V

За всього бажання назвати себе прибічником паперової роботи я не зміг би. Мене ніколи не приваблювала паперова казуїстика, без котрої не міг прожити батько. Він не відмовляв собі у задоволенні переглянути ділові папери навіть тоді, коли у цьому вже відпала потреба і цим займалися ті, хто і мав займатися: клерки. Тут батько міг потягатися з теперішнім цісарем, адже Франц Йосиф нікому не довіряє розбирати кореспонденцію і годинами пропадає з паперами.

Доля розпорядилася так, що значну частину наступного дня я провів у ратуші, розбираючись з «остаточним варіантом забезпечення належної зустрічі найсвітлішого цісаря», як запевнив мене бургомістр.

Я побіжно пройшовся списком. Очей не піднімав, але маківкою голови відчував, що фон Берґендорф не зводить з мене погляду.

– Я тут не побачив відвідин цісарем Будинку інвалідів, – мовив я. – Ви не плануєте запросити монарха на закладку наріжного каменю?

Ще під час минулих відвідин Лемберга молодий цісар (а на той час йому заледве виповнився двадцять один рік) так проникся долею військових інвалідів, котрі не могли самі себе утримувати, що видав розпорядження побудувати для них дім. Я знав, що цісар узявся за цю справу надто серйозно, як на мене, і, нікому не довіряючи, переконав будівничого Віденського арсеналу Гансена звести у Лембергу потрібну споруду.

– Вам відомо, що значну суму на будівництво – а це сімсот тисяч ринських – цісар виділив особисто! І ви хочете позбавити його права закласти наріжний камінь?

– Пробачте, але нам здалося, що зведення будинку, навіть такого величного, який визначив сам найясніший цісар, не варте того, щоб така особа, як найясніший цісар, сама закладала камінь.

– А нехай вам не здається! – перебив його я. – Франц Йосиф надто дорожить усім, до чого має хоч якесь відношення, а на своїх теренах він має відношення до всього. Тому прошу знайти час і внести у плани зміни.

– Буде зроблено! – з готовністю відповів бургомістр, хоча з його тону я зрозумів, що це не надто йому подобається.

Нічого, переживе. Далі я прочитав те місце, де цісар прийматиме представників громад міста. Ось те, що мені потрібно. Так. Австрійці, поляки, українці, жиди. Вірмени. Признаюся, я навіть не здогадувався, що у Лембергу проживають вірмени і що їх достатньо для того, щоб написати петицію до цісаря.

– Вірмени? – здивувався я.

– Саме так! Ми вирішили, що всі громади Лемберга мають право віддати шану нашому цісарю, – пояснив бургомістр.

– Але чому у такому порядку?

– Ну, дивіться! Ми вирішили, що допускати до цісаря потрібно у міру значущості тої чи іншої громади для користі держави. Звичайно, як німець ви не заперечуватимете, що спочатку мають бути австрійці. Його цісарській величності буде приємно зустріти тут, у королівстві Галіції та Лодомерії, своїх співвітчизників.

Я не став заперечувати.

– Поляки!

– Сам цісар спричинився до того, щоб відмовити русинам і натомість дозволити полякам займати посади у магістратах. Зрештою, поставивши поляків одразу після німців, ми тим самим зробимо приємне наміснику Галіції панові Аґенору Ґолуховському. І погодьтеся, бути третіми у списку для русинів не так уже й погано, хоч у чомусь вони цього й не заслужили, – закінчив бургомістр.

– Я би погодився з вами, якби не одна деталь, – озвався я.

– Я вас слухаю, пане Рутецький.

– Чому русини, жиди і ці, як їх, вірмени подаватимуть прошення одночасно?

У бургомістра, як з’ясувалося, до всього була вже готова відповідь.

– Цілком ясно, що попередні дві аудієнції заберуть значно більше часу, і для того щоб зайве не перевантажувати цісаря, вирішено об’єднати останні три делегації.

– Це викличе непотрібне замішання, – висловив сумнів я. – Доведеться подумати над цим. Можливо, варто буде скоротити час на попередні аудієнції.

– Але цей список був узгоджений з ерцгерцогом! – заперечив бургомістр.

