Сагайдачний у «козацькій літературі»

Твором, який став помітним явищем української історіографії кінця XVIIXVIII ст., була «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (?—1677)³¹. Хоча він не дійшов до друкарського верстата, проте існував у численних списках. Зрештою, те саме можна сказати про багато інших українських історіографічних творів того періоду. Вони, як правило, поширювалися в рукописних варіантах. Стосується це козацьких літописів, а також «Історії русів», про які буде вестися мова далі.

Про автора «Хроніки…» відомо наступне. Народився він десь у першій чверті ХVII ст. у Києві у міщанській родині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії, отримав тут знання з латинської, грецької, польської та церковнослов’янської мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладі, у 1653—1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря.

Софонович свою місію бачив у тому, щоб нагадати освіченим українцям про їхню далеку державну історію: «У Русі я народився у вірі православній, за слушну річ вважав, аби відав сам і іншим руським синам показав, звідки Русь почалася і як держава Руська, з початку ставши, до цього часу йде»³².

Козацька тема в Сафоновича фактично ще є маргінальною. Він, як більшість істориків того часу, головну увагу приділяв діяльності монарших осіб і державних структур, які керувалися цими особами. Відповідно, історія козацтва, хоча про неї й говориться, стоїть на задньому плані. Софонович лише зрідка згадує козацьких провідників. Хоча в «Хроніці…» описується чимало подій, пов’язаних із діяльністю Сагайдачного, він, як правило, тут не фігурує. Наприклад, Софонович пише, що в 1619 р. польський королевич Владислав ходив до Москви і на свято Покрови намагався здобути це місто. Однак те, що з ним було козацьке військо під проводом Сагайдачного, згадок немає. Те саме можна сказати про опис висвячення єрусалимським патріархом Феофаном ієрархії для православної церкви України й Білорусі в 1620—1621 рр. Як відомо, цей процес здійснювався під захистом козаків, очолюваних Сагайдачним. Але про це не говориться нічого.

   Єдина згадка про Сагайдачного у «Хроніці…» в Софоновича відноситься до опису Хотинської битви 1621 р. Сама ж битва трактується як зіткнення польського війська під керівництвом королевича Владислава й турецької армії, очолюваної їхнім «царем». Правда, літописець говорить, що до польських військ прилучилося військо козацьке з гетьманом Сагайдачним.

Згадує Софонович і про нічні вилазки козаків, навіть пише, що вони тихо пробралися до намету «царя турецького». Той перелякався і втік з намету. А тим часом козаки перебили багато турків³³.

Погляд Софоновича на Хотинську битву не дуже різнився від поглядів польських авторів. Літописець знаходився на позиціях роялізму. Тому для нього головним героєм битви під Хотином стає королевич Владислав. Натомість Сагайдачний як би опиняється в тіні цієї монаршої особи. Такий підхід, як бачимо, помітно відрізнявся від підходу, який ми бачили у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…».

Однак у XVIII ст. в українській літературі з’являється низка творів історіографічного характеру, де акцент робиться на діяннях козацтва та, відповідно, їхніх провідників. Це не значить, що автори цих творів відходили від роялізму. Вони, як правило, з повагою ставляться до монархів – особливо тих, які близькі їм, зокрема до московських православних царів. І все ж діяння монархів для них не становлять особливого інтересу. Їх більше цікавить діяльність козацьких ватажків – передусім Богдана Хмельницького. Але у полі їхнього зору опиняється також Сагайдачний.

Ці твори отримали назву козацьких літописів. За формою вони справді нагадують літописну літературу. Події переважно викладаються тут за хронологічним принципом. Та все ж автори далеко не завжди вдаються до строгої фіксації фактів. У цих творах зустрічаються й певні розмисли, домисли, вигадані промови. Ці літописи нерідко балансують між творами історіографічного характеру й художньої літературою.

Типовим козацьким літописом можна вважати Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки³⁴. Саме він заклав у історичних творах основні елементи козацької апологетики, які використовувалися і в XVIII столітті, й в пізніші часи.

  Мали козацькі літописи виражений ідеологічний характер. Для них важливою стала апологія запорізького козацтва й, відповідно, його провідників.

Про Грабянку знаємо наступне: з 1686 р. він був на військовій службі – спочатку козаком Гадяцького полку, потім – з 1702 р. гадяцьким сотником, полковим осавулом, з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею. Був учасником різноманітних військових кампаній. Брав участь у депутації козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком до царя Петра І. Під Коломацькими чолобитними, котрі вимагали повернення козацтву старих привілеїв, зокрема права вибирати гетьмана, підпис Грабянки стоїть першим серед підписів представників Гадяцького полку. Після передачі чолобитних Грабянка разом з Павлом Полуботком та іншими представниками старшини восени 1723 р. був арештований та ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Звідти його звільнили лише після смерті Петра І. Після звільнення Грабянка став полковим обозним, а з 1730 р. – гадяцьким полковником. Загинув під час кримського походу на татар у 1738 р.

Літопис Григорія Грабянки

Літопис був написаний (чи переписаний?), коли Грабянка знаходився на становищі гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладі сучасною українською мовою) звучить так: «Історія пресильної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».

Отож, назва багато про що говорить. У центрі «Історії…» знаходиться особа Богдана Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядається як унікальна подія – «небувала битва», що не мала аналогів і фактично не скінчилася до дня сьогоднішнього. Грабянка також дає зрозуміти, що використовував інформацію з різних літописців, а також свідчень «старих жителів». Вказується й дата написання твору – 1710 рік.

