Те, що «Ярослав Мудрий» Кочерги – не скільки реконструкція історії, як використання історії для потреб дня сьогоднішнього, розуміли і навіть говорили сучасники драматурга. У коректній формі про це сказав Максим Рильський. «Кочерга, – вказував він, – драматург-мислитель, драматург-новатор. Він дивиться на життя своїми очима, а це означає – художник… Можливо, що історичний Ярослав був не таким, яким його малює тов. Кочерга. Навіть напевне. Але це – постать мудрого політика, проводиря для відображення якого дає всі підстави історія. П’єса Кочерги – проекція минулого в сучасне…»⁵¹ Хоча правильніше було б сказати: сучасного – в минуле.

Такий сталінський «Ярослав Мудрий» не користувався великою популярністю. З часом про цю п’єсу забули. На сьогодні вона цікава переважно фаховим літературознавцям.

Загалом ідеологічний проект радянського агітпропу «Ярослав Мудрий» виявився не дуже ефектним. Проте події, пов’язані з вийнятими із поховання останками князя, були досить цікавими.

1940 р. вивезені кістяки із саркофага Ярослава Мудрого були повернуті до Києва. Існують про це офіційні акти. Останки зберігалися у фондах музею Софії Київської. Тут вони перебували й під час німецької окупації міста.

Собор Святої Софії Київської

У післявоєнний період у середовищі української діаспори набула поширення версія, що кістяк Ярослава Мудрого вивезли з Києва в 1944 р. 1954 р. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) надрукував у Вінніпегу замітку під назвою «Де останки великого князя Київського Ярослава Мудрого?». У ній він писав про те, що в 1944 р. «німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців – і останки великого князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним образом св. Миколая т. зв. Мокрого (пам’ятка ХІ віку) опинилися в руках однієї особи. Коли цю особу 1952 р. запитано, де вона поділа останки великого князя Ярослава і де Чудотворний образ святого Миколая, відказала: «Сховані на еміграції в добрих руках». Особа ця живе тепер у Нью-Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи».

Радянські спецслужби уважно слідкували за українською еміграцією. Тим паче в полі їхнього зору була така фігура, як Огієнко. Його повідомлення про перебування останків Ярослава Мудрого в Північній Америці виглядало аж ніяк не фантастично. Адже ікона Миколая Мокрого опинилася в Сполучених Штатах. Там могли опинитися й останки князя Ярослава Мудрого, вивезені українськими емігрантами. Зараз ця ікона знаходиться в церкві Святої Трійці в Брукліні (Нью-Йорк). Можливо, тут перебувають і останки київського князя.

Окрім публікації Огієнка, з’явилися й інші повідомлення в українській еміграційній пресі про те, що кістяк Ярослава Мудрого знаходяться в Америці. Це питання широко обговорювалося в середовищі української діаспори.

Очевидно, щоб припинити ці «інсинуації українських буржуазних націоналістів», було вирішено кістяки, які свого часу були забрані із саркофага Ярослава Мудрого, повернути з фондів на місце. Сталося це в 1964 р. Тоді були складені відповідні документи. А туристам, що відвідували Софію Київську, екскурсоводи говорили, що в саркофазі є останки Ярослава Мудрого. Говорилося про це й, звісно, представникам зарубіжних туристичних делегацій, котрі спеціально відвідували Софійський собор.

І. І. Огієнко

Якраз у цей час, у 1962—1968 рр., Павло Загребельний почав писати роман про Ярослава Мудрого «Диво»⁵². У 1968 р. твір побачив світ. Загребельний, як відомо, мав добрі стосунки з вищим компартійним керівництвом України, зокрема Володимиром Щербицьким. Зрештою, він сам належав до високих функціонерів Спілки письменників України – організації, яка прискіпливо контролювалася компартійними структурами.

П. А. Загребельний

У романі три сюжетні лінії, які часом пересікаються. Це – лінія сучасна, де діють професори Гордій Отава та його син Борис. Під час німецької окупації Києва Гордія хоче використати штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Пропонує йому реставрувати фрески Софії Київської.

Друга сюжетна лінія – історія будівничого Софії Київської Сивоока, який був таємно похований під плитами побудованого ним храму. Мимоволі тут простежується паралель із похованням Ярослава Мудрого в саркофазі в Софії Київській.

Ця лінія протиставляється княжій лінії – історії Ярослава Мудрого. Не князь створює Софію Київську, а Сивоок. Проте Ярослав наказує знищити пергамент, у якому було написано про Сивоока, і написати новий, де говорилось би, що саме він, князь, заклав храм Софії. У цьому ж храмі після його побудови Ярослав стає уже не князем, а кесарем.