– Не хвилюйтеся! – заспокоїв я. – Гадаю, мені вдасться переконати ерцгерцога.

Мої слова не припали до душі бургомістру фон Берґендорфу, але виду він не подав.

А я тим часом іще раз переглянув списаний аркуш і повернув його бургомістру.

– А взагалі я задоволений вашою роботою, пане бургомістр. Звичайно, деякі неточності присутні, але в цілому я задоволений. Упевнений, цісар Франц Йосиф оцінить ваші старання. Але доробити треба!

– Звичайно, пане Рутецький! – повеселішав бургомістр. – Не сумнівайтесь: усе буде виправлено! Дозвольте мені вас у дечому застерегти.

– Застерегти? Мене? Хіба мені тут щось загрожує? – здивувався я.

– Не те, про що ви подумали, пане Рутецький.

– Тоді я вас слухаю!

– Вчора у театрі я бачив вас у компанії такого собі Людковича.

– Так, і в чому проблема?

– Я аж ніяк не хочу вказувати такій шановній людині, з ким ви маєте зустрічатися, – спробував вибачитися бургомістр. – Але наскільки мені відомо, ви маєте намір залучити Людковича до роботи.

– Ви щось маєте проти цього?

– Що ви! Але вважаю своїм обов’язком попередити вас, що Теофіл Людкович свого часу підтримував Головну Руську раду й особисто його голову Григорія Яхимовича. Вам, далекій від Галіції людині, може здатися, що ця обставина не є такою важливою, але смію нагадати, що єпископ Яхимович, хоч і вважався людиною, лояльною до Відня, тим не менше спричинився до так званої «азбучної війни», був проти справедливої пропозиції деяких русинів відмовитися від свого алфавіту і перейти на той, яким користуємося ми. Крім того, Теофіл Людкович підтримує грошима «Зорю Галицьку».

Я вирішив завершувати цю розмову.

– Те, що ви розповіли мені, пане бургомістр, мені нове і багато чого я не знав, але річ у тім, що пана Людковича як хорошого спеціаліста мені персонально порекомендував Карл Людвіг. Якщо ви вважаєте, що брат найсвітлішого цісаря помиляється, я можу сьогодні ж розповісти йому.

– О ні, що ви! Не треба! – поспішно заперечив бургомістр. – Якщо на пана Людковича вказав сам ерцгерцог, я не можу ставити під сумнів це безперечно правильне рішення. Сподіваюся, ви не сприйняли мої слова нав’язливими?

– Зовсім ні!

Я підвівся, узяв тростину і надів циліндр.

– Але на майбутнє прошу не вказувати мені, з ким, коли і для чого я маю зустрічатися! – мовив я.

Поглянувши на бідного спітнілого бургомістра (сподіваюсь, лише від спеки), я закінчив:

– До завтрашнього ранку прошу представити мені зміст петицій, що їх громади міста хочуть подати цісарю.

Із цими словами я покинув ратушу. Екіпаж уже чекав мене перед входом. Я зручно вмостився в кареті, вийняв з кишені жилета годинник. Бреге^[8] показував чверть на четверту. Ого, затримався значно довше, ніж сподівався. Потрібно поспішити, а то не встигну привести себе до належного вигляду до прибуття Теофіла Людковича.

Його візиту я надавав виняткового значення…

Напевне, другим іменем Теофіла Людковича було Пунктуальність, бо коли сурмач на недалекій звідси ратуші розтрубив про четверту годину дня, управитель Яблонський повідомив мене про прибуття детектива. На моє здивування, Теофіл Людкович прийшов у тому ж одязі, що і вчора. Свої думки я вирішив тримати при собі. Зрештою, Лемберг – не Відень!

– Вдячний, пане Людкович, що ви прийняли моє запрошення, – привітався я, зустрівши детектива у вітальні, де вже чекав сервірований стіл. – Сподіваюся, ви голодні.

– Можете не сумніватися, пане Рутецький. Я звик зранку випити лише філіжанку кави. Так мені краще думається, – відповів гість.

– Тоді прошу до столу! Не можу похвалитися, що я також такий голодний, але прошу не соромитися – тутешні страви справді напрочуд смачні. У Лембергу я лише другий день, але вже починаю звикати до тутешньої їжі.

