Наші дні

І

Павло Загородній відійшов від стіни на кілька кроків і критично подивився на виконану роботу. Стіна мала колір «морської хвилі», але Павло, чесно кажучи, не знав, хвилю котрого моря мала на увазі нова власниця квартири на четвертому поверсі побудованого ще за Австрії будинку. За свій не такий уже великий вік (а про це не варто не лише питати, але й навіть подумати) фурія, як уже у перший день знайомства назвав жінку його напарник Василь Гуто-вий, побувала чи не на усіх найвідоміших курортах світу і бачила моря різних кольорів. Загородній за свої тридцять років, окрім служби в армії і однієї подорожі до Одеси ще у далекі шкільні роки, ніде не був, і як виглядає море, знав із тієї ж подорожі. Правда, тоді штормило, і море було свинцевим. Навряд чи саме цей колір мала на увазі фурія. Правда, у цьому допоміг Василь. Обійшовши чи не половину будівельних магазинів Львова – лише великих, слушно припустивши, що саме там знайде відповідь на це сакраментальне запитання, він повернувся не просто із знаннями про потрібний колір, але й з готовим вапняним розчином.

Колір морської хвилі, що представив перед напарником Василь, за його ж таки словами, відповідає морю острова Балі, куди фурія поїхала з багатим чоловіком, а повернулася не менш багатою вдовою. Павло і Василь так і не зрозуміли, що сталося з її чоловіком: чи з’їла акула, чи подавився кальмаром, а, може, і навпаки. Принаймні Балі стало для жінки знаковим. Гріх було не скористатися цим.

– Норм! – після деякої паузи сказав Павло.

– Нічого не норм! – відказав напарник. – Чи ти сподіваєшся, вона не помітить цю Джомолунгму?

Василь мав на увазі вигин на стіні, котру їм довелося вирівнювати і штукатурити. Зведена ще наприкінці дев’ятнадцятого століття стіна мала цей досить-таки помітний дефект, котрий ніхто не намагався ліквідувати до цього часу. Тверезо оцінивши ситуацію, Василь з Павлом вирішили залишити все, як було, максимально зменшивши виступ.

– Василю, не починай знову! – скривився Павло. – Якщо до нас ніхто не захотів зв’язуватися з цією Джомолунгмою, то і нам не варто її чіпати. Та й від чого тут панікувати? Два сантиметри виступу – не більше!

– І метр у діаметрі!

– Та не панікуй – прорвемось!

Павлові дуже хотілося додому. Сьогодні п’ятниця; він отримає всю зарплатню за цю квартиру, встигне на останній автобус і два дні відпочине з Настею та дітьми, а вже на понеділок він має нове замовлення. Головне, щоб сьогодні все вийшло гладко.

Поки Василь збирав своє приладдя, Павло виглянув з вікна. Унизу задзенькотів трамвай, і будинок злегка затремтів. Загородній навіть не підозрював, у скільки обійшлася фурії ця чотирикімнатна квартира у центрі міста (напевне, колись це були два окремі приміщення, але хтось вирішив виправити цю «несправедливість»), та, чесно кажучи, йому не хотілося б жити саме тут. Вирісши у селі, де твоїм є все, не тільки простір за дверима, Павло ні за що не поміняв би сільську свободу на міський комфорт, тим більше що сучасні технології все ж стирають межі між містом і селом.

Павло зауважив сріблястий «ягуар», що припаркувався на вулиці навпроти будинку. З салону довгий час ніхто не виходив, і Загородній подумав було, що це не те авто, котре його цікавить, але ось дверцята відчинилися і вся у червоному на високих підборах з’явилася власниця квартири. Кинувши погляд угору, жінка зауважила у вікні Павла, але з висоти четвертого поверху не можна розгледіти міміку на обличчі жінки, до того ж якщо ця жінка так нафарбована.

– Готуйся, зараз почнеться! – попередив Павло, відходячи від вікна.

– Приїхала? – чомусь запитав Василь Гутовий.

Він подивився на годинник.

– Ти диви – навіть вчасно! Не до добра це.

Павла завжди дивувала схильність напарника до песимізму, але він розумів, що Гутовому просто так легше жити: збудеться те, що він собі навигадував, а він уже готовий до цього; не збудеться – також добре. Павло, навпаки, був реалістом з нахилом до оптимізму. А зараз вони удвох – песиміст і оптиміст – чекали у ними ж відштукатуреній квартирі вердикту.

