VI

Цей день наближався до свого завершення. Він так і закінчився б мінорно, але ближче до сьомої години до мене у кімнату постукав Яблонський і подав на срібному підносі рожевий заклеєний конверт.

– Приніс посильний! – повідомив управитель.

Я узяв конверт. Ні адресата, ні від кого лист на конверті вказано не було.

Оскільки будь-яку кореспонденцію я звик переглядати на самоті, я відпустив Яблонського. Від конверту йшов ледь помітний аромат парфумів, які вже були мені знайомі, і я одразу здогадався, кому зобов’язаний його отриманням.

Передчуття мене не підвели. Каліграфічним, я б навіть сказав, вишуканим почерком жіноча рука вивела наступний текст:

«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрі не залежали від нас. Мені шкода, що ми так і не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, є. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тільки рада. Чекаю Вас на виставі, яка йтиме сьогодні. Його імператорська величність люб’язно представив Вам свою ложу. Малґожата».

Що і треба було довести!

Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей літній вечір у пустопорожніх розмовах про посередню гру місцевої знаменитості, але той факт, що людина, яку я лише запідозрив, сама запропонувала зустрітися, не міг бути випадковим.

Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрі Скарбека, але і прибути під фінальні оплески також не випадало. Від сьогоднішньої розмови багато чого залежало (принаймні, я хотів, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невігласом, доведеться висидіти всю виставу. Тільки б не ставили «Ілюзію життя»! Після такого важко бути безпристрасним.

Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.

Сьогодні у ложі я був сам. Не відомо, чи Карл Людвіг був «у долі», чи просто Малґожата мала вільний доступ до його ложі, але до закінчення вистави мене ніхто не потривожив. Коли ж під традиційні крики «Браво!» опустилася завіса (до речі, вигуки сьогодні різнилися від учорашніх, були щирішими, чи що), двері позаду обережно відчинилися, і голос, що належав адміністратору театру, повідомив, що відома мені особа чекає на мене у себе у гримерці. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет білих троянд і попрямував за чоловіком.

Звичайно, сам я ніколи б не розібрався у цьому лабіринті переходів і поворотів, але невдовзі я вже стукав у потрібні двері.

Малґожата Серватка уже встигла змінити сценічний одяг на вечірній і, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцілував їй руку, вручив квіти.

– Обережно, вони колючі! – поспішив попередити я.

– Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний і чуйний! І такий розкішний букет!

Вона піднесла квіти до обличчя.

– Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! – відповів я.

Принаймні ці слова я сказав щиро.

– Я вдячна, що ви відгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзія життя» – моя творча невдача.

– Ви надто критичні до себе, пані Малґожато!

– Аніскільки! – заперечила вона.

– Смію з вами не погодитись! У Відні я часто відвідував театри, тож повірте мені, що бачив вистави і хороші, й погані. Вашу гру я сміливо можу віднести до перших.

Видно, мій комплімент припав до душі молодій жінці, і вона широко посміхнулася.

– Ви не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.

– Максиміліан! – уточнив я. – Для вас просто Максиміліан.

– Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря…

– Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.

– Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? – здивовано запитала Малґожата.

– Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!

Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.

– Моя карета у вашому повному розпорядженні, – повідомив я.

– Це даремно! – відповіла Малґожата. – Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!

У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.

Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.

– Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? – поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.

– Траплялося, – непевно відповів я.

Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.

– Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, – сказав я. – Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі з’являється часто.

– Як цікаво! Відень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.

«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»

Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.

– Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?

Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:

– Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.

– Чому ви так подумали, пані Малґожато? – Нарешті я спромігся вставити хоч слово.

– Не далі як учора ви прийшли у театр у супроводі цього грубого детектива.

– Мені здається, тут ви не праві, пані Малґожато! Як на мене, пан Людкович досить приємний чоловік і чудовий професіонал.