Розуміючи, що серйозної розмови за столом не вийде, особливо враховуючи той факт, що Людкович дійсно їв багато, я вирішив відкласти її на потім. Звичайно, цілковитої тиші не було, але нічого важливого ні я, ні мій гість не зачіпали. Тому коли я побачив, що темп споживання їжі пішов на спад, запропонував продовжити розмову у саду за чашкою кави.

– Пропоную посидіти ось під цією вишнею, – сказав я.

– Ризикну виправити вас, пане Рутецький, але це не вишня, – зауважив Людкович, сідаючи у невелике плетене крісло під густим світло-зеленим листям з червонуватим відтінком.

– Не вишня? – здивувався я. – От ніколи б не подумав! Тоді просвітіть мене, пане Людкович, бо я, певно, зовсім відстав у ботаніці.

– У цьому немає нічого дивного, адже цей сорт вивели у Львові, а саме у Клепарові. Це – череха. Має дуже приємний смак. Ризикну запросити вас сюди у серпні, коли вона заплодоносить, отоді ви гідно її оціните.

Я гмикнув. Для мене це було новиною, хоч я ніколи навіть і не намагався виділитися у подібній галузі науки.

– То як у вас кажуть на чашку? – перепитав я.

– Філіжанка, – повторив детектив.

– Надзвичайно! – вигукнув я. – У Відні обов’язково скористаюся цим словом. Це надасть мені додаткового бонусу.

– Ви дозволите, я закурю? – звернувся Людкович.

– Почувайтеся як удома.

Я спостерігав, як він вийняв з кишені елегантну люльку. Видно, вона вже була наповнена тютюном заздалегідь, бо детективу залишилося лише запалити. Двічі затягнувшись, Людкович сказав:

– Я вас слухаю, пане Рутецький! Що ви хотіли від мене почути?

– Ерцгерцог Карл Людвіг рекомендував вас як знавця своєї справи, – почав я. – Це правда?

– Ерцгерцогу видніше.

– Не сумніваюся у цьому. Перед тим, як, так би мовити, відкритися перед вами, хочу з’ясувати наступну деталь. Пані Малґожата Серватка, пробачте за мої слова, можливо, як місцевого, вони вас образять, досить-таки посередня актриса. Однак ерцгерцог називає її провідною. Я не можу віднести себе до поціновувачів театру, але, пробачте, провінціалізм не помітити важко.

– Ви мене не образили, – відповів Людкович. – Я ніколи не був шанувальником ні театру взагалі, ні гри пані Серватки зокрема. А ерцгерцогу Австрійському пані Малґожата подобається не лише як актриса, якщо ви мене розумієте.

– Причиною цього є protégé брата цісаря?

– Швидше навпаки. Дозвольте дещо просвітити вас.

Теофіл Людкович знову затягнувся.

– Театр, який ми відвідували учора, побудував граф Станіслав Скарбек, – почав він. – Може, це й виглядатиме дивно, але майже одразу після відкриття у театрі працював граф Александер Фредро, досить відомий драматург.

– А що тут дивного? – запитав я, надпиваючи каву.

– А дивним було те, що дружиною графа була, та і є зараз, Зофія Скарбек.

– Дочка?

– Колишня дружина.

– І яким боком до цього причетна пані Малґожата?

– В Александера і Зофії Фредро є син Ян Александр. Смію сказати, постать досить колоритна. Свого часу його батько входив у польську Раду Народову, а син пішов далі. Вступив у національну гвардію, став ад’ютантом підполковника Хожницького, навіть отримав Хрест заслуг. Після того як угорсько-польські війська були розбиті біля Тімішоари, втік спочатку до турків, а потім перебрався до Парижа. Туди відбули і його батьки. Так от. Іще до заворушень в Угорщині увесь Львів говорив про інтрижку між сином графа Фредро і красунею Малґожатою Серваткою. Це, звісно, могло лишитися непоміченим і ні до чого не зобов’язуючим фліртом, але буквально місяць тому пані Малґожата повернулася з Парижа, де, за чутками, зустрічалася з Яном Александром.

Ця інформація мене зацікавила, бо чудово вписувалася у мій план.

– Перший! – тихо сказав я.

