ІІ

Дзвінок дав знати, що заняття на сьогодні закінчилися. Принаймні для третього курсу історичного факультету зі спеціальності «археологія». Валерій Пшеничний, молодий доктор історичних наук, закінчив лекцію, але замість того щоб попрощатися до наступної пари, застережливо підняв руку.

– Прошу хвилинку вашої дорогоцінної уваги, молоді люди! – зупинив він потік студентів, що саме народжувався. – Я розумію, що більшість із вас зараз зніматимуть стрес у найближчому кафе, але тамтешні власники не збідніють, коли ви замовите свої порції на п’ятнадцять хвилин пізніше. Увесь цей тиждень і, можливо, ще наступний я буду на міжнародній конференції у Ряшеві. Не забувайте, що наближається модульний тиждень.

– А хто його прийматиме? – озвалася вражена білява студентка, поставивши спільне для всієї аудиторії запитання.

– Мене тимчасово замінятиме Галина Василівна.

Аудиторією покотився шум. Галина Василівна Коломієць була найнебажанішим варіантом в усьому, а в модульний тиждень і поготів.

– Молоді люди, прошу врахувати, що найбільші винаходи та ідеї виникають саме у час змін, – заспокоїв їх доцент. – Китайці не дурні були.

– Але вони говорили, що «не дай вам бог жити у часи змін», – не вгавала настирна студентка.

Але Пшеничний знав, що відповісти.

– Усі чомусь зупиняються саме на цьому виразі, але мало хто знає його продовження: «…і не скористатися їхніми можливостями!» От я і побачу, як ви виконуєте східну мудрість. Ще запитання є?

– А можна з вами? – подав голос студент із задньої парти.

Студента звали Валентин Кузьма, і він узагалі був останнім, кого б Пшеничний узяв із собою на будь-яку конференцію, не лише закордонну.

– Ну, якщо ти знаєш польську мову… – невпевнено почав доцент.

– Я розумію, про що говоритимуть, – з готовністю відповів Кузьма.

– Це, звичайно, похвально, ale czy rozumiesz polski na tyle dobrze, żeby nie był potrzebny tłumacz?

Аудиторією прокотився сміх.

– Давай домовимося наступним чином: ти підтягнеш навчання, добре здаси модуль, підучиш польську мову, а заодно й англійську, дочекаєшся мене з конференції, і ми поговоримо про твою участь наступного разу.

– Так би одразу й сказали, що не хочете мене брати з собою, – ображено відказав Кузьма.

Це стало сигналом для того, щоб розходитися. Валерій Пшеничний не став більше затримуватися. Він зайшов у деканат, залишив у секретарки потрібні папери і покинув будинок університету. До відправлення автобуса залишалося три години, а ще треба було заїхати додому, а потім добиратися на автовокзал. Добре, що він приготував потрібні речі ще звечора, поскладав у велику дорожню сумку, котра за свій короткий вік побувала у доброму десятку країн. Документи і квитки на автобус також чекали на нього.

Участь у конференції, присвяченій середньовічній історії прикордонних земель Польщі та України (тема його кандидатської дисертації) стала можливою завдяки сприянню польського колеги Войцеха Віхури. Вони познайомилися на подібному заході у Словаччині. Їхні взаємини щораз натикалися на розбіжності у тому, кому має належати той чи інший регіон. Валерій Пшеничний був певен, що тепер ніхто перекроювати кордони не буде, але землі від Перемишля до Холма (причому він принципово вимовляв назви цих міст на український манер) є українськими. Натомість Віхура подарував Пшеничному товсту і важку книгу з претензійною назвою «Krecy» явно пропагандистського характеру, бо у ній, окрім звичних Львова з Кам’янцем-Подільським, до польських міст віднесли Київ і навіть Смоленськ.

Проте такі розбіжності у поглядах на спільну історію не завадили їм обом залишатися друзями, сім’ями їздити один до одного в гості – у Львув і в Ряшів.

Нашвидкуруч пообідавши і попрощавшись із дружиною та малим сином, Валерій Пшеничний підхопив припасену сумку і попрямував до найближчої автобусної зупинки.

Закінчення дня проминуло якнайкраще, навіть потрібний автобус відправився з автостанції лише на десять хвилин пізніше визначеного терміну. Одразу ж, як тільки один із водіїв забрав у пасажирів квитки – а їхало до Польщі заледве п’ятнадцятеро людей, – Валерій Пшеничний вийняв свій ноутбук і написав Віхурі, щоб чекав на нього приблизно опівночі. Отримавши звичну відповідь «Ок!», Валерій заглибився у текст своєї доповіді на конференції. Той-таки Віхура повідомив його, що у заході братиме участь професор Варшавського університету Лех Особінський, поруч з котрим сам Войцех здавався переконаним прихильником української сторони. На жаль, відносини між двома державами нагадували коливання маятника: часи відносного потепління чергувалися з прохолодою, ба навіть ворожістю. Тепер настав саме такий час. Як завжди буває у таких випадках, жодна зі сторін не бажала помічати злочини зі свого боку, але не пропускала такого з іншого. Звичайно, ні до чого хорошого це привести не може. Зрештою, саме такі конференції й повинні були сприяти порозумінню, навіть якщо у них бере участь сам Лех Особінський.

