IV

Ерцгерцог Карл Людвіг виконав свою обіцянку, і вже о сьомій годині управитель Яблонський благоговійно повідомив мене про те, що біля воріт стоїть карета з гербом Габсбургів. Про себе усміхнувшись, я мовчки підійшов до екіпажу. Дверцята переді мною відчинив сам управитель. Певно, не бажав довірити таку велику місію комусь іншому.

У салоні я побачив ерцгерцога Австрійського і ще одну людину. Карл Людвіг був у знайомому мені іще з Відня білому кітелі, на якому особливо виділялась червоно-сіра стрічка ордену Леопольда. Довершувала картину зірка ордена. Звичайно, я не міг не відзначити елегантність ерцгерцога, хоч бачив його у подібному образі не вперше, про що й не забарився повідомити його. Мене більше зацікавив супутник ерцгерцога. Він був старший від мене, але не настільки, щоб це так кидалося у вічі. Я дав би йому років тридцять три – тридцять п’ять. Найперше, що одразу зауважив я, були важка квадратна щелепа і дещо великий з горбинкою ніс. На відміну від мене, а тим більше від Карла Людвіга, незнайомець мав засмагле обличчя, причому я одразу зробив висновок, що «світла бронза» у нього не через відпочинок на якомусь південному курорті, а результат постійного перебування на сонці тут, у Лембергу. Тим не менше, я якось одразу проникся симпатією до незнайомця.

– Дозвольте представити вас! – вирішив порушити мовчанку ерцгерцог. – Це Теофіл Людкович, людина, про яку я тобі говорив. Максиміліан Рутецький, особистий посланець мого брата.

Людкович кивнув головою на знак привітання. Мені не залишалося нічого іншого, як повторити його жест.

– Вам доведеться деякий час працювати разом, але сьогодні я забороняю говорити про справи і пропоную повністю присвятити себе прекрасному, – говорив Карл Людвіг. – Серед усіх муз я віддаю перевагу Мельпомені.

«А також танцям!» – подумалося мені. Я не знав, чи древні греки присвятили танцям окрему музу, але у цьому ерцгерцог був бог. Навіть до Відня доходили чутки про бали, котрі він влаштовував у своїй літній резиденції тут, у Лембергу. Ерцгерцог здобув славу чудового і витривалого танцюриста, не покидав бали до їхнього завершення, а це зазвичай тривало до самого світанку. Дами не могли нахвалитися увагою, що її приділяв намісник Галіції і Лодомерії. На відміну від свого брата, цісаря Франца Йосифа, який захоплювався географічними відкриттями, Карл Людвіг віддавав перевагу мистецтву і був домосідом. Навіть дворічне перебування у Лембергу йшло усупереч його бажанню проводити час десь в Інсбруку, але як брат цісаря і його підданий він подав іншим приклад смиренності й беззаперечно скорився його волі.

На місто опустилася приємна вечірня прохолода: відступила денна задуха, яка зазвичай буває після того, коли сонце випарує усю накопичена землею вологу; небо над містом набуло якогось зловісного темно-синього відтінку. Напевне, вночі знову випаде дощ. Побачивши моє здивування, ерцгерцог мовив:

– Звикай, Максиміліане! Це – погода Лемберга! Якщо ти протягом одного дня не змокнеш і, поки поспішатимеш додому, не висохнеш – вважай, у Лембергу ти не був. Хіба я не правий, пане Людкович?

– Авжеж, ваша імператорська величносте! Смію нагадати, що ви у Львові лише два роки, а нам, корінним львів’янам, до цього не звикати, – відповів Людкович.

Я вперше почув його голос. Детектив говорив з ледь чутним акцентом, але він не псував його німецьку, а, навпаки, додавав їй певного шарму. Я звернув увагу на інше: вже утретє це місто називали по-інакшому, не так, як ми й поляки. Цікаво, як це звучить з уст жидів?

– Головне, щоб на час візиту цісаря Франца Йосифа Львів не задощило.

Його слова мене здивували.

– Ви даремно турбуєтесь за настрій його цісарської величності! Франц Йосиф Перший приділяє мало уваги подібним незручностям, – відповів я.

– Я не сумніваюся у невибагливості цісаря! Погода мене цікавить, пробачте, із суто практичних міркувань. Мряка, а тим більше дощ, змусить магістрат змінити графік переміщення цісаря, а це внесе додаткові труднощі у нашу роботу, – пояснив Людкович.

Його слова переконали мене, що мій співрозмовник насамперед професіонал і ерцгерцог не помилився, порекомендувавши його.

