Зростання Київської Русі як політичного і релігійного центру – закономірне, бо, якщо зважити, занепад незалежної болгарської держави на Дунаї залишив церкву і слов’янський обряд, з його відносно цілісним зведенням духовних і державно-політичних текстів, без господаря; саме це дало можливість Київській Русі оволодіти цією культурою без загрози втрати власної самобутності. Таким чином руський обряд, руський «язик» впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’яно-руська духовність стала основою для злиття слов’янських полян і неслов’янських елементів Русі у єдину «Руську землю». Територія київського, чернігівського й переяславського князівств, які пізніше утворили Центральну Україну, була обрана місцем постійного заселення досі мандрівної Русі.

Доти «Русь» представляла собою іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складену із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані ні з якою конкретною територією. Для висвячення династії Ярослава у християнській легітимності потрібно було створити культ його двоюрідних братів Бориса і Гліба, синів болгарської княжни. Вони були канонізовані київським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, відразу по їхній смерті (бл. 1020 р.), хоча й загинули вони у звичайній боротьбі за владу. Властивий фундатор руської династії, Ярослав, успішно створив собі образ доброго брата, який помщається за смерть безвинно забитих (хоча, можливо, й сам був причетний до їхньої загибелі), а також присвоїв собі й своїй династії харизму святих Бориса й Гліба».

Далі Пріцак веде мову про значення борисоглібського культу, Києво-Печерського монастиря, укладання літописів у релігійно-культурній консолідації Русі. «Саме тоді, – робить висновок вчений, – під час Київського періоду, з появою власної історичної свідомості й почала поставати Русь як законна історична сутність»⁶⁸.

І. Білібін. Святі Борис та Гліб на кораблі

Можна не погоджуватися з окремими міркуваннями Пріцака, вказувати йому на деякі неточності, однак, на нашу думку, він вірно вказав основні тенденції державотворення Давньої Русі. Варто з ним погодитися і в тому, що саме за часів Ярослава Мудрого Русь відбулася як повноцінна держава.

На жаль, міркування Пріцака щодо формування Руської держави практично «не були помічені» в українській історіографії, представники якої в переважній більшості й далі дотримуються поглядів Михайла Грушевського, розглядаючи Київську Русь як українську державу.

Після розпаду Радянського Союзу не лише в Україні, а й в Росії з’явилися наукові й науково-популярні роботи про Ярослава Мудрого. Зокрема, це монографія Олексія Карпова, що вийшла у відомій серії «Жизнь замечательных людей», витримавши кілька видань⁶⁹. У 2012 р. «Императорским Русским историческим обществом» видана нова книга про великого князя аматора-історика Віктора Торопа⁷⁰.

У незалежній Україні маємо певне шанування пам’яті князя Ярослава. У низці українських міст є вулиці, названі на його честь. Є така вулиця в Києві, де вона, як уже говорилося, існувала з царських часів. У 1955 р. у цьому місті ще з’явився провулок, названий іменем цього князя. Вулиці Ярослава Мудрого є у Львові, Харкові, Білій Церкві, Василькові, Жидачові, Мостиськах, Борщові, Тлумачі, Кам’янці-Бузькій, Лубнах, Петропавлівській Борщагівці, Роздільній. У 2007 р. у Харкові на його честь названий був навіть майдан. Також Національний юридичний університет, який є в цьому місті, носить ім’я Ярослава Мудрого. Національна парламентська бібліотека України змінила свою назву і від 14 грудня 2016 р. іменується «Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого». У деяких українських містах поставлені пам’ятники цьому князю. Це – Київ, Харків і Біла Церква. Також йому встановлений бюст у Полтаві.

