Варто відзначити, що Грабянка писав про Сагайдачного тоді, коли той давно помер – з того часу минуло понад вісімдесят років. Як правило, за такий час народна усна пам’ять про діяча «стирається». А для збереження пам’яті потрібна письмова традиція. Грабянка якраз був одним із тих, хто формував писемний образ Сагайдачного. У цьому образі можна виділити кілька моментів: по-перше, Сагайдачний іменується Грабянкою гетьманом – що, безперечно, підіймало статус цього козацького ватажка; по-друге, Сагайдачний подається як військовий діяч, що воює проти турків і визволяє християнських бранців; звертається, зокрема, увага на його морський похід на Кафу; по-третє, він постає як чільний герой Хотинської битви 1621 р.

Однією з найвизначніших пам’яток «козацької літератури», яку можна вважати продовженням козацьких літописів, є «Історія русів»⁴³. Твір справив великий вплив на Тараса Шевченка, деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією сюжетів «Історії…» Під впливом цього твору перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш, хоча вони й виявляли критичне ставлення до фактажу «Історії…».

    Використовували «Історію русів» інші українські автори ХІХ ст., зверталися до неї Микола Гоголь і Олександр Пушкін, а також окремі російські письменники та історики.

Перша згадка про «Історію Русів» припадає на 1828 р., коли був знайдений рукопис цього твору у Стародубському повіті Чернігівської губернії, де існувала сильна традиція козацького літописання. Твір поширювався в рукописних копіях. У 1846 р. його опублікував Осип Бодянський, відомий вчений, прихильник слов’янофільства, у Москві в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремою книгою. У першодруці був зазначений автор твору – покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

До сьогодні питання авторства твору не є вирішеним. Називалися різні імена ймовірних творців «Історії русів». На основі аналізу твору можемо хіба що констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст., можливо, навчався в Києво-Могилянській академії, а також десь у Росії; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України, Молдавію та Крим; жив на Чернігівщині. Принаймні в книзі часто говориться про події на Стародубщині – північній частині Чернігівської губернії.

Характеризуючи «Історію русів», Валерій Шевчук справедливо зазначав: «Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини ХVІІІ століття, власне, до 1769 року.

Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (ХVІІІ століття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мис-ленну картину цієї історії»⁴⁴.

Валерій Шевчук

Автор «Історії…» подає свою версію виникнення назви «козаки». Він вважає, що в давні часи козаків іменували козарами, які були хоробрими воїнами. Потім їх перейменували: «Ці воїни, часто своїм союзникам допомагаючи, а паче Грекам у війнах з їхніми ворогами, перейменовані Царем Грецьким Константином Мономахом з Козарів на Козаків, – і така назва назавжди вже у них залишилась»⁴⁵.

Основна увага в «Історії русів» звертається на діяльність козацтва наприкінці XVI—XVIII ст., коли воно вийшло на суспільну арену й оформилося як окремий соціальний стан. Тут автор, звісно, не міг обійти увагою постать Сагайдачного.

«Історія русів» намагалася дати широку картину історії українського народу, починаючи з найдавніших часів. Але увага переважно акцентувалася на козаках та їхніх провідниках. Вони ніби альфа й омега української історії.

Інформація про цього козацького провідника в «Історії…» не завжди точна. Ставитися до неї варто обережно. Однак заслуговує на увагу образ Сагайдачного, представлений у цьому творі.

Обкладинка книги «Історія русів»

Зокрема, автор «Історії…» стверджує, що саме цей козацький провідник перший почав іменуватися гетьманом, вживати цей титул. Ось як про це говориться: «На продовження на Малоросію Польських утисків полки Малоросійські деякі погоджені на послух Коронного Гетьмана, а решта, порозумівшись з Козаками Запорозькими, року 1598-го вибрали собі за Гетьмана Обозного Генерального Петра Конашевича-Сагайдачного, він перший почав писатися Гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні Гетьмани в титулах своїх додавати Військо Запорозьке почали, їх наслідуючи, титулувались також Полковники і Сотники Малоросійські, та й саме військо Малоросійське часто Запорозьким військом називалось. А увійшла назва ся узвичаєна, як для відрізнення тих полків, котрі були у послуху Коронних Гетьманів, так і для втримування прав своїх на вибори, які Поляки при всіх нагодах забороняли і припиняли в селах Малоросійських; а Запорозькі Козаки, навпаки, увійшовши у вибори Малоросійські, раніше для них чужі, і бувши далекими від сіл і від зносин з Поляками, могли зручно зберігати права і свободи військові і одвертати від них насильства Поляків»⁴⁶.

Із наведених слів випливає наступне. Мовляв, у кінці XVI ст. малоросійські полки переживали утиски від поляків. Частина з них перебувала під владою коронного гетьмана (очевидно, малися на увазі козаки реєстрові). Друга ж частина порозумілася із запорожцями й обрали собі гетьмана. З того й часу з’явилися гетьмани Війська Запорізького. А першим серед них став Сагайдачний.

У такому трактуванні подій «Історії русів» можна запримітити певну модернізацію. Автор переніс уявлення про полковий устрій Війська Запорізького XVIII ст. на минулі часи. Наприкінці XVI ст. існувало реєстрове козацтво, підконтрольне владі Речі Посполитої, й козацькі маси, які фактично жили на «нічийній землі» і були пов’язані із Січчю Запорізькою. Власне, Січ була їхнім центром.

За часів Сагайдачного відбулася реорганізація українського козацтва, почав оформлятися його полковий устрій. Козаки спроможні були виставляти багатотисячне військо для здійснення військових походів. Відповідно, у них з’явилася потреба мати свої структурні підрозділи (сотні й полки), а також свого головнокомандувача, якого й почали іменувати гетьманом.

