ІІІ

Павло Загородній навіть і не підозрював, що у нього вистачить терпіння не заглядати у закриту скриньку так довго. У понеділок він зміг повністю розрахуватися з кредитом, що протягом двох років душив його сім’ю; для цього вистачило лише половини отриманих за роботу грошей. Він устиг навіть посваритися з жінкою, котра переконувала його не робити того, що він збирався робити. Павло мав твердий намір віддати своєму напарнику Василеві Гутовому його частку. Анастасія так і не змогла зрозуміти, навіщо ділитися грошима з людиною, що залишила його самого перероблювати спільну роботу.

Кожен так і залишився при своїй думці. Павло відрахував частку заробленого Василем – при цьому врахував останній день роботи – і, дочекавшись рейсового автобуса, відправився в інший район, до села, де жив його тимчасовий напарник.

Василь Гутовий щиро здивувався, коли Павло підійшов до хвіртки і через паркан голосно запитав:

– Господарі вдома?

Василь саме був на ґанку і, судячи з усього, порався по господарству.

– Ти?

– Здрастуй, Василю! А я бачу, ти не дуже радий бачити свого напарника! – мовив Павло, тиснучи руку.

– Те, що бачити не радий, то ти тут вже загнув, але те, що не сподівався – то вірно!

Він запросив гостя до себе в господу. Позаяк чекати автобуса залишилося недовго – відходив через годину, – Павло запропонував поговорити десь надворі. Василь Гутовий показав на альтанку. Напевне, влітку, серед зелені і стиглих плодів вона виглядала не так похмуро, але зараз був жовтень, теплі дні вже минули, залишивши опале листя на траві, вже давно не жовте.

– Розказуй, що тебе привело до мене? – нетерпляче запитав Василь, присівши навпроти Павла.

Той замість відповіді дістав із внутрішньої кишені куртки невеликий згорток і поклав на стіл перед Гутовим.

– Що це? – не зрозумів Василь.

– Твоя частка, – відповів Павло.

Василь недовірливо розгорнув папір і виклав перед собою доларові банкноти.

– Ти?..

– Фурія розплатилася зі мною, – пояснив Павло. – Виявилася навіть чесною, хоч це мене також здивувало.

– Почекай! То ти все ж закінчив роботу? – здивувався Василь. – Але як?

– Як кажуть у нашому цеху: з допомогою молотка, зубила і якоїсь матері можна зробити все, навіть те, чого зробити не можна в принципі. Я вирівняв стіну. Фурія перевірила особисто. Знаєш як? Приклала велику лінійку до стіни і перевірила, чи немає щілини.

– Я так розумію, щілини не було.

–Ти правильно мислиш. Ти вже пробач, але з твоєї частки я вирахував останній день, – повідомив Загородній.

Гутовий лише махнув рукою.

– Пусте, – сказав він. – Я вже попрощався з цими грошима. Мало того. Я навіть уже знайшов собі нову роботу. Жити ж треба на щось!

– Мене візьмеш? – несподівано поцікавився Павло.

Василь хитро подивився на нього.

– Я саме шукаю собі напарника.

– Шукаєш?

Гутовий усміхнувся знову.

– Якщо чесно, то шукав до цієї хвилини. Зізнаюся, що іншого напарника мені не треба.

Вони ще трохи поговорили, домовилися, що Павло Загородній зателефонує Василеві через тиждень. Гутовий не любив телефона, майже не користувався ним, використовував лише для розмов і навіть не вмів записувати номери співрозмовників до адресної книги.

– Жінка потім запише! – махнув рукою Василь, коли вони попрощалися на зупинці перед відбуттям автобуса.

Додому Павло Загородній повернувся вже увечері, голодний, без грошей і переконаний у тому, що вранішня розмова з жінкою нікуди не ділася. На його здивування, Анастасія вже заспокоїлася і, передумавши за день, визнала думку чоловіка правильною.

На завтра Анастасія відправилася в «район» витрачати ті гроші, що ще залишилися після повернення боргів, а Павлові нарешті випала нагода перевірити, що ж усе таки він знайшов. Жінку посвячувати не став. Закрився у своєму гаражі (автомобіль ще не придбав) і вийняв із сумки, котру навіть не розкривав від неділі, загадкову скриньку.

Він знав, що йому ніхто не заважатиме: Настя приїде не раніше обіду, якщо її ніхто не підкине назад своїм транспортом, сина відправив у школу, дочка – у садочку. Павло дістав долото і молоток, яким орудував біля стіни у Львові, і, закріпивши скриньку у тисках, спробував розбити замок. Хоч із зовнішнього вигляду скриньки було видно, що їй добрих сто років, але йому довго не вдавалося її відкрити. Лише після того, як Загородній сильніше вдарив молотком, почувся ледь чутний тріск, і кришка скриньки злегка розчинилася.