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Харкові

Пам’ятник Ярославу Мудрому в Києві

Погруддя Ярослава Мудрого біля Полтавського юридичного інституту НЮУ

У Росії пам’ятник Ярославу Мудрому є в Ярославлі. Адже вважається, що це місто ним було засноване. Щоправда, перша згадка про Ярославль відноситься до 1071 р. і стосується подій, які відбулися після смерті Ярослава Мудрого. Зараз же вважається, ніби місто заснували в 1010 р., хоча ця дата документально не підтверджена. Саме цей рік ніби був останнім роком княжіння Ярослава Мудрого в Ростовській землі, на теренах якої й знаходиться нинішній Ярославль. 2010 р. офіційно було відзначено 1000-ліття з часу заснування цього міста⁷¹. До цієї дати росіяни зняли художній фільм «Ярослав. Тисячу років тому» (автор сценарію – Марина Кошкіна, головний режисер – Дмитро Коробкін). Хоча фільм позиціонували як «біографію», насправді в ньому від реальної біографії князя мало що лишилося. Сюжет кінотвору базувався на фантазіях та легендарній основі. Там йдеться про боротьбу Ярослава з работоргівцями, про його любовну історію з донькою вождя племені «ведмедів» Райдою, про об’єднання племен навколо Ростова й поширення християнства. І, звісно, про заснування Ярославля на місці язичницького капища племені «ведмедів».

Фільм «Ярослав. Тисяча років тому» не мав комерційного успіху. Касова виручка від його прокату становила менше третини витрат на нього. Радше, фільм мав значення пропагандистське. Він був показаний у Ярославлі у зв’язку зі святкуванням 1000-літнього ювілею міста. Показали його й на сторожовому кораблі «Ярослав Мудрий», який входить до Балтійського флоту Росії⁷².

Ярославль – місто в Росії

Ще одним об’єктом пам’яті в Росії про Ярослава Мудрого варто назвати Новгородський університет, який носить ім’я цього князя⁷³.

Ярослав Мудрий удостоївся зображень і на грошових знаках. Його портрет є на українських банкнотах. У 2001 р. Нацбанк України випустив срібну монету із портретом цього князя номіналом 10 гривень. Також на російській купюрі номіналом 1000 рублів зображене місто Ярославль і скульптура легендарного засновника міста – Ярослава Мудрого⁷⁴.

Загалом, якщо порівнювати шанування Ярослава Мудрого в Україні й Росії, то видається, що лідером є Україна.

23 серпня 1995 р. Указом Президента України Леоніда Кучми для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед Українською державою в галузі державного будівництва, зміцнення міжнародного авторитету України, розвитку економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодійну, гуманістичну та громадську діяльність було засновано орден князя Ярослава Мудрого 5-ти ступенів. Схоже, ініціатором заснування цього ордена був тодішній глава президентської адміністрації Дмитро Табачник. Принаймні він мав відношення до цієї справи.

Орден князя Ярослава Мудрого І ступеня

Табачник також забезпечив перемогу Ярослава Мудрого в телепроекті каналу «Інтер» «Великі українці», який реалізовувався з 16 листопада 2007-го по 16 травня 2008 р.⁷⁵ Звісно, Ярослав Мудрий не займав і не займає помітне місце в історичній свідомості українців. Сумнівно, що за нього масово голосували під час проведення телепроекту. Тому Табачник вдався до «накручування» голосів. Робилося це ним, зокрема, для того, щоб не допустити перемоги Степана Бандери. Для Табачника, як для проросійського політика, важливо було, щоб переможцем у телепроекті став не націоналіст, а історичний персонаж, прийнятний як для українців, так і для росіян. На його думку (чи на думку його кураторів?), для цього непогано надавався саме Ярослав Мудрий, який має стосунок і до української, і до російської історії.

Попри це «накручування», яке скомпрометувало проект і завершилось скандалом, вихід на перше місце Ярослава Мудрого мав для українців певні позитиви, котрі не були поціновані. По-перше, ця «перемога» вказувала на те, що українці сприймають Київську Русь як свій історичний спадок, свою державу. По-друге, на перше місце вони поставили князя, який фактично прославився розбудовою державних структур, відзначався конструктивною діяльністю в сфері права, культури. Це ніби свідчило про високу державницьку свідомість наших громадян.

Отакий парадокс – неблагі наміри ніби дали благий результат.

«Змагання» за Ярослава Мудрого в Україні спостерігалося не лише в сфері політичній, але й церковній. 9 березня 2004 р. Священний синод Української православної церкви (УПЦ), яка знаходиться в підпорядкуванні Московського патріархату, у зв’язку з 950-літтям з дня смерті цього князя благословив внести в святці УПЦ та встановити день пам’яті Ярославу Мудрому в день його упокоєння 5 березня (20 лютого за старим стилем)⁷⁶. Передбачалося, що цей князь шануватиметься як небесний покровитель державних діячів, юристів, прокурорів, будівничих храмів, бібліотекарів, наукових працівників, учителів, студентів тощо⁷⁷. Тут, певно, теж не обійшлося без Табачника, який почав себе позиціонувати вірним УПЦ.

