Українські історіографи про Сагайдачного

У ХІХ ст. в Україні з’явилися праці про її історію, які мали науковий характер і писалися на основі різноманітних джерел. З одного боку, такі праці знаходилися в руслі тодішньої європейської тенденції творення національних історій. З іншого боку, оскільки Україна була колонією царської Росії, вони переважно використовували схему російської історії, транслюючи певні уявлення російської імперської історіографії. Вперше представив свою схему української історії, відмінну від російської, лише Михайло Грушевський на початку ХХ ст.

У цих працях, які широко використовували козацьку літературу, певна увага була приділена й постаті Сагайдачного. Першим великим наративом, де розповідалося про українську історію, стала «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського (1788—1850). Перше видання праці побачило світ у 1822 р. Ця книга за життя автора витримала три видання і, безперечно, мала чималий вплив на формування історичної свідомості українців. Тому їй мусимо приділити увагу.

Ініціатором і промотором створення згаданого історичного наративу став князь Микола Рєпнін-Волконський (1778—1845)⁵³. Вважається, що він походив із роду давніх чернігівських князів. Був одружений з онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Тобто можемо говорити про його певні генетичні українські корені. Тривалий час, з 1816-го по 1834 рік, Рєпнін був малоросійським генерал-губернатором, керуючи територією колишньої Гетьманщини. Князь намагався використовувати козаків як військову силу, захищаючи їхні інтереси. Він навіть почав виношувати план відродження українського козацтва. Дехто з місцевих малоросійських «автономістів» ладний був бачити в його особі можливу кандидатуру на гетьмана України. Адже після ліквідації Гетьманщини частина козацтва жила ілюзіями про її відновлення. Однак це все викликало супротив урядових кіл Петербурга – що, вважається, однією з причин відставки князя з посади малоросійського генерал-губернатора.

Микола Рєпнін-Волконський

Рєпнін знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав він і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 р., коли Рєпнін загітував Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Карамзіна. Проект написання «Історії Малої Росії», котрим опікувався князь, можна трактувати як таку собі регіональну альтернативу імперському історіографічному проекту.

Виявляючи помірне козакофільство, М. Рєпнін-Волконський підтримав деякі українські культурні проекти. З 1816 р. у нього управителем канцелярії генерал-губернаторства став Дмитро Бантиш-Каменський, якого князь заохочував до написання історії України.

Бантиш-Каменський при допомозі Рєпніна зібрав та систематизував значний матеріал, на основі якого видав «Історію Малої Росії». Рєпнін підготовкою й публікацією цієї праці фактично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при «вписаності» в загальноросійську схему історії «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини. При цьому велика увага зверталася на козацтво як на феномен, що утвердився на цих землях.

При написанні «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський широко використовував козацьку літературу, в т. ч. «Історію русів». З неї він черпав не лише фактаж, а й оцінки тих чи інших подій.

Дмитро Бантиш-Каменський

Звісно, в своєму наративі Бантиш-Каменський не міг оминути особу Сагайдачного. Спочатку він дає йому таку характеристику, намагаючись говорити про різні сторони діяльності козацького гетьмана – як позитивні, з його точки зору, так і негативні.

Під 1606 р. Бантиш-Каменський зазначає: «Тоді козаками був обраний Петро Конашевич, прозваний Сагайдачним, простого походження, але великий духом, розуму надзвичайного, хоробрий, бадьорий, енергійний, малослівний, ворог розкоші, жорстокий, нестримний, який проливав кров за найменші злочини, непомірний у чуттєвих насолодах, які прискорили його смерть. Він зброєю своєю наніс страх і спустошення майже у всіх турецьких і татарських містах, що лежали біля Чорного моря, переслідував турків до стін самого Стамбулу; перемогами своїми налаштував поляків проти себе і Порту Османську проти Польщі»⁵⁴.

Д. Бантиш-Каменський. «Історія Малої Россії». Обкладинка книжки. 1822 р.

У цій характеристиці Сагайдачного Бантиш-Каменський спирався на польського автора Якова Собеського, учасника Хотинської битви. Загалом же автор, розповідаючи про історичні події, допускав неточності. Сумнівно, що в 1606 р. козаки обрали Сагайдачного гетьманом. Також далі в «Історії Малої Росії» говориться, що він у 1612 р. взяв Кафу, звільнивши там християнських невільників. Як відомо, ця подія сталася в 1616 р.