Не виключено, що Загребельному порекомендували написати «правильний» роман про Ярослава Мудрого, де би проводилася думка, що цей князь створив цінні культурні реліквії, які хотіли забрати німецькі окупанти, але їх все ж вдалося врятувати.

У романі «Диво» маємо типове протиставлення в дусі народництва еліти, представником якої є Ярослав Мудрий, та народу, яскравим репрезентантом котрого є робоча людина, будівельник Сивоок. Це протиставлення простежується навіть на «містично-сакральному рівні». Прах Сивоока (позитивного героя, «праведника») таємно схований у Софійському соборі, де вінчався на царство князь (персонаж, радше, негативний), який часто творив недобрі й негідні вчинки. Це ніби натяк на те, що останки Ярослава Мудрого, заховані в саркофазі Софії Київської, не мають великої цінності. Цінність має прах простолюдина під плитами храму-дива.

Сама ж Софія Київська представлена в романі не стільки як християнське культове приміщення, а як витвір народного духу: «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою»⁵³.

У контексті історії зникнення останків Ярослава Мудрого із Софії Київської для нас цікаві не стільки сюжетні лінії Ярослава Мудрого й Сивоока в романі «Диво», скільки сюжетна лінія батька й сина Отав. У одному місці твору Адальберт Шнурре говорить професору Гордію Отаві:

«Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальником хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця».

Далі цей герой роману розповідає про план вивезення культурних цінностей з Києва: «Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера… Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, занадто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Саме провидіння послало мене, щоб не тільки порятувати вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї…»⁵⁴

Як бачимо, в романі «Диво» робився відвертий натяк на те, що німці планували вивозити із Софії Київської цінності. В іншому фрагменті твору маємо твердження, що вони дещо із собору таки вивезли:

«– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо напружившись, ждав, що той скаже, – я оглянув собор…

– І! – не витерпів усе-таки Шнурре.

– В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…

– Ви про деякі речі, що там зберігалися? – перебив його Шнурре. – Ми їх просто заховали в надійному місці…

Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося»⁵⁵.

Діалог занадто промовистий. Особливо вказівка, що з собору німці вилучили деякі речі й сховали в «надійному місці». Звісно, все це можна списати на авторську фантазію: мовляв, чого лише не здатний вигадати письменник. Однак складається враження, що Загребельний знав: останків Ярослава Мудрого в Києві нема, їх вивезли. На це він «передбачливо натякав». А сам твір, схоже, писався, щоб «реабілітувати» їхнє зникнення. Принаймні це могло бути одне із завдань роману.

Цікаво, що «Диво» писалося в той самий час, що й «Собор» Олеся Гончара. Ці два романи навіть побачили світ одного й того самого року – 1968-го. Загребельний та Гончар, будучи «літературними генералами» в Україні, спілкуючись, могли знати творчі плани один одного. Так, на перший погляд, твори мало схожі між собою. Однак основний «персонаж» і «Собору», й «Дива» – храм. І в одному, й другому творі маємо дещо схожу апеляцію до минулого. В певному сенсі, це були твори-конкуренти, як і конкурентами на ниві літератури були Загребельний і Гончар.

Незадовго після публікації «Дива», в 1973 р., в СРСР був опублікований ще один історичний роман про часи Ярослава Мудрого. Це – «Анна Ярославна – королева Франції»⁵⁶ Антоніна Ладинського (1896—1961). Твір з’явився після смерті автора. Сам же роман був написаний (чи дописаний) у 1960 році.

Взагалі постать Ладинського доволі цікава. Про його життя можна писати авантюрний роман. Учасник Білого руху, денікінець, який опинився в Греції, потім на Близькому Сході, зрештою у Франції, де жив у міжвоєнний період і пізніше, аж до 1950 р. Писав поезію, історичну белетристику. Під час Другої світової війни став членом організації «Союз російських патріотів», яка створена була не без підтримки СРСР. Імовірно, Ладинський співпрацював із радянськими спецслужбами. Тим паче, що його молодший брат, який жив у Радянському Союзі, став полковником КДБ. У 1946 р. Ладинський прийняв радянське громадянство. У 1950 р. його змусили покинути Францію, запідозривши в роботі на радянські спецслужби. У 1950— 1955 рр. він жив у НДР, в Дрездені, а пізніше до самої смерті в Москві. Причому там втрапив у пікантну інтимну історію: переманив молоду дружину брата-кегебіста, на квартирі якого мешкав.

Ладинського прийняли до Спілки письменників СРСР, що можна сприймати як визнання його письменницьких заслуг. В останні роки життя він працював над великою історичною трилогією про Київську Русь. До її складу ввійшли романи «Коли впав Херсонес…» про князя Володимира Святославича (цей твір письменник опублікував, перебуваючи ще на еміграції), згадуваний роман «Анна Ярославна – королева Франції», а також «Останній шлях Володимира Мономаха».

