С. М. Соловйов
Соловйов звертав чимало уваги на моменти державотворення в діяльності правителів Русі. Стосувалося це й Ярослава Мудрого. І тому історик вважав, що народ Ярославову діяльність по достоїнству не оцінив.
Звісно, Ярослав Мудрий трактувався в російській імперській історіографії як персонаж російської національної історії, яка ніби має витоки в давньоруських часах. Тому в царській Росії зустрічаємося з фактами вшанування пам’яті цього князя. У 1838 р. у Києві на його честь назвали вулицю27. Цей князь був зображений і на відомому пам’ятнику 1000-ліття Росії, поставленому в Новгороді28.
Ярослав Мудрий на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» у Великому Новгороді
Були також спроби з боку представників української історіографії вписати особу Ярослава Мудрого в контекст української національної історії. Постаті цього князя приділив певну увагу видатний історик, один із активних діячів українського «національного відродження» середини ХІХ ст. Микола Костомаров (1817—1885). Він є автором нарису «Київський князь Ярослав Володимирович»29. Правда, цей нарис має «двоякий» характер. Історик веде мову про Ярослава Мудрого як про руського князя. Багато хто, читаючи цей текст, сприймав його як персонажа російської історії. І не враховував те, що Костомаров вів мову про дві Русі. Одна Русь – південна, котра пізніше стала Україною. Саме ця Русь і є першопочатковою. Є й інша Русь, що виникла на північному сході давньоруських земель і дала початок Росії. Фактично це нова Русь, що бере початок від старої, першопочаткової Русі30.
Для Костомарова Ярослав Мудрий передусім персонаж південноруської, тобто української, історії. Хоча цей князь, вважав вчений, мав стосунок і до історії російської, чи великоросійської. Даючи загальну характеристику цьому діячеві, Костомаров писав: «Княжіння Ярослава може видатися продовженням княжіння Володимира, як у стосунках київського князя з підкореними землями, так і щодо сприяння поширенню на Русі нових начал життя, принесених християнством»31. Оповідаючи про діяння князя, історик звертав увагу на те, що цей князь переважно займався внутрішнім облаштуванням держави. І що «часи Ярослава ознаменувалися поширенням християнської релігії по всім руським землям»32. Микола Костомаров спеціально вказував на поширенні християнства на всі руські землі. Зокрема, звертав увагу на придушення Ярославом язичницьких бунтів на теренах Суздальщини, яка стала «колискою» для російської народності.
М. І. Костомаров
Але якщо Костомаров вписував Ярослава Мудрого й загалом історію давньої Русі в контекст історії української, здійснюючи це в прихованій формі, то Михайло Грушевський (1866—1934) це зробив у формі відкритій. Такий підхід бачимо в його «Нарисі історії українського народу», де була представлена схема історії України, що брала свій початок з часів Київської Русі33. Ця концепція реалізовувалася в гранд-наративі Грушевського «Історія України-Руси». Уже назва твору багато про що говорила. Із неї випливало: Україна є продовженням Русі. Тому в назві на перший план був поставлений термін «Україна», що набув у той час значного поширення. Але та сама «Україна» трактувалася як «актуальна Русь».
Ярослав Мудрий у цьому творі постає персонажем української історії. Грушевський загалом стримано ставився до особи цього князя, даючи йому таку характеристику: «Для князювання, що тяглося без малого 40 років (рахуючи від смерти Володимира), що було останнім «єдиновлаством» на Руси, і полишило справді важні сліди в житю східно-словянських земель, се, безперечно, не бога-то. Сама фіґура Ярослава виступає досить слабо; індивідуальних прикмет його в нашій традиції ми не маємо майже зовсім. Очевидно, в його особі, в характері не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазію сучасників, відбитися в памяти суспільности і викликати перекази, лєґенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозуміло, що зручний, обережний політик, любитель книжного почитания і монашого жития – Ярослав і не мав чим заінтересувати суспільність…»34
М. С. Грушевський
З такою характеристикою патріарха української історіографії можна посперечатися. По-перше, дивно звучить, що майже сорок років перебування на княжому столі – це небагато. І в ті часи, і в наступні – то немалий строк для правителя. За цей час змінюється майже два покоління. По-друге, дивно також читати, що в характеристиці Ярослава Мудрого в творах давніх авторів не зустрічаємо «індивідуальних прикмет». Вони є! І про них ми далі будемо вести мову. Було б лише бажання їх пошукати.