Бантиш-Каменський, звертаючи увагу на боротьбу Сагайдачного проти турків і татар, все ж не обходить питання походу цього козацького гетьмана на землі Московії. Це подається як «темна пляма» в його діяльності: «Історія, передаючи знамениті подвиги героїв, не може приховувати діянь, які компрометують їхню славу. Конашевич підняв в 1618 р. меч свій проти співвітчизників: перетворив у попіл Єлець, Лівни та інші прикордонні російські міста; допомагав з двадцятьма тисячами козаків польському королевичу Владиславу в осаді Москви; спустошив околиці цього міста, Коломну, Переяслав-Залеський, Калугу. Він діяв таким чином для особистої вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, набув довіру від уряду польського, справедливий докір від потомства»⁵⁵.

Далі Бантиш-Каменський спеціально звертає увагу на контакти між Сагайдачним та московським двором. Пише, що туди він у 1620 р. послав посольство на чолі з Петром Одинцем. І хоча послів не допустили до царя Михайла, але їм дали гроші, сукна, лисячі шапки, тафту. «З ними, – читаємо в «Історії Малої Росії», – відправлені до Конашевича похвальна грамота й триста рублів для нього і його війська. Так великодушний Михайло помстився козакам за виявлену ними допомогу Владиславу»⁵⁶. Зрозуміло, Бантиш-Каменському важливо було представити благородство московського царя, який навіть виявляв милість до людей, що завдали йому шкоди. Сагайдачний тут знову постає не в найкращому світлі.

Багато місця в «Історії Малої Росії» присвячено Хотинській битві 1621 р. і участі в ній козаків та Сагайдачного. У творі провідною є думка, що вони відіграли важливу роль у цій баталії. Натомість польське командування, зокрема гетьман Ян Кароль Ходкевич, було представлене не найкращим чином. Воно, так можна зрозуміти з інтерпретації Бантиш-Каменського, не дало можливості козакам добитися перемоги над турками. А після Хотинської битви поляки, вступивши в переговори з турками, погодилися на вимогу останніх, щоб запорожці не здійснювали морських походів⁵⁷.

Бантиш-Каменський зазначав, що при Сагайдачному православні почали вільно споруджувати храми й монастирі. Говориться, що тоді була відновлена й православна ієрархія патріархом Феофаном. І все ж історик особливо не звертає уваги на роль козацького гетьмана в цих процесах.

Натомість веде мову про його благочестя, вдаючись до поширення вигадок. Розповідає, ніби Сагайдачний в останні роки свого життя став ченцем: «…великий муж цей, вірний по гроб клятвами своїми, полишив земну велич, славу світу, щоб посвятити себе справам міцнішим, що ведуть до вічності, прийняв чернецтво, заспокоїв совість, але і в скромній обителі продовжував служити вітчизні: відновив власними коштами Києво-Братський монастир, у якому перебував, а також місцеве училище…». І «кінчив з честю в 1622 році славне життя»⁵⁸.

Бантиш-Каменський, використовуючи «Історію русів», стверджує, що саме Сагайдачний першим із козацьких провідників почав писатися гетьманом запорізьким. При ньому поляки не могли гнобити українців (малоросіян). Тоді ж і «притихла унія»⁵⁹.

Ще одним великим наративом історії України, який з’явився невдовзі після згадуваної роботи Бантиш-Каменського, стала «Історія Малоросії» Миколи Маркевича (1804—1860). У 1842—1843 рр. він випустив цю роботу в п’яти томах. Правда, лише перші два томи були авторським викладом історії, три ж останні – це збірники документальних матеріалів. При написанні своєї праці Маркевич переважно використовував «Історію русів», а також «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського.

Представлений Бантиш-Каменським в «Історії Малої Росії» образ Сагайдачного подавався у дусі російської імперської історіографії. При описі його діяльності акцент робився на боротьбі козацького гетьмана проти турків і татар. Вказувалося на підступи поляків щодо нього й козаків. Водночас засуджувався похід Сагайдачного на Московію.

Звісно, Маркевич не міг обійти особу Сагайдачного, про якого він говорить у першому томі своєї праці⁶⁰. Однак чогось нового про нього він практично не сказав. Як і в «Історії русів», говориться, що Сагайдачний почав називати себе гетьманом – причому обох берегів Дніпра. Також інформацію з цієї книги використовував Маркевич при описі походів Сагайдачного на турків і татар.