Павло обережно підняв кришку. Він, звичайно, не сподівався побачити там скарби, рівнозначні багатству Монте-Крісто, але хоча б на якусь нумізматику надія була. Те, що відкрилося очам Загороднього, не було ні одним, ні іншим. На дні лежав скручений руркою папір явно давнього походження. Розчарований Павло вийняв хрусткий сувій зі скриньки, де він пролежав не один десяток років.

Уже з першого дотику Павло зрозумів, що це не звичайний папір. Він слабо розбирався у старих документах, але навіть йому були відомі папірус та пергамент. Як виглядає пергамент, він не знав, а папірус навіть тримав у руках. Його привіз із поїздки в Єгипет брат Максим із дружиною. Вони вирішили увічнити свій відпочинок не тільки численними фотографіями, але й сувоєм папірусу, на якому ієрогліфами якийсь невідомий майстер написав ім’я «Максим».

Незнайома рурка не була папірусом, але й папером також не була. Значить, залишався єдиний варіант – пергамент. Павло обережно поклав знахідку на робочий стіл, перед тим забравши непотрібну скриньку.

Він намацав якесь потовщення на краю пергамента. Спробував обережно розгорнути сувій. Матеріал був сухий, хрусткий і розкручувався погано. Потовщенням виявилася сургучева печатка з ледь помітним відтиском. Сподіваючись розгледіти напис на сургучі, Павло сильніше на нього натиснув і тут же пошкодував про це. У руці у нього залишився кусок пергаменту з печаткою.

Вилаявши себе за таку необережність, Загородній уважно роздивився сургуч, але навіть тепер нічого конкретного розібрати не зміг. Розуміючи, що решту пергаменту може чекати така ж участь, Павло збігав у будинок і повернувся зі смартфоном. Десь у кіно він бачив, що саме так рятують якщо не сам документ, то принаймні те, що там написано.

Павло розгортав пергамент, попутно фотографуючи цей процес. Через деякий час з’явився якийсь напис. Загородній встиг зробити декілька знімків, як пергамент розірвався надвоє. Розрив припав саме на рядок, написаний незрозумілим шрифтом.

Павло продовжував розпочату справу. Коли він закінчив, перед ним лежало чотири нерівні шматки і декілька десятків фотографій на смартфоні. Поклавши шматки пергаменту назад у скриньку, Загородній заховав її у шафку під столом, а сам повернувся в будинок, щоб розібратися у знахідці.

Чесно зізнатися, Павло був розчарований. Ні, він розумів: щоб стати новим графом Монте-Крісто, об’єму скриньки явно замало. Але на якісь золоті монети чи прикраси старольвівської панянки він міг розраховувати. Тепер же у нього був розірваний на чотири частини старовинний пергамент, відламана печатка і два десятки фотографій з невідомим, напевне, церковнослов’янським текстом.

Павло Загородній переглянув отримані фотографії і видалив ті, на яких не було тексту. Він спробував розібратися у написаному, але майже одразу залишив ці спроби. Павло взагалі в школі вчився не дуже, і це ще м’яко сказано. Він знав, що нікуди вище зі своїми оцінками не піде, уже в одинадцятому класі він на уроках більше не був, аніж був, підробляв на будівництві. Природно, єдиним «ВНЗ», котрий його прийняв, був будівельний ліцей – колишнє ПТУ. Зрештою, він ні про що не шкодує. На хліб і масло вистачає, а вчора, бач, і з кредитом розрахувався!

Якщо не можна прочитати самому, треба знайти людину, що може це зробити. І така людина була!

Коли Настя повернулася з покупками і вивалила на стіл усе, що могла притягти, Павло запитав її:

– Ти не знаєш, де тепер Маркіян?

– Який Маркіян? – перепитала жінка, засовуючи у холодильник швидкопсувні продукти.

– Наш Маркіян. Що священиком служить.

– Маркіян? – здивувалася Анастасія. – Знаю. А навіщо він тобі?

– Потім розповім. Треба.

– Нічого собі! Залишила тебе на півдня самого, а він, виявляється, в релігію вдарився. У монастир збираєшся? Не візьмуть!

– Чого це не візьмуть? – запитав Павло, неначе ця розмова справді мала хоч якийсь сенс.

– У тебе малі діти. Спочатку вирости їх, нехай стануть самостійними, а потім залишай мирське життя.