Згодом, у 2008 р., майже таке «дзеркальне рішення» щодо Ярослава Мудрого прийняв помісний собор Української православної церкви Київського патріархату. У зв’язку з 1020-літтям хрещення Русі він благословив приєднати благовірного великого князя Київського до лику святих для загального церковного шанування і занести його ім’я в православний церковний календар. Пам’ять про нього було визначено святкувати 4 березня (20 лютого за старим стилем)⁷⁸. У невисокосний рік дата святкування припадала на 5 березня⁷⁹.

Хоча УПЦ є філією Російської православної церкви, проте вона має деяку самостійність. Ініціатива цієї церковної структури вплинула на Московський патріархат. Зрештою, встановлення шанування київським патріархатом Ярослава Мудрого як святого змусило вищу ієрархію Російської православної церкви вдатися до відповідних кроків. 8 грудня 2005 р. з благословення московського патріарха Алєксія ІІ 5 березня (20 лютого) було внесено в місяцеслов як день пам’яті благовірного князя Ярослава Мудрого. А 3 лютого 2016 р. визначенням архієрейського собору Російської православної церкви встановили його загальноцерковне шанування⁸⁰.

Ще одна резонансна історія, пов’язана з Ярославом Мудрим, це виявлення зникнення останків князя із Софійського собору. 10 вересня 2009 р. саркофаг князя було відкрито з метою вивчення його вмісту. Проте там виявився лише жіночий скелет. Чоловічого не було.

Де зараз перебувають останки князя Ярослава – достеменно не відомо⁸¹. А сама історія із його зниклим скелетом набрала містично-детективного характеру.

Розповіді про перебування останків Ярослава Мудрого за кордоном не є безпідставними. Керівництво Національного заповідника «Софія Київська» за підтримки державних структур спробувало дізнатися, де вони знаходяться, й повернути їх на батьківщину. На жаль, ці дії не дали потрібного результату.

Хоча відкриття саркофага в 2009 р. стало поганою новиною щодо збереження останків Ярослава Мудрого, але мало воно й позитивний аспект. Знайдений в ньому скелет виявився жіночим. На думку дослідників, це були останки дружини Ярослава Мудрого – Інгігерди. Проведена експертиза встановила, що череп належав жінці віком 45—55 років, яку за комплексом краніологічних ознак можна віднести до північних європеоїдів. Правда, дослідження скелета викликало низку питань. Експерти відзначили невідповідності між будовою черепа і кісток. Отже, ці останки потребують подальшого дослідження.

На основі черепа був реконструйований вигляд Інгігерди. І ми тепер знаємо, як виглядала дружина Ярослава Мудрого.

Восени 2016 р. українська телекомпанія «1+1 Продакшн» розпочала роботу над багатосерійним фільмом «Інгігерда». Цей серіал позиціонують як «Величне століття» по-українськи, де в центрі фільму є жінка, що визначає хід історії⁸². Також є проект створення спільного українсько-французького фільму «Анна Ярославна». Чи дійде справа до його зйомок – час покаже. А поки там що маємо нещодавно виданий видавництвом «Фоліо» роман Валентина Чемериса «Анна Київська – королева Франції»⁸³.

Як бачимо, Ярослав Мудрий знову опиняється в тіні інших. Тепер переважно жінок.

У 2017 р. ім’я Ярослава Мудрого голосно прозвучало – до того ж на міжнародній арені. Правда, знову в тіні його дочки Анни Ярославни. 29 травня, під час візиту Президента Росії Володимира Путіна до Франції, цей очільник дозволив собі сказати таке: «Освічена французька публіка знає про російську Анну – королеву Франції. Молодша дочка нашого великого князя Ярослава Мудрого була дружиною Генріха І і зробила істотний внесок у розвиток Франції, будучи однією із засновниць щонайменше двох європейських династій – Бурбонів і Валуа, – одна з яких досі править в Іспанії». У цьому спічі російський президент вирішив «приватизувати» для російської історії не лише Анну Київську, але й її батька (адже він для нього – «наш великий князь»!), а також усю історію Русі. В принципі, нічого дивного немає. Подібні речі робилися задовго до Путіна. Він лише в черговий раз озвучив міфи російської імперської історіографії.

