4

Після того як молодь не послухалась і таки здійснила, здавалось би, неможливе вбивство Броніслава Перацького, для Організації Українських Націоналістів настали важкі часи. Ситуація виглядала так, що ОУН була, але на західноукраїнських землях її… вже не існувало. Упродовж декількох днів до атентату і після нього польська кримінальна поліція заарештувала практично усе керівництво Крайового Проводу, включаючи усіх причетних до нашумілого вбивства. Дивним чином безпосередній виконавець атентату – Григорій Мацейко – зумів не те, що вижити, хоч у це мало хто вірив, але й спокійно, без пригод, добратися спочатку до Любліна на конспіративну квартиру, затим до Львова, а вже потім через чехословацький кордон опинитися у безпеці.

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провід на західних землях був найвідповідальнішою і водночас найнебезпечнішою ділянкою в організації ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: від часу створення ОУН – а це від лютого 1929 року – на посаді Крайового Провідника змінилося семеро чоловік, причому двох з них – Юліана Головінського та Степана Охрімовича – вбили поляки. Але ще ніколи поліція не арештовувала одразу всіх!

Якби не вбивство польського міністра, несподіваний арешт Степана Бандери напередодні варшавської акції закінчився так, як закінчувалися усі попередні: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нічого проти Бандери у поліції не було – так, звичайна профілактика перед важливою зустріччю воєвод. Так би і сталося, але громом серед ясного неба стала звістка з Варшави: український націоналіст стріляв у міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у поліції згадали про дивний документ, який надійшов від того-таки Перацького. Не відомо, що хотів сказати цим жестом міністр, приславши на воєводства повідомлення, що на нього ОУН готує замах. В усякому разі жодних вказівок, що робити з цим документом, місцева поліція не отримала. Складалося враження, що сам міністр Перацький не вірить у можливість такого розвитку подій. Коли ж Степана Бандеру вже хотіли випускати, вчасно для поліції (і, відповідно, невчасно для Крайового Провідника) надійшла звістка з Варшави. Тоді львівська поліція, нарешті, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподівався, що поліції нічого не відомо про їхню організацію, то, напевне, був би розчарований, дізнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чіпати оунівців виходило від самого Перацького – міністр внутрішніх справ цим жестом сподівався спонукати непримиренних українців до співпраці. Нарада із воєводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Броніслава Перацького остаточно перекреслила ці плани, як і знищила ті маленькі паростки довіри, які ще були у місцевої поліції. Тепер же доля заарештованих оунівців була незавидною.

Упродовж тижня після вбивства усі, хто так чи інакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – від Львова до Варшави та Данциґа. Для цього десь на півночі у білоруських лісах у мало кому відомому містечку Береза-Картузька колишні казарми російського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського піхотного полку спішно перебудовувалися для прийому перших противників правлячого режиму. Хоч із самого початку у Варшаві було вирішено, що перебування у таборі не повинно тривати більше двох місяців, його перший комендант, інспектор познанської поліції Ян Греффнер, вирішив не звертати увагу на такі дрібниці. В’язнів, яким «пощастило» першими переступити ворота ізоляційного табору, зустріли голі стіни колишніх казарм, де не було навіть звичайних нар – про них адміністрація вирішила подумати пізніше.

Серед цих «піонерів» був і Роман Шухевич. Його арештували через три дні після вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатній, щоб замести всі сліди. Оскільки проти нього поліція не мала достатніх доказів причетності до вбивства міністра, Шухевича відправили до нововідкритого концтабору, адже туди саме відправляли таких, які були «без достатніх доказів вини». Дивно, але саме це і врятувало Романа Шухевича від того, що він не зайняв місце поруч із усіма іншими: на суді він виступав лише як свідок.

Такий стан на землях Галичини – найважливішому напрямку роботи – не міг не непокоїти Головний Провід ОУН, тому наприкінці літа Євген Коновалець зібрав своїх людей. За вікном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах відкривався чудовий вид на недалекі гори. Десь там, значно південніше, уже у Франції, височів величний Монблан, але звідси його не було видно, як і не було бажання говорити про щось інше, ніж те, що і привело їх сюди.

Євген Коновалець вирішив провести збір не в самій Женеві, де за ними можна було спокійно спостерігати, а вибрав невеличке містечко на самому французькому кордоні. Тут, у курортній місцевості, можна було водночас загубитися серед численних відпочивальників і мати більше шансів виявити, коли за тобою слідкують.

Пансіонат, де зібралися найближчі соратники, примикав до самої гори, що була природною межею містечка з півдня; а на півночі лежала Женева, звідки і приїхав Євген Коновалець. Інші учасники зібрання прибули окремо.

За інших, не таких трагічних обставин, Євген Коновалець навіть був би радий зустрітися із своїми помічниками, які стали його друзями. Тоді можна було просто узяти напрокат лижі і піти у гори, де сніг не зникав навіть улітку. Полковник любив це чисте холодне гірське повітря, навіть час від часу вибирався із сім’єю в гори, щоб покататися або просто помилуватися мальовничими краєвидами.