– Та не збираюся я нікуди йти! Де править Маркіян, знаєш?

– Знаю. За Львовом. Якесь село… Запитаю твоєї мами. Він там осів надовго. Ніяк не змириться з утратою. Запитаю.

Коли Павло дізнався потрібну йому адресу – а це було глухе село у сусідньому районі, куди дістатися можна було лише рейсовим автобусом не першої свіжості і то зі Львова, – йому прибилася невеличка «шарашка», не така, щоб аж надто заробити, але й зовсім не безгрошів’я. Десь незабаром мали починатися сумні холодні осінні дощі, тож знайомий із сусіднього села найняв його перекрити дах на стайні. Тому Павло міг звільнитися тільки увечері в п’ятницю. Цілком слушно припустивши, що один день нічого не змінить, вирішив почекати до неділі. Коли-коли, але священик Маркіян у такий день обов’язково буде вдома.

Практично на всю суботу Павло Загородній засів за домашній комп’ютер, на превелике розчарування восьмирічного сина. Він устиг ознайомитися з різноманітними видами шрифтів, позакачував декілька, причому його текстовий редактор міг використовувати і церковнослов’янський шрифт, і середньовічний латинський, і навіть санскрит. Тобто син, якщо у нього все ж колись виникне бажання перетворити комп’ютер-приставку на комп’ютер-друкарську машину, зустріне вже підготовлене поле.

На жаль, отримані знання не наблизили Павла до розв’язання задачі ні на крок. Тобто зустріч з колишнім однокласником, а тепер отцем Маркіяном була не просто бажаною, але й необхідною.

ІV

Мобільний телефон озвався, як завжди, невчасно. Орест Гайовий ще не встиг відкрити очі, лише потягнувся рукою до столика біля ліжка, але зрозумів, що сон безнадійно перервали за якихось півгодини до сигналу будильника. Рука намацала телефон і механічно натиснула якусь клавішу.

– Якщо це не чарівна незнайомка, то тобі краще не родитися! – пробурмотів він.

– Це не чарівна незнайомка, але твій чарівний шеф! – озвався телефон.

Лише тепер Орест відкрив очі. За вікном уже настав ранок, але покидати ліжко все ж не хотілося. Ураз виникло жагуче бажання поніжитися під теплою ковдрою, хоч Гайовий розумів, що у суботу зранку, за півгодини до того часу, як мав заспівати будильник, просто так шеф не нагадуватиме про себе.

– Шеф, якого милого? – спросоння, ще не усвідомлюючи важливості поточного моменту, запитав Орест.

– Ти поговори мені тут! – удавано строго відповів начальник. – Прокидайся, віджени від себе песимістичний настрій і бігом до роботи.

– А що сталося? – невдоволено поцікавився Гайовий.

Він уже зрозумів, що поспати йому не дадуть.

– На Сихові виявили труп молодої жінки.

– Вбивство?

– Невідомо. Судячи з місцезнаходження тіла, останні дві секунди свого життя вона провела у вільному польоті, – повідомив шеф і додав: – Тіло лежало на тротуарі біля багатоповерхівки. Черговий автомобіль за тобою висланий; твій стажер уже на місці.

Ну, а це вже занадто! Свіжоспечений випускник університету внутрішніх справ лише цього літа почав служити у їхньому відділі поліції, і шеф не придумав нічого іншого, як прикріпити до нього найкращого сищика навколишніх вулиць – Ореста Гайового. На його велике розчарування, Веніамін Соколовський – так звали стажера – залюбки брався за будь-яку роботу, на котру в наставника вистачало фантазії. Останньою «гучною» справою Соколовського була крадіжка триколісного велосипеда з дитячої пісочниці на сусідній вулиці. Він справився із «справою №…» відмінно, і Гайовий подумував було, чи не доручити стажерові серйознішу справу. Пора переходити на двоколісний транспорт!

Але щоб так зразу відрядити його до трупа!

– Та він там усе затопче і знайде те, чого взагалі не було! – випалив Орест.

– А ось це вже, дорогий наставнику, твої проблеми! Що навчив – те і маєш! – відказав шеф. – До речі, ти коли у відпустку збирався?

Оресту не сподобалося, що про давно омріяну відпустку в Єгипет його шеф говорив у минулому часу.

– Через сім днів.

– От часу тобі тиждень і даю! А, можливо, і раніше впораєшся. Можливо, звичайне самогубство. «Білий кит» повернувся. А якщо ні – звиняй, нічого поробити не зможу!

Гайовий від душі вилаявся, добре, що встиг відключити телефон. Він ненавидів свою роботу саме за те, що комусь закортіло звести рахунки з життям у суботу і саме напередодні його відпустки. Хоч і любив її також.