Коли жінка з’явилася у дверях, майстри були готові до будь-яких несподіванок. На їхнє велике здивування, фурія привіталася і поцікавилася, чи закінчили вони роботу. Отримавши ствердну відповідь, лише сказала:

– Пішли, покажете.

Огляд почався з кухні, і вже з перших хвилин Павло зрозумів, що занадто оптимістично дивився на своє найближче майбутнє. Фурія перевіряла буквально все: від світлової гами до висоти вимикачів і розеток. Під похмурими поглядами чоловіків вона зробила таку ревізію, котрій позаздрила б сама Фреймут.

На кухню витратили десять хвилин і перейшли у ванну…

«Інспекція» тривала довго, і коли всі троє повернулися до кімнати, котра повинна стати вітальнею, минула добра година. Жінка критично оглянула приміщення, видно, вирішивши обмежитись лише спогляданням. Тут її погляд зупинився на «Джомолунгмі», і Павло з Василем зрозуміли, що недаремно урагани називають жіночими іменами.

– Лінійку! – тільки і сказала жінка.

Чоловіки переглянулися.

– Пані… – озвався було Василь, але фурія його перебила.

– Я вам не «пані»! – жорстко відказала вона. – Що це за пивний живіт?

Видно, про Джомолунгму жінка не знала, хоч не виключено, що фільм «Еверест» бачила.

– Що це, я вас питаю, таке? – допитувала жінка. – Ви хотіли мене надурити?

– Дозвольте пояснити, – вставив Павло. – Не думайте, що ми хотіли таким чином приховати ґандж. Цей виступ існує ще від часів, коли побудували цей будинок. Ми пробували стесати нерівності, але на нашу біду австрійська цегла надто тверда, щоб це зробити.

– Тоді треба було знести її до бісової мами і поставити нову! – не вгавала жінка.

– На жаль, цього робити не можна. Ця стіна несуча, тому її знесення…

– Та мені наплювати, яка ця стіна: суча чи не суча! – підвищила голос фурія. – Я маю намір повісити на цю стіну велике венеціанське дзеркало. Якщо ви не знаєте, це місто в Італії. А щоб його повісити, поверхня повинна бути не просто рівна, а ідеально рівна. І куди я його маю повісити? На кухню? Чи перед унітазом?

Павло з Василем стояли перед власницею квартири, неначе два учні, котрих упіймали за курінням у туалеті. А вчителька продовжувала:

– Слухайте мене уважно! Роботу ви не зробили, тому я не заплачу вам нічого. Якщо хочете отримати свої гроші, до понеділка ця стіна має бути рівна, як…

Вона запнулася, видно, шукаючи відповідне порівняння, але, судячи з усього, її знання з математики обмежувалися лише назвою предмета. Фурія нервово трусонула головою і повернулася, щоб піти. Уже на порозі повідомила ошелешеним майстрам:

– А втім, можете йти! Знайду інших робітників.

І зникла. А Павло з Василем залишилися стояти посеред «бракованої» кімнати вже не в робочому одязі, зі складеними інструментами і без грошей.

– Твою мать! – видавив із себе Василь Гутовий. – А щоб ти…

Він узагалі-то був неконфліктний, належав до якоїсь секти, не пив, не курив і навіть не лихословив, але у деякі моменти, от коли йому на ногу впав перфоратор чи як ось тепер, не витримував, але все ж зупинявся перед «найголовнішим».

– І що далі? – розгублено запитав Павло Загородній.

Замість відповіді Василь Гутовий підняв з підлоги свою чималеньку сумку.

– А гори це все синім вогнем! – випалив він.

– Ти куди? – не зрозумів Павло.

– Ти ще питаєш? Додому. І тобі раджу. Тут роботи на тиждень, і це за умови, що стіна, а з нею і будинок не розвалиться. А гроші я зароблю в іншому місці. Ти зі мною?

Павло скрушно похитав головою. Він згадав, що саме цих неотриманих грошей не вистачає йому і його сім’ї для погашення чергового кредиту, необачно взятого Павлом ще рік тому, і час чергового внеску спливає саме у понеділок.

– Я спробую виправити, – невпевнено сказав він.

– Що ж, щасти! Але пом’янеш мої слова: вона тебе розведе, як «юпі» у трилітровій банці, і ти втратиш не лише свої гроші, але і час.

– І все ж я спробую, – повторив Павло.