Але зараз нікому з присутніх у кімнаті на другому поверсі пансіонату було не до місцевої екзотики, бо зібралися вони не для того. Голова ОУН окинув поглядом присутніх. З Ріко Ярим доля звела у далекому двадцятому році, коли вони разом перебували у таборі для інтернованих вояків УНР. Тоді Коновальцю припав до душі цей високого зросту і нормальної статури сотник із блискучими скельцями пенсне. Хоч він і говорив українською із сильним акцентом і, бувало, під час розмови не встигав підбирати слів, бажання бути саме українцем не могло не подобатися Коновальцю. Коли ж виявилося, що практично ніхто не знає про його справжнє походження – хтось казав, що він німець, інші стверджували, що Ріхард Ярий є чехом, а свояк Коновальця Андрій Мельник припускав, що той має німецьке та єврейське коріння, – навіть постало питання про те, чи можна йому довіряти таку важливу справу. Проблема вирішилася сама собою, коли стало зрозуміло, що практично більше ніхто, окрім Ярого, не має таких зв’язків із німецьким істеблішментом. Мабуть, тут певну роль відіграло його напівнімецьке походження. Ріко Ярий був із Коновальцем протягом усіх цих років і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Щоправда, тепер від природної статури Ріко не залишилося й сліду, він погладшав, буйна чуприна поступилася місцем блискучій лисині; напевне, єдиним, що залишилося від колишнього Ярого, було пенсне і досі неправильна українська вимова.

Ярославу Барановському недавно виповнилося двадцять вісім років, але попри свій молодий вік він встиг побувати у «Летючій бригаді», котра здійснювала експропріації грошей у поляків, відсидіти за це три роки, навіть пережити недовіру, що сталася через зраду старшого брата Романа. Зрештою, це не стало причиною того, щоб Коновалець перестав йому довіряти. На недавньому з’їзді Центрального Союзу Українського Студентства його обрали президентом, а вже у цій якості став секретарем у Проводі Українських Націоналістів, фактично, його, Євгена Коновальця, особистим секретарем. Голова ОУН довіряв йому дедалі більше, навіть попри своє не надто шанобливе ставлення до молоді.

Дмитро Андрієвський був майже ровесником Коновальцю, і той відносив його до «стариків». Він хоч і не мав такого «послужного» списку, як Ріко Ярий чи навіть Барановський, все ж був серед засновників ОУН і відповідав за зовнішню розвідку. За влучним висловом Коновальця, Андрієвський тримав руку на пульсі усієї Європи.

Андрій Мельник прибув до Швейцарії останнім і майже випадково. Свого часу він познайомився із люксембурзьким князем Феліксом, коли той приїжджав на Галичину на запрошення Митрополита Андрея. Вражений прийомом князь запросив Мельника до себе, і ось той уже повертав додому. Дорогою він просто не міг не відвідати свого свояка – вони з Євгеном Коновальцем одружені на рідних сестрах. Крім того, саме Мельник, хоч офіційно і не належав до керівництва ОУН, на прохання свояка привіз із Галичини найсвіжіші новини.

Саме до нього першим і звернувся Євген Коновалець:

– Андрію, нам цікаво послухати саме від тебе про становище Організації на Галичині. Тим більше що ніхто інший це не зробить.

На відміну від інших, що прийшли з портфелями і поклали перед собою теки з паперами, Андрій Мельник не користувався жодними записами: проживаючи на окупованій Галичині, він навчився покладатися лише на свою пам’ять, а вона його ніколи не підводила.

– Ми з тобою вже говорили про це у мене вдома, але прошу повторити для інших!

– Так, Євгене! Ти правий! – згодився Мельник. – Весь Крайовий Провід розкиданий по тюрмах чи не по всій Польщі. Робота Проводу паралізована.

– Насамперед скажи, чому наш категоричний наказ згорнути заплановану акцію так і не був виконаний.

– Та тому, що молодь просто не встигла це зробити! – відказав Мельник. – Бандера отримав телеграму увечері тринадцятого червня; було вирішено відправити до Варшави молодшого Шухевича зранку наступного дня, але до Романа дійшла звістка про арешт Крайового Провідника. Гадаючи, що поліція вийшла на його слід і виконавці атентату вже арештовані, Шухевич до столиці не поїхав. Хто ж знав, що арешт Бандери був лише превентивним?

Присутні слухали Мельника не перебиваючи.

– Вже після того як з Варшави прийшла звістка про атентат, поліція взялася за Крайовий провід по-справжньому, – продовжував Мельник. – Складається враження, що там знали про нас все, лише не рішалися приступати до серйозних дій.

– Це й не дивно, особливо після того, як до поліції потрапив архів Сеника! – подав голос Ріко Ярий і подивився на Барановського. Від таких слів тому стало не по собі.

Саме Ярослав Барановський разом з Омеляном Сеником відповідали за празьку частину звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, яка невідь-яким чином потрапила спочатку до рук місцевої поліції, а вже потім й до Варшави. Оскільки сам архів був у безпосередньому володінні Сеника, то й претензії за його втрату стосувалися саме його. Ярослава Барановського ніхто прямо не звинувачував, але раптом сплила історія з його братом.

Тут на допомогу молодому Барановському прийшов Андрій Мельник.

– Ваші звинувачення, пане Ярий, не мають підстав, – сказав він. – Активні арешти наших людей на Галичині почалися іще задовго до того, як до рук поліції потрапив наш архів. І лік йде на сотні, повірте мені!

– А конкретно? – запитав Андрієвський.

Мельник на хвильку замовк, неначе йому потрібен був час, щоб видобути потрібну інформацію зі своєї голови.

– Починаючи з двадцять дев’ятого року – року, коли постала ОУН, – до кінця тридцять третього було засуджено сімсот вісімдесят членів Організації, а заарештовано удвічі більше. Суди просто не змогли довести їхню вину. Тут файно спрацювали адвокати. Смію зауважити, пане Ярий, що це сталося ще до того, як до поліції потрапив наш архів.

– Та я нікого й не збирався звинуватити! – виправдовувався Ярий.

Дискусію, яка ще не встигла розгорітися, зупинив Коновалець.

– Прошу заспокоїтися! – остудив він. – Ніхто нікого не буде звинувачувати! Ми вже провели своє розслідування! Все це банальний збіг і не треба на ньому зупинятися! Андрію, що з найновішими арештами?