – сказав Гліб і першим попрямував насипом.

Ярополк знизив плечами і рушив услід.

– Гадаю, Ярополку, настав час порозумітися, – після деякого мовчання мовив Гліб.

– Про що, воєводо? – не зрозумів Ярополк, хоч, чесно кажучи, здогадувався.

– Хочу дещо розповісти, а там вже тобі самому вирішувати, що і як. До вчорашнього дня я навіть уявлення не мав про Щекотів. Поверталися з невдалого походу, як князь поставив мене сюди воєводою. Лев був невдоволений станом оборони городища. І він був правий. У мене мало військового досвіду, але взяти Щекотів мені не складно. Хоч при розумній обороні він може вистояти досить довго.

– Одразу після навали монголів від гніву Данила тут заховався тодішній луцький князь Ростислав .^[12] Тоді Данило не зміг взяти Щекотів, – повідомив Ярополк, вражений відвертістю нового воєводи.

– Так? – здивувався Гліб. – Чесно признаюся, не знав. Але зараз цього немає. Тому я зроблю все, щоб виконати волю князя.

Він подивився на Ярополка і закінчив:

– Чого б мені це не коштувало!

Тим часом джура привів коней. Гліб з Ярополком мовчки скочили на сідла.

– Звідси поляки навряд чи ризикнуть наступати, – показав Гліб на болота. – Підступає весна, лід у такий час ненадійний наш союзник. А ось чекати ворога треба із заходу, з-за гори. Подивимось!

Він повернув вуздечку. Кінь слухняно виконав команду.

– Показуй дорогу, десятнику! Хочу все оглянути з гори.

Ярополк кивнув головою і першим направив коня дорогою вгору. Їм довелося обминати численних робітників, що, наче мурахи, снували в обидва боки то із в’язками дров, то за ними.

На саму гору вела вузька звивиста стежка, якою вже давно ніхто не ходив. Це Гліб визначив із залежаного нестривоженого снігу.

– Погано! – відзначив воєвода.

Ярополк мовчав. Він розумів, що бути невдоволеним Гліб має повне право. А новоспечений воєвода про себе похвалив такт десятника. Той жодного разу не спробував виправдатися, переклавши всю вину за жалюгідний стан оборони городища на попереднього воєводу. Сам прямолінійний, Гліб поважав таких же, як і він сам буркотунів і вічно невдоволених всім. Гірше було б, якби його співбесідник в усьому згоджувався і пробував переконати, що ні у чому не винен. Таких Гліб не любив і не намагався приховувати це.

Піднялися на гору. Лише тепер Гліб зрозумів, що надто сміливо з його боку було назвати цей порослий густим лісом горб горою, але він все ж піднімався над навколишньою місцевістю і звідси відкривався чудовий огляд. Лише два підвищення – на півдні і сході – виглядали вищими, аніж щекотівський, принаймні східний точно. Зате на заході лежав відкритий простір, що через декілька верств закінчувався лісом.

– Треба тут поставити вежу, – сказав Гліб. – І нехай у ній постійно перебуватимуть хоча б двоє воїв. Неприятель не повинен підкрастися непомітно.

Він подивився на Ярополка і майже співчутливо додав:

– Це треба зробити вже сьогодні.

Зрештою, ніхто, за винятком, напевне, самих холопів, котрих витягнули із теплих домівок і відірвали від звичної роботи, не був ображений на воєводу Гліба. Десятники розуміли, що оборона Щекотова не витримує не те що найменшого штурму, але й будь-якої критики, тому із завзяттям узялися за роботу. Вже коли Бояна повідомила Гліба, що вечеря готова, рів навколо стіни став глибший на лікоть. Коли холопи дісталися до замерзлої землі, на дно рову знову поклали сухі гілки.

Всю ніч і наступний день не припинялася робота, і вже надвечір Ярополк стомленим голосом повідомив воєводу, що підвісний міст готовий і можна його причепити. Гліб, побачивши, що його підлеглі дійсно виклалися на повну, махнув рукою, мовляв, можна відкласти і до завтра.