– Інструмент тобі залишити?

– Справлюся своїм.

Вони подали один одному руки; Василь покинув кімнату, а Павло почав переодягатися у робоче.

Перед тим, як приступити до роботи, Загородній зателефонував дружині. Вона зраділа його дзвінку, але одразу засмутилася, дізнавшись, що сьогодні він не приїде.

– Що сталося? – стривожено запитала Анастасія.

– Та нічого особливого, просто ми не встигли закінчити роботу, – заспокоїв її Павло.

Зрештою, він нічого і не вигадав.

– А завтра ти приїдеш?

– Напевне, в неділю. Я зателефоную тобі, коли чекати мене.

– У тебе все гаразд? – допитувалася дружина.

– Не хвилюйся.

– Просто у тебе якийсь стривожений голос.

– Не звертай на це увагу. Стомився.

– Може, я до тебе приїду. Привезу щось поїсти.

– Це даремно, – відповів Павло. Йому найменше хотілося втягувати Настю у свої справи. – Їсти я маю, де спати, також.

Вони попрощалися, пообіцявши завтра вранці здзвонитися знову.

Поклавши на поки що нецикльований паркет брезент, щоб не забруднити підлогу (а її ще мити прийдеться!), Павло позакривав двері і, узявши у руки молоток та зубило, підійшов до злощасної стіни. Насамперед він зняв уже накладену штукатурку, окресливши цим об’єм, чи то пак площу, майбутньої роботи. Розуміючи, що звичайне гупання молотом чи навіть відбійником по стіні призведе до виклику поліції чи, не дай боже, розвалу стіни, Павло став обережно видовбувати одну цеглу.

Він, звичайно, знав про якість «австрійської» цегли, але з нею зіткнувся уперше. Свого часу її порівнювали з випаленою цеглою древньої Месопотамії. Чесно кажучи, Павло не знав, якою була вавилонська цегла, але твердість «австрійської» він зміг саме зараз оцінити. І оцінив її не з найкращого боку. Ні, звичайно, для будівництва вона була ідеальною, але не для руйнування. Зубило відскакувало від твердого, неначе метал, матеріалу, утворюючи численні іскри. Але часу залишилося мало, роботи багато, і Павло продовжував довбати.

Вирівнявши цеглу – а на це пішло двадцять хвилин, – Павло підрахував, що на всю площу він витратить шість годин. Годинник уже показував сьому годину вечора, і до часу тиші у нього залишалося ще три цегли.

Дивно, але саме перша цеглина виявилася глевким млинцем. Далі справа пішла швидше і легше, й коли годинник на недалекій ратуші відбив восьму годину вечора, вісім цеглин уже не заперечуватимуть, щоб їх заступило дороге венеційське дзеркало.

Павло вирішив на сьогодні закінчити роботу. Умившись у ванні зі шведської кераміки, він вийшов у місто, щоб розвіятись і закупити хоч якусь вечерю. Чоловік обмежився найближчою вулицею з продуктовим магазином. Хотілося якнайшвидше наїстися і заснути на не першої свіжості матраці, якого запрезентувала своїм робітникам власниця квартири.

На своє здивування, Павло Загородній спав добре, без сновидінь і ні разу не прокинувся, неначе не тяжів над ним дамоклів меч непробивної австрійської цегли. Суботнього ранку, нашвидкуруч перекусивши, він знову узявся до роботи. Робота спорилася, і Павло вже почав сподіватися, що навіть сьогодні встигне на останній вечірній автобус до села. Але «якщо якась неприємність може статися, вона обов’язково станеться». Цей принцип Мерфі спрацював на останній цеглині. Вона виявилася настільки твердою, що не піддавалася ударам зубила, а насамкінець просто розкололася на декілька частин. Це не засмутило Павла. Він вийняв осколки, щоб, приготувавши розчин, покласти назад, але тут із здивуванням помітив у стіні якусь нішу. Обережно придивившись, розгледів у темряві якийсь предмет. Здивований побаченим, Павло розчистив отвір і просунув у нішу руку. Пальці намацали якийсь прямокутний предмет, на дотик – невелику скриньку. На розчарування Павла отвір виявився занадто вузьким для того, щоб у нього пролізла скринька. Чоловік вийняв руку і задумався. Скринька, безумовно, належала першим власникам будинку і була покладена у нішу ще при будівництві. У таких місцях зазвичай ховали сімейні цінності, особливо у часи, коли над сім’єю нависала небезпека.