Сагайдачний став одним із перших козацьких провідників, який почав широко й офіційно (!) перед владою Речі Посполитої вживати гетьманський титул. Це і знайшло відображення в «Історії русів».

Далі в цьому творі, як і в Літописі Грабянки, звертається увага на боротьбу Сагайдачного проти татар і турків, зокрема на його морські походи, визволення ним християнських бранців: «…Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські, скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кефи (мається на увазі Кафа. – П. К.), а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кефських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова, зробив з його передмістям те саме, що і Кефі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі»⁴⁷.

Так само, як і в Літописі Грабянки, в «Історії русів» нічого не говориться про похід Сагайдачного на Москву. Це, як зазначалося, було темою небажаною. В образі Сагайдачного, представленого в «Історії русів», на перший план виходять антитатарські й антитурецькі моменти, а також почасти моменти антипольські й антиунітські.

У цьому творі говориться, що поляки йшли супроти Сагайдачного. Вони чинили інтриги, позбавили його гетьманства, спричинили обрання на цю посаду спочатку Дем’яна Кушку, а потім – «вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз’їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію»⁴⁸.

Така інтерпретація подій видається сумнівною. Наскільки відомо, Бородавка не належав до прихильників влади Речі Посполитої – радше, навпаки. Натомість у діяльності Сагайдачного часто зустрічаємо пропольські моменти.

В «Історії русів» чимало уваги приділено, що цілком закономірно, Хотинській битві (хоча саме місто Хотин у творі не згадується). Ось як розповідається про неї: «Гетьман Сагайдачний, взявши в команду свою всі війська Малоросійські і мавши вказівку від Короля Жигимонта III, вирушив разом з військами Польськими супроти Турок і, зустрівши їх за Дністром на Буковині, повів супроти них фальшиву атаку з самими легкими військами; а піхоту тим часом влаштував зі своєю кіннотою та артилерією на двох висотах, закритих чагарниками. Турки, звичайним Азіатським запалом, гнали легкі війська в повному розпалі і безладді; а тії, завжди подаючись назад з легкими перестрілками, робили перед ними звичайне коло маяком і завели Турків в середину вилаштуваних військ Польських і Малоросійських між висотами і чагарями. Війська тії, раптово зробивши з двох боків сильні залпи артилерією та мушкетами, повергли Турків цілі тисячі; а кіннота, обхопивши з тилу і з боків, перемішала їх і цілковито розладнала, так що Турки, метаючись у нестямі то в той, то в інший бік, були всі перебиті і переколоті, а врятувались лише ті, котрі покидали зброю свою і знамена на землю і посходили в одну балку, де, лігши ниць, благали пощади і тоді ж дістали її. Звитяжцям дісталась в здобич вся артилерія Турецька, увесь їхній обоз із запасами і вся зброя, у живих та мертвих зібрана; мерців же їхніх при похованні нараховано 9715 людей, в полон взято понад тисячу, і в тому числі семеро Пашів різних ступенів і сімнадцятеро інших чиновників; та втекли з обозу і поховалися по хащах та байраках понад тисячу»⁴⁹. Звісно, в цьому описі є чимало перебільшень і невідповідностей.

«Історія русів» представляє Сагайдачного не лише як переможця в битві під Хотином. Автор цього твору приписує цьому полководцю вчинки, які той не робив. Зокрема, говориться, що після Хотинської битви, очоливши українські козацькі війська й війська польські, гетьман продовжив похід на територію Молдавії й Валахії, переслідуючи турків. Він нібито розгромив турецьку армію під Галацом і взяв це місто. У нього було бажання й далі переслідувати турків, але з ними уклав мир польський король. Тому Сагайдачний відпустив польські війська, а з козацькими військами подався в Україну. У той час ніби до нього дійшли відомості про те, що татари вчинили напади на українські землі й набрали тут чимало бранців. Сагайдачний же зі своїм військом розгромив татар. Автор «Історії русів», вдаючись до фантазії, так описує цю перемогу, якої не було: «Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв’язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішою ожорсточеністю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою»⁵⁰.

Як відомо, після Хотинської битви Сагайдачний, будучи пораненим, важко захворів і не брав участі у військових походах. В «Історії русів» же змальовується інша картина. Автор цього історичного наративу творив міф про Сагайдачного, вдаючись до перебільшень і вигадок. Для чого це він робив? Схоже, щоб возвеличити людину, яку назвав першим гетьманом Війська Запорізького. Таке звеличення задавало певний тон у розповідях про наступних козацьких гетьманів.

У «Історії русів» нічого не говориться про участь Сагайдачного у відновленні православної ієрархії України й Білорусії – що виглядає доволі дивно. Ймовірно, автор «Історії…» про це не знав. Однак він представляє гетьмана як борця проти унії й людину, що всіляко підтримувала православ’я та розбудовувала православну церкву. Мовляв, Сагайдачний «полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі…; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах»⁵¹.

Отже, «Історія русів» знову приписувала Сагайдачному діяння, які той не робив – відновлення Софії, Київської академії і т. д. Тобто він постає не лише як військовий, але і як культурний діяч. У творі навіть спеціально зазначається: «Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола»⁵².

«Історія русів» ніби стала лебединою піснею «козацької літератури». Її образи перейшли, зазнавши певної трансформації, як у подальші історичні наративи українських авторів, так і в твори художнього характеру. Стосувалося це й Сагайдачного, котрий почав представлятися як борець проти турків і татар, визволитель із неволі християнських бранців, а також як захисник православ’я.