Проте, на відміну від «Історії русів» Маркевич все ж чимало уваги приділяє походу Сагайдачного на Московію. Тут він переважно черпає матеріал у Бантиш-Каменського. Правда, на відміну від останнього, історик намагається виправдати козацького гетьмана. Говорить, що під час цього походу Сагайдачний був союзником Польщі й, відповідно, чесно виконував союзницькі зобов’язання.

Николай Маркевич

Похід Сагайдачного на Московію ніби став «каменем спотикання» для деяких українських істориків, які жили й творили в Російській імперії. Стосується це, зокрема, Михайла Максимовича (1804—1873) – першого ректора Імператорського університету Святого Володимира, організованого в Києві в 1834 р.

Максимович спробував створити першу наукову біографію Сагайдачного. У 1850 р. в альманасі «Киевлянин» він опублікував роботу «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного». При написанні її використовував широке коло джерел, у тому числі «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича.

Титульний лист книжки М. Маркевича «Історія Малоросії». 1842 р.

Максимович, як і його попередники, багато говорить те, як козацький гетьман воював проти турків і татар, визволяв християнських бранців. Але не обходить увагою й похід Сагайдачного на Московію. При цьому в оцінці цього походу дискутує з Бантиш-Каменським. Зокрема, пише: «… Сагайдачному довелося оголити меч на єдиновірну Москву. За це історик Бантиш-Каменський накладає на славного гетьмана «докір від потомства. Але історик не повинен забувати, що Київська Русь належала тоді Польській короні, і Запорізьке військо звалося «військом його королівської милості», що Сагайдачний ішов на Москву не для себе, а на допомогу своєму королевичу, який все ще іменувався царем московським… Осада Москви доручена була королевичем гетьману Сагайдачному… Доля її була в небезпеці, оскільки її військо було малочисельне»⁶¹.

Михайло Максимович

І все ж Максимович для реабілітації Сагайдачного за його московський похід наводить не лише цей аргумент, звертаючи увагу на те, що козацький гетьман був підданим Речі Посполитої. Він творить благочестиву легенду, стверджуючи, що Сагайдачний не взяв «єдиновірну Москву» саме з релігійних міркувань. Описуючи штурм козацькими загонами Москви, Максимович говорить наступне: «Опівночі Сагайдачний зі всім своїм військом був уже біля Арбатських воріт, і вже з допомогою петарди був зроблений пролом у воротах Острожних. Але при першій сутичці з московітами гетьман припинив осаду… Чому? Через те, я так думаю, що осада Москви була йому не на думці… Його козацьке серце могло противитися від думки, що він почав крушити єдиновірну йому російську столицю для того, щоби віддати її в руки іновірця… І, може бути, такі роздуми з’явилися в нього в той самий час, коли Москва дзвоном дзвонів своїх позвала православний народ до ранкової молитви на свято Покрови, і руки козаків, що чинили осаду, мимоволі потягнулися, щоб зробити хресне знамення… Зрештою, це моя особиста думка»⁶².

У наведеному уривку маємо більше белетристики, художнього домислу, аніж відображення реалій історії. До того ж Максимович не стверджує, що саме так було, а дає зрозуміти, що так могло бути і це є його особисте бачення.

Незважаючи на те, що чимало істориків скептично поставилися до наведеної Максимовичем легенди про Сагайдачного, який з благочестивих міркувань припинив осаду Москви, вона все ж набула помітного поширення. З одного боку, ця легенда представляла гетьмана в позитивному плані як набожну людину, що шанувала своїх одновірців. З іншого, вона відповідала стереотипам російської історіографії, згідно з якими Москва була оплотом православної віри. Через те православні (а такими були Сагайдачний і його козаки) не повинні були чинити їй шкоди.

Чималий інтерес до постаті Сагайдачного виявляв Пантелеймон Куліш (1819—1897) – видатний український історик, етнограф і письменник. Він навіть зробив цього козацького гетьмана героєм одного зі своїх драматичних творів, про що буде вестися мова далі.

Пантелеймон Куліш

Велику увагу Сагайдачному Куліш приділив в «Історії возз’єднання Русі». У ній дослідник, відмовившись від романтично-національного погляду на історію України, став на позиції позитивізму і багато історичних моментів переосмислив критично. Стосувалося це, зокрема, і діянь Сагайдачного. Куліш спробував осмислити їх у плані історіософському, показавши, що від цього полководця залежало багато в плані розвитку України.

