5

Мені здається – висновок є очевидним: необхідні такі табори, як Соловки… Саме цим шляхом держава швидко досягне однієї зі своїх цілей: знищити в’язниці.

М. Горький. Нарис «Соловки»

Спершу Осип Букшований навіть не повірив своїм очам: біля причалу на воді стояв пароплав, а над його великим гребним колесом півколом виднівся напис «Гліб Бокій».

Колишній підлеглий голови Спеціального відділу ОДПУ навіть не підозрював, що на честь його начальника назвали цей зловісний корабель. Незважаючи на трагізм ситуації, у котру він потрапив, Осипу стало навіть весело. Колись Гліб Бокій відправляв його на рідну Галичину для виконання спеціального завдання, що змінило його життя, а тепер той-таки «Гліб Бокій», але вже не людина, а пароплав, відвезе його далі на північ.

Куди проляже його дорога, Осип Букшований знав. На відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від порту Кем у Білому морі лежали Соловецькі острови, місце святе і водночас пекельне, про що не забарився повідомити колишній ієромонах одного з колишніх підмосковських монастирів Афанасій. Зрештою, нічого дивного у тому не було: тут усі були колишні – і монахи, й розвідники, і міністри.

– Господи, навіть не побоялися гріха! – сказав Афанасій.

– Ви про що, отче? – запитав Букшований.

– А ви придивіться уважно до напису. Навіть не могли замалювати справжній напис!

Осип придивився. Дійсно, напис «Гліб Бокій» намалювали поверх іншого, більш древнішого, причому пізніший не зміг закрити попередній. «Святий Савватій».

– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольців, – говорив Афанасій. – Соловки колись славились на всю велику Русь своїми подвигами. Колись їх заснували монахи Савватій та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.

– А мені хотілося побувати на могилі нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, наші мрії збудуться. От тільки не впевнений, що це принесе нам задоволення.

Він був третім у компанії, з ким спілкувався Букшований. Ще півроку тому Полоз був заступником голови бюджетної комісії ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прізвище фігурувало під час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у січні його зняли з усіх посад, виключили з рядів ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд і – довгий десятирічний строк за причетність до «УВО», спробу утворити Українську буржуазно-демократичну республіку, замах на керівників партії та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробі замаху на Сталіна – після такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища міра соціального захисту.

– Потрібно дякувати за все, що нам посилає Господь! – відказав монах Афанасій.

– Навіть за це?

Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав і куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язнені – хто з валізами, мішками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброєних червоноармійців, і зникали у трюмі «Гліба Бокія». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало місткий, але людський потік не стишувався і не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному череві-трюмі корабля. Туди прямувала й наша трійка.

За весь час, коли потяг віз Осипа Букшованого від ще столиці Радянської України Харкова до цього заполярного міста, він жодного разу не зустрів знайоме обличчя, хоч і серед засуджених за приналежнісь до «Української військової організації», і колишніх старших Галицької армії у нього були і знайомі, а то й приятелі. Видно, організатори подібних процесів, що відбувалися в СРСР, зробили так, щоб їхні колишні фігуранти не перетиналися і почувалися самотніми та покинутими. Осипові Букшованому у цьому навіть пощастило: він потрапив в останню хвилю арештів, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири місяці – термін до смішного малий у порівнянні з іншими, а після винесення вироку (десять років) майже рік провів у харківській тюрмі, чекаючи на етап. Коли ж він нарешті дочекався своєї черги, з-поміж таких же арештантів знайомих не було.

Але недоля знаходить вихід з усіляких ситуацій. Серед «попутчиків» у вагоні були соціально близькі до конвоїрів елементи – звичайні кримінальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як політичні, котрі тут були у меншості. Тут Осипу усміхнулася удача. Вже з першого погляду вурки виділили його з-поміж інших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього співробітника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоїри, – «велика сука». Таких на етапах не любили і, траплялося, до місця призначення вони не доїжджали. Колишній отаман Галицької армії доїхав. Мало того, він навіть зміг забезпечити собі найближче майбутнє. Розуміючи, що його нові компаньйони здатні на все, він пристав на пропозицію зіграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навіть тепер Букшованому ставало весело, коли він згадував цю «партію зі смертю».