– Це у вас говорить ваша чоловіча солідарність, – надула губки актриса. – Я, звичайно, не знаю, який він професіонал, і, дай Боже, ніколи не дізнаюся на собі, але вже той факт, що він русин, має змусити вас, Максиміліане, задуматися.

– Ви гадаєте, що це може мені чимось зашкодити? – поцікавився я. – Пробачте мою необізнаність у місцевих порядках. Просто я ще не мав змоги оглянути місто.

– Я вас розумію, Максиміліане. Звісно, завдання, яким ви маєте честь займатися, забирає увесь ваш час, і, повірте, мені незручно, що саме я його у вас відбираю.

– Не переймайтеся! Як кажуть у нас у Відні, «настав час насолодитися годиною».

Тим часом моя супутниця зупинилася.

– Ось тут я живу! – сказала Малґожата і показала на добротний будинок. – Як і говорила, це зовсім недалеко.

– Це справді прекрасний район! – мовив я. – Близько до театру.

– А також до цієї противної ріки!

Це мене здивувало, бо я уперше почув з уст містянина таке про Полтву.

– Перепрошую? Напевне чогось я не знаю, – сказав я.

– На щастя, зараз ви не чуєте, але бувають такі дні, коли тут нічим дихати. А комарі…

Після цих слів молода жінка скривилася і повела плечима.

Я поспішив відкланятися.

– Чи можу я сподіватися, що ми іще зустрінемося? – запитав я, цілуючи білу руку Малґожати.

– Мені хотілося б, щоб це сталося, – відповіла вона і зникла за дверима будинку.

Я почекав, коли поруч зупиниться екіпаж. Сів у салон і скинув циліндр. Настав час зібратися з думками. І насамперед, звідки актриса провінційного театру дізналася, що розмовляє з другом самого цісаря? Те, що я не міг ніде прохопитися, був упевнений. Попри всю свою непередбачуваність, ерцгерцог Карл Людвіг також ніколи не хворів на балакучість, особливо якщо це стосувалося безпеки старшого брата.

Було над чим подумати, а отже, і була потреба іще раз зустрітися з пані Малґожатою.

VII

Назавтра зранку Теофіл Людкович поклав переді мною списаний аркуш.

Чесно признатися, мене вразив цей список. Я навіть не підозрював, що за такий короткий час кордони королівства Галіції і Лодомерії перетнуло так багато іноземців. Упіймавши мій здивований погляд, детектив поспішив мене «заспокоїти»:

– Тут іще немає тих, хто прибув протягом останнього тижня. Списки просто ще в дорозі.

Я важко зітхнув і вчитався у текст. Найбільше тих, хто захотів поближче познайомитися з цим коронним краєм, прибуло з Пруссії, і були вони здебільшого літні люди. Судячи з прізвищ, що повторювалися, це були подружжя. На моє запитання Людкович відповів:

– Після того як доктор Торосевич провів аналіз води у селі Трускавець (це на південь звідси, під Карпатами) і було виявлено, що води лікують різні хвороби, сюди почали прибувати на лікування хворі.

– І допомагає? – поцікавився я.

Для мене подібні слова стали новиною.

– Я, слава Богу, не потребую подібних процедур, але знаю, що у Трускавці вже побудували декілька лазень. Окрім літніх панів та панн, свої старі рани лікують і колишні військові.

– «Поручик лейб-гвардії Гренадерського Імператора Австрійського полку Павло Михайлович Рюмін», – прочитав я.

– Хоча б він, – згодився Людкович. – Замість того щоб їхати до Баден-Бадена, шановний поручик Рюмін вирішив полікувати свої давні рани, отримані, судячи з усього, десь поблизу, у нас. І ближче, й, підозрюю, дешевше.