Історик надав загалом позитивну характеристику особі Сагайдачного в зазначеній праці. Звертав увагу на потребу козацтва в лідерах – «людях вищого розряду, людях статечних, інтелігентних і навіть знатних». Таким, на його думку, і був Сагайдачний. «Як би не переважала в козацьких справах воля більшості, але сама більшість, своєю чергою, підпорядковувалась іноді впливу таких осіб, які діяли із Сагайдачним»⁶³.

Також Куліш, говорячи про Сагайдачного, вказував, що саме такі «тихі й енергійні» характери привели до возз’єднання Русі⁶⁴. Гетьман, мовляв, спрямовував діяльність козацтва на благо руського народу, опікувався народними інтересами (маючи на увазі передусім релігійні інтереси православного населення), утримував козаків від дій, що могли негативно позначитись на долі українців. Куліш вважав, що Сагайдачний своєю політикою стримування козацької сваволі зробив для вирішення польсько-козацького та релігійного конфліктів більше, аніж будь-хто.

У такій характеристиці гетьмана простежуються відверті мосвофільські акценти. Це зрозуміло. У час написання «Історії возз’єднання Русі» Куліш знаходився на проросійських позиціях. Зрештою, цей твір видавався в Росії, проходив цензуру, тому без відповідних проросійських акцентів важко було обійтися.

Неоднозначно оцінював Куліш московській похід Сагайдачного 1618 р. Він іменував його тріумфом у тому сенсі, що гетьман там мав «подвійну перемогу» – над козацтвом, яке «рвалося битися з ляхами», і над шляхетством, яке приписувало Сагайдачному покірність⁶⁵. Дослідник гостро критикував цього діяча за розорення Московського царства, бо він «не щадив у ньому ні церков, ні монастирів»⁶⁶.

Цікавим є погляд Куліша на роль Сагайдачного в Хотинській битві 1621 р. Зокрема, він відзначав деспотизм гетьмана під час цих подій. Але такий деспотизм, на думку дослідника, був необхідний. Сагайдачний, писав Куліш, знав, що «вільний козак» підпорядковується лише деспотичній силі. Однак «якби козаки не були поєднані в одне ціле під залізною рукою свого вождя», не було б перемоги⁶⁷.

Щодо значення Хотинської битви, її наслідків і ролі в цьому всьому козацького гетьмана, то Куліш зазначав наступне: «1621 рік був для Сагайдачного таким моментом, у який роль Хмельницького могла б ним розіграна з більшим достоїнством перед судом історії, без зради рідної землі «на поталу» мусульманському війську і без перетворення культивованої країни на руїну. Мало того: йому б не закидали, як Хмельницькому, те, що він мстився за особисту образу. Він би помстився за зневагу над народною релігією, за відібрання церковних маєтків, за присвоєння папою 2169 церков православних, порахованих нунцієм Торресом. Він би став Кромвелем, але без Кромвелівського терору, і за чистотою відносин своїх до диктаторської влади, по мовчазній політиці, яка би реалізовувалася в світлих справах, а не в маніфестаціях, став би подібним до великого генія чесної політики Нового часу – Вільгельма Мовчазного, Оранського. Але не по-нашому, як бачимо, дивився на шляхту й на козаків Сагайдачний. Він шляхту цінував вище нас, а козаків, без сумніву, нижче. Цілком може бути, що його, як людину натури високої, злякала перспектива збройного поділу земель, багатств, прав, яка не злякала «козацького батька». Він обмежився скромною роллю керівника контингенту; все інше віддав силі речей та роботі часу»⁶⁸.

Що мав Куліш на увазі? Він ніби вдається до «альтернативної історії», припускаючи, а що було, якби Сагайдачний повівся інакше і відмовився брати участь із козаками в Хотинській битві 1621 р. Він би тоді повторив те, що пізніше зробив Хмельницький – з допомогою мусульманського війська помстився за «зневагу народної релігії», тобто православ’я, і «визволив» би Україну від ляхів, зробивши це без кривавих ексцесів. Тоді б за своїми діяннями Сагайдачний міг дорівнятися до вождя англійської революції Олівера Кромвеля чи вождя революції нідерландської Вільгельма Оранського, якого Куліш особливо високо цінував.

І все ж Сагайдачний цього не робить – через те, що високо ставить шляхту й мало цінує козаків. Він очолює козацький контингент, бере участь у Хотинській битві й пускає все на самоплив. Отже, цей полководець не реалізував можливість «створення України», яка перед ним відкривалася. Пізніше це зробив Богдан Хмельницький.