– Так! Заарештували тринадцять чоловік, практично всіх, хто був причетний до атентату, – продовжив Мельник. – Найстаршому Богданові Підгайному тридцять років, наймолодшій Катерині Зарицькій – двадцять. Таким чином поляки арештували всіх причетних до атентату.

– За винятком самого виконавця! – вставив Андрієвський.

– Так, Григорій Мацейко зараз перебуває на борту лайнера, який прямує до Арґентини.

– А чи не поспішили ми з його відправкою? – засумнівався Барановський. – Чому б його не використати у суді? Це було б бомбою!

– Одна бомба вже була! – їдко сказав Ярий. – Та, що не вибухнула! До речі, чому вона не вибухнула?

Дмитро Андрієвський виявився найбільш обізнаним.

– Наші хіміки використали занадто грубе скло, – мовив він. – Капсуль його не пробив, що і врятувало боївкара. Добре, що він мав із собою револьвер!

– То ще не знати, чи добре! – озвався Ярий.

Голова ОУН зітхнув.

– Те, що Мацейко втік, то добре! Для суду там назбиралося досить! Гадаю, що «Лис», – Коновалець говорив про Степана Бандеру, – не розгубиться. Потрібно перетворити майбутній суд у трибуну наших ідей. Треба, щоб світ дізнався про нашу боротьбу.

– Зрештою, потроху так і робиться! – озвався Андрієвський. – Зараз в Європі газети пишуть про цей атентат і при цьому наголошують, що це зробили українці Галичини. Не русини Малопольщі Всхуднєй, а саме українці Галичини! Переконаний, що «Лис» не забариться використати це, якщо справа дійде до суду.

– Так, він це не пропустить! – згодився Мельник. – От тільки якою буде відплата!

– А щоб цього не сталося, треба їм надати добрих адвокатів, – сказав Коновалець.

– Вже! – повідомив Андрієвський. – Четверо наших юристів згодилися їх захищати. Це дійсно файні адвокати!

– Майте це на увазі! – сказав Коновалець. – І передайте нашим, щоб трималися. Вони не самі. Гадаю, буде не зайвим, якщо наші газети кожного разу писатимуть про цю дванадцятку. Не треба допустити, щоб про них забули. А якщо так, то й інші хоч рядком, але згадають.

– Може, варто дати знати «Сичу»? – Дмитро Андрієвський говорив про Романа Сушка, який зараз перебував в Америці за завданням ОУН.

– Слушна думка! – похвалив Коновалець. – Зв’яжіться з ним, нехай він підключить до цього тамтешню українську пресу.

Він підійшов до вікна, звідки відкривався чудовий краєвид на Альпи, деякий час дивився на них і думав, чи вдасться йому знову вибратися з родиною в гори. Останні новини із міграційної служби Швейцарії приємними аж ніяк не назвеш: там Коновальцю дали знати, що його перебування у кантоні Женеви декому не до вподоби.

Голова ОУН обернувся до присутніх.

– Тепер про Крайовий Провід, – продовжив він. – Яким би не було рішення суду, Крайовий Провід повинен працювати. Будемо вважати, що «Лис» зробив свою справу. Кого запропонуєте йому на заміну?

– А Мащак? – здивувався Мельник.

Він говорив про Осипа Мащака, якого обрали Крайовим Провідником місяць тому.

– Поки ти, Андрію, пив французьке вино зі своїм князем, поліція встигла арештувати наступника «Лиса» і він зараз чекає своєї долі у сусідній з ним камері Бригідок.

Це для Андрія Мельника стало неприємною новиною.

– Ти найбільше знайомий із ситуацією в Краї, – говорив Коновалець. – Кого ти пропонуєш на Крайового Провідника?

Мельник задумався.

– Отак одразу я не можу сказати, – непевно сказав він. – Є, звичайно, у мене одна людина на приміті, але…

– Хто він? – швидко запитав Коновалець, неначе побоюючись, що Андрій передумає.

– Такий собі Олекса Гасин.

– Хто він?