Доки в картярських справах, вурки так і не зрозуміли, звідки у цього артиста^[6] щоразу опинялися козирні карти, котрі вони самі ховали у себе в рукавах. Першою партією Букшований виграв своє власне життя; після другої забезпечив собі найближче майбутнє. Коли ж ошелешені вурки зажадали відігратися, Букшованому вдалося витягнути з «власності» компаньйонів Михайла Полоза та брата Афанасія, вурки одразу втратили до нього інтерес. Далі Осип міг не боятися за своє життя: карточний борг – святий! Він так і залишився для кримінальників нерозгаданим. А Букшований про себе тішився з безпорадності вурків та подумки дякував іранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пісках Месопотамії. Не знаючи, чим зайняти себе у ті години, коли оточені англійці не турбували об’єднані сили німців та арабів, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалі-то Осип умів грати із самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрі він збирав і приберігав для фінальної сцени, незбагненним чином опинялися в іранця.

Зайнаб не був жадним, радо поділився із українцем своїм секретом, висловив сподівання, що це колись стане у пригоді. Як виявилося, стало і навіть врятувало йому життя.

От тільки чи надовго! Там, куди їх везуть, навряд чи зустрінуть квітами.

Їхня трійка зійшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмі, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вільного місця там не залишилося зовсім, тому двері зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнім.

У трюмі було тісно, повітря затхле, просякле людським потом, виділеннями і чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресовані в’язні справді перетворилися на тюльку в бочці. Тут усі стали рівними: і «політичні», і кримінальники, і селяни-повстанці із Середньої Азії, і туркменські басмачі. Були й ті, хто не зміг себе віднести до жодної з цих груп. Зараз всі вони стояли впритул один до одного, у темряві і смороді, зрівняні й однаково безпорадні. Їм залишалося лише сподіватися, що їхня подорож не затягнеться.

На біду, у конвоїрів були інші плани. Невідь-чому пароплав «Гліб Бокій» простояв біля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещасні в’язні почули якесь вовтуження за стійкою трюму, потім запрацювали двигуни, і нарешті судно підійшло від причалу. У трюмі почулося полегшене зітхання – що б там не чекало їх на таємничих островах, все ж осоружне чекання закінчилося.

Невідомо яким був «Святий Савватій», але «Гліб Бокій» аж ніяк не належав до швидкохідних суден. Нещасних шістдесят кілометрів, що відділяли Соловецькі острови від Кема (або тридцять п’ять миль, як повідомив колишній матрос із Кронштадту, який стояв поруч, затиснений між якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-російськи, і православним монахом Афанасієм), «тихохід» подолав за добу. Їх ніхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навіть виводити на палубу, тому всі потреби в’язні справляли під себе, а вірніше просто в штани, бо навіть зняти їх не було можливості. Від цього рибний сморід навіть кудись зник, поступившись іншому, як з’ясувалося, навіть більш неприємному.

Але будь-яка подорож, навіть така жахлива, колись підходить до кінця. Прибув до місця призначення і «Гліб Бокій». Коли метушня за бортом стишилась, двері трюму відчинилися, і Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоїри одразу відійшли вбік, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повітрям.

Команди покидати трюм не було, але цього і не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свіже повітря, в’язні самі потягнулися до виходу. Нашій трійці пощастило, що вони стояли біля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самі, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору і побігли до трапу, щоб зійти на благословенний берег. Осип Букшований разом з іншими вийшов на великий плац, зусібіч оточений озброєними вартовими. Їм наказали сісти на глевку землю. Довелося чекати на інших, котрих запхали у трюм у числі перших. Як виявилося, не всім пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останній в’язень, конвоїри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зійшов на тверду землю. Їм належало звільнити судно від тих, хто не пережив тісняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Ті, котрим пощастило зійти на берег, спостерігали, як з трюму час від часу виносили бездиханні тіла нещасних і складали на палубі. Процедура зайняла добру годину, аж нарешті прозвучала команда підвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду і повели дорогою вглиб острова.

Найбільш поінформований серед в’язнів монах Афанасій одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав він.

