4

Вдруге штурмувати фортецю Бреста я б не став…

Генерал танкових військ вермахту Гайнц Гудеріан

Для шеренгового Богдана Вовка війна розпочалася другого вересня, коли його та десятки таких же, як і він, новобранців та резервістів посадили у вагони й повезли на північ. Їх встигли вивантажити на залізничній станції міста Брест-над-Бугом, розмістити у казармах, щоб вже пізніше порозподіляти у полки, як на фортецю впали перші авіабомби. Тоді Богдан (і не лише він один) нарешті дізнався, що таке справжня війна. Німецькі літаки скинули з десяток бомб на так званий білий палац, сильно його пошкодивши. На щастя Вовка, він перебував далеко від місця падіння бомб, тому залишився живим. Саме цей наліт німецької авіації на другий день війни на об’єкт, розташований біля протилежного від Німеччини кордону, й змусив командування змінити плани щодо відправлення прибулих кудись далі, а розподілити їх у наявні тут полки. Так шеренговий Вовк став жовніром оперативної групи «Берестя».

Спочатку була муштра, від котрої боліло все тіло, але її новобранці сприйняли як належне. Зрештою, ніхто не заставляв їх ходити плацом до мозолів на ногах. Всі розуміли, що короткого часу, що їм було відведено, недостатньо для того, щоб хоч як навчити резерв ходити більш-менш нормально. Та й не те було зараз головним. Найперше – навчити стріляти. І по можливості влучно. А часу для цього не вистачало.

Несподівано для себе Богдан Вовк потрапив до артилерійської батареї капітана Янішевського, щоправда, ні стріляти, ні наводити гармату на ціль йому поки що не довірили. Завданням новоспеченого каноніра було підносити снаряди і при потребі відсікати піхоту. Про це новобранцю повідомив сам командир батареї. Він критично оглянув з ніг до голови виструнченого перед ним рекрута.

– У війську служили? – запитав він.

– Не служив, – відповів Богдан.

Капітан Янішевський скривився. Вже така відповідь розповіла йому багато що про Вовка. Прикинувши, скільки років може бути «молодому поповненню», він поцікавився.

– Жінка є?

– Є!

– Так от, шеренговий Вовк! Від вас залежить, чи не стане вона вашою вдовою, – безапеляційно сказав капітан. – Стріляти вмієте?

– Так, навчили.

Янішевський знов скривився. Він на власні очі бачив оте навчання й нічого хорошого від новобранців не чекав.

– Коли виникне потреба, ваше завдання буде відсікати піхоту. Бо що є найбільшою небезпекою для канонірів?

Богдан зовсім не по-військовому знизав плечима.

– Танки? – обережно запитав він.

– Танки ми самі підіб’ємо, а ось проти піхоти ми безсилі! І щоб цього не сталося, ви маєте стріляти й стріляти влучно! Зрозуміли?

Цього разу Богдан Вовк відповів за статутом.

– Tak jest!

– От і добре! – відказав капітан Янішевський.

Нагода перевірити, як він уміє стріляти, випала тринадцятого вересня. Саме на батарею капітана Янішевського припав перший німецький удар. Коли споглядач доповів, що від села Чернавчиці наближається німецький загін, підсилений чотирма танками, командир батареї наказав готуватися до бою.

Богдан Вовк стояв в окопі якраз між двома гарматами, обслуга котрих діловито, зі знанням справи готувалася до майбутнього бою. Йому самому належало «відсікати» піхоту, як перед боєм нагадав Янішевський Вовку й іншим жовнірам із прикриття.

Напевне, загін, що наближався з півночі, були звичайною групою розвідки і до його завдання не належало атакувати підсилену піхотою артилерійську батарею. Після шести залпів, що їх встигли зробити три гармати, і зустрівши хоч і безладний, але все ж більш-менш прицільний вогонь прикриття, німецькі танки, навіть не зробивши жодного пострілу хоча б для годиться, повернули назад.

Перший бій захисники Берестейської фортеці виграли.

Зате наступного дня на батарею Янішевського прибув зв’язківець і передав наказ командуючого групою «Берестя»: всім підрозділам, які розташовувалися на зовнішніх укріпленнях, відступити до Цитаделі. З’ясувалося, що наявних сил у генерала Плісовського недостатньо, щоб утримати оборону по всьому периметру. Він і вирішив сконцентрувати всіх за мурами Цитаделі.

Тут Богдан Вовк і прийняв свій перший справжній бій.

Але спочатку була артпідгтовка. До неї командувач частин вермахту Гудеріан вдався після того, як увесь день чотирнадцятого вересня марно намагався прорватися на територію фортеці. Після невдачі німці відступили, а у полудень наступного вдарили по Цитаделі гарматами. Напевне, сюди зібрали всю наявну поблизу артилерію. Принаймні так думалося шеренговому Вовку, коли він ховався від вибухів у казематах Цитаделі.

Вибухи лунали повсюди, між ними майже не було перерви, як і не було на величезному просторі всередині Цитаделі місця, щоб заховатися від них. Коли пролунали перші вибухи, Богдан з переляку перехрестився. Якийсь сержант, що сидів поруч, уважно подивився, як той хреститься, і запитав:

– Русин?

Богданові вже набридло кожен раз виправляти, що ні, він не русин, а українець, але лише кивнув головою, таки так.

– Боїшся померти?

– А пан сержант не боїться? – огризнувся Вовк.

– Боюсь, але не за себе.

– За кого, цікаво?

– За свою Гандзю, – відказав той. – Смерть – то що? Раз – і тебе нема! Ну, добре, нехай не раз! Але тебе нема! Що тут вже буде, тобі вже однаково! А моя Гандзя, мої діти залишаться і будуть плакати. Ото мене найбільше бісить. Жонатий?