– Закінчив Політехніку; коли служив у польському війську, закінчив школу підхорунжих, причому мав друге місце. В Організації вже чотири роки.

– Скільки йому?

– Двадцять сім років. Був особисто знайомий зі Степаном Охрімовичем та Бандерою.

– Тобто робота у Крайовому Проводі не буде для нього чимось новим?

– Ні, але…

– Ніяких «але»! – заперечив Коновалець. – Зустрінься з ним і передай наше рішення. Саме такі люди – навчені і вже досвідчені – і потрібні нам.

– Та я не проти того, щоб «Лицар» – а саме таким є його псевдо – працював в Організації! – сказав Мельник.

– Тоді чому ти проти того, щоб саме він став Крайовим Провідником?

– Сам кажеш, що довго на цій посаді люди не затримуються! Боюся, що ця участь чекає і Гасина. То чи не краще притримати його для важливіших справ? Гадаю, він згодиться нам! А так два-три місяці – і «Лицар» складе компанію своїм попередникам! Місць у Бригідках вистачить всім!

– За інших обставин я згодився б з тобою, – сказав Коновалець. – Та навіть тепер я згодний з тобою, але, на жаль, у нас немає вибору. Тому…

Голова ОУН обвів поглядом присутніх.

– Може, у когось є заперечення проти Олекси Гасина? – запитав він. – Немає? Тоді, Андрію, що робити – знаєш! Сподіваюся, ми не помилимось у своєму виборі.

– «Лицар» не підведе! – упевнено сказав Мельник.

– От і славно! Ми ще раз зустрінемось після вечері, треба обговорити деякі внутрішні справи, а зараз я вас відпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.

Присутні підвелися з-за столу.

– Андрію, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.

– Залюбки! Заодно порівняю Альпи з Карпатами.

– І не пробуй! Зовсім не те! Хоч мені і не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.

– Готовий з тобою поспорити, – відказав Мельник.

Коновалець усміхнувся.

– Так, тут справа смаку! Що ж, пішли!

Містечко виявилося не таким і великим навіть за швейцарськими мірками, але вже поверхневий погляд підказував, що людей на вулицях було значно більше, аніж їх могли умістити ошатні будиночки.

– Це так звані «денні» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрієм Мельником йшли освітленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усіх не умістить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приїжджають лише на день. Так дешевше!

Повз них пройшла весела компанія дівчат. Євген провів їх поглядом.

– Знаєш, Андрію, іноді я заздрю цій безтурботності, – сказав він. – Буває находить якась хандра, особливо після подібних новин, як от сьогодні, хочеться кинути все і ні про що не думати.

– І надовго тебе вистачає? – поцікавився Мельник, здивований такій відвертості шваґра.

– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбі, то вже не можеш без цього жити. Як подумаєш, як є там, то одразу все повертається на свої місця. По суті, Андрію, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаємо цих дітей у тюрми.

– Якби вони самі не бажали цього, ми нічого не зробили б, – заперечив Мельник.

– І все ж неспокійно на душі! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська поліція, ще жодного одруженого. Скільки їм дадуть? Двадцять років? Кару смерті? Та навіть двадцять років! Вийдуть вже такими, що про дітей і думати пізно. А там дві дівчини! Хто у сорок народжує? А ми сидимо тут у спокої, дивимось на швейцарських лижниць і роздумуємо про нашу боротьбу. А вона передбачає нові арешти і нові тюрми.

Мельник скрушно похитав головою.

– Не подобається мені твій настрій! – признався він.

– Та мені самому він не подобається! Певно, що виною цьому є спокійна Європа. Вона стомилася від великої війни і не хоче навіть помічати того, що світ вже не такий, яким він був десять років тому. Тоді люди були упевнені, що лише божевільному захочеться знову відкрити цей ящик війни, перед яким сумнозвісний «ящик Пандори» виглядає безневинною музичною шкатулкою. Але світ змінився і не у кращу сторону.

Андрій Мельник деякий час йшов мовчки.

– Ти гадаєш, буде війна? – обережно запитав він.

– Переконаний! Ти читав Гітлера?

– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелікс є якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймні слідкує за ним.

– І правильно робить! Люксембург якраз лежить між Німеччиною та Францією, на яку у німців виріс великий зуб.

– Але ж німці слабкі! У них немає війська!

Коновалець дивно подивився на Мельника:

– Ти упевнений у цьому?

– Але ж Четвірка не побачила жодного відхилення від Версальського договору!

– Великі держави не побачили, бо не хотіли бачити! Тільки боюся, що коли вони нарешті побачать, то буде пізно, – відказав Коновалець і повторив: – Надто пізно!

– Тобі це звідки відомо? – дивувався Мельник.

Євген Коновалець хитро усміхнувся і показав уперед. До них жваво наближався Ріко Ярий. Андрій Мельник зрозумів, що хотів цим сказати Голова ОУН: Ріко був зв’язковим між Організацією та абвером. Навіть тепер, коли співпраця між ними звелася до мінімуму, Ярий не порвав із своїми старими контактами у німецькій військовій розвідці…

Дмитро Андрієвський дотримав свого слова, й українська газета «Свобода», яка виходила у США, підключилася до висвітлення підготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона і раніше відводила подібним подіям декілька рядків, тепер же це були окремі замітки, а то й цілі статті. Такій приємній для себе зміні особливо зрадів Василь Мороз.

Кожного разу, купуючи «Свободу», він несвідомо шукав на її сторінках згадку про брата Федора. Коли при їхній зустрічі той випадково проговорився про свою причетність до тоді ще Української Військової Організації, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотілося ще раз приїхати додому і попередити Федора бути обережнішим. Василеві здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата від необережного кроку. На біду, Василь не те, що не міг відвідати родину на Галичині, він ці роки взагалі ледве зводив кінці з кінцями. Велика депресія, що охопила весь світ, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звідки і почалася. Перші роки були вкрай важкими, роботи не було навіть тимчасової і хоча б за їжу. Вони з сім’єю жили на виплати, що їх надавав Союз Гетьманців Державників у Північній Америці, і незмінними безплатними обідами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно і не у такій сумі, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезні черги.

Ситуація змінилася у тридцять другому році, коли під час президентських виборів тодішній президент Герберт Гувер провально програв вибори Франкліну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потім дедалі сміливіше, дозволив поступово нормалізувати становище в країні.

Яким же полегшенням була звістка про те, що Генрі Форд знову відкриває заводи. Спочатку Василь переживав, що може і не потрапити до тих щасливчиків, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирішилося найкращим чином: розуміючи, що часу вчити необізнаних у такій специфічній роботі немає, дирекція заводу зробила ставку на колишніх робітників. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали біля конвеєра «Форда».

Невідь-яким чином Фрідріх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумів вибратися із боргової ями, куди потрапив одразу після «чорного четверга» двадцять дев’ятого року^[5]. Ведемайєри знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскільки власні дочки Морозів – Олусь та Марта – були вже майже дорослі і їх можна було залишати самих, то у такі непевні часи робота чоловіка та дружини вважалася за неймовірне щастя. Звичайно, гроші, котрі обоє Морозів приносили додому, не йшли ні в яке порівняння з тим, що вони отримували до «великої депресії», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку від будь-кого.

Розуміючи, що зараз у нього немає жодної можливості приїхати додому (і через кошти, які доведеться витратити на дорогу туди й назад, і враховуючи ту обставину, що повернеться він знову безробітним), Василь як міг обережно натякав Федору у черговому листі, щоб той був обережний.

Василь не знав, що середній брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але ті слова Василя на львівському вокзалі «Будь обережним, братику!» він запам’ятав назавжди.

Тому, повернувшись з чергової зміни і нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася від Веденмайєрів, і чоловікові ніхто не заважав дещо відключитися від повсякденних турбот. Як і хотів Євген Коновалець, газета стала писати про події в Галичині та про процеси над членами ОУН значно частіше, ніж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь півсвідомо шукав серед прізвищ брата Федора.

На його радість серед тих, кого арештувала польська поліція, Федора Мороза не було.