– Та ні, святий отче! – почув він збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзі, то таки була тюрма. Дорога зайняла не більше півгодини, і вже невдовзі прибулі увійшли за браму, напис над якою повідомляв, що вони потрапили до управління Солтаборами. Це дійсно був монастир, вірніше, від нього залишилися одні лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у ті часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок ніхто не думав: ні конвоїри, ні тим більше ув’язнені, адже у кожного були свої плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другі намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на території табору!

Так само четвірками їх розштовхали у різні будинки. Десь помістився один ряд, а кудись зайшло і декілька. Осип Букшований зі своїми товаришами по нещастю опинилися у просторій кімнаті, заставленій нарами обабіч довгого проходу, в кінці котрого стояла закіптявлена бочка. Видно, в холодні дні там горів вогонь. Стіни кімнати були полуплені, подекуди побілені вапном, що вже встигло облізти, і де-не-де можна побачити бліді зображення святих.

Побачивши це, Афанасій перехрестився.

– Тут, видно, була трапезна, – повідомив він.

– А тепер тут живемо ми!

З ближчих нар назустріч піднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, він, безперечно, мав не такий страхітливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немічний чоловік.

– Навіть не буду питати, звідки ви. Такий запах завжди мають ті, хто тільки прибув кораблем смертників. Ви з нинішнього транспорту? Хто ви? – запитав він.

– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповіді всього наговорити!

– Тоді яка стаття?

– Ото вже ліпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма^[7]!

– Ви з України?

У відповідь Букшований лише кивнув головою.

– Де наші місця? – поцікавився.

– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченої бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лісоповалу. Нині, певно, також не дорахуємось.

Осип хотів було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомість він поставив інше запитання:

– А ви?

– Я черговий, – відповів той і додав: – І хворий.

Після цих слів зникло бажання щось запитувати далі. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних місць. Найпершим і найбільшим бажанням було просто лягти і витягнути стомлені добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.

Вже коли за вузькими заґратованими вікнами почорніло, до трапезної повернулися її жителі. Лише кинувши побіжний погляд на прибулих, вони розійшлися по своїх місцях. Видно, змучені, вони не мали ні сил, ні бажання з’ясовувати, хто ці новачки, звідки прибули і за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всі, і не факт, що повернуться сюди після роботи.

Тим не менше до Осипа Букшованого підсів невисокого зросту зарослий чоловік і якийсь час довго розглядав його.

– Мені ваше обличчя видається знайомим, – українською мовою сказав він і представився: – Я Михайло Лозинський.

Осип недовірливо подивився на співрозмовника, силкуючись розгледіти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловік до того, як потрапив сюди.

– Ми з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.

Лозинський закивав головою.

– Так, я упізнав вас!

І усміхнувся.

– Що вас так розсмішило? – запитав Осип.

– Мені пригадалася наша розмова з тодішнім комендантом Львова полковником Стефанівим. Коли ви відмовилися виконувати його наказ залишити Львів, а заледве заново не відвоювали його у поляків, полковник зажадав вас заарештувати і публічно судити, – повідомив Лозинський.

Цього разу усміхнувся Букшований.

– Не він один! Чому ви тут?

– А чому ми всі тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому році з дозволу радянського уряду переїхав до радянської України, навіть дали кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові, займав посаду у Харківському інституті марксизму. Друкувався у радянській періодиці про події міжнародного життя. Через три роки разом з усіма арешт, звинувачення в причетності до УВО, до того ж мені пригадали мою участь у Паризькій конференції, де я разом з Дмитром Вітовським відстоював інтереси нашої Галичини, і ось уже рік, як валю ліс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловіка, який повільно пережовував зароблений за сьогоднішній день кусень хліба, – літератор Антін Крушельницький. Так він лише півроку встиг порадіти життю тут, у Союзі. Арештували і його, і його дітей. Остап та Богдан тут же, на острові, але в іншому будинку. Дочка Володимира також тут.

Лозинський зітхнув і закінчив:

– Всі тут! А оскільки я і вас бачу, то навіть не питаю, що вас привело сюди.

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмі я дізнався, що належу до «Української військової організації», під час допиту мій слідчий декілька разів питав мене, коли останній раз я бачив потрібних йому людей і які саме накази передавав їм. Серед названих прізвищ було і ваше.