– Так! Місяць тому, – для чогось уточнив Богдан Вовк.

– Ну, то, може, й ліпше!

– Чого ліпше?

Ці слова потонули в оглушливому вибуху десь зовсім поруч. Богдан інстинктивно втягнув голову у шию.

– Не переживай! Такі снаряди ці стіни не проб’ють! Росіяни будували добре.

– Росіяни? – здивувався Богдан.

– Вони! Але, як бачиш, користаємо з того ми.

– То все добре, Каролю, але чому нашому русину ліпше від того, що він жонатий так мало? – запитав хтось з-під протилежної від виходу з каземату стіни.

– Та не йому, а його кобіті! – поправив сержант. – Якщо його вб’ють, то вона не буде довго побиватися за ним. Скоро вийде знов заміж!

– Моя Зося не така! – заперечив вражений Богдан.

– Та я не кажу, що така чи не така! Тебе не стане, а як їй все життя самій жити? – примирливо відказав Кароль.

– Та чого ти всіх нас ховаєш? – озвався той самий жовнір. – Може, ще всі виживемо. Чуєш – вже не стріляють!

Всі прислухались. Дійсно, артилерійський обстріл припинився, настала тиша, у якій одразу почули чиїсь кроки по битій цеглі.

Це був їхній командир. Він спустився у каземат, окинув поглядом жовнірів і голосно крикнув:

– Чого чекаєте? Бігом на захисний вал! Зараз буде атака!

Як з’ясувалося невдовзі, біля того місця, де ховався від артилерійського обстрілу поручник, вибухнув снаряд і оглушив його. Через те офіцер і говорив голосно.

– Вже не будуть стріляти? – поцікавився хтось.

– Може і не будуть, а може, просто люфи нагрілися. Треба, щоб остигли, – зі знанням справи відказав Богдан Вовк.

Недаремно ж він один день пробув біля канонірів!

Це одразу підняло його авторитет серед інших жовнірів, але скористатися цим не було змоги. Всі побігли за поручником до східного валу. Як невдовзі стало відомо жовнірам, ще напередодні німецькі частини охопили Берестя в кільце, майже без бою взяли саме місто, і лише фортеця залишилася польською.

Богдан Вовк гепнувся на землю перед розбитими вибухами стінами захисного валу, обережно підвів голову. Спереду, з боку східного передмістя Берестя, наближалася німецька піхота. Йшли відкрито, на повен зріст, без танкового прикриття. Зрештою, танки і не пройдуть – їм ще треба переправитися через канал Мухавець. Через нього до Цитаделі можна перебратися мостом, але невідомо, чи не здогадалися поляки пристріляти його.

Упевненість у тому, що після такого артилерійського обстрілу навряд чи поляки будуть здатні на оборону, й зіграла з німецькими командирами злий жарт, бо як тільки солдати наблизилися, з валів пролунали постріли.

Позавчорашній бій на батареї Янішевського став для Богдана Вовка хорошим уроком, тому він спокійно, неначе нічим більше у житті не займався, цілився у синьо-зелені постаті попереду себе і натискав курок. Поцілив він чи кулі летіли мимо, Богдан не знав, але бачив, як солдати, у кого він цілився, іноді падали на землю, але чи його куля їх вбила, визначити було неможливо. Стріляли всі, і, зрештою, німці зрозуміли, що легкої перемоги не буде: поляки не загинули під час обстрілу, не злякалися вибухів і дали гідну відсіч.

Перша атака тривала недовго, солдати вермахта навіть не змогли наблизитись до рову і відступили. Богдан спостерігав за цим з-за стіни валу, як до нього підійшов поручник.

– Підготуватися до наступної атаки! – крикнув він. – Поранені є?

– Немає, пане поручнику! – відказав Вовк.

Але офіцер пройшов мимо, не відповівши. Напевне, просто не розчув відповіді шеренгового. А Богдан подивився по сторонах. Його товариші як могли укріплювали перед собою захисний вал, щоб наступного бою було зручніше. Він вже зібрався робити те саме, як почув який звук. Здогадка прийшла миттєво.

– Снаряд! – крикнув він і звалився на землю.

Одночасно десь справа на валу в повітря здійнявся стовп землі.

Німецька артилерія стріляла по захисному валу.

Як виявилося, без року тиждень канонір Вовк був правий: попередній обстріл припинився через те, що нагрілися дула гармат, а поки вони остигали, німецькі командири вирішили заодно перевірити, чи не можна за цей час захопити фортецю.

Було зрозуміло, що наступна атака буде не такою примітивною, як попередня…

Протягом цього дня артилерія сім разів зупиняла обстріл території Цитаделі, щоб охололи дула, сім разів польський гарнізон відбивав атаки, причому двічі вони переростали в рукопашні сутички. Зрештою, ціною неймовірних зусиль вермахту вдалося заволодіти гребнем захисного валу, але далі німці просунутися не змогли.

На вечір шістнадцятого вересня генерал Плісовський, поранений під час одного з авіанальотів (а на допомогу артилерії Гудеріан задіяв і авіацію) прийняв рішення залишити Берестейську фортецю.

– Куди ми підемо? – запитав його начальник штабу групи «Берестя» підполковник Горак.

У якомусь бою (він вже й забув їхній лік) його контузило, тому час від часу Горака нудило.

– Підемо на Тересполь.

Генерал Костянтин Плісовський говорив про місто на заході від Берестя. До нього було лише кілька кілометрів.

– Фортецю втримати ми не можемо! – впевнено сказав він. – Що там чути з Варшави?

Перш ніж відповісти, Алоїз Горак вкотре виблював під стіну каземату, де вони перебували.

– Електростанція розбита, але радіо працює, – нарешті сказав він. – Німці захопили Зельонку.