– Ви знову про роботу? – удавано розсердився Карл Людвіг. – Ми ж домовилися, що сьогодні говоритимемо лише про прекрасне. Пане Людкович, ви раніше дивилися «Ілюзію життя»? Максиміліана навіть запитувати даремно – важко у столиці знайти театр, у якому не йшов би Ґрільпарцер^[7].

– Це так, ваша імператорська величносте, але зізнаюся, «Ілюзію життя» не доводилося бачити жодного разу, – відказав я. – Чомусь у Відні більше ставлять «Велич і падіння короля Оттокара».

– Це й не дивно! Прославляти велич становлення цісарського дому – обов’язок кожного підданого! – пафосно відказав ерцгерцог. – То як, пане Людкович?

– Я радий, що не один лише пан Рутецький уперше насолоджуватиметься виставою, – відповів детектив.

– Смію запевнити, ви не будете розчаровані, – запевнив Карл Людвіг.

Невдовзі ми під’їхали до колонади перед театром. Він розташувався на правому березі Полтви і мав досить-таки ошатний вигляд. Оглядаючи його іззовні, я відзначив, що він побудований у класичному стилі й органічно вписується у навколишній ансамбль. І був чи не найбільшим театром, у яких мені раніше доводилося побувати. Це моє зауваження не могло залишитися поза увагою ерцгерцога Австрійського.

– Третій у світі! – гордо мовив він. – Лише Ла-Скала і театр у Дрездені більші.

Я ніколи не бував ні у Мілані, ні, тим більше, у Дрездені, але охоче повірив словам ерцгерцога.

Ми увійшли в театр. Містяни, що вже наповнили хол приміщення, шанобливо віталися з Карлом Людвігом, із чого я виснував, що він користувався шаною серед знаті.

Видно, ерцгерцог з якогось часу мав тут свою ложу, позаяк, не вагаючись, одразу попрямував до одних з численних дверей. І дійсно, за ними була невелика ложа, щоправда, на моє здивування, розташовувалася вона не проти сцени, а дещо справа. Тим не менше, огляд був чудовий, можна було споглядати не лише за дійством на сцені, але й спостерігати за глядачами.

Я одразу зауважив деяку скутість у рухах Теофіла Людковича і зробив висновок, що подібні відвідини театру для нього не такі вже й часті, а якщо вони і траплялися, то зазвичай він займав місце у партері за два золотих, а не тут, у ложі.

Глядацька зала поволі наповнювалася людьми, обов’язковий у таких випадках шум повільно затихав. Здавалося, артисти лише чекали цього моменту, коли глядачі затихнуть остаточно.

Велика важка завіса на сцені розсунулася, і почалася вистава…

Карл Людвіг мав рацію щодо того, що в себе у Відні я нечасто пропускав якусь прем’єру. Щоправда, слід зізнатися (хоча б самому собі), що я не завжди відвідував вистави заради однієї лише вистави. Найцікавіше дійство зазвичай починалося саме тоді, коли опускалась фінальна завіса. Звісно, було б неправдою стверджувати, що я абсолютно не розумівся на мистецтві театру, але й знаним театралом, як от молодший брат цісаря, назвати себе не міг.

Вистава, дійство якої розігрувалося на сцені, була недурна, артисти викладалися на повну, тож особливих претензій з мого боку не було. Під час вистави, окрім того, що доводилося слідкувати за сюжетом, я кидав оком на ложі навпроти, де сиділа міська еліта (ті, що споглядали з партеру, мене не цікавили). У центральній ложі, котра за статусом мала б належати ерцгерцогу, я побачив дійсного намісника Ґолуховського. Поруч нього сиділа його молода дружина. Ще перебуваючи у Будапешті, я змусив церемоніймейстера цісаря просвітити мене стосовно деяких питань, які можуть бути мені корисні. Маючи феноменальну пам’ять, той повідав про тутешню еліту. Дружину намісника звали Марія Кароліна Йозефа Баворовська. Вони одружилися сім років тому, але вже встигли народити п’ятеро дітей. Це не могло не позначитися на зовнішньому вигляді жінки, й навіть з відстані мені було видно, що вона виглядає змученою.

Іншу ложу, якраз навпроти нашої, самотньо займав бургомістр Лемберга Карл Гопфлінґен фон Берґендорф. З його індиферентного вигляду я зрозумів, що цю виставу він бачив невідь-скільки разів і прийшов сюди сьогодні лише тому, що тут присутній брат цісаря.