На адресу Ярослава Мудрого Грушевський висловив чимало претензій. Були це й претензії специфічні, викликані тими умовами, в яких довелося жити й діяти історику. Наприклад, він закидав київському князеві те, що той допомагав польському князю Казимиру Відновителю, зокрема посприяв у завоюванні Мазовії. «Сим Ярослав, – писав історик, – дуже сильно поміг Казимирови в відбудуванню Польщі і тим, розуміється, зробив тим лиху прислугу своїй державі на пізніше»35. У цих міркуваннях маємо відверту проекцію сучасної для історика ситуації на події давно минулих днів. Грушевський, коли писав ці слова, працював професором у Львівському університеті, викладаючи українську історію. У той час і в університеті, і на Галичині було засилля польської шляхти, яка утискала українців. Тому українці, зокрема представники українського національного руху, до якого належав Грушевський, вбачали в поляках своїх ворогів.
Казимир I Відновитель
Грушевський, як відомо, належав до народницького напрямку в українській історіографії. І від нього годі було чекати високої оцінки Ярослава Мудрого як державного діяча (цей момент мало цікавив історика).
Дещо інакше до оцінки постаті Ярослава Мудрого підходили прихильники державницької школи в українській історіографії. Один із найбільш яскравих її представників Дмитро Дорошенко (1882—1951) відзначав, що Ярослав «заокруглив межі своєї держави», повернувши не лише втрачені після смерті князя Володимира землі, а й підпорядкував низку фінських племен36. Говорив він також про те, що «сформування й об’єднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії»37. Звертав увагу і на династичні зв’язки князя.
При цьому Дорошенко вів мову також про слабкі сторони держави Ярослава. Вона «не була така сконсолідована й сильна всередині, як це могло здаватися. Партикуляризм окремих східнослов’янських племен, опертий на різні умови географічно-етнографічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до якнайбільшої децентралізації й вироблення собі якнайбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя Київського. Власне, цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу. Коли помер в 1054 р. Ярослав, то бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали змагатися за київський престол»38.
«Пропольська» діяльність Ярослава Мудрого сприймалася Грушевським як явище негативне. При цьому не особливо враховувалися реалії далекого ХІ століття. Зрештою, історик чомусь «забув» «антипольські заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здійснював походи на терени Польщі, завдаючи полякам відчутних ударів.
Якщо в російській та українській національних історіографіях було намагання привласнити спадок Київської Русі, зробити його своїм, то радянська історіографія спробувала тут знайти «компромісну» формулу. Радянським вченим, який обґрунтовував концепт давньоруської народності, був Володимир Мавродін (1908— 1987). Йому належить низка робіт, зокрема «Утворення Давньоруської держави та формування давньоруської народності», де він проводив ідею існування такого етносу39. Такий концепт відповідав «інтернаціональній формулі» радянської держави, котра трактувалася як «добровільний союз народів».
Представлення Київської Русі як «колиски» росіян, українців та білорусів збереглося і в постсталінський період40. Правда, в ньому акцент робився на «російськості» Русі. Дослідження давньоруського спадку було прерогативою переважно російських радянських істориків, які, відповідно, в проросійському дусі інтерпретували середньовічну історію. Через те в радянській історіографії Русь сприймалася передусім як Росія.
В історії цієї «русифікованої» Русі певне місце відводилося й князю Ярославу Мудрому. Він, щоправда, за часів СРСР не дочекався спеціального монографічного дослідження. А ставлення метрів радянської історіографії, які займалися проблемами Київської Русі, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’єктивно боротьба Ярослава Мудрого відповідала інтересам єдності держави, але досягнення ним «самовладдя» не обійшлося без моральних втрат41. Приблизно таке ставлення зустрічаємо і в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софії Київській, проте в житті він не був прикладом бездоганного лицарства. Багато чого позитивного в образі цього князя, на думку історика, варто віднести на рахунок придворних літописців42. Не будемо дискутувати, наскільки така оцінка є справедливою. Відзначимо лише, що в радянській історіографії нерідко спостерігалося моралізаторство при оцінці діячів минулого.
Історики періоду сталінізму почали розглядати давню Русь як «колиску трьох братніх народів» – російського, українського та білоруського. Відповідно, вважалося, що існувала єдина давньоруська народність.