Я заглибився у читання. Переді мною стояло завдання серед цього довгого списку знайти того, хто прибув сюди не просто лікувати занедбану простату чи розхитані нерви, а спеціально приурочив свою появу до візиту цісаря. Зрештою, час, коли Франц Йосиф задумав проінспектувати коронний край Галичину, збігається з першим прізвищем у списку. «Граф Ернст фон Гуттенберг з дружиною. Провінція Бранденбург. 64 роки. Мета: відвідини… гм… Трускавця». Гадаю, не буде помилкою, коли я виключу це поважне подружжя з цього списку. На жаль, це мені мало допоможе. Список іще довгий.

Після того як Теофіл Людкович пішов, пославшись на невідкладні справи, я заспішив до ерцгерцога Карла Людвіга. У будинку на Нижніх валах я його не застав. Мені повідомили, що сьогодні їх імператорська величність зволили лишитися вдома. Довелося Конраду їхати на вулицю Липову, де на віллі Скшиньських ось уже другий рік проживав намісник Галіції.

Я зустрів Карла Людвіга у вітальні. На нього напала хандра, тому він і вирішив сьогодні залишитися вдома.

– Розумієш, Максиміліане, набридло! – говорив він. – Набридло все: Ґолуховський, звичайно, хороший намісник і мій брат не помилився, поставивши його у королівстві, але, мій Боже, який він зануда! А однією з умов того, що мені запропонують самостійне намісництво, було моє особисте зобов’язання, що я чогось у нього навчуся. Мене навіть бали не радують! А на довершення до всього приїжджий франт зі столиці відбив і артистку.

Почути таке від ерцгерцога я точно не сподівався, про що яскраво сказало моє обличчя. Побачивши таке, Карл Людвіг розсміявся.

– Пусте, Максиміліане! Не сприймай так близько до серця мої слова! – сказав він. – Для мене Малґожата всього-на-всього лише флірт, який ні до чого не зобов’язує. Що у тебе? Дізнався щось?

Замість відповіді я поклав на стіл принесений Людковичем папір. Карл Людвіг побіжно продивився список, після чого поклав його на стіл.

– І хто? – запитав він таким тоном, неначе справді бажав зараз же отримати відповідь.

– Якби це було так просто, ваша імператорська величносте! – відповів я. – Хоч деякі думки у мене виникли.

– Тоді прошу!

Лише тепер Карл Людвіг запросив мене присісти (щоправда, досі він також стояв).

Умостившись у зручному кріслі, я почав:

– Гадаю, що не помилюся, коли відкину місцеві громади і сконцентруюся на іноземцях.

– Чому? – здивовано поцікавився ерцгерцог.

Напевне, він не сподівався почути таке від мене.

– Я вже говорив вам, що подібна інформація поступила від Генерального штабу і це пов’язано з міжнародною обстановкою. До того ж важко припустити, щоб вашого найяснішого брата так не любили його піддані, щоб зважитися на таке.

– Ти пам’ятаєш Лібенія? – перебив мене ерцгерцог.

Запитання мене здивувало. Чи пам’ятаю я Яноша Лібенія? Божевільний угорець, гнаний помстою за придушення заколоту 1849 року, два роки тому напав на Франца Йосифа під час прогулянки каринтійським бастіоном столиці і здійснив спробу вбити. Якби не миттєві дії ад’ютанта цісаря полковника О’Донела і якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цісаря, але й довершити задумане.

– Звісно, пам’ятаю, адже я був присутній, коли його повісили, – відповів я. – А чому ви згадали Лібенія?

– За ним також ніхто не стояв. На суді він визнав, що діяв самостійно. А якщо і тут повториться подібне?

– Але тут нікого не придушували!

– Зате стріляли з гармат по місту! Не скажу, що когось убили, але і тут може знайтися свій Лібеній.

– Можливо, ви маєте рацію, ваша величносте, але тільки в одному: хтось може використати одну з місцевих громад для своїх цілей.

– Яких?

– Одного разу ваш брат розповів мені, що усі задіяні у Східній війні держави висловлюють незадоволення тим, що Австрія досі не пристала до жодної сторони.