Інші ложі також не пустували, що забезпечувало артистам хоча б видимий успіх і непогані виручені за перегляд гроші.

Непомітно для мене вистава закінчилася. Артисти вийшли на сцену і під схвальні вигуки «Браво!» декілька разів уклонилися. Карл Людвіг також двічі викрикнув: «Браво!», після чого запитав, звертаючись до нас обох:

– Як вам Ґрільпарцер у місцевій інтерпретації?

– Непогано! – відзначив я.

– Непогано? І все? – вигукнув ерцгерцог. – Хоча чому я дивуюся! Прошу не прийняти ці слова як неповагу до майстерності артистів Лемберга, пане Людкович. З уст Максиміліана Рутецького вони звучать як найвища похвала.

– Я впевнений, що вони щирі, – озвався детектив.

– А вам? Як «Ілюзія життя»?

– Не хочу здатися вам невихованим, ваша імператорська величносте, але я більше звик до інших діалогів. Не таких вишуканих.

– Розумію. Я пропоную дещо урізноманітнити наше перебування тут. Один момент!

Із цими словами ерцгерцог зник за дверима, а ми удвох лишилися самі. Майже одразу Людкович запитав:

– Пане Рутецький! Боюся, потім у нас не буде можливості поговорити про справи. Я хотів би уточнити свій статус.

– Ми разом дбатимемо про безпеку цісаря Франца Йосифа під час відвідин Лемберга, – повідомив я.

– Але чому ви обрали мене? У поліції Львова є вищі від мене офіцери.

– Мені вас порекомендував ерцгерцог. У мене немає підстав не довіряти братові цісаря. Тому, ви праві, пане Людкович, сьогодні нам не вдасться нічого вирішити. Якщо це вас не обтяжить, то я чекатиму вас завтра у себе. Ви не відмовитесь пообідати зі мною?

– Вважатиму за честь! О котрій?

– Вам буде зручно о четвертій?

– Цілком, – відповів Людкович, і цієї миті двері ложі знову відчинилися.

У ложу в супроводі Карла Людвіга зайшла молода жінка, у котрій я упізнав одну з актрис, що грали у недавній виставі. Тоді вона була недалекою простачкою, тепер же перевдяглася і повністю преобразилася. Її світле волосся, що виглядало таким звабливим на сцені, тепер було зібране і визирало з-під елегантного капелюшка. Тонка талія, яку особливо підкреслювали широкі рукави, була «справжня», а не результат цього жахливого корсету із китового вуса, яким катують себе столичні дами.

– Дозвольте відрекомендувати вам, шановна пані Малґожата, мого друга Максиміліана Рутецького, – представив незнайомку Карл Людвіг. – З паном Людковичем ви знайомі. А це, Максиміліане, провідна акторка театру, в якому ти зараз перебуваєш, Малґожата Серватка.

Я елегантно вклонився і поцілував простягнуту кисть. Від жінки йшов ледь чутний шлейф дорогих парфумів.

– Мені було приємно, коли ерцгерцог повідомив мене, що зі мною хоче познайомитися його друг, – говорила Малґожата.

Вона сіла у запропоноване крісло, почекала, коли це зробимо ми.

– Я просто хотів висловити своє захоплення вашим талантом, пані Серватко, – відповів я, бо треба було щось сказати.

Чесно кажучи, зараз у мене не було жодного бажання не те що розмовляти з кимось, а просто перебувати тут. Події дня, що закінчувався, стомили мене, а наступні обіцяли бути не менш напруженими.

– Просто Малґожата, – поправила жінка.

– Вважатиму за честь!

Розмова й далі протікала у такому ні до чого не зобов’язуючому тоні, який, однак, скоро почав усіх гнітити. Було помітно, що це нікому не приносить задоволення: мені через втому, самій Малґожаті, напевне, через таку ж причину, детективу Людковичу через усвідомлення того, що він почувався не у своїй тарілці. Зрештою, Карл Людвіг зрозумів, що потрібно якось виходити з непевного становища.

Так ми попрощалися із чарівною актрисою, давши один одному слово іще зустрітися при нагоді.

Ерцгерцог спочатку відвіз мене додому, затим відправився до поліції, куди попросив його доставити мій новий знайомий. Чи були цього дня іще справи у ерцгерцога Австрійського Карла Людвіга, я не знав.

Стомлений днем, що минав, я ледве дістався до ліжка і миттю заснув міцним, без сновидінь сном.

Снів я вже не бачив років п’ять.