А посеред ночі воєводу, як інших, хто був у Щекотові й навколишніх селах, розбудив набат.

Звиклий до чогось подібного, Гліб миттю зірвався з ліжка і, на ходу одягаючись, вискочив на двір. Від вогнів численних смолоскипів темрява остаточно сховалася у найдальших закутках. Всюди метушилися дружинники, але якоїсь паніки не спостерігалося.

– Що сталося? – запитав Гліб якогось десятника, який проходив мимо.

– Сторожа на вежі зауважила на заході якийсь загін, – повідомив він.

– Де Ярополк?

Десятник кивнув головою кудись убік, і на фоні вогнищ Гліб тут же впізнав Ярополка. Той підійшов ближче.

– Не можу сказати про чисельність загону, але гадаю, що це лише розвідка, – мовив він. – Шкода, що браму не зачепили.

У його словах не було жодного докору, але Гліб все ж сказав:

– Так, це моя вина. Треба було це зробити ще вчора.

– Оце вже ні! – заперечив Ярополк. – Люди стомилися, тому ти зробив правильно, відпустивши їх. А міст перед ворітьми можна просто спалити.

– Але не зараз. Як з селами?

– Частина людей вже прибуває.

– Пускати всіх! Зайвих ратників не буває!

Але до штурму не дійшло. Поляки виявилися звичайним загоном, висланим для розвідки перед основними силами. Їх було мало, і вони не наважилися нападати на невідь-як захищене укріплення посеред ночі.

Коли ж піднялося сонце, то і оборонцям, і нападникам стало зрозуміло, що сутички і не буде. Оцінивши організацію оборони Щекотова, поляки були неприємно вражені побаченим. Видно, вони не очікували зустріти таке. Тому про штурм можна було забути. Натомість нападники вирішили поживитися у навколишніх селах, які за ніч практично повністю опустіли.

Це стало для них фатальною помилкою. Ще вночі воєвода непомітно вивів з-за стіни два десятки ратників і заховав їх у лісі неподалік. Коли поляки напали на перше-ліпше село, їх зустрів озброєний загін русичів. Відступати було нікуди, довелося прийняти бій. Як виявилося, останній.

Невдовзі ратники переможно в’їхали у Щекотів через тимчасовий дерев’яний міст, який так і не встигли спалити. Вже з першого огляду Гліб відзначив, що оборонці не дорахувалися трьох дружинників. Зате він зауважив вершника, простоволосого, без зброї, але зв’язаного.

– Бранця до мене! – розпорядився Гліб.

Один з дружинників скочив на землю, досить-таки безцеремонно звалив полоненого з коня, від чого той ледве не гепнувся на мерзлий настил.

– Підмогу не бачили? – запитав воєвода десятника, що командував загоном.

– Чисто, – лише сказав той.

– Добре. Продовжуйте.

Гліб повернувся до Ярополка.

– Пішли, поговоримо із бранцем, – сказав він.

Десятник Ярополк лише кивнув головою. За ці два дні він остаточно змінив своє відношення до нового воєводи.

А дивлячись на нього, змінилися й інші.

Вже в будинку вони краще роздивилися полоненого. Це був воїн приблизно одного з Глібом віку. Він сидів посередині кімнати і досить-таки спокійно чекав на майбутню розмову.

Гліб миттю оцінив ситуацію. Він став перед бранцем і без вступу сказав:

– Ти помовчи, а я спробую описати ситуацію. Тебе спіймали на нашій землі у той час, коли ти прийшов сюди як тать. Я хочу знати, що вас сюди привело, скільки вас і чи чекати нам інших. Я пропоную тобі зараз розказати все. Є й інший вихід. Ми зараз вийдемо, а сюди прийде наш коваль. Потім ми повернемось, і однаково ти розкажеш все. Сподіваюсь, я дохідливо розповів? Тобі вибирати.

Деякий час бранець сидів нерухомо, обдумуючи почуте. Було видно, що він одразу повірив незнайомому воєводі, якого слухалися навіть старші.

