Плісовському не треба було дивитися на мапу, щоб оцінити ситуацію. Місто Зельонка лежало на схід від столиці, і якщо німці вже там, то це могло значити тільки одне: навколо Варшави замкнулося кільце оточення.

– Якщо німці вже тут, то нічого доброго й у Варшаві немає! – мовив Плісовський. – Відходимо! Підполковнику, розпорядіться до третьої години зібрати тут усіх вцілілих.

Командувач фортечної піхоти Юліан Сосабовський повідомив, що на північному острові перебуває маршовий батальйон капітана Вацлава Радзишевського.

– Відправте туди когось, щоб почекали до четвертої години, за потреби прикрили наш відхід, а потім самі відступили до Тересполя! – наказав Плісовський.

– Слухаюсь, пане генерале!

Підполковник Сосабовський поспішив виконувати наказ.

Тим, кому доручено було повідомити рішення генерала Плісовського про відхід, став шеренговий Богдан Вовк. Він уже збирався разом з усіма відправитися на Тереспольське укріплення, щоб вже звідтам рушити до визначеного генералом міста, як несподівано для себе отримав наказ пробратися до незнайомого йому капітана, який невідь-яким чином опинився на північному острові. Але у війську накази не обговорюються, тому Богдан, міцно стискаючи в руці гвинтівку, пригнувшись (хоч це було даремно – темно, хоч в око стрель), побіг на північ. Після вісімнадцятигодинного обстрілу земля нагадувала місячну поверхню, котру він, ще бувши студентом, однієї ночі спостерігав у телескоп, але, на відміну від Місяця, тутешні «кратери» були невидимі й перемішані з битою цеглою. Декілька разів звалившись у вирви і роздерши шкіру на руках, Богдан усе ж добрався до розташування маршового батальйону Вісімдесят другого піхотного полку.

– Стій, хто такий? – зупинив його приглушений, але все ж строгий голос.

Богдан був переконаний, що на нього націлена гвинтівка.

– Наказ до капітана! – повідомив він.

Його провели до якогось укриття, де у світлі блідого вогника він побачив капітана Радзишевського. Це був високий, вже лисуватий з вусиками чоловік років сорока. Незважаючи на те, що три останні дні не вщухали бої, у яких батальйон під його командуванням брав участь, уніформа капітана виглядала напрочуд чистою і навіть блистіли численні ордени та медалі.

При появі Вовка він підвів голову.

– Пане капітан! Пан генерал вирішив залишити фортецю і відступити до Тересполя! Вашому батальйону наказано почекати до четвертої години й відступати самому! – відрапортував Вовк.

Вацлав Радзишевський подивився на годинник. Чверть на третю.

– Добре! – мовив він. – Залиштесь з батальйоном. Відступите з нами!

Але відступу не сталося. Зі свого сховку капітан Радзишевський спостерігав, як уже під ранок у залишену фортецю спочатку обережно, а дедалі сміливіше, заходять німецькі солдати. Вони чекали на чергову відсіч, але невдовзі здогадалися, що фортеця порожня. З північного острова навіть у бінокль було неясно, чи зраділи такому розвитку подій німецькі солдати, але те, що генерал, який приїхав, лиш тільки розвиднилось, був невдоволений, капітан бачив навіть без бінокля.

Зрештою, генерала Гайнца Вільгельма Гудеріана можна було зрозуміти. Десь там, під Варшавою, фюрер відвідав Десяту армію генерал-майора Вальтера фон Райхенау, радів з її успіхів і навіть присвоїв тому звання генерал-полковника, а йому, «швидкому Гайнцу», довелося затриматися у цьому Богом забутому Бресті. Хоч Гудеріан і відзначив мужність та героїзм поляків, це не полегшувало його становище. Він знав, що з Берліна обов’язково прибуде комісія для з’ясування причин того, що сталося.

Капітан Радзишевський зрозумів, що шляхи відступу на захід відрізані, як, власне, і на схід. Залишався єдиний шлях на північ, де темнів форт Сікорського. Якщо вдасться пробратися до нього непоміченим, то можна, зрештою, при потребі прийняти бій, а в кращому випадку навіть вибратися з фортеці. Але необхідно почекати ночі, бо ж не котити вдень на виду озброєних німців єдину вцілілу гармату?

Разом зі своїми новими товаришами по зброї шеренговий Вовк чекав ночі. Він заховався серед куп битої цегли, час від часу поглядаючи на південь. Зрештою, так робили всі жовніри: трохи полежали на битій цегли, потім обережно висунули з укриття голову, поспостерігали за тим, що відбувається на території Цитаделі, й знову чекали.

Так повільно минув день сімнадцятого вересня. Коли на понівечену фортецю опустилася чорна осіння ніч, капітан Радзишевський повів своїх людей до форту, що темнів на півночі.

Побудований у 1869 році, форт був названий на честь головнокомандувача військ Варшавського військового округу генерал-фельдмаршала графа Берга, але за часів Польської Республіки його перейменували на форт Сікорського. Зараз і капітану Радзишевському, і його підлеглим було однаково, яку назву має місце, де вони планують сховатися. Не мешкаючи жодної хвилини, капітан розставив своїх жовнірів так, щоб бути готовим до відбиття атаки.

Але поки що їх ніхто не атакував. Всю увагу німці сконцентрували на території Цитаделі й, напевне, навіть не здогадувалися, що зовсім поряд заховалися залишки польського гарнізону. Зараз у німецьких генералів був інший біль: тіла загиблих солдатів. Їх треба було забрати з території фортеці. Саме під час такої «зачистки» один надто допитливий солдат і помітив на північному форті якийсь рух. Відправлений на розвідку загін був обстріляний з кулемета, і німці зрозуміли, що частина поляків ще знаходиться у фортеці.