Це був складний в історії українського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькій спільноті. Остання втратила довіру в очах російського імператора, почала зазнавати від нього переслідувань. У такій ситуації козацькій старшині важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоїнство, показати «славні діяння» козаків.

У Літописі Грабянки замість реальної історії твориться історія героїзована й міфологізована. «…щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам, – писав літописець. – Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я щось додаю від себе, ні – кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав те і записав. А багато ж які з нинішніх преславних військових виправ славу писану щонайдревніших царів явно побивають і до нащадків так і не сягають»³⁵. Щоправда, тут Грабянка видає бажане за дійсне. Звертаючись до тих чи інших творів, він часто подавав свою інтерпретацію, яка могла розходитися (й суттєво!) з інтерпретацією першоджерела.

   Нерідко Григорій Грабянка використовував різні чутки, які йому імпонували. Він вигадував не лише діалоги й промови історичних персонажів, а й документи.

Літописець згадує різних діячів минулого. І говорить, що про них ніхто б не згадував, якби їхні діяння не були описані. Тут мимоволі напрошуються деякі паралелі з текстами українських ренесансних авторів.

Хоча в центрі Літопису Грабянки знаходиться особа Богдана Хмельницького та повстання під його проводом, все ж говорить він про інших козацьких провідників, зокрема і про Сагайдачного. Щоправда, інформація про цього козацького гетьмана в нього не завжди точна. Є в нього й неточності в хронології подій.

Грабянка пише, що в 1606 р. «Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорізьким назвався, і забажавши щастя своє спробувати, ходив із військом запорізьким по воді на Кафу (місто турецьке), повоював його добре, силу бранців християнських з неволі звільнив і з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильність та ласку мав у запорожців та у поляків»³⁶.

Як відомо, похід Сагайдачного на Кафу відбувся в 1616 р. Говорячи про цей похід, Грабянка спеціально акцентує увагу на тому, що козацький гетьман звільнив велику кількість християнських невільників і повернувся з великою здобиччю. Думка, що Сагайдачний визволяв християнських бранців під час своїх походів на турків, зокрема на Кафу, була досить поширеною. Вона, як уже говорилося, зустрічалася у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…» Касіяна Саковича. Повторює її також Грабянка. Далі ця думка неодноразово транслювалася як в українській історичній літературі, так і художній.

Далі Грабянка пише про битву під Цецорою: «А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навіть на підмогу війська запорізького, він (тобто Сагайдачний. – П. К.) зібрав на Україні козаків і рушив, як і гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками»³⁷.

Тут маємо низку історичних невідповідностей. Битва під Цецорою відбулася не в 1608-му, а в 1620 році. Сагайдачний же участі в цій битві не брав. Тобто Грабянка приписує цьому козацькому ватажку вчинки, які він не робив.

Натомість літописець мовчить про похід Сагайдачного на Московію. Чи він про це не знав? Чи спеціально замовчував? Нам видається, радше, друге. Грабянка, попри те, що стояв на позиціях українського автономізму, все ж змушений був демонструвати лояльність до влади російського царя. Тому, напевно, свідомо проігнорував факт походу Сагайдачного на Московські землі. Таке ігнорування цієї події стане характерним для козацької літератури.

Грабянка звертає увагу на Хотинську битву й участь у ній Сагайдачного. Він пише: «…року 1621, після перемоги на Цоцорі, Осман, цар турецький, з величезною силою прямує на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолі польського війська супроти турок; а оскільки турок було набагато більше аніж поляків, то польське військо трималося подалі від турецького»³⁸. Загалом описуючи цю подію, Грабянка дотримується роялізму, з повагою говорить про польського короля Сигізмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказує, що король звернувся до запорізьких козаків за допомогою: «…Жигмонт відрядив гінця до козаків за пороги і, пообіцявши волю та серебро, просив їх допомоги»³⁹. Натомість Сагайдачний подається як вірний польському королю. Він поспішає йому на допомогу і разом з очолюваним ним Військом Запорозьким відіграє важливу роль у Хотинській битві: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство і сповільнений рух на поміч королевичу, вдруге перебрав собі гетьманську булаву, зібрав шість тисяч козаків реєстрових та запорізьких і чимдуж поспішив під Хотин на підмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обіч королевича в осаді і коли настав час битви, військо запорізьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, і огонь і меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипіла того дня січа велика і багато в той день полягло турок, а козаків і поляків мало. З поміччю божою, що оберігає християн від поганих, козаки застукали сонних турків, пробралися до їхнього становиська і цілу ніч рубали ворогів у їхніх наметах, а коли настав ранок, огляділися турки, побачили безліч своїх перебитими і доповіли про все царю своєму, серце у того заніміло від страху і він запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вічний»⁴⁰. Загалом із цього опису складається враження, що саме завдяки козакам турки не змогли розгромити військо Речі Посполитої й попросили миру. Тобто проводиться ідея про вирішальну роль козацтва в цій битві.

Грабянка спеціально звертає увагу, що Сагайдачний за ці свої діяння був пошанований владою Речі Посполитої: «За справи ці Сагайдачний у короля та Речі Посполитої удостоївся поваги та відстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорізький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок і татар, то турки б в Росії (так у той час іменувалися землі України й Білорусії. – П. К.) та Польщі з церков і кастьолів стайні для коней поробили»⁴¹.

Говорить Грабянка і про смерть Сагайдачного, вказуючи при цьому, що той був оборонцем православної віри: «Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорізький, великий оборонець віри православної та ктитор Братського монастиря і школ латинських – преставився; тіло його віддане землі в Києві, у Братському монастирі, і схоронене було з великим сумом війська запорізького і всього люду православного»⁴².