По-своєму цікавою є характеристика Ярослава Мудрого, подана у восьмитомному гранд-наративі української радянської історіографії «Історія Української РСР». Тут, безперечно, був представлений офіційний погляд. Україна в цій праці трактувалася передусім як УРСР, чи точніше – частина СРСР, а історія цього квазі-утворення «поширювалася» не лише на радянський період, а й «проектувалася» на події дорадянського минулого. Правда, цінність історії дорадянського періоду була «нижчої проби». Але навіть у цій «низькопробній історії» спостерігалося намагання знайти «ідеологічно правильні моменти». Наприклад, коли йшла мова про Ярослава Мудрого,то зверталася увага на те, що він забезпечив Київській Русі, начебто далекій предтечі радянської держави, авторитет у міжнародних стосунках. Там читаємо: «У галузі зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю (у той час Радянський Союз вступив у т. зв. «період розрядки», коли його керівники прагнули зменшити протистояння із країнами Заходу й розв’язувати проблеми мирним шляхом. – П. К.)». Ярослав Мудрий, читаємо далі, «зумів забезпечити для Київської Русі визнання й високий авторитет на міжнародній арені. Міжнародне становище тої чи іншої країни в епоху Середньовіччя нерідко визначалося династичними зв’язками. Чим вище становище займала держава і чим більшим авторитетом користувався її володар, тим більше було бажаючих серед іноземних правителів поріднитися з ними. Королі майже всіх західних держав вважали за честь вступити у династичні зв’язки з Ярославом Володимировичем»43. В «Історії Української РСР» також звертається увага на широку будівельну діяльність Ярослава Мудрого, поширення ним християнства, його вклад у розвиток культури й права44.
Попри загалом стримане ставлення радянської історіографії до особи Ярослава Мудрого, його образ став відносно популярним у драматургії, літературі й кінематографії. Митці побачили в цьому київському князеві «перспективного персонажа». Його особа почала позитивно трактуватися в радянському ідеологічному дискурсі у часи сталінізму, а потім уже й у постсталінські часи.
У зв’язку з цим відбулася цікава історія з останками Ярослава Мудрого. Вони знаходилися в спеціальному саркофазі, що, очевидно, був привезений із Візантії. Протягом століть ця реліквія перебувала в Софійському соборі і ніхто не чіпав її. Однак у 1934 р. це культове приміщення стало музеєм, а з 1935 р. собор був відкритий для відвідувачів. 1936 р. саркофаг Ярослава Мудрого відкрили. Зрозуміло, такі дії санкціонувалися вищим радянським керівництвом. У 1939 р. останки із саркофага перевезли до Ленінградського інституту етнографії та антропології, де з них склали два скелети – чоловічий і жіночий. Проведена там експертиза цих останків дала підстави вважати, що чоловічий скелет належав Ярославу Мудрому. Щодо жіночого кістяка, то експерти його не ідентифікували.
М. М. Герасимов
Використовуючи чоловічі останки, російський радянський антрополог і скульптор Михайло Герасимов (1907—1970) відтворив ймовірний портрет Ярослава Мудрого. Зазначимо, що цей скульптор створив низку портретів знакових фігур російської історії – Андрія Боголюбського, Івана Грозного, Федора Ушакова. Саме в цей період у Радянському Союзі активно переписувалася історія. І здійснювалося це переважно в проросійському національному дусі. Творилася іконографія російських національних героїв. Деякі роботи Герасимова якраз перебували в цьому тренді. Тому можна зрозуміти вилучення останків Ярослава Мудрого із саркофага. Потрібен був автентичний портрет цього князя, який мав бути долучений до пантеону «видатних росіян». Створений Герасимовим портрет Ярослава Мудрого став канонічним. Він зображується в різних книгах, підручниках… Навіть на українській купюрі номіналом у дві гривні.
Ярослав Володимирович Мудрий. Реконструкція
2 гривні (2003)
І все ж Ярослав Мудрий не став помітною фігурою в радянському мистецтві. Під час Другої світової війни більш затребуваними для радянського агітпропу виявилися інші історичні персонажі, наприклад Богдан Хмельницький, що воював з поляками (нагадаймо: Друга світова війна почалася з нападу нацистської Німеччини та Радянського Союзу на Польщу), або Олександр Невський, який отримав перемогу над німецькими рицарями. «Історичний багаж» Ярослава в той період виявився не дуже актуальним. Хоча насправді Ярославові Мудрому довелося повоювати з поляками. І такі «польські сюжети» при бажанні можна було б використати для створення відповідних пропагандистських художніх творів.
Однак все ж під час Другої світової війни з’явився один вартий уваги художньо-літературний твір, присвячений цьому діячеві. Належить він перу Івана Кочерги (1881—1952), письменника працьовитого й талановитого, який зумів пристосуватися до реалій доби сталінізму. Мається на увазі його драма «Ярослав Мудрий»45. Писався згаданий твір у період німецької окупації України, коли Кочерга виїхав до Уфи (до того міста в той час перебралися радянські українські столичні інституції). Завершена драма була в 1944 р., після повернення письменника в Київ. Того ж року твір опублікували в журналі «Українська література». У 1946 р. з’явилося окреме його видання.