– Прошу? – не зрозумів Людкович.

– Ні-ні, не звертайте уваги! Ваша розповідь дуже цікава і корисна для мене. Мушу вкотре зробити комплімент ерцгерцогу про його чудове знання тутешніх реалій. Він не помилився у своєму виборі.

Я не чекав ніякої реакції від співрозмовника, та й він ніяк не відреагував на мої слова.

– Пане Людкович, ви давно працюєте у поліції? – поцікавився я.

– Ось уже дев’ятий рік. Я починав іще відтоді, коли директором поліції у Львові був Леопольд Захер-Мазох^[9]. Спочатку був наглядачем, тепер комісар поліції.

– Тепер про справу! Мені потрібен список усіх іноземців, котрі перетнули кордони Королівства Галіції і Лодомерії за минулий місяць і зроблять це до візиту його цісарської величності.

Теофіл Людкович декілька разів затягнувся, випустив густий дим, і я подякував, що нас розділяє невеличкий столик.

– Це пов’язано з безпекою цісаря? – раптом запитав він.

– Ми повинні бути готові до усіляких несподіванок.

Я не став заперечувати очевидне.

– Ви можете надати мені таку інформацію?

– Безперечно! Щоправда, цьому може завадити упереджене ставлення пана намісника до мене.

Я усміхнувся.

– Нехай це вас не турбує, – заспокоїв я. – Не далі як дві години тому я переконав пана графа у вашій цілковитій лояльності до його цісарської величності. Гадаю, пан бургомістр не тягтиме з цим і повідомить про це пана Ґолуховського.

– Тоді дозвольте відкланятися! – підвівся Теофіл Людкович. – З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.

– Буду чекати! Мій слуга відвезе вас туди, куди забажаєте.

Детектив зник за деревами, а я продовжував сидіти. Розповідь гостя розворушила спогади, і я занурився у них.

У битві біля Тімішоарою, що стала роковою для молодшого Фредро і спричинила його вимушену еміграцію, брав участь і я.

Тоді мені було неповних дев’ятнадцять років, і я буквально випросив Франца Йосифа І відпустити мене на війну. Розуміючи, що я просто так не відстану, цісар дав на це згоду, узявши слово, що я обов’язково прибуду на наш спільний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф приділяв особливу увагу, адже це було уперше, коли він відзначав його у статусі цісаря.

На мою радість, основна битва, у якій мені довелося брати участь, відбулася раніше, дев’ятого серпня. Особистим розпорядженням цісаря мене призначили ад’ютантом генерала Людвіга Вальмоден-Гімборна, який командував кавалерією.

Посада ад’ютанта, звичайно, була зайвою можливістю залишитися в живих, але не під час війни. У 1849 році Вальмоден-Гімборну виповнилося сімдесят років, і хоч він і командував усією кавалерію, на коні я його так і не побачив. У молодості (а народився він у Відні у сім’ї англійського посла) майбутній генерал встиг повоювати в арміях Ганновера, Пруссії, Священної Римської імперії та Росії, щоб нарешті у віці тридцяти п’яти років остаточно повернутися на службу до Відня. І звідусюд він повертався з найвищими нагородами. Сам генерал участі у битві не брав, але ми, ад’ютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легіону, то Другому накази або наступати, або відступати.

Сама битва розпочалася із самого ранку, коли ми раптово зіткнулися з таким же ар’єргардом угорської кінноти. Це була частина гусарів, котрі порушили присягу і виступили проти цісаря.

Ми одразу відчули, що це були не найгірші війська. Відчувалася майстерність у бою. На нашу біду, на допомогу угорцям спішила польська кіннота, і невідомо, як закінчилася б ця сутичка, якби не допомога росіян. Вони просто знесли ворожі війська, змусили їх рятуватися втечею, а наприкінці і капітулювати. На відміну від своїх військ, їхні командири зуміли уникнути полону і з залишками війська перебратися до османів.

Напевне серед них був і Ян Александр Фредро, особа якого мене зацікавила.

На день народження цісаря Франца Йосифа я встиг. Його цісарська величність власноручно почепив мені Командорський хрест і відтоді відпускав від себе лише у надзвичайних випадках.

Як от цей!