Це сталося вже дев’ятнадцятого вересня. Не бажаючи знову зустріти опір польського гарнізону (а про чисельність його генерал Гудеріан не мав жодного уявлення), до форту відправили майора Реннера. Той запропонував капітану Радзишевському почесну капітуляцію.

– Інакше, гер гауптман, наша артилерія зрівняє з землею цей форт, – мовив майор.

Вацлав Радзишевський їдко усміхнувся і перевів погляд з майора вдалину, де продовжували свою справу німецькі солдати допоміжної служби.

– Спробуйте! – відповів він і, приставивши до конфедератки два пальці, зник за брамою форту.

Навчений попередніми днями, генерал Гудеріан не став штурмувати форт. Натомість увесь наступний день його обстрілювала артилерія. Цей артобстріл підлеглі Радзишевського пересиділи у закопаній у вал казармі, тому перенесли його спокійно, без втрат.

Лише надвечір німці зробили обережну спробу перевірити стан оточених, але одразу відступили, зустрівши досить щільний вогонь, до того ж підсилений гарматою.

Богдан Вовк вже звик воювати. Коли потрібно було, він разом з усіма ховався у підземній казармі, коли підходила його черга, стояв (вірніше, лежав) на дозорі, а бувало, і приймав бій. Юнак так і не міг точно сказати, вбив він когось чи його кулі пролетіли мимо, але той факт, що всі атаки ворога захлинулися, дозволяв сподіватися, що в цьому є і його заслуга.

Яким же було здивування капітана Радзишевського, коли увесь день двадцять першого вересня німці не випустили по форту жодного снаряду. Розуміючи, що просто так генерал Гудеріан нічого не робить, капітан наказав посилити пильність. Спокійно минав і наступний день, і оточені вже подумували, що і цього разу промине, але тут Радзишевського викликали на вал. Подивившись на територію Цитаделі, капітан не повірив своїм очам. Німецькі солдати вишикувалися у чіткі чотирикутники й майже стройовим кроком рушили у напрямку до Тереспільських воріт.

«Залишають німці фортецю, – про себе сказав Радзишевський. – А чому залишають? Не подобається мені це!»

Він далі продовжував спостерігати за тим, що відбувалося спереду. Ось його увагу привернули інша група військових, які в’їхали на територію фортеці зі сходу. Вже перший погляд підказав йому, що це не німці. Він бачив, як невідомі солдати невміло розгорнулися у шеренгу й одразу пішли в атаку. Дещо позаду їхали, випускаючи синій дим, три бронеавтомобілі, досить-таки незграбні, як на капітана. Він не спішив віддавати команду, не дізнавшись, проти кого, власне, буде воювати. Коли наступаючі наблизилися на відстань пострілу, Вацлав Радзишевський, нарешті, розпізнав знаки розрізнення.

– Росіяни? – здивувався він. – А вони що тут роблять?

(Ні капітан, ні його підлеглі не знали, що вчорашньому перепочинку вони завдячують саме тому, що в місто Брест зайшли частини Червоної армії. Генерал Гудеріан не хотів псувати цей явно історичний день і показати комбригу Семену Кривошеїну, що нездатний зломити опір поляків. Відірвані від світу оточені не знали, що ось уже п’ять днів, як Польща веде війну не лише з німцями і словаками, а зі сходу у війну вступив Радянський Союз.)

Невідомо, що тут робить Червона армія, але якщо вона наступає на форт Сікорського, значить треба стріляти. І капітан Радзишевський віддав команду до бою.

Він закінчився досить швидко. Перед валами форту Сікорського залишилися лежати з десяток червоноармійців і димів підбитий гарматою бронеавтомобіль. До вечора були спроби ще двічі захопити форт, але і вони не увінчалися успіхом. Невідомо, чи відійшов Семен Кривошеїн від тактики громадянської війни, коли переважала думка: якщо довго бити в одне місце, то воно дасть тріщину, але два наступні дні тривали одноманітні атаки, котрі нічим не завершилися, лише побільшало вбитих перед фортом.

Щоправда, у цих боях Богдан Вовк вже не брав участі. Йому «пощастило» спіймати випадкову кулю вже тоді, коли червоноармійці відступали після невдалої третьої атаки. Він відчув удар у ліве плече – і страшний біль. Після бою його віднесли до підземної казарми, де вже лежали інші поранені. Санітар, критично оглянувши рану Вовка, здивувався, коли помітив, що куля пройшла навиліт. Він лише перев’язав рану і підійшов до іншого пораненого.

А вночі у Богдана піднялася температура і не спадала наступні дні. Він майже не помітив, що червоні командири від безглуздих атак перейшли до артобстрілу непокірного форту, підігнавши важку артилерію. Зваживши всі «за» і «проти», капітан Вацлав Радзишевський прийняв рішення залишити форт. Оскільки важкопоранених нести на собі не було змоги, було вирішено залишити їх тут. Їх, звичайно, залишали на милість переможців, але капітан був переконаний, що Радянський Союз свято дотримається пунктів конвенції про військовополонених.

(Вацлав Радзишевський не знав, що Сталін відмовився підписувати Женевську конвенцію, тим самими прирікши і своїх полонених, і чужих на незавидну долю. Не знав і капітан, що вже через місяць він буде заарештований органами НКВС і навіки зникне у череві радянської каральної машини. Востаннє його ім’я згадується в документах на переведення із Козельського табору до Катині під Смоленськом.)

Шеренговому Богданові Вовку пощастило більше. Потрапивши у полон, він отримав таку необхідну йому медичну допомогу і разом з усіма був відправлений на схід.

Берестейська фортеця повністю перейшла під контроль Червоної армії.