Драма «Ярослав Мудрий» вважалася (й загалом справедливо) одним із найкращих творів Кочерги. Вона ввійшла в радянський канон української літератури й вивчалася в школах.
І. А. Кочерга
Не будемо аналізувати сюжетні лінії твору – це справа літературознавців. Відзначимо лише: твір писався в період, коли в СРСР з’явився гострий запит на патріотичні твори, в т. ч. на такі, які зверталися до героїчних сторінок минулого Росії та інших народів СРСР. Відповідно, вони потрібні були для мобілізації народних мас в умовах воєнного лихоліття.
У 1944 р. драму «Ярослав Мудрий» поставили в Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. У 1947 р. ця постановка була удостоєна Сталінської премії. На той час це була найвища державна нагорода в СРСР.
Головний герой драми «Ярослав Мудрий» піклується про єдність своєї держави – Русі, про її оборону від чужоземних загарбників. Тут напрошувалася паралель із подіями Другої світової війни. Є в творі й інші воєнні алюзії. Так, у «Ярославі Мудрому» чимало уваги приділено варязькій темі. Варяги – це германці, тобто близькі до німців. Т. зв. норманську теорію, згідно з якою варяги були засновниками Русі, використовували нацистські пропагандисти. У «Ярославі Мудрому» спеціально акцентується увага на тому, що Русь – слов’янська держава. І хоча в жилах Ярослава ніби тече частка варязької крові, він ідентифікує себе як русина-слов’янина:
«…З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю (тобто кров слов’янську. – П. К.),
Що є з народом вірний мій зв’язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих, —
Мене своїм він предком назове»46.
Свою дружину, шведку Інгігерду, Ярослав закликає «русифікуватися», вважати себе руською княгинею. Коли жінка в суперечці з ним використовує скандинавські назви руських міст, він кидає їй:
Варяги в творі загалом зображені негативно: вони знущаються над русичами, плетуть інтриги. Навіть Інгігерда готує змову проти свого чоловіка. Чи не єдиним позитивним персонажем-варягом у драмі є норвезький витязь Гаральд, що сватається до Єлизавети, доньки Ярослава.
Загалом для твору характерне антизахідництво.
Монета, яку чеканив Гаральд, з його зображенням
Наприклад, донька Ярослава Анна, яку віддають заміж за французького короля, сприймає це негативно.
Для неї Франція – варварська країна. Ось що вона говорить, не бажаючи їхати на Захід:
«Адже мене король французький свата,
І як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це для мене наче гострий ніж!
Там ні кравців, ні крамарів путящих,
Доми холодні, вулиці брудні.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Ні хліба гарного, ні меду, ні блинів,
Не кажучи уже про кавуни»48.
Зараз ці слова можна сприйняти як пародію. Але в той час такі слова сприймалися радянськими людьми цілком поважно.
Ярослав Мудрий у драмі Кочерги суворий, але справедливий. У його образі мимоволі простежуються «сталінські риси». Він не щадить ворогів. Але його треба зрозуміти. Адже князю доводиться воювати не лише з ворогами зовнішніми, а й внутрішніми. Останні творять різні змови, які можуть знищити Руську державу.
Анна Ярославна
Єлизавета Ярославна
А ціллю князя саме і є благо своєї країни. Звертаючись до доньки Єлизавети, він каже:
«…мудрий лад
Не насадити кроткими руками,
Немов троянд і лілій тихий сад.
Як дикий ліс мотиками, роками
Державне поле треба корчувать,
Щоб виросла на ньому благодать.
Да буде мир! І Богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш і Русь,
Хто осквернить насильством справу миру…»49
Рефреном у драмі є слова «раніш закон, а потім благодать». Це ніби апеляція до відомого «Слова про Закон і Благодать» Іларіона Київського. Насправді ж у згаданому «Слові…» маємо зовсім інше трактування протиставлення закону й благодаті, а також іншу інтерпретацію цих понять. Для Іларіона (про це буде йти далі) закон – то Старий Завіт. А благодать – Завіт Новий. У драмі Кочерги поняття «закон і благодать» отримують трактування в дусі сталінізму. Закон – жорсткий порядок. Благодать – то благоденство, щасливе життя, яке має наступити у перспективі. Ярослав (чи то Сталін) через установлення закону веде свій народ до благодаті. Він каже:
«Береться мудрість не із заповітів,
А із шукань і помилок гірких.
А щоб людей добру призвичаїти,
Чимало князь голів стинає злих…
Бо кроткий вік без крові не создать, —
Раніш закон, а потім благодать.
Людей учу я страхом і книжками…»50
О проекте
О подписке