Павло роздумував. Як траплялося у його житті (хоч і не часто, але два-три випадки він міг пригадати), перед ним постав вибір. Можна, звичайно, плюнути на все, заліпити діру, сьогодні закінчити ремонт і вже увечері насолоджуватися теплом рідного дому.

«І все своє наступне життя картати себе за втрачену можливість дізнатися, що там лежить!»

Але тоді він не встигне закінчити все вчасно! Подумавши хвилину, Загородній так і не вирішив остаточно, що йому робити, але рука чомусь сама потяглася до зубила. Вирішивши, що це і є доля, Павло обережно продовжив відбивати цеглу, орудуючи по швах розчину. Він виявився ще твердіший, аніж цегла.

– Та що там додавали до тебе? – спересердя вигукнув Павло. – Яєчні жовтки чи яку біду?

Тим не менше його зусилля не минули даремно. Уже через годину отвір у стіні дозволив Павлові вийняти злощасну скриньку. Здувши з неї воїстину вікову пилюку, він уважно розгледів знахідку. Мовби звичайна коробка з-під взуття, але виготовлена з якогось важкого і твердого дерева. На одній стороні Павло зауважив отвір для ключа. Він потрусив скриньку. Всередині щось зашурхотіло.

Заінтригований Павло обережно обмацав нішу. Жодних ознак ключа. Це, зрештою, і не дивно. Навіщо тримати поруч із закритою скринькою ключ! Уже краще зовсім не закривати її!

Ще раз поглянувши на знахідку, Павло важко зітхнув, заховав знайдене на дно своєї сумки і повернувся до перерваної несподіваним чином роботи…

Він устиг до вечора закласти отвір, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двічі покрити вапном «кольору морської хвилі» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводів для невдоволення, ще й всю стіну.

Коли Павло переконався, що стіна висохла і жоден навіть прискіпливий ревізор не знайде навіть натяку на брак, годинник показував першу годину ночі. Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурію даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося від учорашніх покупок і ліг спати. Заснув майже одразу, навіть не встигши поміркувати про загадкову знахідку.

Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загородній проспав ранок. Була вже десята година, коли він набрав номер фурії.

– Роботу зроблено! – повідомив він.

– І що, по-твоєму, я маю одразу все так кинути і з’явитися перед вами, тому що ви нарешті спромоглися виконати свою роботу? – почувся невдоволений сонний голос жінки. – Чекайте. Коли зможу – приїду!

І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуація намальовувалася неприємна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порівняно з тим, коли розлючена жінка з’явиться у цьому будинку. Це може статися через декілька годин, а може і пізно увечері.

Але вже точно не упродовж найближчих півгодини. Павло просто не уявляв, щоб така ефектна жінка з’явилася на людях заспана і без макіяжу. Та вона плаття вибиратиме добру годину, не знайде, і відправиться у найближчий бутик за покупками. Тобто у Павла є трішки часу, щоб хоч чимось заморити черв’ячка. Але не розхолоджуватися. Продавці найближчого магазину продуктів його вже знають, тому і не варто в останній день шукати нових знайомств.

Як і розраховував Павло Загородній, він устиг поїсти, прибрати після себе, передумати про заховану у сумці скриньку (витягувати боявся), і лише тоді побачив на порозі жінку. Цього разу вона була у синьому брючному костюмі, одягненому на голе тіло. Принаймні саме так вирішив Павло.

– Зробили, кажеш? – без привітання поцікавилася вона. – А де другий?

– Немає. Поїхав додому, – відповів Павло.

– Ти це зробив сам? – здивувалася жінка.

Павло знизав плечима.

– Подай-но лінійку!

Вона взяла протягнуту Павлом довгу будівельну лінійку і приклала до проблемної стіни. Розгледіла місце дотику. Просвіту не було.

– Бачиш – а ти говорив: австрійська цегла, австрійська цегла! – мовила жінка.

Вона відкрила сумочку і дістала декілька стодоларових банкнот.

– Твоя плата за роботу. Можеш узяти собі все, захочеш – поділишся з напарником. Я вмію бути вдячною, – сказала фурія.

Павло подякував і підняв з підлоги сумку.

– Ваші ключі, – мовив він.

Залишивши власницю квартири наодинці, Загородній швидко спустився сходами на вулицю, вскочив у вчасно підоспілий трамвай і поїхав до потрібної йому автостанції.