Звісно, у «Анні Ярославні…» Ладинський не міг обійти постать Ярослава Мудрого. Останній постає як книжник-інтелектуал, який розумно здійснює управління своєю державою. У романі князь пригадує про свої діяння при читанні книжок. «Ярослав, – пише Ладинський, – не міг спати і, щоб скоротити нічні години, читав книжки, лежачи в постелі, і це ввійшло для нього у звичку. Адже скільки хотілось довідатися з повістей, що на це не вистачало би часу вдень, коли треба було радитися про державні справи, розбирати судові справи, бути присутнім на богослужіннях, виїжджати на лови звірів. Так він полюбив книжне читання більше життя…»⁵⁷ Ці слова можна сприймати як вільну інтерпретацію автором літописного тексту, де говориться, що Ярослав Мудрий багато читав, у т. ч. і вночі. Правда, цей князь не є головним героєм твору. Тут він «губиться» в тіні своєї дочки.

Те саме можна сказати про радянський фільм «Ярославна, королева Франції», при написанні сценарію якого використовувався згадуваний роман Ладинського. Фільм був знятий на кіностудії «Ленфільм» і вийшов на екрани в 1978 р. Автором сценарію був Володимир Валуцький, головним режисером – Ігор Маслєнніков. Фільм не розповідає ні про Русь, ні про давню Францію. У ньому йдеться про далеку дорогу, яку довелося здолати Анні Ярославні від Києва до Парижа⁵⁸.

Якщо в цьому фільмі князь Ярослав фактично є епізодичним персонажем, то цього не скажеш про інший радянський фільм – «Ярослав Мудрий», знятий на Київській кіностудії імені Олександра Довженка та кіностудії «Мосфільм». На екрани він вийшов у 1981 р. Сценарій фільму написали Павло Загребельний, Михайло Вепринський і Григорій Кохан. Останній же був і головним режисером. Фільм замислювався як епічний твір, що мав на меті показати велич Русі. Подібні епічні твори були притаманні радянському кінематографу епохи «застою».

Хоча у фільмі ніби показується Київська Русь, насправді ця Русь виявилася занадто русифікованою. Одяг дійових осіб був стилізацією одягу московітів допетровського періоду. Мовою фільму була мова російська, де поняття руський і російський звучали ідентично, наприклад, «русская земля». Російською мовою цитувалися й руські літописи. Глядач, дивлячись цей фільм, мимоволі сприймав Київську Русь як Росію.

«Ярослав Мудрий» мав дві серії. У першій розповідалося про дитинство, молодість і непростий шлях князя до влади. У другій йшлося про діяльність Ярослава, коли він оволодів київським престолом.

Завершується фільм епічним гепі-ендом: під стінами Києва русичі, чи то – «русские», вщент розбивають печенігів. Після чого Ярослав виголошує патріотичну промову про могутність Русі⁵⁹.

Складно говорити про захоплюючий динамічний сюжет фільму «Ярослав Мудрий». Чимось він нагадував барвистий патріотичний лубок – особливо це стосувалося другої серії. У ній показано, як князь Ярослав займається державними справами, розбудовує свою столицю – Київ, переймається питаннями культури, приміром, відвідує школу, де суворий вчитель, що не жаліє для своїх учнів буків, змушує їх писати «Печеніг – ворог русича». Ну, чим не радянська контрпропаганда часів «застою»!

Фільм «Ярослав Мудрий» так і не став помітним явищем у радянській кінематографії. На це була низка причин. Художньо фільм вийшов слабким. Не мав він чіткої сюжетної лінії. Чимало сцен виглядали як надумані. Зрештою, надуманим була й епічність фільму. Сумнівно, що він міг пробудити тоді в радянських людей сильні патріотичні почуття. Адже вийшов цей кінофільм на екрани у пік «застою», коли відчувалася невідповідність декларованих «партією й урядом» цінностей і життєвих реалій. Тому апеляція до «величі в минулому» на фоні соціальної й економічної деградації не викликала захоплення – радше, байдужість чи навіть роздратування.

Цікаві метаморфози з образом Ярослава Мудрого відбулися в пострадянський період, коли Росія й Україна стали окремими державами. Можна говорити, що між цими країнами було і є змагання за князя Ярослава Мудрого та його спадок. І відбувається воно в різних формах.