На це висловлювання майже блискавично відреагував Президент України Петро Порошенко. Наступного дня після згаданого виступу Путіна він, коментуючи ратифікацію парламентом Нідерландів угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України й Євросоюзу, висловився таким чином: «Кремль, уражений хронічною українофобією, капостив нам на кожному кроці, і все це робилося з єдиною метою – унеможливити ратифікацію угоди, поховати її та, відповідно, зупинити курс України на возз’єднання з нашою європейською родиною (мається на увазі угода про асоціацію України з ЄС. – П. К.). Саме возз’єднання, бо історично ми були її частиною. До речі, з часів давньоукраїнського князя Ярослава Мудрого та його доньки Анни Ярославни, яку вчора Путін намагався на очах всієї Європи «вкрасти» до російської історії».

П. А. Порошенко

До цієї своєрідної дискусії про Анну Ярославну підключилися інші високі достойники як з українського, так і російського боку. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін заявив, що коли Анну Ярославну вважати росіянкою, то тоді треба вважати Олександра Пушкіна українським поетом, «адже українські Одеса й Крим неодноразово надихали його творчий геній». Натомість заступник комітету Совєта Федерації Росії з закордонних справ Андрій Клімов в уже звичній для російських очільників грубій манері заявив, що своїм висловлюванням Порошенко виглядає «як ідіот» і таким чином намагається підтримати «хоч як-небудь антиросійську істерію». А відповідальний секретар Російського історичного товариства Андрій Петров відзначив, що твердження Порошенка про «викрадення» Путіним Анни Ярославни не відповідає історичній дійсності⁸⁴.

Словом, маємо типову боротьбу історичних міфологем, яка відбувається у сучасному політичному контексті. За великим рахунком, середньовічна імперія, котра звично в нас іменується Русь чи Київська Русь, це не Україна, а тим більше – не Росія. Хоча вона мала історичний стосунок до становлення однієї й другої.

Міфологеми Київської Русі відігравали й відіграють помітну роль у сучасних національних дискурсах України й Росії. Якщо провести паралель, то Русь до Росії й України має приблизно такий стосунок, як Римська імперія до Румунії й Італії відповідно. Румуни взяли назву в римлян і вважають себе їхніми нащадками, хоча терени нинішньої Румунії були віддаленою, «варварською» провінцією Римської імперії, куди ледь сягали римські культурні впливи. Жителі Апеннінського півострова, який був осердям Римської імперії, зараз називають себе не римлянами, а італійцями. Так само з росіянами й українцями. Перші виникли на «варварській околиці» Русі, але, в силу різних історичних обставин, присвоїли собі назву Русі й Росії (остання – похідна від Русі). Українці, які зараз живуть на землях, що були осердям Русі (зрештою, у давні часи під Руссю розуміли переважно землі навколо Росії (остання – похідна від Русі). Українці, які зараз живуть на землях, що були осердям Русі (зрештою, у давні часи під Руссю розуміли переважно землі навколо Києва), хоча й втратили свою «руську назву», але саме з їхніх земель «пішла Руська земля». Відповідно, як італійці мають набагато більше прав претендувати на давньоримський спадок, аніж румуни, так само українці мають більше прав претендувати на спадок Русі, аніж росіяни.

Ніби арбітром у спорі президентів Росії й України щодо того, кому належить Анна Ярославна, став президент Франції Еммануель Макрон. Приймаючи 26 червня у Франції Петра Порошенка, він відзначив, що президент України вшанував Анну Київську, королеву франків (малося на увазі те, що той відвідав її місце поховання). І що це є дуже важливо для стосунків між Україною і Францією, які мають давню історію⁸⁵.

Еммануель Макрон

Як бачимо, змагання між Росією й Україною за Ярослава Мудрого і його спадок триває. І, схоже, триватиме далі. Виявляється, занадто важливою фігурою для української і російської історії є цей князь – навіть коли він знаходиться в тіні інших.