Телефон заспівав знову. Телефонували з вулиці й повідомили, що патрульна машина чекає.

– Я ще в трусах! – спересердя відказав Орест. – Чекайте!

Звичайно, при такому поспіху часу на сніданок не залишалося, але Орест усе ж встиг поголитися, почистити зуби і впевненим у собі тридцятитрьохрічним чоловіком спустився сходами на вулицю. Він жив досить-таки далеко від центру міста, любив цей район і всіляко намагався зробити його кращим. Принаймні місцева братва старалася не потрапляти йому на олівець.

Поліцейський «ауді» стояв біля протилежного тротуару. Гайовий перейшов вулицю і відкрив дверцята машини. На передніх місцях звично сиділи двоє поліцейських.

Привітавшись, Орест попросив дорогою до місця виклику заїхати у якийсь фаст-фут. Замість відповіді один із поліцейський передав Оресту склянку з кавою і загорнутий у папір лаваш.

– Ми знали, що тебе підняли з ліжка, – пояснив здивованому Гайовому поліцейський.

Оресту нічого не залишилося, як подякувати. Він почекав, коли авто виїде на паралельну вулицю і лише затим приступив до сніданку.

Коли вони доїхали до потрібного місця, Орест Гайовий успішно здолав лаваш, а в закритій склянці залишилося досить кави. Так з кавою в руці він і попрямував до групи людей, що зібралися перед дев’ятиповерховим будинком. Саме місце падіння вже обнесли обмежувальною стрічкою, на деякій відстані від якої стояли нечисленні місцеві жителі. Поліцейський, котрий слідкував за тим, щоб ніхто не заважав оперативній групі, привітався і підняв перед Орестом кольорову смужку. Біля накритого тканиною тіла Гайовий побачив патологоанатома Сергія Котляра і стажера.

– Доброго дня, шефе! – привітався Соколовський.

Гайовий кивнув головою. Позаяк Котляр був у рукавичках і невідомо, куди він ними лазив, вітатися за руку не став.

– Що у нас? – запитав патологоанатома.

– У нас труп! – відповів він. – Жінка років тридцяти – тридцяти п’яти, досить красива… була, вивалилася з дев’ятого поверху. Впала на асфальт. Підозрюю, що у неї не залишилося жодної цілої кістки.

– Покажи! – звернувся Гайовий до стажера.

Той обережно підняв край тканини. Жінка дійсно була красивою, якщо судити з лівої половини обличчя, котре не розбилося і не забризкалося кров’ю. Жертва була одягнута у дорогу сукню бузкового кольору.

– Досить! – сказав Орест і, коли Соколовський опустив тканину, закінчив: – Дивно.

– Тут багато чого дивного, але що саме зацікавило тебе? – озвався Котляр.

– Сукня, судячи з вигляду, куплена аж ніяк не на Перехресті (Орест мав на увазі базар на протилежній околиці міста).

– Так, це виключено! – вставив Веніамін Соколовський. – Якийсь дуже дорогий бутик.

– Правильно, стажере, а от прикрас я не побачив. Не було чи зняли?

– Не було прикрас. Узагалі нічого не було, – сказав Котляр. – Ні документів, ні ключів від квартири, навіть сумочки не знайшли.

А оце вже дуже дивно! Орест Гайовий не міг уявити собі таких жінок без хоча б косметички, а помістити її можна саме у сумочку. Як на нього, не нижче «дольче-габана».

– Може, вона жила у цьому будинку? – висловив припущення.

– Не жила, – знову вставив слово стажер. – Я опитав жильців – ніхто її не знає. Крім того, випала вона не з квартири, а з вікна сходової клітки.

Орест Гайовий подивився вгору. Вікно між передостаннім та останнім поверхами було відчинене.

– Доку! Що можеш сказати – це самогубство? – звернувся він до патологоанатома.

– Скажу в понеділок, – відповів Сергій. – Тіло – суцільна гематома, але сам бачиш, що все тут щось не так.

– Це не самогубство! – упевнено мовив Соколовський.

– Може, опустишся до пояснень? – їдко запитав Орест.

– Залюбки! Я знаю жінок подібного типу. У них присутній так званий «комплекс Клеопатри».

Гайовий широко відкрив очі. І здивував його не загадковий «комплекс Клеопатри», про який він чув уперше, а ствердження стажера, що він знайомий з такими жінками. Орест узагалі сумнівався, що той взагалі знав хоч якусь жінку.

– Що за «комплекс Клеопатри»? – недовірливо запитав Гайовий.