Зокрема, це змагання знайшло певний вияв у сфері наукової та науково-популярної літератури. Так, книг, які б широко висвітлювали біографію Ярослава Мудрого, ні в царській Росії, ні в Радянському Союзі не було. Але вони почали з’являтися останнім часом і в Україні, і в Росії. Передусім варто відзначити видані в 1996 та 2002 роках монографії Петра Толочка, де він подав наукову біографію князя⁶⁰. У 2009 р. з’явилася науково-популярна книжка про Ярослава Мудрого, випущена видавництвом «Фоліо» в серії книг про видатних українців⁶¹. Науково-популярною є книга професора Національного юридичного університету Григорія Демиденка «Ярослав Мудрий – великий князь Русі»⁶², яка мала кілька видань. Автор цієї книжкивважає, що в існуючих «життєписах великого князя авторська увага зосереджена головним чином на аналізі різних джерел, відображенні в них окремих біографічних фактів, спірних питаннях їхнього трактування, що безперечно важливо, але за якими губляться факти життя, особистість, задуми й вчинки великого київського князя, його політика, законотворчість, без чого наші уявлення про нього залишаються неповними та спрощеними». Ці грані його образу Демиденко вважає визначальними і намагається їх осмислити⁶³. Автор ставить перед собою надзавдання – створити «справжній» образ Ярослава Мудрого. Питання, правда, в тому, наскільки ця «справжність» сприймається читачами, зокрема фахівцями-істориками.

Також своїм завданням Демиденко бачить те, щоб розвінчати різні публікації, в яких компрометується Ярослав Мудрий⁶⁴. І справді, останнім часом як в Україні, так і в Росії з’явилися публікацій такого типу. Це не лише згадувані роботи, в яких «доводиться», ніби Ярослав Мудрий вбив Бориса й Гліба, а публікації, де піддається сумніву те, що цей князь наказав побудувати Софію Київську. Одним із таких «розвінчувачів» був скандальний проросійський публіцист Олесь Бузина⁶⁵.

П. П. Толочко

Цікавим, на нашу думку, є погляд на Ярослава Мудрого відомого українського вченого-сходознавця, професора Гарвардського університету Омеляна Пріцака (1919— 2006). Він не присвятив постаті цього князя якогось спеціального дослідження. Але в його фундаментальній праці «Походження Русі» висловлено низку важливих концептуальних положень щодо діяльності Ярослава Мудрого. Саме цього князя (а не Рюрика, Олега чи Володимира) вчений вважає творцем Руської держави.

Оскільки міркування Пріцака видаються нам дуже важливими, звернемо на них більше уваги. Передусім вчений вважав, що держава, як організаційна структура, може запозичуватися народом у інших народів, де вона існує. Він писав: «Держава є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації. Вона виникає не спонтанно, а запозичується у народів, у яких уже існує. Переймання такої ідеї народами, які не витворили власної держави, обумовлене розумінням її важливості й доцільності, тому ті народи добровільно піддаються під провід досвідчених іноземних навчителів»⁶⁶. Русь, судячи з міркувань Пріцака, це якраз такий випадок, коли відбувалося «державне запозичення».

Учений розглядає Руську державу як кагант, вказуючи на східні, хозарські запозичення «державної ідеї». «Історія каганату Русів, – пише він, – складається з трьох фаз: волзького періоду (бл. 839—930), дніпровського (бл. 930—1036) та київського (1036—1169). Протягом двох перших – руси володіли переважно торговими шляхами й племенами, а не територіями. У разі потреби вони знищували суперників (таких як полоцькі Ільфінґи), збирали данину й контролювали торжища уздовж двох основних торгових шляхів: волзько-двінського, важливого протягом ІХ і першої половини Х ст., з його двома відгалуженнями до мусульманських торговельних центрів – Булгарії та Ітиля, і дніпровського торговельного шляху Х ст., з варяг, через Київ, до грецького Константинополя, згодом міжнародного економічного центру. Третій, київський, період знаменував собою початок культурної консолідації Русі й спробу її “націоналізації”»⁶⁷.

Із цієї схеми випливало, що Ярослав Мудрий започаткував період «культурної консолідації Русі», власне, коли Русь стала державою. Пріцак дав таку характеристику діяльності цього князя:

«У 1036 році Ярослав…, новгородський правитель, який щойно затвердився в Києві, розгромив печенігів (кочових спадкоємців хозарів) і утвердив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої був Софійський собор у Києві, а підґрунттям – система новгородських законів. Безперечно, що це певною мірою підштовхнуло його до введення як сакральної (священної) й законної мови його володінь саме церковнослов’янської, яка після занепаду Дунайської Болгарії знову втратила свого власника.

Ярослав також почав перетворювати Русь у територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській та переяславській землях. Як результат таких дій назви «Русь» і «Руська земля», що засвідчені в другій половині ХІ ст. і побутували в ХІІ ст., вживалися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна). І лише тоді почала відбуватися культурна революція. Відштовхуючись від поліетнічної, багатомовної й безтериторіальної спільності з культурою «нижчого» рівня, Київська Русь почала досягати рівня нової, «вищої» культури, оволодівши писемною й правовою слов’янською мовою.