Автобус прибув на митницю вже затемна. Валерій не любив перетинати кордон власним авто; надто багато часу тривав сам перетин. Автобусом було вигідніше, адже він мав окремий коридор і прикордонники все ж розуміли, що він обмежений часом.

Ось і зараз лише якась година була потрачена на всі формальності. Поцікавившись у Валерія метою поїздки, миловидна жінка у формі поставила у паспорті штамп і побажала щасливої дороги.

Відстань, що залишилася до Жешува, проїхали за дві години, тому коли Валерій Пшеничний зійшов на автовокзалі, Войцеха Віхури ще не було. Валерій, звичайно, знав, де живе його колега, можна було взяти таксі й без пригод дістатися на потрібну вулицю, але цей варіант вирішив залишити на крайній випадок. Наприклад, коли Войцех не з’явиться. Пшеничний почав уже непокоїтись, що доведеться викласти кругленьку суму одному з таксистів, котрі здалека з цікавістю спостерігали за потенційним клієнтом, як несподівано поруч пригальмував «опель» Віхури. Войцех залишив салон і підбіг до Валерія.

– Я не чекав тебе так швидко! – говорив він, обнімаючи українця. – Що сталося? Чи наші стражі граничні хтось поміняв?

– Сам розгублений, – признався Пшеничний. – Але нас у салоні було мало, в автобусі перед нами також. Щасливий збіг обставин, не більше.

– Шкода! – зізнався Віхура, забираючи у Валерія сумку. – Кася вже тебе зачекалася. Каже, що пан Валерій приїде голодний і що він любить гаряче.

Пшеничний засміявся. Йому було приємно, що дружина Войцеха пам’ятає такі дрібниці.

– Як почуває себе Роксолана? – смакуючи це ім’я, поцікавився поляк.

Він вирулив на головну вулицю і збільшив швидкість.

– Чудово! – відповів Валерій. – Просила кланятись.

Войцех Віхура жив на околиці Жешува у власному будинку, але наявність авта й чудові дороги дозволяли дістатися до будь-якої точки міста швидко, з комфортом і вчасно.

Як і говорив Войцех, Кася зустріла їх радісно, поцікавилася самопочуттям Валерія, здоров’ям родини і запросила на кухню. Розуміючи, що на сон гість багато їсти не буде, господиня обмежилася «гербатою» і легенькими канапками. Поговоривши ще з півгодини, Войцех відвів Валерія до спальні, котру той зазвичай займав при кожному візитові сюди.

Конференція, присвячена історії навколишніх земель і співіснуванню поляків та українців у чотирнадцятому столітті, проходила у приміщенні одного з готелів Жешува. На велике здивування Валерія Пшеничного (та й не лише його одного), столичне світило професор Лех Особінський цього разу навіть не підняв звичне для нього питання, що було першопричиною державотворення на цій території. Українець зробив висновок, що для професора це запитання вирішене вже давно і не варто зайвий раз давати привід опоненту, тобто Пшеничному, для спроб заперечити це.

Зіткнувшись із таким ходом конференції, Валерій Пшеничний також змінив тон свого виступу, не наполягаючи на історії Жешува до чотирнадцятого століття. Тобто сама конференція проходила загалом спокійно, якщо не рахувати того неприємного для українця факту, що інакше як «Малопольска всхудна» ці землі професор Особінський не називав.

Перед тим як почати дебати, оголосили каву-брейк. Саме тут, у неофіційній обстановці, зазвичай відбувалися справжні, не показові, суперечки, домовленості та просто знайомства. Як правило, під час перерви на каву учасники подібних конференцій, семінарів та форумів групувалися за інтересами, тому яким же було здивування Валерія Пшеничного, коли його разом з Войцехом Віхурою запросили до столика, де зібралися прихильники професора Особінського на чолі з ним самим. Захопивши з собою каву, вони попрямували до столика біля вікна. Печива брати не стали, слушно припустивши, що, якою б гострою не була розмова з професором, десертом усе ж пригостять.

Валерій привітався.

– А де ваше звичне «Слава Україні!»? – розчаровано запитав професор.

Валерій внутрішньо напружився. Він відчув, що саме тут криється небезпека.

– Я привітався так, як загально прийнято, – відповів він. – Саме так вітаєтесь і ви, пане професоре, чи не так?

– Звичайно, у нас вітаються саме так, але цей вираз офіційно встановлено у вас удома, – пояснив Особінський.

– У вас неправильні відомості, пане професоре! – заперечив Пшеничний. – Вираз «Слава Україні!», до речі, як обов’язковий введено тільки у військових формуваннях. Я так розумію, що ви проти цього.