– Я скажу, – сказав він.

– Хто ти?

– Межислав, мечник воєводи Януша Старжа.

– Чому ви тут, я здогадуюсь, – сказав Гліб. – Скільки вас прибуло під Щекотів?

– Це були всі. Ви всіх повбивали, – повідомив Межислав. – Король відправив все військо на Пшеворськ, а пан воєвода вирішив розвідати ці землі.

Полонений криво усміхнувся.

– Розвідали!

Гліб переглянувся з Ярополком.

– При нагоді тебе повернуть до твого пана, – повідомив він. – Виведи його!

Останні слова стосувалися ратника, який увесь цей час зберігав мовчанку. Полонений не став чекати, поки його піднімуть, підвівся і, злегка поклонившись, у супроводі вартового залишив кімнату.

Гліб сів на звільнене місце.

– Переворськ? – запитав Ярополк.

– Так. Треба повідомити князя, – сказав Гліб. – Знайди надійного гонця, а я напишу листа…

Коли Гліб дописував останні слова, на нього вже чекав гонець. Воєвода вийшов на ґанок.

– Відвезеш листа у Львів, – сказав Гліб, подаючи листа.

– Чи пустять його до князя? – засумнівався Ярополк.

Гліб зняв з пальця подаровану князем каблучку і простягнув воїну.

– Покажеш комусь з бояр чи тисячних. Що робити – вони знають.

Той з повагою надів масивну каблучку на палець і, мовчки скочивши на коня, галопом помчав до воріт.

Два наступні дні від нього не було жодної звістки, правда, і полонений не обдурив: більше поляки не з’являлися.

А ще через день під стіни Щекотова під’їхав невеликий озброєний загін на чолі з боярином, у якому Гліб упізнав свого свояка Богумила.

Зустріч родичів була щирою, хоч і не бачилися вони лише декілька днів. Богумил, обійнявши Гліба, простягнув йому каблучку.

– Ну, здрастуй, воєводо! – сказав він. – Ось, віддаю. Негоже розкидатися подарунком самого короля!

– Та хотів, щоб мій гонець напевне потрапив до князя! – виправдовувався Гліб, надягаючи каблучку.

– Так і сталося.

– Стомився? – запитав Гліб і сам відповів: – Звичайно, стомився, про що я говорю!

– Стомився, – кивнув головою Богумил. – Веди, воєводо, поговоримо.

У будинку, де поселився Гліб, за обідом, приготованим тою таки Бояною, Богумил посвятив родича у державні таємниці.

– Твоє застереження про Лєшека не стало для князя ні першою новиною, ні новиною взагалі, – говорив Богумил. – Левові все було відомо. Єдине, чого не знав князь, було твоє твердження про те, що на Львів поляки не підуть.

– А Переворськ? – поцікався Гліб.

– Не дійшов до Переворська Лєшек. Відступив. Наразі. А я за тобою, – повідомив шуряк.

– Щось сталося?

– Ще ні, але станеться. Словом, ти потрібен князеві.

– Новий похід?

– Новий похід.

– Куди?

– Дізнаєшся від самого князя. Але не хвилюйся – не на Польщу.

– А я і не хвилююся, – відказав Гліб. – Похід – то похід. Не вперше. А кого назначили замість мене? Тебе?

– О ні! – весело сказав Богумил. – Я також потрібен у новому поході. А воєводу князь доручив назначити тобі самому. Так, не дивуйся, князь тобі довіряє. Маєш когось на думці? А то вже завтра ми залишаємо Щекотів.

– Маю.

Гліб покликав Бояну.

– Нехай сюди прийде Ярополк, – розпорядився він.

Жінка мовчки покинула кімнату.

– Це той, кого ти хочеш залишити замість себе? – запитав Богумил. – Ти упевнений у цьому?

– Повністю. Ярополк не був у захваті від моєї тут появи, але за ці дні ми спрацювалися. Гадаю, від впорається. Тим більше, що у Щекотові він чи не з самого народження. Впорається! – впевнено повторив Гліб.