Осип Букшований недовірливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоїв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

Михайло Лозинський криво усміхнувся.

– На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви ніколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумів Осип.

– СЛОН! Соловецький табір особливого призначення^[8]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усміхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам і випала нагода перевірити це. Ще до того, як я прибув сюди, всіх відправляли на материк, на будівництво Біломорканалу. Більшість там і лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити ліс – як-не-як, а треба було і себе забезпечити дровами, і план виконати. А самі знаєте, яка тут публіка: письменники, інтелігенція, артисти… Які з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалічить пилою. Багато ж і не знає, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалічився – в лазарет!

– Тут є лазарет?

– Ага. На горі, в скиту Саватія.

Михайло Лозинський кивнув головою в бік зачинених дверей.

– Але не тіште себе думкою, що там вас вилікують, – сказав він. – Звідтам ще ніхто живим не вертався. Що там є, не знає ніхто, бо нікому розповісти.

Після таких слів Осип Букшований похмурнів. Йому вже видалося розкішним курортом перебування у переповненій камері харківської тюрми. Його стан помітив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приємні моменти.

– Приємні моменти? – перепитав Букшований. – Які, цікаво?

– Тут у нас є власний український театр.

Осипу здалося, що він не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Місцеве начальство, хоч і звірі, але коли тверезе, то навіть нічого собі! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Від здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав він.

– Той самий! У Харкові ви не були в його театрі «Березіль»?

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаєте, я належав до тієї категорії, котрій було не рекомендовано відвідувати подібні заклади.

– От і матимете можливість оцінити гру наших артистів! Тут багато їх є!

Михайло Лозинський підвівся. Вже прощаючись, закінчив:

– Але спочатку треба пережити цю ніч!

І попрямував до свого місця.

Зміст цих слів Осип Букшований зрозумів вже пізніше. Вночі вдарили заморозки, що не було дивним наприкінці серпня, і незвиклі до такої різкої зміни температури новачки практично не заснули. Вони першими і почули вовтузіння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що відбувається, як двері відчинилися, і у трапезній з’явився одягнутий у теплу шинель старший військовий. Він підняв вгору руку з пістолетом і вистрілив. В’язні машинально поскакували з нар.

– На плац, сукині сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумів, що відбувається, але з того, як старожили стрімко побігли до виходу, зрозумів, що подібна процедура для них не перша.

Надворі ще стояла морозна ніч, але центральний плац вже освітлювався декількома прожекторами. В’язні швидко розмістилися у майже правильні шеренги, причому між ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятій шерензі разом з Антіном Крушельницьким. Більше знайомих поруч не було.

– Що тут буде? – тихо запитав він.

Крушельницький подивився на Осипа.

– Новенький? – тільки й запитав. – Співати будемо і зустрічати сонце. Тому, молодий чоловіче, співайте від усієї душі, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднішнє сонце.

Букшований не зрозумів слів Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.

– «Інтернаціонал» почи-най!

І весь плац одразу почав співати.

 
«Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв,
Як y вулкановій безодні
B серцях y нас клекоче гнів».
 

Тим часом комендант походжав між шеренгами, прислуховуючись до того, як співають в’язні. Час від часу він зупинявся перед кимось, слухав спів, потім неохоче йшов далі.

– Відставити пісню! – крикнув комендант.

Він зупинився перед матросом із Кронштадта. Видно, партійний гімн у виконанні матроса видався комендантові нещирим.

– Що, троцькістська мордо, тобі не подобається наш гімн? – заверещав комендант і без жодних слів вистрілив матросу в голову.

Той мішком звалився на землю.

– Пісню почи-най! – знову прозвучала команда.

В’язні знову почали спочатку, але вже після першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азіатом, що також лише сьогодні прибув на острів. Нещасний не співав, бо зовсім не знав російської мови. Осип підозрював, що він навіть так і не зрозумів, чого його заарештували і чому відправили аж сюди, далеко на північ. Куля коменданта не дала навіть дізнатися, чим він завинив перед Радянською владою.

– Почи-най!

Так вони зустріли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято співав пролетарський гімн, а решту повели на роботу – повертатися до трапезної було вже пізно.