– Звичайно, проти!

– Можна поцікавитись причиною вашого протесту?

– Ми не можемо прийняти вираз організації, оголошеної злочинною у Польщі.

– Тобто ОУН?

– Саме так.

– Хоч я можу заперечити й прочитати вам довгу і нудну лекцію про походження неприйнятного вам виразу, я цього не робитиму. Боюся, що вас не переконаю. Але, пане Особінський, мушу вказати вам на один факт, котрий ні ви, ні ваші прихильники не бажаєте помічати.

– Що ж, просвітіть нас, – запросив професор. – До речі, пригощайтесь!

– Ви дуже люб’язні! – подякував Валерій і взяв зі столу пухке печиво. – От ви, пане професоре, не бажаєте слухати, щоб мільйони українців, котрі живуть нині у Польщі, віталися гаслом «Слава Україні!». Але ви забули врахувати той факт, що Польща входить у Євросоюз.

– На відміну від вас!

– На відміну від нас, тому нам легше.

– Чому?

– А нам не обов’язково виконувати всі закони Євросоюзу, хоч ми і намагаємося це робити.

– Що ви маєте на увазі? – поцікавився Особінський. – До чого ви хилите? І до чого тут ваш улюблений вираз?

– Пане професоре, ви ніколи не задумувалися, чому у сусідній з вами Німеччині, котра також, як ви, є членом Євросоюзу, так багато іммігрантів з Близького Сходу, а тут їх немає? – запитав Пшеничний.

– А нам вас вистачає!

– Саме! – зрадів Валерій.

І професор Особінський зрозумів, що програв суперечку.

– Вам не подобаються вигуки «Слава Україні!» під своїми вікнами, хоч цей вислів за увесь сьогоднішній день уперше я почув саме від вас? Що ж, цілком поділяю вашу стурбованість! Але якщо ви не хочете чути «Слава Україні!», то вам доведеться змиритися з іншим висловом «Аллах акбар!». І повірте мені, на відміну від українців, тоді рота їм ви не закриєте.

На здивування присутніх, професор Лех Особінський не відповів нічого. Мало того, він навіть не прийняв участі у дебатах, які вважав своїм коником. Словом, перший день конференції пройшов спокійно… і нецікаво.

Повернувшись увечері до будинку Віхури, сам господар, а ще більше українець був здивований метаморфозою, що сталася із запеклим опонентом Пшеничного. Уже вечеряючи на кухні, Войцех припустив, що вся справа у політиці.

– На носі вибори, – говорив він. – Навряд чи продовжиться теперішня політика щодо нашої спільної історії.

– Якщо політика визначає наше спільне минуле, нічим хорошим це не закінчиться, – підсумував Валерій Пшеничний. – З обох боків.

Наступний день повинен бути завершальним, але Валерій вирішив затриматися у Польщі. Віхура вже декілька разів запрошував його відвідати замок Марієнбурґ. Хоч тевтонці, яким колись належав замок і був їхньою столицею, не входили до теми, над якою працював Пшеничний, він усе ж погодився скласти компанію поляку. Марієнбурґ лежав далеко на півночі, й до нього вела довга дорога.

Зрештою, їхати доведеться не пустелею, тому максимум, на що згодилися чоловіки, відступивши перед натиском Касі, так це взяти з собою їжу на один день. Уже виїжджаючи з Жешува, Пшеничний почув смартфон. Він подивився на цифри. Номер був польський.

– Хто б це міг бути? – здивувався Валерій і натиснув «виклик».

– Пане Пшеничний?

– Я вас слухаю! – відповів той і, прикривши рукою смартфон, повідомив: – Особінський!

Почувши таке, Войцех Віхура широко розплющив очі.

– Пане Пшеничний, я хочу поцікавитися вашим часом перебування у Польщі.

– Зараз ми з моїм другом саме виїжджаємо з Ряшева до Марієнбурґа, плануємо прибути туди увечері. Ми пробудемо там завтрашній день і в суботу з Ґданська літаком я повертаюся додому.

– Пане Пшеничний, я запрошую вас до Хелма, – сказав Особінський. – У понеділок разом з відомими істориками ми організовуємо своєрідний форум, обговоримо останні знахідки археологів у базиліці Народження Пресвятої Діви. Гадаю, вас зацікавить ця тема. Запрошую вас і пана Віхуру до себе.

Валерій Пшеничний здивовано подивився на Войцеха. Той, не відводячи погляду від дороги, лише кивнув головою.

– Дякуємо за запрошення, пане Особінський! – відповів Валерій. – Ми приїдемо.

– Чекаю вас у неділю. За проживання прошу не турбуватися, – заспокоїв професор.

Вражений Пшеничний заховав смартфон у кишеню.

– Буде цікаво! – зробив висновок Войцех Віхура і переключив передачу.